Георгій ЛУК’ЯНЧУК
25 років тому відбулася перша за часів незалежності України масова розправа спецпідрозділів над безборонними людьми. Це сталося 18 липня 1995 року на Софійському майдані в столиці України під час похорону Патріарха Української Православної Церкви Київського патріархату Володимира (1925–1995). Цей день тоді назвали в народі “Чорним вівторком”.
Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ КП Володимир І (в миру Василь Романюк) походив із Галичини. Народився 9 грудня 1925 року в гуцульському селі Химчин (тепер Косівського району Івано-Франківщини) в родині незаможного селянина Омеляна Романюка. Пройшов тернистий шлях від учасника націоналістичного підпілля, в’язня сталінських концтаборів до Патріарха УПЦ КП.
У 1964–1972 роках він служив душпастирем у парафіях Івано-Франківської та Коломийської єпархії Руської Православної Церкви (РПЦ) у Космачі, Рожнові, Прутівцях. Збирав твори народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, закликав вірних зберігати народні традиції, виступав проти закриття церков, приятелював з митцями, письменниками, учасниками руху шістдесятників. Зокрема, він охрестив вже дорослого В’ячеслава Чорновола.
У січні 1972 року його заарештували. Зокрема, за спроби захисту репресованого історика Валентина Мороза. Через півроку суд засудив священика за статтею 62-2 (“Агітація і пропаганда з метою підриву чи послаблення радянської влади”) до 7 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував разом з іншими дисидентами у таборах Мордовії, а заслання – в Якутії. У 1976 році він відмовився від радянського громадянства і звернувся до митрополита Мстислава (Скрипника) про свій вихід з РПЦ та перехід до Української Автокефальної Православної Церкви в Америці, яка підлягає Вселенському патріарху в Константинополі.
На засланні в якутському селі Сангари у 1978 році Василь Романюк та Олекса Тихий написали документ “Спроба узагальнення”, де вищим принципом громадського і міжнаціонального співіснування проголосили Загальну декларацію прав людини ООН. У розділі “Можливі форми опору” запропонували прийняти “норми поведінки для українця”: уживати тільки рідну мову, не служити в армії за межами України тощо. А також дотримуватися загальних норм: не пиячити, не нагромаджувати грошей, а витрачати їх на благодійність. У лютому 1979 року Романюк став членом Української Гельсінської групи (УГГ).
1987 року Романюк пише відкритого листа екзархові УПЦ в Україні митрополитові Філарету з закликом повернення українській Церкві національних святинь — Києво-Печерської лаври та Софії Київської, відкриття духовних семінарій з українською мовою викладання.
Під час горбачовської “перестройки” В. Романюку дозволили виїхати за кордон, де він виступав з лекціями перед християнськими громадами у Канаді, США та Британії.
1990 року він повернувся в Україну, де був пострижений у чернецтво і зведений у сан архімандрита з ім’ям Володимир. Наступного дня висвячений у сан єпископа УАПЦ з титулом владики Ужгородського і Виноградівського.
24 червня 1990-го у Києві владика Володимир освятив жовто-блакитний прапор, який того дня вперше підняли над Київською міськрадою.
Після здобуття Україною незалежності з’явилася надія на об’єднання українських православних церков. Архієпископ Володимир став 1992 року одним із фундаторів УПЦ Київського Патріархату. 25-26 червня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський православний Собор, що об’єднав УАПЦ та частину Української православної церкви Московського патріархату в єдину УПЦ Київського патріархату. Після смерті Патріарха Мстислава (Скрипника) Володимир Романюк 14 червня 1993 року став митрополитом і наступником Патріаршого престолу. На Всеукраїнському Православному Соборі його обирають Патріархом УПЦ. Інтронізація була здійснена 24 жовтня у Софійському соборі в Києві.
Патріарх Володимир виступав з численними проповідями й статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми, займався розбудовою богословської освіти УПЦ КП. За часів служіння Патріарха Володимира почала виходити українська богослужебна література, священики переходили на службу українською мовою.
Помер Патріарх раптово, 14 липня 1995 року, на лавочці в Ботанічному саду у Києві після таємничої зустрічі з двома невідомими жінками.
Одразу постало питання про місце поховання Патріарха. За традицією священиків такого рівня прийнято ховати на території православних святинь. Тому церква звернулася до влади за дозволом поховати Патріарха Володимира або у Видубицькому монастирі, або в Києво-Печерській Лаврі чи Софії Київській.
Тодішній президент Леонід Кучма був симпатиком УПЦ Московського патріархату, який не хотів допустити гідного вшанування “патріарха-розкольника”. Тому спочатку місце для поховання було виділено на Лісовому кладовищі, врешті-решт влада погодилася на Байкове. Натомість віряни УПЦ КП та українські патріоти вимагали поховати Патріарха на подвір’ї Святої Софії.
Напередодні похорон вищі керівники держави поквапом залишили столицю…
Жалобна процесія з труною Патріарха Володимира вирушила від Володимирського собору бульваром Шевченка до вул. Володимирської. На Володимирській процесія мала би завернути праворуч – до Байкового кладовища. Натомість повернули ліворуч – до Святої Софії. Вважається, що таке рішення було прийняте під впливом екс-президента Леоніда Кравчука. На вул. Володимирській члени УНСО, які йшли у похоронній процесії, прорвали міліцейський кордон. Жалобна процесія дійшла до Софійської площі, але підрозділ міліції “Беркут” не пустив процесію на територію Святої Софії.
Тим часом активісти УНА-УНСО почали рити могилу, ламаючи асфальт біля дзвіниці Св. Софії. Коли труна з прахом Патріарха вже була засипана землею, бійці загонів спецпризначення МВС вискочили з-за воріт храму і з трьох сторін атакували учасників похорону. Озвірілі бійці били старших людей, жінок, інвалідів, священиків, що молилися.
Полковника Куліков, який очолював побиття на похороні Патріарха, підвищили у званні до генерала, він навіть балотувався до Верховної Ради. Звіряче побиття громадян на похороні українського Патріарха засвідчило, що силові структури, включно з армією, залишаються надійною опорою влади. Вони продемонстрували тоді в Києві свій антинаціональний характер.
Страшні моменти цього дня можна побачити у відеофільмі “Чорний вівторок: Похорон Патріарха Володимира”.
Патріарх УПЦ Київського Патріархату Філарет (тоді заступник Патріарха Володимира, митрополит) на запитання “Хто винен у тій бійні?” відповів:
– Досі, хоча минуло вже стільки часу, на це запитання не може відповісти ніхто – одні не знають, інші бояться. Я, однак, переконаний, що це дійсно була завчасно підготована провокація, метою якої було покінчити із молодим Київським Патріархатом. Логіка була така: поховати Патріарха Володимира необхідно на світському кладовищі, як світську людину, і тим самим викреслити його як Патріарха з історії, а разом з ним і всю нашу Церкву. Це планувалося десь у темних закутках вищих ешелонів влади і, впевнений, не без допомоги з-за кордону…
