Як Язик подав до суду на МОВУ: рускоязичний проти Фаріон

Ірина ФАРІОН

Нас винищують кулі, вбиває перо
Зайшлим словом стріляють ­гармати…
Це стокгольмський мовний синдром —
Розмовляти мовою ката.
Тетяна Малахова

Мешканець міста Макіївки Донецької области Борис Борисович Лубинський, 1978 року народження, звернувся з позовом до Ірини Фаріон про захист чести та гідности, відшкодування моральної шкоди начебто за те, що вона на телеканалі НТА у програмі “Юркевич: акценти” від 8 листопада 2019 року “дозволила собі низку образливих висловлювань в брутальній та принизливій формі на адресу мешканців Донецької та Луганської областей. Крім характеризування вищезазначених мешканців такими словами, як то “бевзь”, “довбню”, “виродок”, “сєпаркончений”, Відповідач озвучив думку, як держава повинна поступати з цими людьми (і в контексті виступу річ Відповідача звучала як заклик до дій), зокрема: (правопис позивача зберігаю – І. Ф.):
“по тюрмах розіпхати” (5:54)
“освіти не дати, роботи не дати” (5:58)
“кордони відкриті – гибанули швиденько і поїхали” (6:0)
“тут взагалі не йдеться про те, щоб їх слухати, йдеться про те, щоб поставити їх на місце, і запропонувати вибір: не подобається моя культура (?!), не подобається мій (?!) герой – ти мені не подобаєшся. Просто кордон відкритий і пішов…” (6:36);
“нам не треба до них пристосовуватися, нам треба їх маргіналізовувати і шукати(!) статті кримінального кодексу, за які вони мають відповідати… Їх всіх слід позбавити паспортів обов’язково; якщо вони хочуть інтегруватися назад в Україну – іспит з української мови, з історії України і далі, що надзвичайно важливе: я б позбавила їх щонайменше на років десять виборчого права” (8:40).
Відтак позивач Лубинський тяжко ображений такими моїми словами: “немає такого поняття, як “російськомовний українець”, а саме <…> “нема російськомовного українця. Є або москаль, або українець (20.46). Тобто, Відповідач вважає, що російськомовна частина населення не є громадянами України”.
Далі позивач, мабуть, почуваючи неабияку спрагу на правдивий дискурс від Ірини Фаріон, покликається на мої виступи на приватному YouTube-каналі, де він почув дошкульно правдиві й викривальні для нього слова: “…і у нас тут навіть ще заявляють про якесь право “рускоязичних”. У нас немає російськомовного населення, це або раби, або окупанти, і все. Тому ці люди не мають здобувати освіти, якщо не знають української мови, і автоматично не мають отримати роботу. Все буде дуже просто і легко, і з усмішкою на вустах це треба робити”. Окрім цього, позивач на моєму YouTube-каналі віднайшов, висмикнувши з контексту, вислови на адресу “російськомовних українців” як таких, що “тупі” та “розумово відсталі”. Справді, як можна 29 років жити в незалежній Україні, домагатися преференцій для мови окупанта і бути наживкою для політики Путіна?
Через це позивач, “як російськомовний громадянин України та мешканець Донецької області, звертається до Суду з позовними вимогами про захист гідності на честі громадянина України”.
Отже, Позивач представник “російськомовного населення” вважає, що:
“мав місце факт поширення Відповідачем інформації, що принижує честь та гідність мешканців Донецької та Луганської областей та російськомовного населення України, шляхом публічного виступу на телебаченні та опублікування у соціальних мережах;
інформація стосується безпосередньо позивача, як мешканця Донецької області та представника російськомовного населення;
інформація є недостовірною та негативною, вираженою в брутальній та принизливій формі;
інформація є такою, що принижує особисту честь та гідність позивача та членів його сім’ї”.
