У липневі дні відзначив свій ювілейний день народження заслужений артист України, керівник Арт-центру імені Івана Козловського Національної оперети України Володимир Голосняк. Сьогодні пан Володимир – гість “СП”.
— Я народився в радянський час у селі на Львівщині, — згадує актор. — Воно розташовувалося далеко від інших сіл, тут не було сільської ради. З радянських інституцій в селі була тільки восьмирічна школа. Такі села називають “глухими”. Однак збереглося багато традицій, які я бачив змалечку на власні очі. Церква була закрита, але біля неї на Великдень водили гаївки. Було багато інших красивих звичаїв, серед них – Різдвяний вертеп.
Потім наша сім’я переїхала в інше село. Воно було більш розвинуте. Крім школи був будинок культури, гуртки для дітей. Там мені поталанило зустріти людину, яка дуже серйозна вплинула на мій вибір, на те, як далі пішло моє життя. Це була мама мого приятеля і однокласника. Вона належала до шляхетного роду, пам’ятала довоєнне життя, була справжньою інтелігенткою.
У родині Олександри Романівни Черпіти я побачив зовсім інше життя. У них було на полицях багато цікавих книжок, які я брав читати. Олександра Романівна писала вірші, чудово малювала, грала на музичних інструментах. На новорічні свята та до інших святкових подій ми в школі готували невеличкі сценки. І пані Черпіта писала сценарії і була режисеркою. Ця жінка пробудила в мені любов до театру, любов до мистецтва. Потім став цікавитися, куди можна вступити на навчання і як стати актором. Одного разу нас повезли на екскурсію до Києва. Я відпросився у вчителів і побіг на Ярославів вал до театрального інституту. Були зимові канікули останнього року мого навчання в школі. Тоді ж був перший етап прослуховування майбутніх абітурієнтів. Для того, щоб взяли документи для вступу в інститут, треба було мати щасливий папірець, що ти пройшов таке прослуховування.
Оскільки я займався у художній самодіяльності, знав байки, вірші, то вирішив пройти прослуховування вже цього дня. Але ж спеціально не готувався, то його не пройшов. Мені порадили взяти інший матеріал і приїхати весною. Навесні я приїхав до Києва вже з мамою і отримав цей щасливий папірець.
Роки, проведені у театральному інституті (нині Національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана КарпенкаКарого) вважаю найщасливішими в моєму житті. Дуже поталанило з майстром мого курсу – народною артисткою України Іриною Олександрівною Молостовою. Запоєм читав книжки, відкривав для себе світ мистецтва, дізнавався якісь нові речі, раніше невідому для мене інформацію. Зараз інтернет в якійсь мірі зрівнює можливості людей, які живуть в селі і в місті, розвиватися в культурному сенсі. В ті часи було інакше.
Крім Ірини Олександрівни з великою теплотою згадую нашого викладача Олександра Ціановського. У нас був хороший курс. Прекрасні дипломні вистави.
До речі, зараз пишу книгу, це буде повість. Значна її частина – автобіографічна історія. Значну частину цієї повісті присвячу саме театральному інституту, Татарці, де був розташований наш гуртожиток, юнацьким спогадам.
— Після закінчення інституту Ви працювали у театрах Львова та Києва.
— Спочатку був невеликий досвід роботи у Коломийському театрі, який тоді саме створювався. Були на нього великі сподівання. Проте, працював тут недовго.
Після цього я служив в армії. Закінчував виш у 1991 році, незабаром відбулося проголошення незалежності України, тож я служив уже в українських прикордонних військах. Останні місяці військової служби проходили в ІваноФранківську, де дислокувалася наша військова частина. Підійшов до своїх командирів і запропонував, що водитиму наших солдатів до театру і філармонії. Там тоді виступало тріо Мареничів, інші виконавці. Ще під час служби познайомився з керівництвом ІваноФранківського музичнодраматичного театру, а після звільнення залишився там працювати.
То були дуже непрості часи. Люди намагалися вижити, їздили з кравчучками до Польщі. По всій країні велася стихійна торгівля. Театр був нікому не потрібен. Ходили лише його фанати. Зали ледь заповнювалися наполовину. Затримували зарплату, ми жили дуже бідно. Але посвоєму це був прекрасний час.
В ІваноФранківському театрі була чудова команда молодих людей. Приблизно в один час зі мною тут працював нині вже покійний Віталій Лінецький, Юрій Горбунов – нині відомий актор і продюсер, телевізійний ведучий. Багато інших талановитих акторів. Але обставини змусили кожного з нас шукати місце, де можна було краще розкрити свій талант, й зрештою, заробити грошей.
