Придунав’я
Галина РАЙБЕДЮК,
професор кафедри української мови та літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету, лауреат премії імені Ірини Калинець, член Ізмаїльської міської первинної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка.
Українське Придунав’я є унікальним культурним ландшафтом і в художньому часопросторі оприявлює вельми цікавий мистецький феномен. Ця земля, в далекому минулому “прозвана Буджаком / турецькомовними вустами…” (М. Василюк), що обіймає Дунай-Дністровське межиріччя, серед багатьох інших регіонів нашої держави виділяється строкатістю етнічного середовища. Сьогодні тут мешкає понад 130 етносів, які знайшли на цій території, крім родючих земель, духовну Батьківщину, діставши реальну можливість для розвитку автентичної культури своїх предків у загальнонаціональному розвої України. Надзвичайно привабливий своїм неповторним колоритом степових просторів, цей сонцесяйний, мальовничий край славен непересічним культурним надбанням. У його багатющих пластах яскраво променіють дивовижними фарбами живописні полотна, поліфонічно й гармонійно звучить мелодія слова та пісні різних народів (українців, росіян, болгар, молдован, румунів, гагаузів, албанців, вірмен та ін.), котрі упродовж століть мирно живуть і трудяться на цій благословенній землі. “Такий сучасний Вавилон – / наш придунайський регіон” (В. Рева).
У розмаїтій культурно-мистецькій панорамі Придунав’я (Буджака — південної частини Бессарабії) вияскравлюється ліричне “гроно” талановитих українськомовних поетів: Михайла Василюка, Валерія Виходцева, Таміли Кібкало, Галини Лисої, Володимира Реви, Володимира Сімейка. З’явившись на літературному виднокрузі останніми десятиріччями минулого століття, їхня творчість стала знаковою візитівкою культури придунайського краю в загальнонаціональному духовному просторі. Доробок цього кола авторів відчутно розширює уявлення про їхній статус як поетів регіонального рівня. Перед нами справжні майстри пера й віртуози українського магічного слова високого естетичного засягу й потужної пасіонарної енергетики.
Розвиваючись у річищі загальнонаціонального духовного поступу, творчість митців “Придунаю журавлиного” (М. Василюк) постала в індивідуально окреслених іпостасях. Кожен із них сформував власний художній світ із його оригінальною мотивно-образною палітрою, засвідчив індивідуальну манеру письма, свої “секрети поетичної творчості” (І. Франко). Усі вони різні за типом художнього мислення, засобами поетичного вислову, врешті, й за рівнем таланту, проте одностайні у палкій незрадливій любові до України та “малої” батьківщини — Придунав’я.
Розкриллям свого таланту, ніжними струнами ліричного голосу, багатством духовного світу, глибиною душі й щирістю почуттів поети Придунав’я засвідчили правомірність мудрої сентенції давньоукраїнського мислителя Григорія Сковороди: “Кожному мила своя сторона…”. Їхнє чар-слово “настояне на п’янких пахощах Буджацького степу та білопінних квітучих садків, на м’якому плюскоті хвиль сивого Дунаю, на співах птаства заплавного лісу, на особливій блакиті нашого українського неба, на хмарах, що торочаться дощами, на любові до людей, до матінки природи, на добрі і вірі…” (зб. “Сповідь серця”, Харків-Ізмаїл, 2010). Ідейно-змістовим осереддям, довкола якого обертається неповторний художній світ лірики поетів Буджака, можна з упевненістю визнати звернені до читача напутні слова Таміли Кібкало:
Люби і знай свій рідний край,
Буджацький степ, ріку Дунай,
сріблясто-голубі лимани,
осінні вранішні тумани,
гаїв смарагдовий розмай…
Люби свій Придунайський край!
