Тарас Шевченко: «Одружіть Ликерю з Тарасом…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
У новій статті Володимир Мельниченко розповідає про останню, нещасливу Шевченкову спробу влаштувати своє сімейне життя, одружившись із Л. І. Полусмак, що мало місце 160 років тому — в липнісерпні 1860 р.

“Чи так, чи сяк, а я повинен ожениться…”
Ликера Полусмак — це животрепетна Шевченкова надія в його гіркій безнадії. Пронизлива, болюча, остання… Це — страшний і вже непоправний душевний крах за п’ять місяців до смерті, котрий і вкорочує життя…
Про драматичні стосунки Шевченка з Л. І. Полусмак (Полусмаковою) цікаво писали багато шевченкознавців — О. К. Дорошкевич, С. О. Єфремов, П. В. Жур, П. І. Зайцев, Ю. О. Івакін, О. Я. Кониський, Н. Г. Наумова, С. Реп’ях, З. П. ТараханБереза, А. Ткаченко, М. С. Шагінян, М. Юр та ін. У цій статті відзначу деякі нестиковки в сучасних публікаціях і заторкну найболючіші поетові розчарування в його мріях вирватися зі “смердячого Петрограда” в українську хатину з садочком над Дніпром, і обов’язково з дружиною…
Незадовго до знайомства з Л. І. Полусмак, в листопаді 1859 р., Тарас Григорович писав В. Г. Шевченку: “Чи так, чи сяк, а я повинен ожениться, а то проклята нудьга зжене мене з світа”. Та в лютому 1860го відправив йому ж лист, в якому читаємо: “Посилаю тобі нашвидку зроблений план хати… Мені тілько й треба, щоб робоча (кімната. — В. М.) була дубова та круглий ганок скляний на Дніпро”.
Л. І. Полусмак (Полусмакова) — кріпачка поміщиків Макарових, яку мати Шевченкового знайомого М. Я. Макарова привезла в Петербург наприкінці 1859 р. Була покоївкою (служницею) у сім’ї сестри М. Я. Макарова Варвари Яківни, в заміжжі — Карташевської. До речі, її чоловік, чиновник В. Карташевський, був родичем Шевченкового приятеля С. Т. Аксакова. Шевченко познайомився з Карташевськими після повернення з заслання, про що свідчить запис у Щоденнику 14 квітня 1858 р.: “Увечері Грицько Галаган познайомив мене з чернігівськими землячками, з Карташевськими. Не манірні, милі, справжні землячки”. В домі Карташевських поет і зустрівся з Л. І. Полусмак на початку 1860 р. Улітку цього року М. Я. Макаров і Карташевські поїхали за кордон, залишивши Л. І. Полусмак у сестер В. М. Білозерського — Н. М. Забіли і О. М. Куліш, які жили тоді на дачі у Стрєльні, під Петербургом. Якраз тут і відбулося Шевченкове освідчення.
Нагадаю. Коли в лютому 1858 р. Шевченко розірвав із К. Б. Піуновою (1841—1909), йому виповнилося 44 роки, а їй ішов 18й рік. Коли Шевченко зустрівся з Л. І. Полусмак, йому було 46, а їй ішов 20й… Отже, різниця у віці майже та сама — понад 26 років. Така нумерологія… Жодної тверезої надії на щасливе подружнє життя, зате відповідає Шевченковій настанові “щоб не стара і доладна була”…
П. В. Жур вважав, що “Шевченко запропонував Ликері Полусмак вийти за нього заміж” 27 липня 1860 р. Він виходив з того, що в листі до М. Я. Макарова від 3 серпня 1860 р. О. М. Куліш датувала освідчення Шевченка Л. І. Полусмак 27 липня 1860 р. — у день іменин П. О. Куліша. Справді, 27 липня відзначався день святого великомученика і цілителя Пантелеймона, за словами О. М. Куліш, на дачі Н. М. Забіли в Стрєльні під Петербургом тоді, крім неї та Н. М. Забіли, зібралися її брати Василь та Віктор Білозерські, а також М. Т. Симонов (Номис).