Хтось одразу поїхав до столиці, як скажімо Віталій Лінецький. А мій шлях повернення до Києва був складнішим і довшим. Спочатку вирішив далеко не їхати, а спробувати себе у Львівському театрі імені Марії Заньковецької.
Пройшов прослуховування у народного артиста України Федора Миколайовича Стригуна. Він взяв мене до театру, я кілька років працював у Львові. Був задіяний у виставах Алли Бабенко – режисерки, яка сповідувала цікавий психологічний театр. З особливою теплотою згадую участь в її виставах “Мадам Боварі”, де грав Леона, і “Моральність пані Дульської”, де виконував роль Збижка.
Але потім склалася до болю знайома багатьом акторам ситуація, коли твої внутрішні запити вищі, ніж те, що ти отримуєш реально у театрі. У Львові була велика кількість талановитих людей. На всіх ролей, матеріалу, який брали до постановок, не вистачало.
Звичайно, можна було б почекати, але я обрав інший шлях. Вирішив їхати до столиці і шукати щастя вже тут. Покинув Львів, хоча й досі з приємністю згадую ті часи і акторів, з якими разом працювали на сцені. Особливо народного артиста України Богдана Козака. На мою думку, це один з найкращих акторів нашого часу. Виходити з ним на одну сцену було для мене величезним щастям.
А ще Львів надихнув мене на написання віршів. Деякі з них увійшли до поетичної збірки “Ти, твій блазень та інші”. Ніде мені так добре не писалося, як у Львові.
— Отож Ви опинилися в Києві.
— Тут панував дикий капіталізм. Київ вирував. З’являлися нові телевізійні канали, пробували знімати кіно, кліпи, рекламні ролики. Я в усе це занурився, тільки цим і займався. Був ведучим телевізійних програм, починаючи з прогнозу погоди на каналі “ТЕТ”, інформаційних програм на Першому національному, телепрограм, що виходили на телеканалі “Ера” та багатьох інших.
У той час було мистецьке агентство Арт Велес. У ньому працювали такі відомі сьогодні люди як Василь Вовкун, Тарас Грималюк, Євген Нищук. Тут реалізували багато фестивалів, концертів, інших творчих проєктів. Я працював у агентстві спочатку помічником режисера, а потім – режисером.
Паралельно знімався в кіно. Переважно – телесеріали. На жаль, тоді головні ролі виконували здебільшого російські актори, а українські були в них на підтанцьовках. Але така робота давала можливість заробити хоч якісь гроші. Було не просто, але треба було знайти себе, а також баланс між можливістю заробляти і змогою робити те, що тобі до душі.
— То Ви більше прагнули грати в театрі чи зніматися в кіно?
— Якщо говорити про мої мрії юнацької пори, то в мене тоді була палка любов до кіно. Я бачив себе як кіноактора. Відтоді й дотепер закоханий в українське поетичне кіно, авторське та артахаузне кіно.
Раніше я розглядав театр на другому плані. Як місце, де я б міг тримати себе в формі, мати постійну роботу, виходити на сцену. Та життя все розкладає посвоєму. Так сталося, що театр став для мене тією точкою, тим місцем, тим простором, де я себе реалізовую.
— Та напевне залишилася у пам’яті робота в серіалі “Роксолана”?
— Це стало можливо завдяки режисеру стрічки, нині вже покійному Борису Небієрідзе. Мало хто знає, що спочатку я мав грати Сулеймана у молодості, а відомий грузинський актор Нодар Мгалоблішвілі, знаний за роллю графа Каліостро у фільмі “Формула кохання” — у зрілому віці. Навіть пошили костюми. Але зірки склалися не так. Щось змінилося, і керівники проєкту запропонували мені іншу роль – принца Мустафи.
Фільм знімали у Криму. Під час зйомок мав щастя познайомитися з неймовірним актором Лесем Сердюком. Ми з ним жили у готелі в сусідніх номерах, багато спілкувалися. Лесь Лесевич став мені близькою по духу людиною.
Важливо, що це був перший український серіал, його дивилися люди. Мене почали пізнавати на вулиці. А з Нодаром Мгалоблішвілі, до речі, я усе ж таки перетнувся на знімальному майданчику. Це сталося у мінісеріалі для дітей “Сьомий перстень чаклунки”, у якому я зіграв роль Ігліта.
— Коли повернулися до театру?
— Моїм перший театральним проєктом у Києві стала вистава “Бій з тінню”. До цього у мене, як режисера концертів і фестивалів, було багато запрошень, проєктів. Я був режисером днів української культури на Всесвітній виставці ЕКСПО в Шанхаї у 2010 році, Фестивалю української культури в польському місті Сопот, концертів що відбувалися на найпрестижніших українських сценах: Палац “Україна”, Національна опера та ін. А з початком війни все змінилося.
До моєї думки щодо повернення у театр багато хто ставився скептично. І ось, під час зйомок одного з серіалів, один з моїх партнерів по знімальному майданчику похвалився своєю моновиставою. Тоді я передивився в багато моновистав, закохався у цей жанр і зрозумів, що це для мене може бути виходом.
Поїхав до художнього керівника Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”, народного артиста України Олексія Кужельного. До цього ми не були знайомі. Але Олексія Павловича захопив той азарт, з яким я хотів втілити свою ідею. Під час роботи ми більше дізнавалися один про одного і врешті в нас вийшла чудова монодрама. Виставу “Бій з тінню” безліч разів зіграли на сцені театру “Сузір’я”. Возили на фестиваль в Албанію, де вона отримала приз глядацьких симпатій. Також з нею брав участь у фестивалі “Відлуння” у “Хмельницькому. Мали в липні представляти виставу на фестивалі в Чорногорії. Але через пандемію цей фестиваль скасували.
— Напевне, вистава має свої особливості?
— Почну з того, що з режисером цієї вистави Олексієм Кужельним ми познайомилися в лазні. Олексій Павлович зізнався, що хотів побачити наскільки я фізично готовий до цієї ролі. Оскільки граю боксера, то треба було починати саме з пластики, і я почав брати уроки боксу. Вивчав культуру та історію повоєнної Югославії, саме там відбуваються події вистави.
Мікросцена театру “Сузір’я” розрахована приблизно на 30 місць. До цього я переважно працював на великих сценах. То ж треба було вчитися працювати в умовах, коли глядач знаходиться на відстані один метр від тебе.
— Чому обрали для вистави саме цей твір?
— Це невелика, але яскрава повість сербського письменника Драґослава Михаїловича “Коли цвіли гарбузи”, яка підіймає непросте питання – мстити чи вибачати. Такі питання собі ставить кожна людина і я в тому числі.
Книга доволі правдива і щира, часом жорстка. Це не пригладжена, не вихолощена література. Не всі готові сприймати мистецтво у такій формі. Багато людей, які ходять до театру, хочуть, аби театр був для них святом, прикрашав їхнє життя. Але є інший театр, театр, який підіймає жорсткі питання. Мені близький такий театр. А тут жорстка тема, жорстока історія. Придумав назву “Бій з тінню”.
— Наступну Вашу моновиставу “Хочу в Париж” створено за твором Михайла Веллера.
— Після першої моновистави був окрилений, мав багато позитивних відгуків. Відразу почав шукати новий матеріал. Цього разу виступив і як режисерпостановник. Це вистава трагікомедійна.
Я ніколи не був комедійним актором. Найкраще мені вдавалися гостросоціальні ролі. Вміти розсмішити публіку — це великий дар актора. А люди на цій виставі посміхаються…
— Ви керуєте Артцентром імені Івана Козловського Національної оперети України. Які сюрпризи готує центр у новому театральному сезоні?
— Артцентр є однією зі сцен Національного академічного театру оперети, який очолює народний артист України Богдан Струтинський, митець, який успішно розвиває і модернізує театр. Тож ми теж активно змінюємося. Зараз перебуваємо у процесі підготовки до реконструкції, яка має розпочатися найближчим часом. Вона триватиме кілька місяців і ми готуємося відкритися наприкінці року.
Є попередні домовленості з кількома режисерами про постановки на нашому майданчику музичних вистав. Зокрема, маємо попередні домовленості з Олександром Добролюбовим із Національної оперети, художником постановником і режисером Олександром Білозубом, а також з Оленою Щурською і Олександрою Шевельовою. Ставитиму і я, це буде музичний водевіль одного з класиків українського театру.
Сподіваюся, що зможемо дати старт деяким з цим проєктів у вересні, інші розпочнемо трохи пізніше.
Ми скучили за глядачами, глядачі скучили за нами. Буду щасливим, коли ми зможемо побачити один одного, обмінятися позитивною енергією і хорошим настроєм.
Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО
