Життя під чужим іменем

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози “З присмеркового дзеркала”, котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві “Ярославів Вал”. Презентація її планується на початку вересня.
Пропонуємо фрагмент з книжки.

Анатолій Дімаров

Закінчення. Поч. у №24—25

Саме в Мохначі я зауважив: добре знаний Дімаров тут трохи інший. Сказати б, ще домашніший, інтимніший, природніший. І геть несуєтніший та непоспішніший. Зрозумілося: це — справді органічно його середовище. Він народжений і генетично запрограмований для життя саме в такому інтер’єрі. Потім я написав у статті про нього, що він — ментальноабсолютний селянин із голови до ніг. Селянин у всьому: у звичках, незважаючи на те, що ось уже стільки живе в столичному мегаполісі, селянин у ладі та лексичній партитурі своєї прози, інтонаційно живої, нестримно щедрої на приперчений чи солонуватий дотеп. А ще в ньому виразно вгадується ота особлива селянська культура, яка вже безслідно анігілювалася з українського села після гвалтовної колективізації і після 1933го, коли село вимирало не тільки фізично. Він часто повторював: “У Мохначі я оживаю. Цілу зиму в Києві жду того дня, коли вирушимо сюди, де так легко дишеться і де така жива мова, що ніяк не можу наслухатися її і так звикнути до неї, що не помічатиму того, й не нашорошуватиму вуха на кожне несподіване слово…”
У Мохначі в нас з Анатолієм Андрійовичем було вдосталь часу для розмов. Чимало почутого я нотував у щоденнику.
Як відомо, життя кожної людини — часто недовивчена і нею самою галактика подій, людей, настроїв і почуттів. Тільки наївні та поверхові свято переконані, що вони до щирця знають самого себе чи ближнього. Оповідаючи про щось зі своїх життєвих колізій, Дімаров часто чудувався: мовляв, аж тільки оце нині до нього дійшло, що та чи та подія або була провіщенням на майбутнє, якимось таємничим знаком йому, або мала раптове відлуння через кілька десятиліть.
Часто повторював, що в дитинстві та юності не мріяв про письменництво, що він узагалі народжений для чогось іншого. Переважна більшість людей, не знаючи, для чого вони народжені, займають у житті не своє місце і справуються зовсім не своїм. Якийсь голос не покликав чоловіка до самого себе, не розбудив у ньому прихований талант і духовний резерв. І він никає по землі спотвореною тінню самого себе, навіть не підозрюючи, що саме це життя — не його. Він узявся за роль та обов’язки, насправді призначені для когось іншого. А через те мучиться сам і мучить усіх довкола.
Земна й практична Євдокія Несторівна — до того ж, як іронізував з неї Дімаров — невиправна матеріалістка й атеїстка, зачувши чоловікові розмірковування на цю тему, брала його на ґлузи: мовляв, знову заговорив щось таке, наче баптист.
Анатолій Андрійович не вступав у довгу полеміку, тільки пояснював мені: “Бачте, її фізика покалічила — вчені дуже самовпевнені, бо переконані, що вони знають більше за Бога й не вірять у загробне життя…”
Але загалом вони мирилися з їхніми ідейними розходженнями й мирний дух плюралізму не вивітрювався з подружніх днів — він супроводжував Дімарових у всі періоди їхнього співіснування. Це ж тільки уявити: вони в шлюбі понад шість десятиліть!
Я знав, що Анатолій Андрійович пережив довгу смугу опали, але не знав подробиць тієї історії. Вивчив її в Мохначі з розповіді самого Дімарова. Виявляється, його було затавровано злісним антисемітом. Зачувши це, я мало не впав. Дімаров дружив із Григорієм Полянкером, Михайлом Пархомовим, Володимиром Кисельовим — і раптом (ні сіло, ні впало!): антисеміт.
А все почалося з безневинної ситуації.
Був такий безнадійний графоман Тельман. Оскільки талантом його Бог не обдарував, то він надолужував усе комуністичною суперортодоксальністю й категоричною вимогою повсюдного гіперінтернаціоналізму. Набазгравши якусь п’єску, він притарганив її в “Радянський письменник”, де Дімаров був головредом. Ізя Тельман бив на те, що його твір надважливий для всієї справи комунізму й існування СРСР. Залякав тим усіх редакторів — і справа дійшла аж до головного. Дімаров виніс категоричний вирок: “П’єса літературно безпорадна, і про її видання не може бути й мови”. І тут Тельман вирік: “Антисеміт!” Дімаров уявити собі не міг, скільки крові йому поп’є і як ускладнить життя цей миршавий і смертельно бездарний чоловічок.
Але – почалося…
Нездалий драматург строчив ідейні звинувачення. Білялітературна клика а ля Лазар Санов та Ілля Стебун підхопила цей мотив: Дімаров — антисеміт! Ці звинувачення, велемовно варійовані, вже були не тільки в республіканському і всесоюзному ЦК партії, а й навіть ООН (це не перебільшення!) їх заслали. “Моя книжка “І будуть люди”, — розповів Анатолій Андрійович, лежала в ООН як приклад антисемітизму в Україні. Ще був позов до генерального прокурора СРСР Руденка, бо “чорні люди” знайшли якогось фронтовика, що вимагав віддати мене під суд. А гнучкий разом із ідейною лінією Ілля Еренбург, якому повсюдно марився агресивний антисемітизм, гнівнослівно затаврував расиста (саме так в Еренбурга!) і євреєненависника “украинского писателя Анатолия Димарова” в своїх мемуарах, котрі захоплено підняли на щит “советские почти либералы”, які мали талант бачити в Україні хронічний антисемітизм та націоналізм.
Новопризначений тоді секретар ЦК КПУ з ідеології україножер Валентин Маланчук ухвалив Анатолієві Андрійовичу такий вирок: “Нехай Дімаров походить у чорному тілі!” (ці слова вийшли зі стін ЦК і стали добре знані в усьому письменницькому середовищі).
Письменника перестали друкувати. Його цілковито позбавили можливості літературного заробітку. Мусив шукати якесь пожиточне заняття.
І тоді почалося це.
Але спершу така прелюдія до тієї теми.
Десь у вісімдесяті роки мені випало жити в таллінському готелі. Номер був на дві особи. Зі мною там поселився привітний чоловік із Білорусі. Познайомилися. Розговорилися. Я випадково обмовився: киянин. І тут чолов’яга каже: має в Києві колегу. Він — колекціонер каміння. Його, мабуть, у всьому Союзі знають. Я не дуже його слухав, бо те мені не цікаво. І раптом він вимовляє: “Є у вас такий письменник — Дімаров, може знаєте? То це він”.
Я був заскочений зненацька: Дімаров, з яким я вже стільки знаюся — колекціонер дорогоцінного каміння? Хто б міг подумати?
Повернувшись з Естонії, запитав Анатолія Андрійовича про його гобі. “Яке гобі?! — сказав він. — Це було моїм шматком хліба! Я шукав, як вижити, коли опинився в опалі. Добрі люди мені нараяли найнятися в геологічну експедицію. І почалося…
Він буквально захворів камінням.
Це стало не ще однією сторінкою його життя.
Воно стало ще одним його життям.
Те докладно описано в його книжках “Поема про камінь”, “Вершини”, котрі неоднораз перевидавалися і виходили в перекладах.
Він бував на Кавказі і в Криму, в Сибіру й на Памірі, на Алтаї і ТяньШані — “Де тільки Толю не носило!” — осудливо й водночас захоплено казала Євдокія Несторівна. І дивилася на чоловіка так допитливо й недовірливо, мовби й досі не вірила в його епопею і прагнула допевнитися, чи ж усе те й насправді було.
А Дімаров тоді приголомшив мене розповідями про своє геологічне бродяжництво.
Ось один з таких епізодів, котрі, зачувши, я докоряв йому: “І ви ще про це не написали?!”
Був він із приятелем у горах. Зупинилися заночувати на маленькому майданчику, де ледь умістився намет. Унизу — провалля метрів з триста, річка там гірська реве. Якщо впадеш — одразу розмаже по камінню. “Над нами балабуха хиталася від вітру, тобто брила, що зачепилася за скелю. Ми попадали такі виснажені, що не було навіть сил чимось тривожитися. Вранці, коли приятель ще спав, я виповз із намету. Обережно оминув вигин скелі, щоб побачити, що за ним. І завмер, охоплений страхом. Там лежав двометровий — а то й довший — полоз. Він був у тіні — замерзлий і геть непорушний. У мені розпливався холодний страх, котрий маю перед плазунами. Я підняв гостру каменюку і вирішив: підкрадуся тихенько і враз обрубаю полозові голову. Знаю, що вони надзвичайно агресивні. Можуть кинутися на два метри й ударити в обличчя. Також боляче кусаються.
Я повільноповільно наближаюся. А голова полоза так само повільно обертається в мій бік. Мені чутно, як рипить його замерзле тіло. Ось полозові очі зустрічаються з моїми, і в них стоять така мука і таке благання: “Не вбивай мене, не вбивай! Я цілу ніч мучився, замерзав, дай мені погрітися на сонці, щоб я геть ожив!..” Мені здалося, що я навіть чую його крик, розпачливе благання пощади. Я відкинув убік камінь. Розумів, що він не кинеться на мене, бо в нього не вистачить сил, бо ще не зігріта його кров. Вже не відчуваючи страху, присів біля нього, простягнув над ним руку, а він повільно піднімаєтьсяпіднімається і раптом прикипів холоднючою головою мені до руки. Відчув тепло, і воно його притягло, мов магніт залізо. Я не рухався. А надовкола лежала така глибока, нічим не стривожена в безлюдді й безпташші тиша, що мені раптом здалося: на всій земній кулі вже не лишилося зовсім нікого. Тільки ми двоє: я і полоз. А сонце повільно повзло вгору й ставало тепліше. Ось уже в горах згойднулося легке тепловіння і все різнобарвно заяскравіло. І полоз став такий непередавано красивий — заграв райдужними кольорами. Ось він заворушився рішучіше, повільно опустив голову, мовби осмислено глянув на мене і неквапно поповз геть.
Отоді, в горах, я мовби переродився. І мені ніби з’явився ще один розум. Взираючись у спокійну велич німотних гір, які — на противагу людям — гідно дивляться в обличчя вічності, я сказав собі: “Господи! Чого це я страждатиму від того, що якісь нікчемні перевертні погрожують мені і лякають мене. Та ж проти вічності все це нічого не варте й нічого не значить. Не зважай — живи так, мовби їх немає”. Зрозумів, що даремно нічого не минуло. І я трохи порозумнішав. Я вже не брав до уваги безглузду суєтність. Я завперш збирав каміння, колекціонував людські долі і писав про це книги… І мій неслухняний язик вже не часто забігав далеко наперед розуму”.
Згодом Дімаров усе це, значно ширше конкретизувавши, розповів в інтерв’ю допитливому Володимиру Коскіну.
А того вечора, коли ми з Несторівною слухали цей монолог Анатолія Андрійовича, вона прокоментувала: “Толю, ти таке намалював, що хоч у кіно знімай! І полоз у тебе розумний, і сам ти стаєш мудрий, як утікаєш од мене в гори… І взагалі я в оцій історії аж не впізнаю тебе — такий ти там філософ, наче Магомет чи Будда!..”
“Не розумієш ти, Дусю, бо не була там і того не пережила…” — задумливо протяг Дімаров.
“Знаю, що такого не буває, — мовила Несторівна, — але слухаю тебе і вірю. Хоч проти цього протестує моя фізика”.
Як тільки я чи дуже охоча до літературних розмов Несторівна заводили розмови про літературу, Дімаров або, віджартовуючись, переводив балачку на іншу тему, або вистогнував: “Не люблю я цього занудного пасталакання — лишімо його для дисертантів і тих мудрагелів з науковими званнями, які переконані, що все знають, а самі не здатні речення до купи стулити”. Зі сміхом розповідав, що у нього в час навчання в московському Літінституті вів творчий семінар Валентин Катаєв, автор романів “Белеет парус одинокий” та “За власть Советов”. І він, ознайомившись із твором кожного студента, задовбував його своїм сакраментальним: “Что вы хотели этим сказать?” Дімаров тоді йому відповів: “А что вы способны услышать? Так вот именно то я именно для вас и сказал!” А коли я йому, гаряче нахвалюючи, пропонував прочитати пізнього Катаєва, який написав “Траву забвения” та “Алмазный мой венец”, Дімаров рішуче відбрикувався: “Він тоді одвернув мене від себе. Маю алергію на нього”. Анатолій Андрійович критично ставився до багатьох класиків. Його важко було захопити якимись художніми новаціями — від літератури він вимагав передовсім соціальної відвертості. Це був його визначальний критерій в оцінці творів. Неоднораз повторював: “Я читач нудно консервативний. Мені всякі ваші джойси та прусти нудні. Я визнаю тільки ті твори, котрі несуть опік правдою. А всі ті стилістичні виверти, що такі модні сьогодні, — то дитячі забавки!” Тому він захоплювався Василем Биковим та Віктором Астаф’євим з їхньою “окопною правдою” про війну. Двічі поранений і двічі контужений, він категорично не визнавав чванькуватого самовеличання Радянського Союзу в шатах переможця німецького фашизму, його обурювали регістри “Дня победы”, озвучені “вечномолодым Лещенком” і підхоплені нашим тупоголовим населенням, якому так любо вірити в пропагандистські казочки. Якось Світлана Короненко його витягла в прямий ефір радіо “Культура”, щоб ветеран війни поговорив 9 травня саме про війну. І тут правдомовний та гострословий Дімаров спровокував цунамі обурених совків, уражених, як називав це Олександр Герцен, “патріотичним сифілісом”. Студійний телефон мало не розплавився — десятки дзвінків, у яких звучало одне й те ж саме: “Это наша гордость — великая победа!”, “Не перевирайте историю!”, “Не дадим перечеркнуть всенародный празник Победы!” Одне слово, “Дедывоевали!” Але Дімарова все це не збентежило. Він різко всім відповів, порадивши найагресивнішим звернутися до психіатра, бо інакше на їхню хворобу ніхто не знайде ради.
Його війна — це роман “Біль і гнів” або повість “Постріли Уляни Кащук”. Зпоміж усіх його творів найзначущішим мені бачиться “Самосуд”. До речі, в основу повісті покладено реальну історію. Це було в селі на Черкащині. Там зробив неймовірну кар’єру сільський ледацюга й падлюка. Він став активістом й особисто викидав із хат розкуркулених (із його ж ініціативи). Писав доноси на всіх. Село під його диктування пропололи від усіх твердих господарів. Став головою колгоспу й зятем секретаря райкому партії. Написав донос і на тестя — й опосів його крісло. А тут війна. І його лишають на окупованій території, щоб організовував підпілля. Але він не має ентузіазму боротися з фашистами. Зустрівшись з солдатом, що побував у німецькому полоні і йому, видавши “аусвайс”, дозволили йти додому, він убиває солдата, щоб заволодіти цінним папером.
Німці впіймали райкомівця і конвоюють в комендатуру, щоб з’ясувати його особу. І тут жінки, що працювали в полі, впізнали підляка й лихотвора. Вони відбили його в конвоїрів для того, щоб здійснити над ним самосуддя. Без жодних вагань посікли сапами на капусту.
Є в “Самосуді” сцена, яку можна сильно подати в кіно. Німецькі газети написали про ту подію. Сталінова канцелярія видала йому про те експозе з німецьких газет. Пізно вночі Сталін підходить до карти України й, пильно вглядаючись у неї, шукає, де ж може бути село, в котрому все це сталося…
Й ось німці відступають, а радянські війська входять у село. Селяни годують та обігрівають змучених, брудних та обірваних солдатів. Прийшли ж свої.
Наступного дня солдати йдуть далі. А в село заїздить радянська “Зондеркоманда”. Радянські карателі, які довго чекали цього часу. Вони розстрілюють не тільки людей, а все, що рухається — худобу, курей, собак, котів. Село стає велетенським вогнищем, в якому згоріло все, що там було. “Колона залишила село, а воно корчилося, суціль залите вогнем, і не валували собаки, не ревіла худоба, все було достріляне отими хвацькими вояками в підігнаних шинелях…”
Якогось дня в станційному буфеті недалекого від згарища містечка солдат на протезі мовить, що добирається додому. Хоч і скалічений, але щасливий — живий, і буде нарешті вдома. Але Червоної Комуни (так звалося село) вже немає. І вже наступного дня скалічений солдат з риданнями розповідає це невідомо кому в тому ж буфеті, та він і не підозрює, що його чекає. Раптом не стало й солдата. Ніхто не знав, куди він подівся…
Дімаров пише, що через десятиліття чи не єдиним знаком від села там лишилася стара дуплава верба, яка все ще силкується братися до життя, щовесни оживаючи своїми покрученими суглобами. Стоїть самотою на зарослому травою згарищі. І, за словами автора, ніхто до неї не підійде, ніхто не торкнеться пальцями потрісканого стовбура.
І далі — той поворот, який часто зустрічаємо в письменника: “Але не треба бути песимістами — таки підійшли. Нещодавно, видать, побували з племені безжурних придурків, яким ні роду, ні переводу. Отих, що списують усе поганськими своїми іменами. Що й на спині рідного тата, коли б він терпляче постав, вирізали б свої ініціали. Тож такі побували й тут. Бо через увесь стовбур прорізано глибоко в кору — до живої, до білої кості: “Здесь кайфовали Жора и Гена с двумя чувихами”. Земний уклін вам, Жоро і Гено!” Отакий він, вдячний голос нащадків в особі Жори і Гени з чувихами — Дімаров не той письменник, який міг заблукати в світі прекрасних ілюзій і щедро ділитися ними з читачем. Не з тих, кому інколи прагнеться видати бажане за дійсне. Це був письменник тривожного серця й гіркого правдомов’я. Тому дуже незручний і для владців, і для благополучних конформістів.
Як уже мовилося, щоб не бідувати, подружжя Дімарових господарювало на дачі в Мохначі на Черкащині, де воно мало чималий город. Там були й кури, й поросята, й пенсіонери щоденно гибіли в городі, де вирощували все, що городянам треба купувати на ринку. Якщо чи не всі наші колеги — а поміж них і молоді, які легко могли б знайти собі заробітки — не втомлювалися від “Плачу Ярославни”, то Дімаров стоїчно переносив випробування раптовим зубожінням. Часто повторював: “Це мені покута за те, що був у рядах радянських письменників”. На один із його ювілеїв вийшов указ президента Януковича: нагородити письменника Дімарова Орденом Ярослава Мудрого V ступеня. І тут (у цьому я відразу впізнав Анатолія Андрійовича!) він відповів у відкритому листі до Януковича: “Я не можу прийняти цю високу нагороду з Ваших рук – цим вчинком протестую проти того, що в Україні знищують українську мову й українську книгу…”
Хто ще з колег повторив приклад Дімарова?
Тільки Ліна Костенко до цього епізоду відмовилася прийняти звання Героя України.
Наполеон, вводячи у Франції цілу колекцію нагород за літературну творчість, добре розумів: письменницьке марнославство безмежне – він матиме прихильність усіх тих, хто одержить із його рук нагороду…
Хто оскаржить Наполеонову впевненість у тому?
Разом із Дімаровим, який одходив, здається, останнім зі свого покоління (не беру до уваги другорядних постатей), завершився цілий період нашої літератури.
Перегорнулася сторінка її історії.
Тепер виразно помітно: нині так уже не пишуть, як писав Дімаров. Він став своєрідним містком до літератури новочасної. Бувши сам у письмі традиційним, аж мовби трохи старосвітським, він завжди з цікавістю вглядався в те, що приносили з собою молоді. Пам’ятаю, як адорував він юну Галину Пагутяк із її “Дітьми” (писав про неї, згадував її ім’я з усіх трибун). Захоплювався Любов’ю Пономаренко. Радісно зустрів Таню Малярчук і Сергія Осоку. Хвалив головреда “Березоля” Володимира Науменка за те, що регулярно публікує твори наймолодшої генерації…
Він лишився улюбленим автором для людей старшого покоління. Молодь читала Винничука, Андруховича, Жадана, Любку – і вже майже не читала Дімарова чи Земляка.
Таке життя, і тут нічого не вдієш.
Для молодих іменак ласиків – то як нагадування про давно минулу еру.
Показовий епізод. Я був у редакції газети “День”, де саме відбувалося заняття літньої школи журналістики. Головред газети Лариса Івшина, почувши мою розповідь, що Микола Бажан обійняв мене, ще студента університету, на знак подяки за те, що я написав роботу про друга його юності Олексу Влизька, раптом сказала: “Ходімте до наших юних журналістів – я покажу їм живу людину, яку обіймав ще Микола Бажан! Це ж – уже історія”.
І з зацікавлених, а воднораз подивованих, поглядів молодих я зрозумів: так, це вже – не просто історія. Це – далека історія. Майже мезозой. Для подорожі туди навіть потрібен екскурсовод…
…Коли я згадую найкращих людей мого життя, тих, хто мав у ньому важливе для мене значення, я згадую Анатолія Дімарова, якому судилося вікувати під не своїм іменем…
Така доля випала Дімарову.
Він був змушений вибрати її, щоб уціліти.
І в цьому – також знак того часу, безжальна логіка історії.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment