Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” здійснюється з усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Автор проєкту розповідає про знайомство та дружбу Шевченка з С. Т. Аксаковим і розкриває деякі передумови поетового бажання написати свою біографію “в такій повноті, з якою покійний С. Т. Аксаков представив свої дитячі та юнацькі роки…” Йшлося про книгу С. Т. Аксакова “Детские годы Багровавнука” (1858), подаровану письменником Шевченкові…
“Ті хвилини зробили мене щасливим”
С. Т. Аксаков та його сім’я знали про Шевченкову творчість і важку долю задовго до особистого знайомства з ним від поетових друзів — М. С. Щепкіна, М. О. Максимовича та О. М. Бодянського. Проте реакція Аксакових на арешт і заслання Тараса Шевченка невідомі: знаючи, що листи перлюструються, вони не наважувалися згадувати його ім’я. Навіть у 1856 р., уже після смерті Миколи І, донька С. Т. Аксакова Віра, посилаючи друзям список вірша “Не додому вночі йдучи…”1, не називала Шевченкового імені, але писала захоплено: “Он бедный изгнанник. Он истинный поэт, мы недавно читали большое стихотворение, вроде поэмы, исполненное поэтических красот. Он и рисует прекрасно”. Яка точна й лапідарновичерпна характеристика!
У статті про С. Т. Аксакова в “Шевченківській енциклопедії” І. Бажинов згадує про сімейний альбом Аксакових “Зібрання різних віршів”, у якому було вміщено кілька поетичних творів Тараса Григоровича, зокрема “Сон (На панщині пшеницю жала…”) та “Давидові псалми. 149 — Псалом новий Господеві”.
Шевченко ще на засланні високо оцінив творчість С. Т. Аксакова, про що свідчить запис у Щоденнику від 13 серпня 1857 р.: “Перша книжка “Русского вестника” за 1856 рік потрапила мені до рук, зміст мені сподобався. Там були виставлені імена Гоголя, Соловйова, Аксакова, імена, добре відомі в нашій літературі”.
Безпосередні стосунки між письменниками зав’язалися в грудні 1857 р., коли Сергій Тимофійович надіслав Шевченкові через М. С. Щепкіна свою книгу “Семейная хроника и воспоминания”, (М., 1856, ч. 1–2) з дарчим автографом. Цей твір, як і книга “Детские годы Багровавнука” (М., 1858) з автографом С. Т. Аксакова, а також “Разные сочинения Аксакова” (М., 1858) залишилися в бібліотеці Шевченка після його смерті. Судячи з усього, М. С. Щепкін розповів поетові багато хорошого про близького свого друга та його сім’ю, яких дуже поважав. У спогадах О. Шуберт про М. С. Щепкіна зафіксовано важливе зізнання артиста: “Своим развитием, по его словам, он обязан дому Аксаковых”. Очевидно, Михайло Семенович розповідав і про письменницьке чуття відомого письменника та його чуйне серце, бо Шевченко ще до особистого знайомства просив С. Т. Аксакова критично оцінити його нову російськомовну повість “Прогулка с удовольствием и не без морали” і влаштувати її публікацію2.
На цьому тлі, дякуючи М. С. Щепкіну, відбулася 22 березня 1858 р. у Москві перша зустріч Шевченка з С. Т. Аксаковим. Загляньте до поетового Щоденника, в якому передано щиру радість від неї:
“Найрадісніший із радісних днів. Сьогодні я бачив людину, якої не надіявся побачити в теперішнє моє перебування в Москві. Людина ця — Сергій Тимофійович Аксаков. Яка прекрасна, благородна стареча зовнішність! Він нездоровий і нікого не приймає3. Поїхали ми з Михайлом Семеновичем сьогодні поклонитися його сімейству. Він дізнався про нашу присутність у своєму домі і, всупереч заповіді доктора, просив нас до себе. Побачення наше тривало кілька хвилин. Але ці кілька хвилин зробили мене щасливим на цілий день і назавжди залишаться в колі моїх найсвітліших спогадів”.
Знаючи про тяжку хворобу письменника, чутливий Тарас Григорович щиро й високо оцінив його гостинність і те, що він подарував колишньому засланцеві хвилини приязні та дружби. Крім того, Шевченко прекрасно розумів значення С. Т. Аксакова для російської літератури, якраз 1858 р. у Москві вийшла у світ уже згадана книга С. Т. Аксакова “Детские годы Багровавнука”4, в якій автор піднявся до художнього рівня, встановленого його великим сучасником Л. М. Толстим в автобіографічній трилогії “Детство”, “Отрочество”, “Юность” (1852–1857). Прослухавши на початку 1857 р. “Детские годы Багровавнука” у прочитанні автора, Л. М. Толстой занотував у щоденнику: “Чтение у С. Т. Аксакова “Детство” прелестно!” В цьому році С. Т. Аксаков писав: “С Толстым мы видаемся часто и очень дружески. Я полюбил его от души; кажется, и он нас любит”.
Цікаво, що М. Є. СалтиковЩедрін, який сприяв популяризації творів Шевченка серед російських читачів і в повісті “История одного города” езопівською мовою висловив обурення мстивістю Олександра ІІ щодо Шевченка, працюючи над “Губернскими очерками”, визнавав на собі “рішучий вплив прекрасних творів” С. Т. Аксакова.
Двадцять четвертого березня М. С. Щепкін знову повіз Шевченка до С. Т. Аксакова, і поет захоплено записав у Щоденнику: “Ще раз бачився з Сергієм Тимофійовичем Аксаковим і з його симпатичним сімейством і ще раз щасливий. Чарівний старець! Він запрошує мене до себе в село на літо5, і я, здається, не встою проти такої спокуси. Хіба турботлива поліція перешкодить6”.
…Цього разу Сергій Тимофійович почувався трохи краще, він сидів у кріслі, вдягнутий подомашньому в подобу сіряка, й це надавало йому зворушливої доступності та простоти. Змучений хворобою, старий письменник дивився на поета доброзичливо й лагідно, і Тарас Григорович відчув, як його огорнуло теплою хвилею вистражданого добра й особливої покірливості долі. На очі навернулися сльози, блискавкою майнула гірка й болісна думка, що бачить благородного старця востаннє…
Ми вже ніколи не дізнаємося, про що говорили Шевченко з С. Т. Аксаковим під час двох кількахвилинних зустрічей. Проте уважний і мудрий поет не міг не відчути цю внутрішню опозиційність С. Т. Аксакова, його переймання російськими негараздами. Поетові боліло зовсім інше, але він щиро поважав громадянську позицію російського письменника, його відразу до фальші та лицемірства в будьяких, у тому числі державних, виявах.
“Із насолодою слухав мої рідні пісні…”
У сім’ї Аксакових Шевченко почувався розкуто, співав українські й російські пісні, зокрема, волзьку бурлацьку пісню, почуту, певне, під час подорожі Волгою. Вона дуже сподобалася присутнім. У Аксакових була саме та атмосфера, про яку розповідав у своїх спогадах О. С. АфанасьєвЧужбинський: “…Любив він простоту сімейного побуту, і де приймали його не пишно, але щиро, там він був надзвичайно балакучий, любив розповідати смішні пригоди…” Тарас Григорович познайомився з доньками С. Т. Аксакова — Вірою та Надією. Про останню записав у Щоденнику: “…З насолодою слухав мої рідні пісні, співані Надією Сергіївною”. Сам Шевченко так пояснив у Щоденнику 25 березня комфортність своєї душі в цьому домі: “Все сімейство Аксакових невдавано сердечно співчуває Малоросії та її пісням і взагалі її поезії”.
Це було точне поетове спостереження. На доказ можна, скажімо, привести вечори в Аксакова з українськими піснями для М. В. Гоголя, О. М. Бодянського й М. О. Максимовича7. Бував у нього і П. О. Куліш, який, між іншим, писав С. Т. Аксакову на початку 1855 р.: “…27 января послал я для Надежды Сергеевны 11 голосов малороссийских песен, переписанных мною собственноручно…”
Двадцять шостого березня 1858 р., тобто наступного дня після відвідин Шевченком сім’ї Аксакових, В. С. Сергіївна писала в листі до М. Карташевської: “Шевченко на всех — и на отесеньку и братьев, произвел приятое впечатление; он умен и прост, и если в нем есть дурные стороны, дурные минуты в его жизни, то, кажется, как будто это не смешивается с его природой”. Очевидно, що тут маються на увазі чутки про “безладну й нетверезу” поведінку Шевченка в Нижньому Новгороді. Як розумно й точно відсікла В. С. Аксакова наносне в поетовому житті від його справжньої людської природи! Які важливі спостереження й оцінки вона залишила: “Стихи его всегда чисты и нравственны. Он стихов не читал, но пел немного малороссийские песни, и Наденька, хотя не вдруг, но решилась спеть ему некоторые; что для него значат песни, вообще малороссийская поэзия, нечего и говорить…. С Шевченком можно было бы о многом разговориться, и он начинал было рассказывать, но некогда было”. Чверть століття потому І. С. Аксаков згадував про Шевченка: “Мы имели возможность узнать его довольно близко… Мы можем свидетельствовать, что ни малейшего озлобления на нас, “москалей”, Тарас Шевченко в то время не питал, восхищался, как и все мы, и притом как своими родными, мастерскими созданиями русского литературного языка…”
Можна не сумніватися в щирості цього свідчення, бо навіть пізніше неприйняття Шевченком російського слов’янофільства не відбилося на поетовому ставленні до російської літератури і в цьому сенсі у нього ніколи не було ворожості до “москалів” взагалі й, тим більше, до братів Аксакових зокрема. Саме вони супроводжували поета ввечері 25 березня перед від’їздом із Москви: “…З Іваном і Костянтином Аксаковим поїхав я до Кошелєва…” Втім, це не завадило Шевченкові пізніше відмовити І. С. Аксакову в наданні своїх поезій для новоствореної газети “Парус”, в якій слов’янофіли намагалися “розчинити” український народ в “общерусскости”8.
Напередодні від’їзду з Москви Тарас Григорович не міг не відвідати С. Т. Аксакова, проте зустрівся лише з сім’єю: “…Я заїхав до Сергія Тимофійовича Аксакова з наміром попрощатися. Він спав, і я не мав щастя поцілувати його сиву прекрасну голову”.
Після Шевченкового від’їзду між ним і С. Т. Аксаковим тривало тепле листування. У “Щоденниках” видатного українського літературознавця С. О. Єфремова є цікавий запис від 6 липня 1927 р.: “Одержав… Шевченкові листи до С. Аксакова, про які тільки чув, що вони не пропали. Саме здадуться до ІІІ тому” (ідеться про видання Повного зібрання творів Тараса Шевченка, розпочатого Українською Академією наук під загальною редакцією С. О. Єфремова в 1927 р. — В. М.). Відомими є чотири Шевченкові листи до Аксакова і два листи Аксакова до Шевченка.
У день від’їзду з Москви 26 березня 1858 р. поет зробив запис у Щоденнику, що в Москві він зустрів серед освічених москвичів найтеплішу гостинність до нього та непритворне співчуття до його поезії: “Особливо в сімействі С. Т. Аксакова”.
Чому Тарас Григорович обрав за взірець Аксакова?
Таким чином, знайомство в Москві з С. Т. Аксаковим та його сім’єю стало важливою подією у творчій долі Тараса Шевченка. Саме з Аксаковим була пов’язана поетова відмова від самореалізації в російськомовній культурі. В той же час Тарас Григорович і після смерті С. Т. Аксакова пам’ятав його і публічно засвідчив це. Та ще в якому контексті! Нагадаю, що в “Письме Т. Гр. Шевченка к редактору “Народного чтения” (лютий 1860 р.) поет писав: “Моя собственная судьба, представленная в истинном свете, могла бы навести не только простолюдина, но и тех, у кого простолюдин находится в полной зависимости, на размышления, глубокие и полезные для обеих сторон. Вот почему я решаюсь обнаружить перед светом несколько печальных фактов моего существования. Я бы желал изложить их в такой полноте, в какой покойный С. Т. Аксаков представил свои детские и юношеские годы, — тем более, что история моей жизни составляет часть истории моей родины”.
Чому Тарас Григорович обрав взірцем саме С. Т. Аксакова? Мене давно хвилювало це питання й нарешті коротко викладу свої міркування й здогадки.
Насамперед, очевидно, Шевченкові сподобався підхід С. Т. Аксакова до викладу матеріалу, заявлений автором уже в невеликому зверненні “К читателям”, що передувало твору “Детские годы Багровавнука, служащие продолжением семейной хроники”: “Желая, по возможности, передать живость изустного повествования, я везде говорю прямо от лица рассказчика”. Певно, що Тарас Григорович волів би так оповісти й про свої дитячі та юнацькі роки, проте, судячи з усього, не тільки про них, а йшлося про все його життя… Привабила, мабуть, поета й щирість С. Т. Аксакова, який у короткому “Вступлении” до книги написав: “Разумеется, я ничего не помню в связи, в непрерывной последовательности; но многие случаи живут в моей памяти до сих пор со всею яркостью красок, со всей живостью вчерашнего события”.
Судячи з усього, такі засадничі підвалини фактично мемуарнохудожнього твору імпонували творчому настрою Шевченка.
Нагадаю, що С. Т. Аксаков народився на 8 років раніше від Пушкіна і за 18 років до Гоголя, а свої твори видав уже після їхньої смерті, коли йому самому було понад п’ятдесят років. Якось Сергій Тимофійович сказав, що давно відчував у собі здатність до письменництва, але не писав тому, що нікому було його примусити. Втім, насправді, скажімо, М. В. Гоголь настійно наполягав на тому, щоб С. Т. Аксаков засів за спогади про своє життя і той усетаки присвятив цій творчості завершальне десятиліття свого життя.
Автобіографічна трилогія “Семейная хроника”, “Детские годы Багровавнука” і “Воспоминания”, що розгортали картину російського поміщицького життя — сільського і міського — кінця XVIII — початку ХІХ століть, побачила світ у другій половині ХІХ століття. В цих книгах розкрито історію трьох поколінь сім’ї Багрова, тобто С. Т. Аксакова, — діда, батьків і його самого. У художньому вимірі найбільш значимими були “Детские годы Багровавнука”, які й відзначив так високо Шевченко. У російській класичній літературі мемуарні книги С. Т. Аксакова стали в одному ряду з такими видатними творами, як уже згадана трилогія “Детство”, “Отрочество” і “Юность” Л. Толстого та книгою Герцена “Былое и думы”.
Значною мірою це зумовлювалося тим, що в ті часи виріс інтерес до вивчення історії, а, значить, і до мемуарної літератури. Саме так сприймалися “Семейная хроника” і “Детство Багровавнука”. Разом з тим, ці твори були художніми, близькими до романістики.
Свого часу російський літературний критик С. І. Машинський висловився напрочуд точно:
“В цих творах усе — правда і все вимисел. Величезна перемога Аксакова як художника полягала саме в тому, що він примушував читача повірити у справжність всього, що відбувається і, разом з тим, ні на мить не забувати, що перед ним твір мистецтва… Аксаков у “Семейной хронике” і в “Детстве Багровавнука” постає водночас і як історик, і як художник, зумівши сплавити воєдино “поезію” та “правду””9. За словами С. І. Машинського, С. Т. Аксаков “чи не найбільш автобіографічний письменник в історії світової літератури”. У нього немає жодного твору, який би ґрунтувався на “чистому” вимислі. В цьому своєрідність його таланту, його “авторська таємниця”. Сам Сергій Тимофійович у 1857 р. писав Ф. В. Чижову10: “Замінити… дійсність вимислом я не в змозі”.
Певно, що саме цей талант аксаківського автобіографізму помітив й особливо високо поцінував Шевченко, замислюючись над можливим літописом свого життя, найперше розуміючи, що “історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини”.
Вважаю ці слова Шевченковим заповітом про написання його Біографії саме в контексті славної й гіркої історії України. На мій погляд, вона має бути кількатомною, і для цього підготовлена необхідна науководокументальна база. Найперше маю на увазі Повне зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах і шеститомну “Шевченківську енциклопедію” — видання світового масштабу, підготовлені Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України на чолі з академіком М. Г. Жулинським. У цьому столітті видається 12томна “Історія української літератури”, зокрема, 2014 р. побачив світ основоположний 4й том “Тарас Шевченко”, написаний нашим великим сучасником І. М. Дзюбою. 2018 р. опубліковано корпус документів “Слідчонаглядові справи Тараса Шевченка”. Глибоко вивчені документи Відділу рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Виходять у світ ґрунтовні літературознавчі монографії та праці з історії України. Здійснено нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка.
Тож українці можуть сподіватися на видання нової, вичерпної Біографії Тараса Шевченка. До речі, вона буде першою колективною Біографією Кобзаря в умовах незалежності.
Вже згаданий С. І. Машинський писав, що “Детские годы Багровавнука” були задумані як книга про дитинство і разом із тим — книга для дітей. На мій погляд, останнє вдалося письменникові значно менше. Проте Шевченко, який понад усе любив дітей, сприйняв книгу “чистим серцем”, подитячому відкритим до розповідей, які були йому душевно й духовно близькими, суголосними. Занурюючись у скрупульозно виписані дитячі враження Багровавнука, від міського — оренбурзького та уфинського — й сільського побуту, також зображеного в подробицях, в описи жилих будівель і садів біля них, Шевченко на мить зупинявся й бачив живу картину, передану хлопчиком, якому йшов п’ятий рік (це Аксаков окремо підкреслює):
“Мы жили тогда в губернском городе Уфе… Дом был обит тёсом, но не выкрашен; он потемнел от дождей, и вся эта громада имела очень печальный вид. Дом стоял на косогоре, так что окна в сад были очень низки от земли… парадное крыльцо имело более двадцати пяти ступенек, и с него была видна река Белая почти во всю свою ширину. Две детские комнаты, в которых я жил вместе с сестрой, выкрашенные по штукатурке голубым цветом, находившиеся возле спальной, выходили окошками в сад… Сад, впрочем, был хотя довольно велик, но не красив: коегде ягодные кусты смородины, крыжовника и барбариса, десятка дватри тощих яблонь, круглые цветники с ноготками…”
А тепер нагадаю Шевченків текст із ліричного зачину повісті “Княгиня”, в якому передано враження п’ятишестилітнього Тараса від своєї рідної домівки:
“И вот стоит передо мою наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею и черным дымарем, а около хаты на прычилку яблуня с краснобокими яблоками, а вокруг яблуни цветник… И у ворот стоит старая развесистая верба с засохшею верхушкою, а за вербою стоит клуня, окружённая стогами жита, пшеницы и разного всякого хлеба; а за клунею, по косогору, пойдёт уже сад. Да какой сад! Видал я на своём веку таки порядочные сады, как например Уманский и Петергофский, но это что за сады! Гроша не стоят в сравнении с нашим великолепным садом: густой, темный, тихий, словом, другого такого саду нет на всем свете. А за садом левада, а за левадою долина, а в долине тихий, едва журчащий ручей, уставленный вербами и калиною и окутанный широколиственными, тёмными, зелёными лопухами…”
Зверніть увагу, в описах С. Т. Аксакова і Шевченка, що зафіксували абсолютно різні соціальні, географічні й побутові ситуації, так багато схожого, суголосного, подитячому чистого… Навіть слова повторюються: “Дом… потемнел от дождей” і “старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею…”; “дом стоял на косогоре” і “за клунею, по косогору…”; “сад… довольно велик” і “другого такого саду нет на всём свете”; “десятка дватри тощих яблонь” і “яблуня с краснобокими яблоками”; “круглые цветники”, і “вокруг яблуни цветник”…
І все ж, за словами С. Т. Аксакова, “величие красот божьего мира незаметно ложилось на детскую душу и жило без моего ведома в моём воображении”. Так само у дитячій Шевченковій душі!
Нагадаю, що Тарас Григорович написав “Княгиню” у 1853 р., а С. Т. Аксаков “Детство Багровавнука” побачило світ у 1858 р. Тобто про будьякі Шевченкові ремінісценції з твором С. Т. Аксакова не може бути й мови. Йдеться про справді схожі, співставні моменти світосприйняття двох великих письменників, яке народилося в глибокому дитинстві. Більше того, Шевченко задовго до С. Т. Аксакова представив свою візію рідного дитячого довкілля, високо оцінивши суголосні тексти російського письменника.
Не менше цікаві дитячі враження від, сказати б, перших самостійних прогулянок — подорожей. У Шевченка є неперевершена розповідь із тієї ж “Княгини” про те, як п’ятишестирічний Тарас, вийшовши на околицю рідного села намагався отримати відповідь на вселенське питання:
“А что же там за горою? Там должны быть железные столбы, что поддерживают небо! А что если бы пойти да посмотреть, как они его там подпирают? Пойду да посмотрю, ведь это недалеко”.
Встал и, не задумавшись, пошёл он через долину и леваду прямо на гору. И вот выходит он за село, прошёл царыну, прошёл с полверсты поля; на поле стоит высокая чёрная могила. Он вскарабкался на могилу, чтобы с неё посмотреть, далеко ли ещё до тех железных столбов, что подпирают небо.
Стоит мальчуган на могиле… задумался. Нет, думает он, сегодня поздно, не дойду я до тех железных столбов, а завтра… я пойду к железным столбам…”
Ще одна наскрізна тема, яка напевне привернула увагу Шевченка — це дорога. В аксаковському творі “Детские годы Багровавнука” третина розділів уже за назвою стосується саме її: “Дорога до Парашина”; “Зимняя дорога в Багрово”; “Осенняя дорога в Багрово” і т. д. Йшлося про поїздки поміщицької сім’ї Багрових із малим Сергієм із Уфи в родові маєтки…
Скажімо, розділ “Дорога из Парашина в Багрово” починався так:
“Дорога удивительное дело! Её могущество непреодолимо, успокоительно и целительно. Отрывая вдруг человека от окружающей его среды, всё равно, любезной ему или даже неприятной, от постоянно развлекающей его множеством предметов, постоянно текущей разнообразной действительности, она сосредоточивает его мысли и чувства в тесный мир дорожного экипажа, устремляет его внимание сначала на самого себя, потом на воспоминание прошедшего и, наконец, на мечты и надежды — в будущем; и всё это делается с ясностью и спокойствием, без всякой суеты и торопливости”.
Як тут не згадати Шевченкову повість “Прогулка с удовольствием и не без морали”, першій частині якої (1856) передувала присвята: “Посвящаю Сергею Тимофеевичу Аксакову в знак глубокого уважения”. Цей твір неспішно, в подробицях і деталях, розкриває саму філософію подорожі в кареті на конях і, звісно, тих ситуацій, в яких вибираються так, що “кроме ямщика и лошадей никто из нас не знает”. Не випадково Шевченко послав наприкінці 1857 р. першу частину повісті С. Т. Аксакову, а щодо другої частини записав у Щоденнику 14 лютого 1858 р.: “Мені страшенно хочеться йому подобатися, і тільки йому”.
Густа, докладна, багатоактна, насичена зворушливими подробицями розповідь С. Т. Аксакова висвічена зсередини душевним теплом автора, котрий з глибокого дитинства, сам перехворівши, відчував у серці співчуття й жалості до людей: “Чувство жалости ко всему страдающему доходило во мне… до болезненного излишества”. Скажімо, хлопчик уперше побачив барщинних селян на жнивах: “Невыразимое чувство сострадания к работающим с таким напряжением сил, на солнечном зное, обхватило мою душу, и, много раз потом, бывая на жатве, я всегда вспоминал это первое впечатление”. Якось внук поміщика Багрова навіть попросив дозволити йому попрацювати з селянськими дітьми на пахоті: “…Оказалось, что я никуда не годен: не умею ходить по вспаханной земле, не умею держать вожжи и править лошадью, не умею заставлять её слушаться… Мне было стыдно и досадно, и я никогда уже не поминал об этом”. Моральна позиція С. Т. Аксакова не могла не заторкнути серце великого страдника Шевченка…
З усього цього, про що йшлося, та багато чого, про що ми, мабуть, і не дізнаємося ніколи, й сплелося в світлій Шевченковій голові нездійснене бажання про справді повне, як у С. Т. Аксакова, висвітлення фактів його біографії. Але він і сам розумів, що йому не вдасться це здійснити. Тому й згадав лише раз і ніби мимохідь. За рік до своєї смерті…
1 Нагадаю, що цей вірш, присвячений Ф. М. Лазаревському, написано на Косаралі 24 грудня 1848 р. (на Різдво) і вперше надруковано аж у 1860 р. Таким чином, Аксакови отримували поетичні твори Шевченка у списках і поширювали їх серед близьких знайомих.
2 Докладна розповідь про це міститься в публікації нашого проєкту: Слово Просвіти, ч. 25, 20–26 червня 2019 р.
Див. також Мельниченко В. Шевченківська Москва. Авторська енциклопедіяхроноскоп. С. 210–215, 246–255; Його ж. Москва у творчій долі Тараса Шевченка. С. 340–362.
3 У 1845 р. С. Т. Аксаков почав сліпнути, він скаржився М. І. Погодіну: “Глаза мои пришли также в весьма дурное положение, не только потому, что левым глазом я не вижу и солнца, а правым на все гляжу сквозь сетку пятен… и клочьев, — но потому что глаза мои, особенно слепой, находятся в воспалительном состоянии”.
У 1858 р. письменник почував себе дуже погано, зокрема в червні він писав Шевченкові: “Я все еще болен и, несмотря на некоторое улучшение, не ожидаю не только полного выздоровления, но даже и того сносно хворого состояния, в каком я находился до исхода генваря нынешного года”. За словами І. С. Аксакова, батько знаходився “на одрі тяжкої хвороби”. Пам’ятаймо, що С. Т. Аксаков помер уже за рік після знайомства з Шевченком — у квітні 1859 р.
4 Рецензія О. В. Станкевича на цей твір уже була написана, коли Шевченко знаходився в Москві, а в журналі “Атеней” з’явилася невдовзі після від’їзду поета до Петербурга.
5 Ідеться про підмосковну садибу Абрамцеве, де, починаючи з 1844 р., С. Т. Аксаков жив улітку. Тут бували М. В. Гоголь, М. С. Щепкін, І. С. Тургенєв, П. О. Куліш та ін.
6 Шевченко планував відвідати Москву й побувати в Аксакова, проте встановлення за ним у Петербурзі поліційного та жандармського нагляду не дозволило це зробити. Двадцять п’ятого квітня 1858 р. Шевченко писав Аксакову: “Предположение мое посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось”. Утім, і хворий письменник не зміг уже відпочити в Абрамцевому, про що писав Шевченкові в червні: “Я не попал в свою подмосковную деревню”.
7 Докладно див. Мельниченко В. Гоголівська Москва. — М.: ОЛМА Медіа Групп, 2011. С. 203–207.
8 Докладно див. Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Друзі мої єдині”. — М.: Домашня бібліотека, 2013. С. 524–537.
9 Машинский С. Об Аксакове и его трилогии // Аксаков С. Т. Семейная хроника. Детские годы Багровавнука. Воспоминания. — М.: Художественная литература, 1973. С. 25.
10 Чижов Федір Васильович (1811–1877) — громадський діяч, публіцист, підприємець. Арештований у 1847 р. у справі КирилоМефодіївського братства, але звільнений через брак доказів. Був знайомий з Шевченком.