Утім, нині в коментарях до академічного видання Шевченкових листів стверджується, що “саме 28 липня 1860 р. Шевченко запропонував їй одружитися” (Т. 6. С. 505), і саме це був “день шлюбної пропозиції Шевченка Ликері Полусмаковій” (Т. 6. С. 511). В статті про Л. І. Полусмак у “Шевченківській енциклопедії” (Т. 5) зафіксовано, що “освідчення поета відбулося 27 липня”, а поряд в іншій статті про Шевченків портрет Ликері наголошується 28 липня — “це був день заручин із Л. Полусмак” (Т. 5. С. 249, 251). Отже, термінологічної й літописної чіткості немає.
Нагадаю, що вже 30 липня 1860 р. Шевченко звернувся до М. Я. Макарова з проханням одружити його з Л. І. Полусмак: “Бо вона (Ликеря) 28 июля при купних наших друзьях сказала мені, що без братнього і батьківського вашого святого слова вона не дасть мені свого такого ж слова (розумна і щира душа). Вертайтеся ж швидше до нас та поблагословіть і одружіть Ликерю з Тарасом…”. Затим у листі до В. Г. Шевченка від 22, 25 серпня 1860 р. Тарас Григорович повідомляв і просив: “Я оце заходився жениться…1. Будущеє подружіє моє зоветься Ликеря… Восени, як одробишся з полем і окопаєш наше будущеє кишло2, вибери на тому кишлі найкраще місце і посади яблуню і грушу, на пам’ять 1860 року 28 июля”.
Таким чином, якраз ця дата була найперше дорога Шевченкові. Якщо прийняти датування О. М. Куліш, як освідчення Шевченка, то, можливо, наступного дня відбулися своєрідні заручини, коли пара оголошується чи мовчазно визнається нареченою і нареченим. Адже Шевченко називав Л. І. Полусмак “моєю нареченою”, скажімо, в листі до В. В. Тарновського. В будьякому випадку не можна нехтувати Шевченковим акцентуванням 28го числа. Врештірешт, замість різноголосиці краще прислухатися до С. О. Єфремова, який писав про Шевченка, що “27 чи 28 липня він сватається до Лекері…”.
Цікаво, що 28 липня 1860 р. Шевченко написав лист, адресатка якого не встановлена:
“Я как незванный, непрошенный гость постучался в ваши двери. А постучавши раз, другой, невольно стукнешь и в третий и, разумеется, в последний, если двери не растворились. Я ваш нежданный и не случайный гость. Я навязавшийся вам друг, брат и, наконец, отец — и, разумеется, советник”.
На цьому листі невідомою рукою зроблено написи олівцем: “Не к Лукерье ли?” та “До Л. Полусмакової (?)”. П. І. Зайцев, який у 1914 р. опублікував текст уперше, справді тоді вважав його звернутим до Л. І. Полусмакової. Втім, уже понад 90 років, як шевченкознавці заперечили таке немотивоване припущення, бо йому не відповідають ні зміст, ні стиль листа, ні його російськомовність (з Ликерою поет спілкувався лише українською мовою). С. О. Єфремов упевнено виснував: “Ці міркування розбивають здогад, щоб адресаткою… була Лекера і, навпаки, доводять, що ні в якому разі не вона”3. Додам, що й інтелектуальний рівень адресатки певно був явно вищий, ніж у Л. І. Полусмакової. С. О. Єфремов вважав, що збереглася лише вступна частина листа, втім, продовження не знайдено, можливо, його й не було. До речі, не відомо, чи взагалі цей лист був Шевченком відправлений.
Дуже важливо пам’ятати, що Тарас Григорович написав процитований текст якраз у пам’ятний день, коли отримав надію одружитися з Л. І. Полусмак, і саме це значно посилює інтригу, котра, здається, вже ніколи не буде розгадана. Кому вважав за необхідне написати в той день Шевченко, який представився в трьох іпостасях: друга, брата, батька, значить, і порадника? Може, він хотів інформувати невідому нам, але знайому йому молоду жінку про важливу подію в його житті? А потім передумав?..

“Будущеє подружіє моє
зоветься Ликеря…”
Про поетове сватання до Ликері та його наслідки збереглося чимало свідчень очевидців — людей, які тоді були поряд із ними. Найперше звернемося до спогадів української письменниці Н. Полтавки (Симонової Н. М.), написаних за розповідями її матері Н. М. Забіли, на дачі якої в Стрєльні Шевченко і зустрічався з Л. І. Полусмак:
“Весною в 1860 р. пані Карташевська, виїжджаючи за границю і не бувши лично знакома з нашою сім’єю, дуже просила через свого брата п. Макарова мою матір і п. Куліш, що тоді гостювала у нас, прийняти до себе на сю пору її дівчину, кріпачку Ликеру… Мати нічого такого не примітила між Шевченком і Ликерою, щоб їй прийшли на думку які догадки… Але як же вона образилась, коли одного дня Тарас, вернувшись з садочка, де він довгенько щось говорив з Ликерою, признався їй, що він любить сю дівчину і має одружитися з нею. Як моя мати почула сю звістку, їй здавалось, що стеля звалилась на її голову і придавила її…
— Боже мій, — скрикнула вона, не тямлячись від горя і здивування, — що ви задумали, Тарасе Григоровичу?! Хіба ви не знаєте, що то таке Ликера?!”
Що таке була Ликера у сприйнятті й оцінці людей, які її добре знали самі чи з розповідей інших? Скажімо, дружина П. О. Куліша Олександрівна, за словами П. І. Зайцева, “з повною щирістю… оповіла несподіваному Ликериному женихові все, що знала про цю його, зовсім йому незнану, вибранцю: і добре, і погане. Поганого, на жаль, було куди більше! Як оповідали жінки, що добре знали тоді Ликеру, вставала вона пізно, ходила нечесана й невмита”. З розповіді тієї ж Н. М. Забіли: “Ликера з першої ж пори показалась дівчиною лінивою, нечепурною і дуже легкодушною… Ходила вона завсіди невмивана, з чорною шиєю і нечесаними косами; проте була дуже кокетна і любила красуватись своїм тонким, гнучким станом…” Може в цих узагальненнях згущено чорний колір, але, принаймні, справедливо наголошено те, чого Шевченко терпіти не міг — жіночої нечепурності. Ще в травні 1860 р. просив В. Г. Шевченка “накинути оком” саме “чепурну дівчину”, а в червні в листі до нього ж особливо наголосив, що “нечепурна жінка і циганові не дружина”. Щодо Ликері, то збереглися свідчення, що він “тільки й просив її бути охайною…” Хоча, звісно, поет чекав від дівчини значно більшого…
Тож Н. М. Забіла, не роздумуючи, “розказала йому про Ликеру, що знала недоброго, і стала його намовляти, щоби покинув свій чудний намір”. А Тарас Григорович дуже розгнівався на ті недобрі характеристики дорогої йому людини й у запалі вигукнув:
— Хоч би й батько мій рідний устав з домовини та сказав мені, то й його я б не послухав!
Після однієї з таких сутичок із Н. М. Забілою, коли жінка заявила, що відпустить Ликерю в місто з Шевченком аж після їхнього вінчання, за словами Н. Полтавки, “не тямлячись уже від гніву, Тарас тут же присів до столу і написав звісні вірші, направлені просто проти моєї матері”:
Моя ти любо! мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа.
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі!
Тепер — оцінка Ликериної господині В. Я. Карташевської:
“Справді, вона була молода, свіжа, але я переконувала його, що з морального боку вона нічого не варта; до всіх своїх вад вона була дуже ледача. Він поетизував її і казав, що все це минеться, коли вона почуватиме себе вільною. Він помилявся”.
В. М. Білозерський у листі до М. Я. Макарова від 23 серпня 1860 р. передбачав, що Шевченків вибір “навряд чи може принести щастя їм обом”: “Вона — натура егоїстична, яка ніколи не оцінить того, що в Тарасі Григоровичеві є хорошого, і вповні зрозуміє всі недоліки його як чоловіка. Їй хочеться пожити, погуляти і, якщо виходити заміж за старого Тараса, то хіба для того, щоб жити панією”. За розповідями Н. М. Забіли, “Ликера… з наївним цинізмом признавалась їй, що вона не любить свого жениха, бо він “старий і поганий”, а йде за нього заміж через те, що “кажуть, він багатий””.
Серед противників Шевченкового шлюбу з Л. І. Полусмак, які не знали її особисто, не можна не згадати М. О. Маркович (Марко Вовчок) Шевченко ніжно називав її “донею”. Знаходячись тоді за кордоном, вона писала в серпні 1860 р. М. Я. Макарову: “Що ж ви зробите з цим весіллям? Якщо комусь вірити, то потрібно, щоб той, кому вірять, спонукав до втрати віри — що ж тут важать сторонні? Будете Ви просити цю дівчину — чи послухає вона вас?” Марко Вовчок навіть повідомляла 11—12 серпня І. С. Тургенєва, що “Макаров від’їжджає розладнати весілля Шевченка”, хоча цього не було.
Про ці міжнародні заходи Тарас Шевченко не знав, а щодо місцевих зусиль противників його одруження з Ликерою писав 22, 25 серпня 1860 р. В. Г. Шевченку:
“Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Гвалтом голосять: не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари”.
У цьому доволі похмурому й дуже неспокійному передвесільному контексті розповім яскравий епізод. Через десять днів після освідчення — 7 серпня 1860 р. — захоплений і щасливий Тарас Григорович писав до В. В. Тарновського (молодшого), що 100 примірників недавно виданого “Кобзаря”, забраних тим у Д. С. Каменецького в друкарні П. О. Куліша, він подарував своїй… нареченій, а вона уклінно просить 50 примірників переслати в Чернігів на користь недільних шкіл, а ще 50 примірників — на користь таких самих шкіл у Києві: “И будущая жена моя, и я будем вам благодарны, если вы исполните нашу просьбу”4.
Який значущий, красивий і піднесений подарунок зробив Поет своїй обраниці! Та цей дивовижний душевний вчинок був незмірно вищим її можливостей оцінити його, Шевченко потерпів абсолютний крах у спробі прилучити дівчину до громадськопросвітительської, патріотичної роботи. Безпосереднє реагування двадцятирічної Л. І. Полусмак із цього приводу взагалі невідоме, навряд чи вона розуміла, про що, власне, йдеться. Проте для кращого розуміння духовної безодні між ними дозволю собі процитувати відповідь Ликері Шевченкові в жовтні 1860 р., певно, з приводу його вимоги повернути надіслані раніше листи (нині невідомі), можливо, й інші тексти: “Послуша[й] Тара[с] твоими записками издес неихто ненужаеца у нас у суртири бумажок много”. Найогидніша фраза у всьому листуванні Тараса Шевченка.
До речі, написана після вже згаданого дивовижного Шевченкового вірша “Ликері” (5 серпня 1860 р.), в якому поет сподівався на Бога:
Моя ти любо! усміхнись
І вольную святую душу
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І Він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій.
До речі, цитована Ликерина записка була адресована недавно обраному (4 вересня 1860 р.)5 академікові Академії мистецтв, але не дивуймося, дівчина жила в зовсім іншому, бездуховному світі… Не випадково небайдужий І. С. Тургенєв виснував, що “оцінити високу честь бути дружиною народного поета вона була неспроможна”.
В одній з оціночних думок про Л. І. Полусмак не виключалася можливість того, що “Ликера поластилась жареною куркою і віддалась лакеєві, кишені котрого, мабуть, і досі мають знаки сієї птиці…” Власне, саме таку “мерзоту” й “гидоту” довелося пережити Шевченкові. В спогадах, записаних М. М. Макаровим і опублікованих у 1926 р. О. К. Дорошкевичем, читаємо, що поет підшукав дівчині якогось учителя для її навчання: “І ось одного разу, прийшовши до неї несподівано (в оригіналі — “в неурочное время”), він застав її з запрошеним для неї педагогом… далеко не за працею… Це був… страшний для Шевченка удар, що зруйнував найінтимніші його мрії про тихе родинне життя на рідній Україні і, крім того, завдав глибоку уразу його чутливому самолюбству”.
Звідси той стресовий стан, в якому Шевченко зізнається сам у листі до Н. М. Забіли 18 вересня 1860 р.: “Душі своєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки! Чудне щось робиться зо мною”.
У літературі висловлено думку, що в історії з розривом між Шевченком і Л. І. Полусмак “далася взнаки упередженість найближчого оточення щодо майбутнього шлюбу та спрямовані на його розладнання дії”. Навіть не занурюючись у цю тему, можна переконатися, що значною мірою так і було. Проте насправді не в цьому істинна драма стосунків, які розглядаємо. Зовсім не в цьому. Можливо, хоча й малоймовірно, що без опору з боку Шевченкових знайомих, його шлюб із Л. І. Полусмак всетаки відбувся. Проте він однозначно став би приреченим на розпад, адже дві його половинки були повністю несумісними…
Є дуже важливе свідчення вже згаданого В. М. Білозерського, який у листі до М. Я. Макарова від 2 серпня 1860 р., тобто буквально через кілька днів після поетового сватання, розповідав, що, розмовляючи кілька разів із Шевченком, переконався — той усвідомив свою помилку, бо “дійсність не здійснює його надію, але по самолюбству, по впертості, по безвихідності свого становища не бачить можливості зійти з дороги, на яку ступив, і в глибині душі хоче, щоб стороння сила звела його з небезпечної дороги…”6. Без цього глибокого спостереженнясвідчення В. М. Білозерського, що, трапляється, замовчується, неможливо вповні зрозуміти справжню драму Шевченкового швидкого розриву з обраницею…
Власне, про все це понад 100 років тому писав П. І. Зайцев:
“Остання активна спроба перемогти свою самотність скінчилася для Шевченка нещасливо, та й не могла в даному разі скінчитись инакше. Поминаючи навіть особисту вдачу Лекерину та цілу низку додаткових перешкод з боку середовища, занадто вже велика була сама відстань духова між поетом та обраною собі в подружжя дівчиною — “сиротою і наймичкою”… Поетова романтика ще раз жорстоко з його насміялася…”
Так само чітко висловився вже у нашому столітті П. В. Жур: “…Він уявляв її ідеальним типом землячки, дівчини з народу, не помічаючи, що Ликера — істота нерозвинена, егоїстична, зіпсована службою в панів”.

“Чудне щось робиться зо мною”
Справді, “чудне щось…” У згаданому листі до Н. М. Забіли поет скрупульозно переліковує подаровані ним Л. І. Полусмак речі, включаючи жіночі панчохи й корсет, які необхідно було забрати у дівчини… Що це могло вже змінити по суті? Чи не надавав Шевченко перебільшеного значення неістотному, незначному? Та сказав, як відрізав: “Шкода нитки!” Може, в емоційному запалі, під впливом недавньої болючої образи? Втім, минуло півтора місяці, і вже в листі до М. Я. Макарова від 31 жовтня 1860 р. Тарас Григорович уперто повторює свою вимогу буквально: “Чи ви бачили Ликерю? Чи сказали їй, щоб вона вернула мою мізерію до ниточки…”7. Врештірешт усі подаровані Шевченком його нареченій речі таки були повернуті!
Крім того, в згаданому листі до М. Я. Макарова поет вимагав, щоб Л. І. Полусмак “в тиждень заробила 4 карб[ованці] и от своего имени послала в Чернигов… с надписью “в пользу Черниговской воскресной школы”. Цією ціною окупить вона і свою, і мою погану славу”. В цьому випадку йшлося про зобов’язання надіслати 50 примірників “Букваря южнорусского” на користь чернігівських недільних шкіл від імені Шевченка та Л. І. Полусмак. Але чи могли насправді “окупити погану славу” ті 4 карбованці від дівчини, котра взагалі не розуміла про що тут ідеться?
Та й це ще не все! В листі до М. Я. Макарова від 9 листопада 1860 р. Шевченко писав: “Кроме вещей, которые я вас просив спалить при її очах, треба, щоб вона заплатила за квартиру 14 руб., за ключ, ею потерянный, 1 руб.”.

“Підкрадешся, наробиш лиха…”
Через два тижні після розриву з Л. І. Полусмак 27 вересня 1860 р. — Шевченко написав вірш, уперше надрукований в журналі “Основа” (1862, № 5) без назви, а в майбутньому позначений літерою “Л.”.
Поставлю хату і кімнату,
Садокрайочок насажу.
Посижу я і похожу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одинісамотині
В садочку буду спочивати…
…………………………
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І [в] малий
Райочок мій спідтихатиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.
Можна погодитися з оприлюдненою думкою, що в цьому вірші “немає гнівних чи саркастичних нот на адресу колишньої нареченої”. Звісно, найгостріші пориви Шевченкового гніву, зафіксовані в спогадах і листах, осталися в емоціях болючого розриву, проте Шевченко не став усепрощенцем, а вгамовуваний біль гриз його зсередини… Не випадково в поезії “Л.” Тарас Григорович засторожував себе від повторення лиха, неминучого з колишньою нареченою… Не тільки у снімаренні, а й у його реальному житті, якого було відведено всього п’ять місяців, згадка про Л. І. Полусмак, очевидно, залишилася демонічноболючим посилювачем убивчої самотності — ця тема пронизливо бринить у віршах останнього періоду:
Сиди один в холодній хаті,
Нема з ким тихо розмовляти,
Ані порадитись. Нема,
Анікогісінько нема!
……………………………….
Сиди
І нічогісінько не жди!…
У вірші “Якби з ким сісти хліба з’їсти…” (4 листопада 1860 р.) український геній, якого земляки щиро любили і називали “батьком”, простогнавпрокричав із глибин горясамотності:
Світ широкий,
Людей чимало на землі…
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Або… Ні. Треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині.
Втім, він усвідомлював уже вповні неможливість одруження… Тоді як саме й лише в одруженні Шевченко бачив очевидне позбавлення від самотності, за його самовідчуттям навіть омріяна власна хата над Дніпром і присутність родичів не здатні були порятувати від самотини. Тарас Григорович абсолютно вичерпно сформулював це в листі до В. Г. Шевченка в травні 1860 р.: “Без жінки і над самісеньким Дніпром, і в новій великій хаті, і з тобою, мій дружебрате, я буду на самоті, я буду одинокий”. Ось що треба добре пам’ятати, роздумуючи над стосунками Шевченка з Л. І. Полусмак. Очевидно, не йдеться про серйозні звинувачення на адресу недалекої і корисливої двадцятирічної дівчини, а про об’єктивну зловісну роль розриву з нею в поетовому житті… Наприкінці 1859 р. у листі до В. Г. Шевченка Тарас Григорович передбачав можливість того, що якась “панночка… мені укоротить недовгого віку”. Щоправда, йшлося про освічену, “одуковану” дівчину…
І всетаки видатний шевченкознавець Ю. Я. Барабаш справедливо й переконливо назвав останню поетову осінь урожайною, а вечір його життя — щедрим. Якраз без Л. І. Полусмакової з вересня до кінця 1860 р. Шевченко написав низку творів глибокого соціального, націософського змісту та високого художнього ґатунку: “І Архімед, і Галілей…”, “Не нарікаю я на Бога…”, “Саул”, “О люди! люди небораки!..”, “І день іде, і ніч іде..”, “Якосьто йдучи уночі…”, “Бували войни й військової свари…” та ін. А в передсмертному вірші “Чи не покинуть нам, небого…” (14—15 лютого 1861 р.) знову піднімається з глибини Тарасової душі невмируща надія на те, що хоча б “на тому світі”, у Бога, “у раю”
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насажу,
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посажу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могилигори на степах —
І веселенько заспіваєм…
Але в цій святій поетичній надії на потойбічність уже не було місця Ликері Полусмак…
За спогадами жінки, почувши про смерть Шевченка, вона побігла через Неву й провалилася під лід, але була врятована, довго лежала в лікарні… Про неї тепло розповіла З. П. ТараханБереза. Колишня Шевченкова наречена вийшла заміж за перукара Яковлєва, а після його смерті, у 1904 р., переїхала до Канева й оселилася недалеко від могили поета. У місті її називали “Тарасовою нєвєстою”, жінка часто відвідувала його могилу. Закінчила життя в канівській богадільні в лютому 1917 р.


1 У листі до А. О. Лазаревської, 28 серпня 1860 р., назвавши її “своєю матір’ю”, повторив буквально: “Я оце заходився жениться”. Та попросив її: “Поблагословіть мене здалека, може, моя доля покращає”. Свого друга Михайла Лазаревського назвав “старшим боярином”.
2 Кишло — житло, домашнє вогнище, оселя. У поетичних творах Шевченка це слово не зустрічається.
3 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 3. Листування. Текст. Коментарій. — К., 1929. — С. 915.
4 В. В. Тарновський відгукнувся на цей лист аж 10 жовтня 1860 р., виконавши його прохання: “…Поздоровляю Вас з невісткою і бажаю Вам всього лучшого в світі. Дай Боже, щоб її дружні очі доглядали любовно старість нашого славного Кобзаря. Порученіє Ваше я вже ісполнив…”
5 Цікаво, що напередодні, 3 вересня 1860 р., М. Г. Карташевська написала В. С. Аксаковій: “Вчера был Шевченко, а сегодня приходила его невеста. Много рассказывали, как они думают устроиться…”
6 Дорошкевич О. Трагедія самотнього чуття (Шевченко й Лекера) // Життя й революція. 1926, № 9. — С. 81. Або: Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України, ф. 1. № 301.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment