Тридцять років тому теренах Антрацитівського району, що на Луганщині, постав перший осередок “Просвіти”. Своїм зародженням вона зобов’язана Анатолію Яковичу Бондаренкові — викладачеві української словесності Штерівської середньої школи, заслуженому вчителеві України, випускникові Львівського держуніверситету імени Івана Франка. Першим її членом стали вчителі української мови й літератури, згодом до них приєдналися культпрацівники, медики, технічна інтелігенція сільськогосподарських підприємств, прості колгоспники.
Після перетворення Товариства української мови в “Просвіту”, її незмінним очільником з 1990 року став учитель української словесности Бобринівської середньої школи, поет і краєзнавець Іван Михайлович Захарченко, котрий незмінно керує й досі, хоч на початку російсько-української війни змушений був покинути рідну домівку.
Створенню “Просвіти” на початку шалений опір чинила партійна верхівка району, мовляв, існує Товариство любителів (!) української мови — та й годі. Під компартійним тиском деяка частина тих, хто подав заяви про вступ, забрала їх назад.
Просвітяни Антрацитівського району були в деякій мірі неофітами в своїй діяльності, оскільки про тяглість просвітянського руху в краї годі було говорити: ні традицій, ні досвіду попередників не було. Все починали з чистого аркуша.
Головною метою діяльности наших просвітян стало пробудження національної самосвідомости населення району, де відсоток етнічних українців складав цифру 65. Для цього просвітяни створили два історико-краєзнавчі музеї у найбільших українських селах Бобриковому й Дяковому, що стали базою для впровадження нових форм і методів просвітянської роботи.
Добрими справами зарекомендували себе осередки Бобриківський (голова Толокова В. С.), Дяківський (Скипенко Л. Г.), Ребриківський (Борзилова С. Г.). Перший осередок збирав і записував фольклор, другий, створивши жіночу вокальну групу “Барвисті кольори”, впроваджував його в життя, третій — активно працював із залученням молоді до просвітянського руху.
Не менше уваги правління просвітянського об’єднання надавало функціонуванню української мови в школах району. З 19 шкіл різного типу в україномовне русло викладання було повернуто 14. Забезпечення шкіл підручниками й навчальними посібниками повністю лягло на плечі просвітян. Велику допомогу надали друзі зі Львова — члени Галицького районного об’єднання ВУТ “Просвіта” на чолі з його головою Марією Павлюк. Підручники передавали потягом “Львів-Луганськ”.
На той час в районі залишилися дві школи з україномовним режимом викладання – Бобриківська й Дяківська. Вони мали в запасі деяку частину навчальної літератури. Їх буквально атакували освітяни міст Луганська, Красного Луча (Хрустального), Ровеньок. Координаторами у здобутті підручників були антрацитівські просвітяни. Щоб донести своє слово до мешканців району, просвітянське правління з великими труднощами домовилося про випуск своєї сторінки на шпальтах міськрайгазети “Зоря коммунизма”, пізніше перейменовану в “Антрацитовский вестник”, один раз в квартал, а хотіли щомісяця. Редакція погодилася на це, але стала вимагати плату за друк. Довелося зупинитися на щоквартальному випускові. Сторінка під назвою “Криниця” виходила майже два роки, аж поки у нас з’явився меценат Олександр Дмитрович Васильченко, уродженець с. Бобриково, випускник Дяківської середньої школи, палкий патріот свого краю. Він порадив перейменувати “Криницю” в більш лагідну “Криничку” й перенести її видання в село Бобрикове. Тут вона у вигляді кольорового часопису за допомогою комп’ютерного набору стала виходити місячно. Всі фінансові витрати на її друк узяв на себе Олександр Дмитрович. Понад чотири роки “Криничка” жила й радувала не лише бобриківців, а й селян району. Хоч у вихідних для них зазначалося, що це “краєзнавча газета дітлахів та юнацтва села Бобрикове для себе і своїх батьків”.
Такого типу видання мало й районне об’єднання: воно видавало солідний часопис “Миюські джерела”. Наклад усіх наших видань, був невеликим, але вони відіграли свою роль в історичному пізнанні південнолуганського району. Вершиною видавничої справи “самвидаву” антрацитівських просвітян стали “Легенди, перекази та бувальщини Миюської України”, які охоче передруковувала луганська обласна газета “Кам’яний брід” (редактор Ганна Гайворонська).
Мали свої видання й музеї. Так Дяківський історико-краєзнавчий музей видав три числа “Дяківських старожитностей” з цінним матеріалом про двохсотлітню історію села.
Редактором усіх цих видань став голова райоб’єднання Іван Михайлович Захарченко, якому єдиному із просвітянських голів півдня Луганщини була вручена найвища відзнака правління ВУТ ім. Тараса Шевченка медаль “Будівничий України”. А ще далекого 1993 року від імени просвітянської спільноти він був висунутий кандидатом в депутати Луганської обласної ради, обирали й делегатом І й VI Всесвітніх форумів українців.
У міцному зв’язку і взаємодопомозі діяли наші просвітяни з однодумцями Ровеньківської та Свердловської (нині Довжанської) міських організацій. Першою керував Микола Шпильковський, другою — Олег Олещенко. Мали ми вихід і на закордоння. Зворушлива дружба була в нас із меценатом та книговидавцем Анатолієм Лисим (м. Міннеаполіс, США). Мали від нього цілу серію книжок різного жанру. Ідейним батьком нашого осередку був письменник, член спілки письменників України Іван Васильович Шкурай.
Антрацитівські просвітяни були модераторами багатьох культурно-мистецьких акцій рідного району й області. Так, коли на Луганщині 1998 року проходило міжнародне Шевченківське свято “В сім’ї вольній, новій”, гостями району була делегація на чолі з праправнуком Тараса Шевченка по лінії брата Йосипа, В’ячеславом Шевченком, мешканцем російського міста Єсентуки. Тоді гості побували у двох найбільших селах (тих, де діяли потужні Просвіти) району — Бобриковому й Дяковому, відвідали тамтешні краєзнавчі музеї, послухали автентичні народні пісні та мали гостинні зустрічі з місцевим людом.
Серед обласних заходів була кількарічна участь в пісенному конкурсі “Слобожанський Спас”, що традиційно проходив у столиці меду Слобожанського краю — м. Сватовому. Помітними були виступи наших аматорів художньої самодіяльности й на щорічній “Луганській ватрі” в селі Переможному Лутугинського району, місці компактного проживання депортованих свого часу лемків через акцію “Вісла”.
Та найбільшим досягненням за всі роки існування районної “Просвіти” стала активна участь у підготовці й проведенні на базі Бобриківського сільського палацу культури обласного свята — Дня Європи. Тут в найбільшій мірі виявилися талант і здібності просвітян: виставки майстрів народної творчости, пісенні змагання, спортивні турніри і поєдинки, екскурсії у мальовничі куточки степу, кулінарія народів Європи.
З початком російсько-української війни почалося переслідування діяльних членів “Просвіти”, зокрема голови, котрого в кайданках возили на допит у військову комендатуру м. Ровеньки й ледь не запроторили “на підвал”. В таких умовах найбільш свідома частина просвітян виїхала на Велику Україну, решта пішла у глибоке підпілля.
Немає сумніву, що наш народ вийде переможцем у цій війні, його просвітяни разом з доблесними воїнами Української армії повернуться на наш Донбас, щоб відбудовувати зруйноване життя в ньому.
Вл. інф.