Незмінну світоглядну домінанту творчості придунайських митців визначає укоріненість їхнього поетичного слова в національний ґрунт. Усепроникним і всеосяжним феноменом ліричних одкровень кожного з них є духовно-патріотичний історизм, невід’ємною ж частиною авторського “Я” — соборна Україна як реальна держава і як духовна субстанція: “Ти мій світогляд, Україно, / моя надія і душа” (В. Рева). Історичні асоціації, широта філософських роздумів у їхніх віршах відповідного змістового поля окреслюють багатогранну проблему пам’яті, актуалізуючи тему буття нації в історичному часоплині. З цією метою вони обирають для сюжетотворення кульмінаційні трагічні епізоди ближчої і дальшої історії України: “Ось на Русі татарські канчуки / Страшних, як смерч, комонників Батия…” (В. Рева); “Не кожний оплаканий / З тих козаків, / Із славних хортичників – / Січовиків…” (В. Виходцев); “Старовинна шабля, / Кого ти карала? / Турка, а чи ляха, / Може, яничара?” (В. Сімейко); “Народе мій! Чи ти обмерз в сибірах, / Чи очманів в гулагах від катів… / …Чи так тебе занапастив Чорнобиль?..” (В. Василюк). Об’єднуючим началом художньої історіософії поетів Буджака є наскрізна амбівалентність. На одному її полюсі — драматична доля народу: “Наша доленька віками / Повінчана з горем” (В. Сімейко), на другому — “ієреміївське пророкування” (П. Куліш), світлий історіософський “футурологічний прогноз” (Ю. Барабаш) шевченківського засягу: “Буде жити Україна / І в піснях дзвеніти” (В. Сімейко). Асоціативна історична ретроспектива як реальність, таким чином, постає тут найперше як перспектива національного буття. Його символом традиційно виступає героїчна доба козаччини, що уособлює лицарське начало, героїчний дух народу, відчайдушну боротьбу за гідність – особисту й національну. Цей sacrum визначає ідейний стрижень вагомої частини доробку придунайських поетів: “Бандурі”, “Відродження” М. Василюка; “Смерть козака”, “Дума Кошового” В. Виходцева; “Жовті води. Красна воля” В. Реви; “За волю” В. Сімейка. Крізь сюжетику творів лейтмотивом проходить ідея відновлення козацької доблесті як запоруки волелюбного духу народу. Історичні візії у багатьох віршах пов’язані з Дунайською Січчю як чільним осередком козацької вольниці на географічних теренах Буджака (цикл “Козацькі люльки” В. Виходцева; “Ой, коню, коню – вірний побратиме!”, “Гомоніли вітри буйні” В. Сімейка). Органічну складову художньої історіософії придунайських митців становить вельми важлива проблема збереження національної пам’яті українського народу: “Ми славу козацькую / швидко забуваєм” (В. Сімейко); “Де козацьке покоління / і гетьманська слава?” (В. Рева). Осмислення ними історії в означеному аспекті актуалізує цілий каскад пекучих національних проблем, котрі гостро резонують у нинішньому житті України. Їх вірші будять у свідомості народу почуття національної гідності, причетності до рідних пракоренів:
Ми – Кобзарі! За нашими перстами
Несмертні душі пращурів ячать.
І вільні думи вольними вустами
Їх правдомовним голосом звучать!
(М. Василюк).
Національну тематику митці слова полікультурного/полілінгвального Придунав’я асоціюють завперш із проблемою мови як “домом буття” (М. Гайдеггер), її функціонуванням та вільним розвитком як запорукою непохитності волі й незалежності держави: “Рідна мова – / Моя країна. / Так починається / Україна” (В. Виходцев); “Єднаючись в біблійнім гранослові / на життєдайній українській мові / – народ безсмертний…” (В. Рева). Життєствердження та життєславлення українського слова як “стозвукового” голосу, “духу краси і мудрості народу” (М. Василюк), “як Божого слова Кобзаря” (В. Рева) є тією інтонаційною ознакою, тим емоційно-психологічним імперативом, котрий об’єднує індивідуальні художні світи поетів Придунав’я, увиразнює потужний віталістичний пафос їх лірики: “…Як гуркіт грому – живи, Україно! / Мово вкраїнська, живи!” (Г. Лиса); “Горджуся – рідна моя мова / В усіх кінцях землі звучить…” (В. Сімейко).
…Відкриваючи маловідому сторінку поетичного світу сонцесяйного куточка півдня України, хочемо познайомити читачів Всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово Просвіти”, усіх шанувальники рідної мови та культури з пасіонаріями українського народу, чиє Слово на передніх рубежах у поліетнічному Придунавʼї по-лицарськи й самовіддано слугувало і слугує збереженню, захисту й процвітанню багатющих джерел нашої культури, української мови як націєтворчого державницького чинника. Поет-пісняр Михайло Василюк (1942-1991) — член Спілки бандуристів України, перший голова Ізмаїльської міської первинної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, істинний дієвий патріот, чиє полум’яне й пристрасне серце “на долоні бандури цвіло” — в одному з віршів, перейнятому турботливим неспокоєм за долю соборності держави, писав:
Без Незалежної мені
не жити в світі незалежно,
не розмовлять беззастережно,
не звідать волі й уві сні…
Ці, як може видатись на перший погляд, надміру пафосні й гучні рядки Михайло Василюк узгоджував із щоденним життям, із творчістю, будучи пристрасним виразником та носієм національної ідеї в зросійщеному краї, де вона о тій порі (1970—80 рр.) ледь жевріла. Його слово, як утілення естетики чину, є нашою злободенною сучасністю й воднораз сподіваною прийдешністю: “І воскресає у піснях / Народ-козак і Україна!”. Попри вихід у загальнолюдські духовні обшири, ця “тріада” завжди залишалась для поета його фундаментально незмінним кредо. Напередодні річниці незалежності України, пристрасне слово ізмаїльського митця-кобзаря, народжене під знаком високої мети, звучить по-особливому проникливо й злободенно, як, власне, й голос усього “грона” поетів Придунавʼя, наснажений пасіонарною енергетикою українства.
Сьогодні творчий доробок українськомовних поетів “Придунаю журавлиного” помітно формує код духовного простору Буджака, останніми ж роками дедалі потужніше заявляючи про себе в літературно-мистецькому житті всієї України, почасти і її позамежжя (Італія, Канада). Свою передмову до збірки “Дзвони вічного добра” Валерія Виходцева (члена Національної Спілки письменників України) відомий одеський письменник, публіцист і науковець Богдан Сушинський завершує міркуваннями, що їх уповні можна адресувати й багатьом іншим придунайським поетам, котрі давно стали впливовим осередком української культури в цьому краї, її пристрасними пасіонаріями: “Талант — незалежно від того, по яких би провінціях він нуртував, — явище невмируще”.
