Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
академік НАН України
Богдан Савків. Це ім’я ще до нашого особистого знайомства мені зустрічалося на шпальтах газет “День”, “Слово Просвіти”, “Україна молода”, “Літературна Україна”, “Українська літературна газета”, “Урядовий кур’єр”, “Нація і держава”… Не рідко поряд із прізвищем автора статей, відгуків, реплік з’являлося уточнення: “просвітянин”, “гірничий інженер”, “ветеран галузі”, “завідувач Качанівським нафтопромислом 1963-1967 рр.”, “головний фахівець НАК “Нафтогаз України”. Ця орієнтація на професійних і громадських обов’язках залежала від теми чи проблеми, яку Богдан Савків порушував у своїх публікаціях. А коло його інтересів, полемічних реагувань на проблемні “завихрення” сучасності вражає.
Найперше мене зацікавили статті Богдана Павловича, присвячені питанням газовидобування в Україні, транспортування газу, нафтогазовій галузі взагалі. І передусім тому, що нині одна з найскладніших соціально-економічних проблем — це забезпечення України природнім газом, а Богдан Савків, як засвідчували його статті з цих актуальних питань, виявився спеціалістом-професіоналом. Пригадую, якось я мимоволі почув, як моя дружина, яка багато років віддала проєктуванню газопроводів по всьому Радянському Союзу, жваво, а головне професійно, обговорює з кимось по телефону щось про нафтогазові родовища в Україні та про підземні газові сховища. Звісно, я поцікавився, з ким велася ця розмова. Тоді я й дізнався, що Богдан Савків знайшов спільну мову з моєю дружиною, яка закінчила, як і Богдан Павлович, політехнічний інститут. Правда, він львівський ген коли — в 1954 році, моя дружина значно пізніше — київський, але обоє в різні часи бували в Середній Азії. Моя дружина — у відрядженні як проєктант газопроводів, тоді як Богдан Савків після закінчення інституту дев’ять років (практично дві п’ятирічки!!!) працював у Туркменістані, де зокрема на посаді старшого інженера промислу освоював найбільше в Середній Азії Котуртепінське нафтогазове родовище. Працював натхненно й відповідально, про що свідчила висока оцінка його діяльності найвищим партійним і урядовим керівництвом республіки. Цей промисел вважався чи йменувався комсомольсько-молодіжним, то ж Богдана Савківа як провідного спеціаліста і керівника обирають навіть членом ЦК КСМ Туркменістану. Згодом, на урочистому засіданні 5 листопада 1977 р., присвяченому 100-річчю нафтової промисловості республіки, перший секретар ЦК Компартії Туркменістану М. Г. Гапуров серед заслужених працівників нафтової промисловості республіки, які віддали “всі свої сили і знання для створення паливної бази Туркменістану”, урочисто назвав й прізвище Б.П. Савківа. Це сталося тоді, коли невтомний дозрілий інженер вже встиг відпрацювати 13 років на рідній Україні, ставши авторитетним фахівцем з підземного зберігання газу не лише в українському, але й всесоюзному вимірі. Оскільки Богдан Павлович був у числі тих перших, хто відкривав, освоював і вводив у експлуатацію найбільше в Середній Азії нафтове родовище (добовий видобуток на ньому нафти перевищував тоді 20 000 тонн, а річний сягав 7 млн. тонн), то це виробниче об’єднання висунуло його на здобуття Ленінської премії. Але далі справа не пішла. Центральний комітет республіканської партії замість Богдана Савківа вписав у подання свого, місцевого, туркмена, хоча його внесок в освоєння нафтогазового видобувного промислу був мізерний у порівнянні з заслугами українця. Але значимість внеску Б. П. Савківа в “створення паливної бази Туркменістану” була настільки вагомою, безсумнівною, що республіканська влада все ж таки старалася це оцінити, відзначити. Поза чергою виділяють йому дуже престижну тоді “Волгу”, забезпечують квартирою з прийнятною висотою в умовах масового впровадження малогабаритних “хрущовок”, перед ним відкриваються нові перспективи кар’єрного сходження… Та заслуженого спеціаліста манить-кличе Україна, про яку він ні на мить не забуває, все частіше згадує. І ось в московському журналі “Нафтовик” він натрапляє на невеличку статтю, в якій повідомлялося про початок освоєння Качанівського нафтопромислу поблизу Охтирки. Ледве дочекався відпустки — і одразу подався в Україну. З першого разу не вдалося влаштуватися там, але наступного 1963 року Богдан Савків добивається переведення його на роботу до Охтирського нафтопромислового управління. Його призначають керівником Качанівського нафтопромислу, і Богдан Павлович із властивою йому працелюбністю і одержимістю починає освоювати охтирську нафту. За чотири роки керівництва цим нафтопромислом добовий видобуток нафти зріс із 1,1 до 3,7 тис. тонн., бо були введені в дію три нові нафтогазобірні установки, побудовані нафтопровід та газопровід із родовища до Охтирки, що дозволило загасити газові факели і спрямувати супутній нафтовий газ на Охтирську ТЕЦ і Чупахівський цукрозавод. Розпочалася газифікація району і районного центру. Про надзвичайно складні умови освоєння охтирської нафти качанівськими нафтовиками згодом, із нагоди 40-річчя від початку експлуатації нафтогазового родовища на Сумщині, Богдан Савків розповість у спеціальному зверненні-статті “Охтирці — привіт!”
А далі… Курси підвищення кваліфікації в Москві в 1966 р, переведення в 1967 р. в апарат “Укргазпрому” в Київ на посаду старшого інженера виробничого відділу, згодом послідовно працює на посадах головного технолога та начальника служби підземного зберігання газу в об’єднанні “Укргазпром”, а з 1998 року — начальника сектору, головного фахівця НАК “Нафтогаз України”. Б. П. Савків — співавтора розробки ефективних способів створення та експлуатації сховищ природного газу, він чільний в створенні другої за потужністю в Європі мережі підземного зберігання газу та проєктуванні і введені на проєктну потужність Більче-Волицько-Угерського підземного сховища газу — одного з найбільших у світі. Він — автор 10 винаходів, двох монографій, співавтор та співукладач чотирьох монографій, співавтор одного посібника для студентів, понад 70 інших публікацій на науково-технічні теми, академік Української нафтогазової академії. Богдан Павлович — високий авторитет у нафтогазовій сфері, що дає йому професійне і моральне право рішуче і безкомпромісно, а головне аргументовано розвінчувати цинічну і шантажуючу політику Росії щодо постачання газу в Україну та його транзиту через українську систему газопроводів. Богдан Савків у ряді багатьох публікацій нагадує читачам, що Україна була першопрохідцем добування газу в СССР і мала найрозвиненішу в Європі газову галузь. Наша республіка забезпечувала газом Росію, Білорусь, Молдову, Литву, Латвію, завдяки введеному 1948 році другого у Європі та СССР магістрального проводу “Дашава-Київ” та спорудженню на початку 60-х років минулого століття газопроводу “Дашава-Мінськ-Вільнюс -Рига”. Тривалий час видобутий на Шебелинському газоконденсатному родовищі на Харківщині газ подавався в Москву, Ленінград та ще семи областям РСФСР. І це, звісно, привело до серйозного виснаження вітчизняних ресурсів газу. “Протягом десятків років український газ по газопроводах Дашава-Київ-Брянськ-Москва, Дашава-Мінськ-Вільнюс-Рига та Шебелинка-Острогорськ обігрівав Москву, Росію та інші республіки, створював безплатну могутність Росії та подальший розвиток її газового комплексу”, — нагадує Богдан Савків і далі образно узагальнює: “Вийшло так: поїмо твоє, а потім — кожен своє”.
Із гіркотою і обуренням пише Богдан Павлович про те, як нахабно, цинічно повелася Росія з Україною. Адже українські геологи, буровики, промисловики, транспортники, будівельники вклали левову частку свого інтелекту і професійної майстерності в освоєння газоносної Тюменщини та Оренбуржя. Але попри те Росія повсякчасно намагалася здерти з України три шкури за російський газ, на видобутку якого сотні тисяч українців втратили здоров’я, а його син, молодий інженер-газовик, життя.
Богдан Савків вважав своїм моральним обов’язком пом’янути вдячним словом тих українців — газових героїв, без яких Росія не змогла б швидкими темпами створити свої нафтогазові гіганти на півночі Західного Сибіру та в Оренбурзькій області. Особливо тих українських організаторів та вчених, яким Росія мала б завдячувати за створення нових центрів газо- та нафтовидобутку, за розробку і здійснення зварювання нафтопроводів, за вирішення проблеми захисту труб від корозії, розробку та випуск металу підвищеної якості, труб великого діаметру, компресорних агрегатів, оснащених двигунами з високими технічними характеристиками, за створення техніки турбінного буріння нафтових свердловин та неоціненний досвід українських газовиків у транспортуванні газу і, взагалі, за потужний і науковий потенціал, яким Україна забезпечувала нафтогазовий комплекс Росії.
Водночас Богдан Савків гостро і принципово ставить питання про необхідність вдумливого підходу до нарощування власного видобутку газу і пропонує: “Магістральний шлях суттєвого зростання та видобування — це саме нарощування відкритих запасів”. Він вважає, що Україна як перший в Європі експортер газу має виступити ініціатором докорінної перебудови стратегії енергозабезпечення світу.
Треба сказати, що газонафтова проблема не є домінантною в публіцистичній діяльності Савківа, хоча вона органічно “вписана” в його діяльне переживання за Україну. Вражає і захоплює його щоденне реагування на проблеми і тривоги української дійсності. Богдан Павлович зразу ж відгукується чи ґрунтовною статтею, чи гострою реплікою, чи просто телефонним дзвінком на радіо, телебачення, редакцію газети… Він не може змовчати, його реакція хоча й емоційна, але завжди аргументована, до того ж співпереживаюча. Ветерана-просвітянина болить наше традиційне історичне беспамятство, яке демонструють часто і урядовці, і народні депутати. Він переконливо, оперуючи достовірними джерелами, архівними свідченнями і новими історичними дослідженнями, розвінчує великодержавні легенди. Його обурює до глибини душі історичне невігластво деяких чільних діячів, зокрема, нещодавнього одіозного керівника Харківщини М. Добкіна чи політичного спекулянта-українофоба Д. Табачника — про них принципово і сміливо писав Богдан Савків саме тоді, коли вони в часи Януковича сиділи на владних стільцях.
Рішуче і переконливо Богдан Савків засудив фальсифікаторські та наклепівські писання “початківця-шістдесятника” Віталія Коротича, публіцистично гостро і аргументовано розвінчав облудний виступ, присвячений падінню Берлінської стіни, Нобелівського лауреата Михаїла Горбачова, який радісно схвалив загарбання Росією Автономної Республіки Крим… Нажаль, ці його оперативно підготовлені відгуки, репліки, статті своєчасно не потрапляють на шпальти газет, іноді взагалі не друкуються, але це не зупиняє невтомного публіциста. Його гострі, яскраві виступи в обороні національного телепростору, української мови та її впровадження в спортивну сферу, українського Криму, українського і світового генія, академіка Володимира Вернадського, внутрішньоукраїнського Озівського (Азовського) моря від російських зазіхань вражають фактологічною аргументованістю і чітким адресним посилом, спрямованим на розвінчання писань новочасних проросійських публіцистів та фальсифікаторів історії. Скажімо, ґрунтовне дослідження Б. Савківа, присвячене історії захоплення імперською Росією Причорномор’я та Приазов’я, порушує важливу проблему втрат та повернення українських територій, споконвічних українських етнічних земель.
Не може цей емоційно вразливий патріот спокійно сприймати наші недолугі господарювання та політичні маніпулювання, пов’язані передусім із недостатнім професіоналізмом керівних кадрів, особливо в близькій йому нафтогазовій сфері. Для Богдана Савківа патріотизм і порядність без професіоналізму багато не вартують. А професіоналізм для професійного діяча, для дипломата, для керівника в сфері освіти, культури і навіть спорту передбачає, переконаний Богдан Павлович, глибинне знання національної історії та історії своєї професійної сфери. Бо необхідно знати історію не тільки свого народу, але й історію інших народів, передусім історію наших взаємин із північним сусідом. Тому Богдан Савків чи не кожний свій виступ в пресі аргументує і наповнює історичними фактами, прагне передусім пояснити, чим, якими подіями, якими причинами, навіть якими помилковими діями своїх політичних і державних діячів зумовлені ті чи інші сучасні проблеми. Досить звернути увагу на серію його статей, присвячених проблемі Криму, виясненню першопричин анексії путінською Росією цієї частини української території, щоб переконатися в доцільності такого роду аргументації своєї позиції та взагалі ефективності ведення полеміки. Згадую, як Богдан Павлович намагався тактовно висловити своє зауваження, вказати на огріхи в редагуванні спогадів першого президента України Леоніда Кравчука “Перший про Владу”, бо вважав, що не можна допустити, аби в такого видатного політичного і державного діяча, спогади якого мали б з’явитися і в перекладі іноземними мовами, повторювалися прикрі редакторські і навіть фактологічні помилки.
Богдан Савків — достойний високого пошанування багаторічний і активний член “Просвіти”. З нагоди 140-річчя від заснування Всеукраїнського товариства “Просвіта” він підготував кілька статтей, в яких виповів історію створення Українського технічного товариства, першим головою якого було обрано професора Львівської політехніки Романа Залозецького. А справа в тому, що Роман Залозецький, який присвятив свою діяльність розвитку нафтогазової науки і виробництва, багато сил і уваги приділяв упровадженню української мови в технічних установах Галичини.
У своїх публікаціях Б. П. Савків, по суті, виклав історію утвердження української мови у вузьких професійних галузях, в українських науково-технічних товариствах, у нафтогазовій сфері — в освіті, науці, виробництві. До речі, працюючи в об’єднанні “Укргазпром” — НАК “Нафтогаз України”, Богдан Савків був чи не найактивнішим членом первинного товариства “Просвіта”. Ще до розпаду СССР він як член профкому апарату об’єднань “Укргазпром” спрямовував культурно-просвітницьку роботу в патріотичне русло. В актовому залі об’єднання часто виступали видатні митці, народні артисти України Євгенія Мирошниченко, Анатолій Солов’яненко, Анатолій Мокренко, Діана Петриненко, Анатолій Паламаренко, проводилися за участі працівників “Укргазпрому” репетиції концертних програм, присвячених відродженню та впровадженню народних традицій святкування Різдва Христового, козацького свята Покрови…
Не без активного впливу просвітянського товариства і зокрема Богдана Павловича було організовано підготовку та видрук тлумачного українсько-російського словника з нафтогазової термінології, проводилася системна робота по впровадженні ділової української мови, ініційовано переведення на державну мову фахового журналу “Нафтова і газова промисловість”.
Не всі статті Богдана Савківа, повторюю, далеко не всі його відгуки, репліки, листи до редакцій газет, журналів, на радіо і телебачення потрапили до цього збірника. Сам Богдан Павлович скромно оцінює свої реагування на проблемні виклики сучасності, вважає їх імпульсивними, остаточно не вивіреними стилістично, бо прагнув якнайшвидше відгукнутися на те, що його схвилювало, обурило, що змусило терміново взятися за перо. Але кожна його оперативна реакція у формі статті чи листа до редакції — чесна, аргументована і гідна уваги, бо це позиція українського патріота, який глибоко переживає за долю України і щиро бажає діяльно прислужитися Батьківщині.
