Дмитро ЧОБІТ,
письменник
Продовження. Початок у № 26-27
Малгожата Госєвська, віцемаршалок сейму Республіки Польща:
“Минає 76 років, як українські солдати 4го полку 14 дивізії СС “Галичина” під керівництвом німецького капітана при підтримці української боївки і членів парамілітарного відділу українських націоналістів вчинили пацифікацію польської людності у селі Гута Пеняцька. Той день, коли життя втратили близько 900 осіб, назавжди записаний на скрижалях нашої історії як страшний приклад жорстокості тамтешньої округи. 28 лютого 1944 року вдосвіта солдати 4го полку поліції СС обстріляли село з автоматичної зброї та мінометів, людність, яка переховувалася, заганяли до стодол, замикали і палили, а в тих, хто пробував втікати – стріляли.
Ця справа стала невимовною трагедією не лише в сім’ях поляків, які втратили тут найближчих, а й для усього польського народу. Величезне нещастя, яке розігралося цього дня, покладає на нас важкий обов’язок постійного вшанування трагічних подій, які – не боїмося цього слова – були воєнним злочином…
Нам потрібно виразно підкреслити, що справа поєднання можлива тільки тоді, коли буде опиратися на двох засадах: усвідомленні вини, яке ґрунтується на доброму знанні та визнанні правди, а також пробаченні”. (Pamieiзж o Hucic Pieniackiej // Zachod, pl / 173062/prol. – szwagezyk – ipn – zlada – teren – huty – pieniackiej).
Коментар. Окрім численних публікацій окремих фрагментів виступу М. Госєвської у польських ЗМІ та аудіо й відеозаписів, які є в Інтернеті, повний його текст на молебні у львівському кафедральному костьолі надруковано на бланках сейму Республіки Польща, що засвідчує їхній урядовий статус, опубліковано на сайті польського парламенту не лише польською, а й англійською мовами. ( 76. Rocznica zbrodni w Hucie Pieniackiej. Uroczystosci na Ukrainie z udzialem Wicemarszalek Sejmu Malgozaty Gosiewskiej // https:// www sejm ppvpl / sejm9 psf/komunskat хsp?dokumentid=19AF486B9C15F2CC125851800399F84).
Кшиштоф Швагжик, заступник президента Інституту національної пам’яті Польщі, доктор гуманітарних наук, професор:
“Ми звернулися до української сторони про проведення досліджень у Гуті Пеняцькій аби останки помордованих поляків дослідити, положити в труни, а потім згідно польської державної та обрядової традицій, урочисто поховати у спосіб, як то мало би відбутися вже давно… І я вірю, що на таких урочистостях ми незабаром зустрінемося у Гуті Пеняцькій”. (Pamieiзж o Hucic Pieniackiej // Zachod, pl / 173062/prol. – szwagezyk – ipn – zlada – teren – huty – pieniackiej).
Коментар. Професор К. Шгвагжик не раз приїжджав у Гуту Пеняцьку, давав безліч інтерв’ю та різних коментарів польським ЗМІ. У них він вину за знищення Гути Пеняцької винятково покладав на українців і жодним словом ніде не обмовився про дійсних винуватців скоєння воєнного злочину – німецьких окупантів. Цьому доктору історії належать такі крилаті вислови, які в останні роки тиражуються сотнями польських ЗМІ: “Українська правда про події у Гуті Пеняцькій немає нічого спільного з дійсністю” та “Ніщо вже не змінить того факту, що 28 лютого 1944 року мешканців Гути Пеняцької вимордували українці на німецькій службі”. (Kresowy serwis informacyjny. – 2018. — № 3 — S.5). Підкреслюю! Це говорив надто самовпевнений і явно необізнаний історик, який нічогісінько не знає про радянські публікації 19501970х років та про документи українських архівів з досить ґрунтовними описами подій у Гуті Пеняцькій включно із масою деталей щодо причин і обставин її загибелі. Цей професор і найголовніший експерт Польщі з проблеми Гути Пеняцької навіть не читав польські публікації спогадів очевидців, які вижили, де чітко написано про німців, німецьких солдатів, які під час пацифікації села, розмовляли не лише німецькою, а й “польською мовою із сілезьким акцентом”; про німецький літак з чорними хрестами на крилах, який зранку і до вечора літав над Гутою Пеняцькою під час її пацифікації. Дуже цікаво, пане професоре, може саме на цьому літаку літали “українські хлопи із ножами та сокирами з довколишніх сіл”? Мабуть не читав професор К. Швагжик і праці своїх колег — польських професорів та очевидців, які згадують про німецьких солдатів і офіцерів поляківсілезців у формі Вермахту, підрозділи яких взимку 1944 року дислокувалися у сусідніх із Гутою Пеняцькою палацах Бохенського в Поникві (10 км на північ) та замку в Підгірцях (9 км на південний захід) і квартирували у селянських хатах села Волохи (тепер Підгір’я, 9 км на північний захід).
Що стосується теперішньої пропозиції пана Шгвагжика щодо проведення у Гуті Пеняцькій пошукових робіт і розкопок, то таке потрібно усіляко схвалити, бо якось негоже поминати мертвих, забувши про їхні могили.
Ян Юзеф Каспшик, голова Ради комбатантів і репресованих осіб:
“…Страшний злочин вчинений 76 років тому на наших співвітчизниках замордованих тільки тому, що говорили і мислили попольськи, то велика рана, рана яка не гоїться навіть із плином 76 років, рана, яка продовжує кровоточити… Аби вона не зарубцювалася, маємо хоча б раз на рік про неї згадати, бо того злочину і того геноциду забути нам не можна. Не можна, бо не можна будувати відносини без пам’яті про правду нашого минулого”. (Pamieiзж o Hucic Pieniackiej // Zachod, pl / 173062/prol. – szwagezyk – ipn – zlada – teren – huty – pieniackiej).
Коментар. Пан Каспшик нічого не сказав про українців, але з контексту його виступу випливає, що добрі відносини з Україною неможливо будувати “без пам’яті про правду нашого минулого”. Звичайно, що тут пан Каспшик думав про “польську правду” і не мав на увазі німців і поляківсілезців, про роль яких у знищенні Гути Пеняцької й досі мабуть таки не здогадувався.
Бартош Ціхоцький, посол Польщі в Україні:
“Ми тішимося з того, що бачимо і з чим зустрічаємось. Ця пам’ять створила з нас щось таке, чого вже не вдається перемогти…
… Ми не говоримо, що ми без гріха, що ми не допускали помилок, але нам за таке соромно і ми жалкуємо за свої гріхи. Але ми сподіваємося, щоб винуватці наших кривд були зазначені на пам’ятнику та очікуємо аби друга сторона, наші сусіди теж мали своє місце на пам’ятних таблицях і не тільки там (малася на увазі Гута Пеняцька), але і тут, у Львові та в багатьох містах і селах в Україні. Особи, які особисто і безпосередньо брали участь у злочинах проти наших предків мусять мати свої пам’ятки, таблиці пам’ятні”. Послухати і подивитися записи виступів зазначених вище діячів 22 лютого 2020 року у львівському кафедральному костьолі можна в Інтернеті за багатьма адресами, зокрема: zachod. pl /173062/prol. szwagrzyk – ipn – zaglada – teren – huty – pieniackiej /Radio Zachod.
Коментар. Ці короткі тези з виступу польського дипломата потребують ґрунтовного пояснення з огляду на важливість сказаного. Отже, посол Польщі в Україні Бартош Ціхоцький публічно та цілком офіційно запропонував встановити у Гуті Пеняцькій, “Львові та в багатьох містах і селах України” пам’ятні таблиці. Виникає запитання: а чому він пройнявся таким зворушливим бажанням встановлювати пам’ятки з якимись загадковими текстами в Україні, а не в себе в Польщі — з дійсно правдивими написами хоча б на таблицях у Бабичах і Варшаві?
Добре відомо, що мову дипломата слід розуміти із підтексту сказаного. Але одна пряма пропозиція пана Ціхоцького варта ретельної уваги та підтримки – про встановлення пам’ятних таблиць у Гуті Пеняцькій із зазначенням тих, хто скоїв злочини та їхніх імен. У цій справі пану послу хочу трішки допомогти. Ось проєкт одного із таких написів:
“Тут, на цьому місці знаходилося засноване австрійцями наприкінці ХVIII ст. галицьке село Гута Пеняцька, у якому в ХIХ ст. окрім австрійців почали селитися полякиприходьки, українці та євреї. Станом на 1943 рік у селі проживало 480 осіб польської, української та австрійської національностей.
Взимку 1944 року у Гуті Пеняцькій перебувала постійно діюча база НКВД і російських партизанів, які спільно з підрозділами місцевої АК здійснювали грабунки, політичні вбивства в околицях села і навіть у Львові дуже частими проявами звірячого садизму — катуваннями захоплених жертв, вирізанням свастик на живих ще людях — німцях, українцях і поляках, відрубуванням окремих частин тіл та голів, що й спровокувало відплатну дію німецьких окупантів.
28 лютого 1944 року у ході каральної акції село знищила дощенту гітлерівська айнзатцгрупа “Рейнгольд”, основу якої складали солдати та офіцери 4ої поліцейської моторизований дивізії СС з числа німців, поляків і чехів Сілезії. Загинуло близько 200 людей: поляків, українців, австрійців, п’ять євреїв і один росіянин.
Вічна пам’ять жертвам гітлерівського воєнного злочину і провокацій російського НКВД і їхніх союзників із польської Армії Крайової”.
Наведений текст цілком відповідає історичній дійсності та має сильне і незаперечне документальне підтвердження архівними і вже опублікованими в Україні, Росії та Польщі джерельним матеріалами. Текст можна уточнити щодо кількості жертв, їхньої національної належності, внести необхідні доповнення, затвердити у передбаченому законами України порядку й лише після того — цілком легально виготовляти та встановлювати пам’ятний знак.
Щодо встановлення інформаційних таблиць, то у цій справі достатньо рішення сільської ради (погодження з посольством Польщі у Києві не лише не обов’язкову, але й зайве). Головне, аби інформація відповідала історичній правді, мала документальне підтвердження, не носила образливого характеру і не принижувала національну гідність людей. За встановленою у Польщі традицією тексти усіх інформаційних таблиць і довідкові матеріали до них варто перекласти англійською, а при необхідності й польською мовами, передати у ЗМІ та виставити на багатьох сайтах в Інтернеті.
Що стосується імен злочинців, то можу підказати пану Ціхоцькому двох осіб, які безпосередньо керували штурмом радянської бази НКВД у Гуті Пеняцькій, знищенням цього села та кількох провокаторів і призвідців німецької каральної акції, серед яких були й поляки, які за гроші та радянські ордени служили в рядах НКВД, зокрема Міхал Кобилянський і Ян Камінський. Але почнемо з головного виконавця воєнного злочину.
ФрідріхВільгельм Бок, оберштурмбанфюрер СС, командир айнзатцгрупи “Рейнгольд” та водночас 4ої поліцейської моторизованої дивізії СС. Після знищення Гути Пеняцької удостоївся найвищої нагороди гітлерівської Німеччини – Лицарського хреста з дубовим листям та звання оберфюрера (проміжне між полковником і генералом).
До відома пана Ціхоцького. Ліквідація бази радянських партизанів та НКВД у Гуті Пеняцькій була епізодом у бойовій діяльності оберштурмбанфюрера СС Ф. В. Бока, бо в лютомуберезні 1944 року він провів низку успішних операцій проти радянської партизанки на усьому просторі від Жовкви й Сокаля до Лопатина, Бродів і Золочева та не допустив на цю територію радянських партизанів, за що удостоївся високих нагород і підвищення у званні. Але те, що у Гітлера тоді заслуговувало нагород, тепер у нас викликає безумовний осуд. Тому ім’я Ф. В. Бока можливо варте того, аби було позначене на ініційованій паном Ціхоцьким таблиці у Гуті Пеняцькій та й інших “містах і селах України”, принаймні у Буську, де був його штаб у палаці графів Бадені; Підгіцях, Поникві, Волохах (тепер Підгір’я) та інших селах, у яких взимку 1944 року квартирували його підопічні — офіцери і солдати полякисілезці, про яких згадують польські автори Ю. Вось (1989), Г. Команський і Щ. Сєкерка (2005), С. С. Жук (2006, 2015). Наголошую! Про офіцерів, підофіцерів і солдатів поляківсілезців, підрозділи яких взимку 1944 року дислокувалися у палацах в Підгірцях і Поникві та квартирували по селянських хатах у Волохах, згадують польські автори в контексті описаних ними інших подій. А український автор М. Сусол писав про 100 поляківфольксдойчів, які 30 січня 1944 року у формі Вермахту приїхали з Буська у село Нивиці боротися з радянськими партизанами. (Сусол М. Топорів за волю України. – Львів, 2010. – С.104). Не раз згадували поляківсілезців німецького війська і польські очевидці трагедії. Остання така згадка безпосереднього очевидця трагедії, 84річного Францішка Боньковського про німецького офіцера полякасілезця, публічно оприлюднена ним у Гуті Пеняцькій 23 лютого 2020 року, та опублікована у польських ЗМІ. Тобто помилки, пане Ціхоцький, щодо участі поляківсілезців в погромі Гути Пеняцької не може бути — будьте у цьому твердо певні.
Окрім головного пацифікаторавиконавця Ф. В. Бока підказую пану Ціхоцькому ще одне прізвище для запланованої ним таблиці. То полякфольксдойчер, член нацистської партії Німеччини, гаутштурмбанфюрер СС (капітан) Евардер Курковський, командир підрозділу мінометників, які вдосвіта 28 лютого 1944 року перед початком штурму Гути Пеняцької обстріляли її з мінометів і станкових кулеметів, спричинивши перші жертви та викликавши паніку та хаос у селі.
При бажанні персональний список погромників Гути Пеняцької можна продовжити, зокрема за рахунок особового складу 4ої поліцейської моторизованої дивізії СС. Із загального числа 960 офіцерів і підофіцерів — 93 мали чисто польські прізвища та імена. Ось кілька прикладів із цього славного списку вояків Гітлера і Гімлера: унтершарфюрери СС Владислав Віткус, Йозеф Кучера; обершарфюрери СС Єжи Гадашевскі, Рудольф Конопацкі, Антон Галлер; оберштурмфюрер СС Вільгельм Томашевскі; гауптштурмфюрери СС (капітани) Лотгар Вуйт, Ганс Волянскі, Ганс Ростецкі. Окремі польські прізвища німецьких офіцерів СС цієї дивізії мали по кілька осіб. Так прізвища Прус і Шеберт зустрічається двічі; Галлер — тричі.
Виступаючи у львівському кафедральному костьолі пан Ціхоцький очевидно мав на увазі встановлення у Гуті Пеняцькій таблиць з назвами організацій та іменами осіб, які знищили Гуту Пеняцьку. Дещо я йому підказав, але для повноти картини цього явно недостатньо.
У Гуті Пеняцькій обов’язково потрібно встановити величний пам’ятник всім тим українцям і полякам, яких вбили бандити гутапеняцької боївки АК і радянські партизани, що базувалися у Гуті Пеняцькій взимку 1944 року. Зокрема, серед замордованих польськими бандюгами була напівпольканапівукраїнка Анна Войцеховська, її вбили тому, що рідний брат Петро Войцеховський як український патріот пішов добровольцем служити в дивізію СС “Галичина” і взимку 1944 року писав листи з Франції, де тоді перебував на воєнному вишколі. 18річну Анну замордували за так звану “зраду польського народу” та погрожували її батькові, чистокровному поляку Стахові Войцеховському, до речі, близькому родичу керівника загону АК у Гуті Пеняцькій Казимира Войцеховського. Уся біда Стаха родом із Гути полягала в тому, що він наприкінці 1920х років одружився з українкою Катериною з сусіднього села Жарків, пристав туди за зятя, там проживав, розмовляв українською мовою, ходив до української церкви та виховав дітей українськими патріотами.
Польські бандити АК, виконуючи злочинні вказівки польського емігрантського уряду в Лондоні, здійснювали в довколишніх із Гутою Пеняцькою селах терор і вбивали відомих та авторитетних у краї осіб: священиків, вчителів, кооператорів і активних українців, які бажали свободи для свого народу та Незалежності України; їхні могили з 19421944 років є на цвинтарях судніх із Гутою Пеняцькою (у радіусі 49 км) сіл: Пеняки, Голубиця, Ясенів, Дуб’є, Підгірці, Чепелі, Лучківці, Верхобуж. В одних лише Пеняках є 14 таких поховань. А скільки залишилося безіменних могил по лісах і ярах?
В архівних документах називаються поіменно польські бандити Гути Пеняцької та їхні жертви. Українців поляки вбивали не лише у сусідніх селах, а й викрадали та потім мордували у самій Гуті Пеняцькій, навіть 21 лютого 1944 року, тобто за 7 днів до її загибелі!
Коли польські бойовики у Гуті Пеняцькій 21 лютого катували трьох українців (одного вбили, а двоє втекли), у сусідньому селі Пеняки безлідно зник польський ксьондз Юзеф Пікота. Дуже показово — тоді у Гуті Пеняцькій квартирував 9й батальйон імені Чкалова чисельністю 220 осіб із партизанського з’єднання імені Щорса. Очевидно, що підрозділ СМЕРШНКВД цього батальйону і ліквідував ксьондза Ю. Пікоту через його антирадянські висловлювання, що в цей час було звичайною практикою в кожному партизанському загоні й дуже поширеним явищем. Ця, цілком вірогідна, версія випливає із такого факту: саме 21 лютого 1944 року партизанські енкаведистисмершівці захопили у Пеняках трьох українців, яких допровадили в Гуту Пеняцьку, де передали тамтешнім союзникам з АК. Троє захоплених у Пеняках українців і тоді ж зниклий там безвісти ксьондз Ю. Пікота — то два поєднані між собою у часі та у тій самій місцевосці епізоди, які чітко задокументовані, але подібних була безліч.
Для встановлення більш точнішої та повнішої картини польськоросійського терору у сусідніх із Гутою Пеняцькою селах потрібно провести додаткові дослідження, аби не забути злочинців та гідно відзначити усі їхні жертви.
Варто встановити у Гуті Пеняцькій та у Львові таблиці з іменами 3х тисяч львів’ян — українців і поляків, — з числа заручників, розстріляних у Львові за теракти скоєні у цьому місті радянськими енкаведистамитерористами, які базувалися у Гуті Пеняцькій взимку 1944 року і після скоєння вбивств тікали відлежуватися у це село. У цих терористичних вбивствах у Львові, які викликали репресії німецьких окупантів, облави і розстріли заручників брали участь не лише російські енкаведисти, а й письмово (!) завербовані ними поляки, зокрема Ян Камінський і Міхал Кобилянський; обидва здійснювали у Львові теракти, аби викликати репресії німців. Ці репресії сталінському режиму були потрібні для того аби показати місцевому населенню, що німецька влада ще гірша ніж російська. Виконуючи доручену йому чорну справу, колишній польський офіцер М. Кобилянський, якого у Старобільському таборі військовополонених завербували у штатні співробітники НКВД, у січнілютому 1944 року виїжджав для скоєння терактів із Гути Пеняцької до Львова, де особисто застрілив на вулиці цього міста німецького підполковника, а згодом ще й гітлерівського генерала (Медведев Д. Сильные духом.—К.: Политиздат, 1980. – С.452,454; Лукин А. Львовский аккорд //Вокруг света. – 1967. — №5. –С.26; Гладков Т. Дни о которых не забудут // Вокруг света. – 1967. — №10. – С.46). За кожен теракт німці розстрілювали у Львові спійманих під час облав випадкових заручників — українців і поляків. А подібних терактів Кобелянський в купі з іншими енкаведистами, зокрема Пастуховим, коїв не раз. Так вони вдвох на вулиці Львова розстріляли німецький патруль — про цей “героїчний” акт пише шеф терористів, полковник НКВД Дмитро Медвєдєв (Медведев Д. Сильные духом. – С.454). Правда, полковник мовчить про наслідки цих непотрібних з воєнної точки зору терактів — розстріли німцями заручників.
Друковані німецькою, українською і польською мовами на великих афішах списки розстріляних заручників із поясненнями за що їх убито, німці розвішували у Львові, тому вони мусять десь зберегтися. І пан Ціхоцький теж може взяти участь у пошуку, аби гідно відзначити імена усіх жертв та винуватців злочинів, пов’язаних із Гутою Пеняцькою, на задуманих ним пам’ятних таблицях у Гуті Пеняцькій та Львові.
Але хіба то буде справедливо — обмежуватися пам’ятними знаками і таблицями лише у Гуті Пеняцькій, Львові, Буську, Підгірцях, Поникві, Олеську (у тамтешньому монастиреві капуцинів у лютому 1944 року дислокувалася зондеркоманда 4ї поліцейської моторизованої дивізії СС, яка здійснила у Гуті Пеняцькій розстріли). До речі, солдати та офіцери розстрільної команди розмовляли лише німецькою мовою, очевидно, що то були етнічні німці — члени нацистської партії, тобто добірні нацисти. Названими місцевостями не варто обмежуватися — конче потрібно встановити таблиці із нарешті правдивими написами щодо дійсних причин та обставин загибелі Гути Пеняцької ще й у Варшаві та Бабичах.
Що стосується встановлення нових пам’яток у Гуті Пеняцькій, то до цієї справи належить віднестися дуже і дуже уважно, а тим більше не приставати на усілякі фантазії польських брехунів.
Про те, що у Гуті Пеняцькій задумали спорудити якийсь новий і величний комплекс, свідчить не лише виступ посла Б. Ціхоцького, а й не раз сказане професором К. Швагжиком та єпископом Е. Кавою. Як висока духовна особа єпископ публічно вніс пропозицію спорудити у Гуті Пеняцькій каплицю, аби у ній могли помолитися мандрівники і паломники, які туди постійно їздять. Звичайно, при костьолі мало би бути і помешкання для ксьондзів та обслуги. Незрозуміло: а чому відразу не поставити питання на широку ногу та не передбачити тут кляштора з усією інфраструктурою включно з готелем? Йдеться ж про мучеників.
З цього приводу нагадаю: свого часу у Львові вже пішли на поступки польським експансіоністам і дозолили встановили на Личакові пам’ятник полеглим в 1918–1919 роках у боях з УГА польським воякам із дуже цікавим написом про те, що вони тут, на українській землі, “загинули за Польщу”. Отже, польський агресор, загарбник і окупант прагнув поневолити сусідній народ, захопити його країну та у цій агресивній і загарбницькій війні загинув, а згодом у тій державі, проти якої він воював і яка таки відстояла власну Свободу і Незалежність, йому ще й ставлять пам’ятник, буцім він загинув “за Польщу”, а не за поневолення сусіднього народу. Це те ж саме, якби на могилі полеглих у “бродівському котлі” німецьких солдатів зазначити, що вони загинули “за Фатерлянд”. А чому б і ні? Німці та австрійці мають не менше прав на українські землі, ніж поляки — окрім Гути Пеняцької вони тут заснували ще й село Шваби (тепер у межах міста Броди), у якому народився класик австрійської літератури Йозеф Рот.
Молебень у Гуті Пеняцькій 23 лютого 2020 року
У Гуті Пеняцькій заходи по вшануванню пам’яті жертв цього села щорічно, починаючи з 2005 року, відбуваються за майже однаковим сценарієм, розробленим польською стороною.
Напередодні події генеральне консульство Польщі у Львові просить Бродівську райдержадміністрацією забезпечити порядок під час панахиди у Гуті Пеняцькій. Зусиллями місцевої влади розчищається дорога на Гуту Пеняцьку, як правило, туди ніхто не їздить, тому вона у цю пору завжди засипана снігом (винятком є 2020 рік), впорядковують територію, встановлюють біотуалети, поліція у значній кількості забезпечує порядок.
На поминальному заході, який хоч і називають панахидою та молебнем, щорічно відбувається справжній антиукраїнський шабаш з брехні, наклепів і безпідставних звинувачень. Не став винятком і 2020 рік.
Переночувавши у Львові, основна група польських учасників з числа міністрів, послів до сейму, громадських діячів з Польщі й польських дипломатів в Україні, їдуть у Гуту Пеняцьку. Їх, як правило супроводжує хтось із керівників Львівської області: у 2019 році то був губернатор Олег Синютка, а у 2020 — заступник голови Львівської ОДА Іван Собко.
Окрім поляків із самої Польщі у заходах у Гуті Пеняцькій брала участь чимала кількість таких собі новітніх “фольксдойчерів” — українців із “картою поляка”, або тих хто таку карту дуже бажає отримати. Ці українці із “картою поляка” та претенденти на її отримання організовано, з оплатою витрат на дорогу, їдуть у Гуту не лише зі Львівщини, а й з Тернопільщини і навіть ІваноФранківщини. З окремими з них мені довелося спілкуватися особисто і з цих розмов відкрив для себе немало важливого. Тобто масовість “всенародного здвигу” вшанування жертв так званого геноциду польське консульство у Львові забезпечує у доволі цікавий спосіб.
Далі буде.