Що передусім хоче цей “принижений” так званий представник “російськомовного населення” в Україні:
“Стягнути з Відповідача на користь Позивача моральну шкоду за образу та приниження його особистої честі та гідності, а також честі та гідності його сім’ї як представників російськомовного населення України та мешканців Донецької області, у розмірі 50 000,00 (п’ятдесят тисяч грн. 00 коп.)”, а також судові витрати Позивача 2.942.80 грн.”
А ще цей представник “російськомовного населення” через суд хоче мені “заборонити вчиняти такі дії у майбутньому”…
Суддя Шевченківського району суду м. Львова І. Є. Зима ухвалив рішення про відкриття провадження в цій справі. Підготовче засідання призначено на 31 липня 2020 року, 11.00 у приміщенні Шевченківського районного суду м. Львова (вул. Січових Стрільців, 12 (2 пов., 3 каб.).
Отже, відповідаю.
Позаяк це Шевченківський Суд, то розпочну зі слів Тараса Шевченка:
А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій, а то тепер
І кисни в чорнилах!
П’явки! П’явки! Може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!
Цей уривок з класичної поеми “Сон” Тараса Шевченка фокусує моє ставлення до цього позову та самого позивача. Якщо є цей позов і відкрито провадження в цій справі, то я дуже болісно і влучно, а отже, бездоганно правильно за змістом і формою, влучила в найогидніше мовно-суспільне імперське, колоніяльне і постколоніяльне явище України, що називається “рускоязичне насєлєніє” – основний трофей Москви в Україні. Вважаю цю політично конотовану словосполуку самопринизливою в ідентифікації громадян України.
1.а) Основна мантра цього позову вигаданий і політично заанґажований термін “російськомовне населення”, що не є юридичною категорією, тому й не зафіксований в жодному документі правового чину, а є політичним інструментом підриву України зсередини на догоду історичному й сучасному ворогові України – Росії. Як слушно зазначив у своєму виступі директор Інституту української мови професор Павло Гриценко під час слухання зініційованого мною подання до Конституційного Суду України про скасування антиукраїнського мовного закону “Про засади державної мовної політики” від 3 липня 2012 року № 5029-VI 13 грудня 2016 року – це витвір московського істеблішменту, щоб ментально і політично прикувати Україну до Росії:
“В політичному лексиконі ще Радянського Союзу поняття та назва “русскоязычное население” з’явилося з вуст міністра закордонних справ СРСР Андрія Козирєва. Воно виросло з надр КПРС та КДБ, де бачили, що СРСР розвалюється і потрібно шукати зачіпки, які даватимуть право тримати його вкупі. Все це є незмінною лінією поведінки Росії” (див.https://www.youtube.com/watch?v=-dqhp6WjZXU, 13.12.2016).
Відтак 7 липня 2020 року на слуханнях того ж Конституційного Суду про начебто порушення прав “щодо російської мови та інших мов національних меншин, а не російськомовних громадян України…” (О. Долженков) в Законі “Про забезпечення функціонування української мови як державної” (від 25 квітня 2019 року) Павло Гриценко уточнив значення цієї словосполуки: “Російськомовні громадяни – це вираз побутової, пізньорадянської і російської політичної риторики, який намагаються закріпити в Росії як нормативний і проштовхати в законодавство. В Україні сьогодні немає жодних перепон науковій, культурній, творчій самореалізації щодо представників будь-яких націй і народів, які проживають на території нашої держави” (https://hromadske.radio/publications/hibrydna-ataka-putina-chy-zakhyst-rosiys-komovnykh-iak-konstytutsiynyy-sud-slukhav-spravu-pro-zakon-pro-movu, 7.07. 2020).
б) політично зумовлене мусування путінської теми “русскоязичного насєлєнія” у цьому позові – це підґрунтя гібридної війни Росії проти України, а зокрема проти тих людей, у цьому випадкові Ірини Фаріон, що в жорсткий, безапеляційний і обґрунтований спосіб викривають правду про роль і функцію колоніяльного спадку України й основних трофеїв Путіна – “русскоязичного насєлєнія” – цієї п’ятої колони знищення Української Держави.
Наголошую, що наступальна й аргументована реакція на російську мову в Україні – це найкращий і дуже надійний спосіб усунути її з України. Саме звідси паніка Позивача на мою абсолютно слушну пропозицію для них: “кордони відкриті – гибанути швиденько і поїхати”, якщо не хочуть вивчити української мови та історії України. Крім того, після деокупації Донбасу слід провести репаспортизацію населення з перевіркою на лояльність до законів України і її державної мови передусім, що також так промовисто зачепило позивача. Ви обрали чужу мову, то їдьте в чужу, ворожу для України державу. Пощо лукавити та ще й ображатися? Я ж стою на сторожі своєї держави, за державний статус української мови, в якій заплатили життям тисячі українців, які не розуміли, як це українець може бути німецькомовний, польськомовний чи російськомовний. Це називається мовно-етнічна незбіжність, що є виявом шизопсихоглосности (соціолінгвальний термін американського соціолінгвіста Гавгена). Інакше, як я слушно висловилася і тим начебто принизила позивача: “…нема російськомовного українця. Є або москаль, або українець”. Цю ж саму думку можемо прочитати у видатного мовознавця сучасности Олександра Пономарева: “Хто такі російськомовні? Вигадали термін російськомовне населення. Немає такого населення. Є зросійщені українці” https://www.umoloda.kiev.ua/number/0/188/107606.
Звідки взявся сьогодні цей путінський жупел і основна морально-політична поразка українців – “русскоязичноє насєлєнія”? З лінгвоцидної політики Москви щодо України, починаючи з половини ХVII століття, себто:
Лінгвоцид через сотні указів заборон української мови і, зокрема, найновішого рішення від путінських утворень на території Луганської та Донецької областей. У звіті від 30 червня 2020 року спеціяльна моніторингова місія ОБСЄ підтвердила рішення російських окупаційних адміністрацій у Донецьку та Луганську встановити російську мову як єдину офіційну мову. Це передбачає вилучення української мови з регулярних навчальних програм вже з вересня 2020 року. Таким чином в окупованій частині Донецької области українська мова втратила статус державної, а статусу єдинодержавної набула російська.
Очільник української місії при ОБСЄ наголосив: такий вчинок є ще одним свідченням повного контролю з боку Росії над територіями України, які вона агресивно окупувала (див. https://schojno.com.ua/rosijska-bude-yedinoyu-ofitsijnoyu-movoyu-na-donbasi-ukrayinsku-skasovuyut-navit-u-shkolah/, 06.07.2020). Себто російська мова – це основний і неминучий інструмент контролю Росії над Україною, започаткований ще 1690 року та впроваджуваний тепер саме через псевдопоняття “рускоязичноє насєлєніє”. Що юридично не виписане, те не існує.
Отже, позов в оборону “русскоязичного насєлєнія” Донецької та Луганської областей та ще й представника з окупованої Макіївки – це не просто цинічне і хамське оскарження державного статусу української мови як чинника національної безпеки та природної єдности країни, яку це “рускоязичноє насєлєніє” руйнує, але й відвертий заклик через український суд зреалізовувати мовну політику Путіна в Україні. З огляду на це, вважаю за нагальну потребу запроваджувати кримінальну відповідальність за нехтування українською мовою. Саме про це мій законопроєкт, зареєстрований у Верховній Раді № 2601 від 21 березня 2013 року. Коли б такий закон ухвалили, зараз не було б війни. Бо Путін не мав би кого захищати. А вперті рускоязичні вчили б мову в тюремних камерах. Саме про це мій влучний вислів “по тюрмах розіпхати”.
Лінгвоцид через убивство українців. Теперішню московсько-українську війну з наслідками новітньої окупації маємо там, де не було української мови та історії України чи було їх найменше, зокрема, третина окупованого Донбасу і Крим.
Етноструктура цих теренів змінена через терор, репресії та Голодомор щодо українців у 30-70-і роки ХХ століття. Якщо у Донецькій області 1926 року проживало 64.1% українців і лише 26.1% росіян, то 1939 року українці становили вже 59%, а росіяни – 31%. На 1989 рік українців у Донецькій області було близько 50.7%, а росіян – 43.6%, себто за 63 роки відносна кількість українців в області зменшилась на 13.4%, натомість кількість росіян зросла на 17.5% (Я. Радевич-Винницький. Мова і нація, 2012, с. 51–52).
Таким способом сьогодні Путін отримав готовий в соціяльно-лінгвальному плані регіон для окупації з посильною допомогою так званого “рускоязичного насєлєнія”. Як повідомив екскерівник військового штабу ЄС генерал Жан-Поль Перрюш, збройна агресія Кремля спирається на російськомовне населення (https://glavcom.ua/world/observe/putin-zahistit-usih-urjad-rosiji-avtomatichno-viznav-usih-ukrajintsiv-rosijskomovnimi-633771.html, 19 жовтня 2019 року).
Будь-які мовні преференції в бік російської мови – це поглиблена окупація України і втрата найосновнішого – нашої держави. Зазначений позов розглядаю саме в контексті воєнної агресії Росії щодо України з метою знищення її суверенітету та відновлення Російської імперії. Російськомовність – це підґрунтя путінської агресії з мотивацією захисту цього колоніяльного і постколоніяльного явища, що виникло через убивство українців, що триває і досі.
7 липня 2020 року член Конституційного Суду Ігор Сліденко під час розгляду Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” за поданням 51 парламентаря риторично запитав у суб’єкта подання, регіонала О. Долженкова: “Чи відомо вам, що термін “російськомовні громадяни” є частиною воєнної доктрини Путіна?” (див. https://www.umoloda.kyiv.ua/number/0/180/147878/, 07.07.2020).
Отже, той, хто захищає “рускоязичноє насєлєніє” – захищає присутність Путіна в Україні. Саме проти цієї російськомовної присутности і спрямовані мої вислови, наведені в Позові начебто як такі, що принижують “гідність та честь громадянина України”. Лояльні громадяни України не створюють обґрунтованих умов для нападу Росії, а демонструють для початку свою мовну окремішність від неї.
Мотивація Путіна “захищати” “рускоязичноє насєлєніє” більше ніж очевидна: “Наголошу, що ми були змушені захищати російськомовне населення на Донбасі, змушені були відреагувати на прагнення людей, що живуть в Криму, повернутися до складу РФ” (https://www.unian.ua/politics/1568831-putin-zayaviv-scho-rosiya-bula-zmushena-zahischati-rosiyskomovne-naselennya-na-donbasi-ta-v-krimu.html, 12 жовтня 2016). Зокрема, на вересень 2016 року(за даними голови СБУ Василя Грицака), на окупованій Росією території Донецької і Луганської областей розміщувалось від 4 до 6 тисяч кадрових військовослужбовців Збройних сил Російської Федерації. Згідно з оцінкою аналітика Stratfor Лорен Гудріч, чисельність російських військ, що діють в Донбасі, сягає розмірів 10 тисяч військовослужбовців, які діють у складі трьох–чотирьох армійських бригад. Загальна чисельність збройних формувань “ЛНР” і “ДНР”, при цьому, залишається невідомою.
Саме ці “захисники російськомовного населення” за останніми даними управління Верховного комісара ООН з прав людини за весь період конфлікту (себто московсько-української війни – І. Ф.), з 14 квітня 2014 року до 31 березня 2020 року, призвели близько до 44 тисяч жертв. За 6 років війни загинуло понад 13 тисяч осіб, з них близько 4 тисячі 100 українських військовиків та 5 тисяч 650 членів озброєних груп (див. https://www.slovoidilo.ua/2020/04/14/infografika/bezpeka/shosta-richnycya-pochatku-ato-cyfry-fakty, 14 квітня 2020). Такою є ціна російськомовности тих, кого прийшов захищати Путін.
Лінгвоцид через ідею “рускава міра”.
Ідея “рускава міра” неможлива без російської мови і, зокрема, без цієї патології з назвою “рускоязичноє насєлєніє”, що насправді або зманкуртовані українці, або етнічні росіяни (за моїм чітким висловом, “це або раби, або окупанти”). Як зауважує ексрадник Путіна Андрій Ілларіонов, московсько-українська війна почалася “не 24 серпня 2014 року, коли батальйонно-тактичні групи регулярних російських військ перетнули міжнародно визнаний російсько-український кордон і вторглися на територію України.
Вона булла розпочата не в ніч з 6 на 7 квітня 2014 року, коли диверсійні групи спецназу ГРУ почали захоплення адміністративних будівель у містах Східного Донбасу.
Вона була розпочата не в ніч з 26 на 27 лютого 2014 року, коли группа російського спецназу захопила будівлю Верховної Ради в Сімферополі.
Вона не була розпочата і 20 лютого 2014 року, в дату, викарбувану Міністерством оборони Росії як початок військової операції щодо захоплення півострова на медалі “За повернення Криму” (див. https://www.radiosvoboda.org/a/26845325.html, 11 травня 2020).
Дата початку путінської війни війни 27 липня 2013 року, себто початок роботи конференції з промовистою панславістсько-релігійною назвою “Православно-слов’янські цінності – основа цивілізаційного вибору України”, організованої проросійською організацією на чолі з В. Медведчуком “Український вибір”. На цій конференції Путін уперше публічно назвав російський, український і білоруський народи єдиним народом, а також чітко озвучив прагнення завести Україну і Білорусь, а також російськомовні анклави в інших державах до геополітичного об’єднання “русский мир”.
“Тому ця війна, – зауважує ексрадник Путіна, – розпочата 27 липня 2013 року, закінчиться лише тоді, коли Володимир Путін, а також будь-які інші російські державні керівники на словах і на ділі безумовно відмовляться від політики заперечення державності, суверенітету і незалежності України та інших держав з російським та російськомовним населенням, коли вони визнають безумовне право громадян України і тільки громадян України визначати своє сьогодення і майбутнє, зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну орієнтацію своєї держави. Підтвердженням серйозності таких намірів має стати припинення будь-яких агресивних дій проти України, включаючи і припинення лінгвістичної антиукраїнської агресії” (Там само).
Отже, саме поняття “русскоязичноє насєлєніє” як тенденція (себто “це або раби, або окупанти”) стало основою путінської ідеологічної доктрини “рускава міра”. Тому називати мої чіткі ідентифікації “недостовірною інформацією та негативною, вираженою в брутальній та принизливій формі” – це відверто на колаборантських засадах співдіяти з Путіним та проросійськими силами в Україні.
Підтвердженим конструктом ідеї “руского міра” в Росії є скасування іспиту для громадян Білорусії і України для отримання статусу носіїв російської мови. Себто влада Росії дозволила вважати українців російськомовними: комісія може визнати зазначених громадян носіями російської мови без необхідної раніше співбесіди за умови, що вони добре володіють мовою: “Надання російській мові статусу державо утворюючої (правильно – державотвірної – І. Ф.) та ухвалення закону про визнан­ня громадян України й Білорусі, які вільно володіють російською, – чіткий сигнал, що від ідеї відновлення Російської імперії в Кремлі відмовлятися не збираються. У такий спосіб Росія намагається інструментолізувати російськомовних громадян України й Білорусі, перетворивши їх на політичну зброю, яку спробує використати якомога ефективніше. Навіть якщо вони цього й не захочуть” (див.https://glavcom.ua/world/observe/putin-zahistit-usih-urjad-rosiji-avtomatichno-viznav-usih-ukrajintsiv-rosijskomovnimi-633771.html, 19 жовтня 2019 року; Роман Малко. https://tyzhden.ua/Politics/241682, 26 березня 2020).
Отже, більшого самоприниження як через поняття “рускоязичного насєлєнія” годі знайти, бо це патологічне явище стало і причиною війни, і основою ідеї “рускава міра”. Українська мова на окупованих теренах, зокрема і в Макіївці – це основний подразник до вбивства. Вона – головний ворог Росії, бо вона – основний маркер України. Зокрема, таким найрезонанснішим убивством за мову на Донеччині стала жорстока розправа 29 листопада 2019 року з Артемом Мирошниченком (див. Убили за мову. За ідентичність. https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/5ded3c6ed0960/, 8 грудня 2019 року).
Крім цього, позивач вирвав із контексту яскраві експресивні синонімні ідентифікації розумово неповносправних людей, що за 30 років відновленої Української Держави не набули належної поваги до державного статусу української мови і сповна на них заслуговують: “бевзь”, що етимологічно означає “блазень” (ЕСУМ 1, с. 158, 204), “довбень” (˂ довбати), що означає “великий дерев’яний молот або велику палицю з потовщенням на кінці; йолоп” (ЕСУМ, 2, с. 99), “виродок”, що походить від інфінітива “виродитися”, себто “втрачати кращі риси, ставати гіршим, неякісним” (СУМ 1, с. 474), а також дуже поширена жаргонна словосполука “сєпар кончєний”. Усі ці синонімні номінації як неабияке багатство нашої мови вичерпно і влучно ідентифікують патологічну соціяльну основу носіїв ідеї “рускава міра” в Україні і є підґрунтям для московсько-української війни.

Висновки
1.Позов і відкриття провадження в цій справі свідчить, що я влучно і болісно, а отже, бездоганно правильно за змістом і формою влучила в найогидніше мовно-суспільне імперське, колоніяльне і постколоніяльне явище України, що називається “рускоязичноє насєлєніє” – основний трофей Москви в Україні, підґрунтя московсько-української війни, соціяльно-демографічна основа внутрішніх конфліктів усередині країни та визначальний дестабілізатор її незалежности.
Понад то, вважаю цю політично конотовану словосполуку “рускоязичноє насєлєніє” принизливою для ідентифікації громадян України і категорично відкидаю будь-які звинувачення мене в начебто “образливих висловлюваннях в брутальній та принизливій формі на адресу мешканців Донецької та Луганської областей”. Кожного мешканця тих територій у час деокупації слід репаспортизувати на лояльність до законів України та, з огляду на гостроту проблеми, ухвалити закон про позбавлення таких суб’єктів громадянства. В іншому випадкові – кримінальна відповідальність за зраду Батьківщини та пособництво московському агресорові, що в публіцистичному стилі має свої вербальні засоби вираження: “нам не треба до них пристосовуватися, нам треба їх маргіналізовувати і шукати(!) статті кримінального кодексу, за які вони мають відповідати…Їх всіх слід позбавити паспортів обов’язково; якщо вони хочуть інтегруватися назад в Україну – іспит з української мови, з історії України і далі, що надзвичайно важливе: я б позбавила їх щонайменше на років десять виборчого права”.
Всі мої висловлювання, наведені в позові, є чіткими, вичерпними та публіцистично експресивними характеристиками цього суспільно-патологічного явища, що є наслідком тривалої окупації України Росією від половини ХVII століття.

  1. Вигаданий псевдотермін “рускоязичноє насєлєніє”, чи “російськомовний громадянин України”, як зазначено в Позові – не є юридичною категорією. Що юридично не виписане – те не існує. Ці словосполуки – остання прив’язка України до колишньої тюрми народів СРСР і остання опора Путіна з завданням цю імперію відновити: “немає такого поняття, як “російськомовний українець”, а саме <…> “нема російськомовного українця. Є або москаль, або українець”. Офіційним стилем: є або русскіє, або засимільовані українці. Тому оперувати цим псевдотерміном, тобто витвором кабінетів КДБ та КПРС наприкінці існування СРСР та “виразом побутової, пізньорадянської і російської політичної риторики” (Павло Гриценко), означає ставати рупором часу окупації України радянсько-московським режимом та бути поплічником Путіна у знищенні Української Держави.
  2. Висунуті звинувачення в позові є частиною лінгвоцидної політики Москви та її російськомовних сателітів в Україні. Ця політика виявлена в нещодавній повній ліквідації української мови на теренах окупованих територій (від 30 червня 2020 р.), у катуванні та вбивстві людей за саме використання української мови, як наприклад, Арсена Мірошниченка з Бахмута, та в просуванні путінської ідеї “рускава міра” з російськомовними анклавами в основі. Саме ця системна лінгвоцидна політика впродовж близько 400 років призвела до явища денаціоналізації та манкуртизації українців, що в московських кабінетах оформилося як “рускоязичноє насєлєніє”. Тому цей позов на свою адресу сприймаю як ланку ланцюга лінгвоцидної політики щодо титульної нації – українців та категорично його відкидаю. Натомість позов суб’єкта подання має стати предметом розгляду СБУ як відкритої дії в Україні п’ятої колони Путіна.
  3. Вичерпну ідентифікацію так званого російськомовного населення дав директор Інституту української мови НАН України професор Павло Гриценко: “…поняття “російськомовне населення” – це не риторична фігура, не термінологічна неточність-недогляд, а давно визначена наступальна зброя для політичної, економічної й територіяльної експансії, “пристойний” привід для затяжних міждержавних конфліктів, заготовлені набої для майбутніх воєн” (Ірина Фаріон. Мовна норма: пошук істини. Івано-Франківськ, 2017, с. 211).
    Вимога Позивача стягнути з мене 50 тисяч гривень і судовий збір 2 тисячі 942 гривні 80 копійок начебто як відшкодування за приниження “чести та гідности мешканців Донецької та Луганської областей та російськомовного населення України” може мати єдиний вияв – 30 юдиних срібняків в торбинці мого улюбленого рожевого кольору. І ще: у позові 44 (!!!) граматичні помилки, про які скажу окремо.

П.Н.
Це вже четверта спроба засудити мене за МОВУ:

  1. 2003 року в часи розгулу медведчуківсько-кравчуківської партії СДПУ(о) з подання “російського молодіжного братства” у Львові мене звинувачено в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі за блискучий, вже класичний, плакат моєї студентки Юлії Пєцух “Не знаєш. Не розумієш. Не шануєш” (і стрілочка з вагоном у бік Росії). Плакат – одна з робіт нашої дванадцятилітньої акції мовно-політичного плаката “Мова – твого життя основа” у Львівській політехніці (1998–2012 рр.).
  2. У лютому 2010 року регіонал В. Колесніченко робив усе можливе, щоб засудити мене за мій майстер-клас у дитячому садочку Львова щодо вживання вироджених і потворних форм імен типу Міша, Даша, Саша (готую тепер про це спеціяльну книжечку про дитяче мовлення).
  3. 24 вересня 2013 року той самий Шевченківський суд м. Львова за позовом народного депутата комуніста О. Зубчевського ВИЗНАВ, що я принизила “честь, гідність та ділову репутацію” цього “таваріща” і постановив сплатити йому за вжите щодо нього слово “виродок” 20 тисяч гривень і 2 тисячі судових витрат, які цей виродок пообіцяв використати на підтримку російськомовних шкіл… Проте Касаційний суд скерував справу на новий розгляд, але ми на Майдані помножили комуністів на нуль…
    Отже, не хотілося б, щоб Львівський суд знову повторив помилкове рішення в первинній інстанції.
    Засудити українську мову неможливо, як і зупинити мене у використанні слів-патронів.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment