Від перекладача:
Історію кожної нації можна пізнати глибше, читаючи твори її поетів. У цьому переконуєшся, відкриваючи італійське поетичне слово у значному часовому діапазоні: від ХІІІ до ХХІ століття. Поети завжди творили власний літературний кодекс, як форму шляхетної самосвідомості, і тому навіть в описі важливих історичних подій їхній камертон дає вірний тон, відображаючи глибинну емоцію людського серця. В часи Петрарки ліричні вірші не укладали в антології, вони призначалися для публічного виконання, майже завжди у супроводі музики і співу. Однак навіть у глибоко ліричних текстах видатних італійських авторів від давнини до сучасності знакові домінанти — це Бог, війна і кохання. Мені пощастило вперше перекласти вірші багатьох поетів давніх століть, досі невідомих українському читачу, і відкриваючи для себе їхній поетичний світ, не можеш позбутися враження, що спілкуєшся з сучасником. Ці вірші — “вічні зорі, керовані музикою чисел”, як писали про Петрарку, але століття італійської поезії склали у яскраві сузір’я всі твори, за якими дивовижно багатий і розмаїтий кадастр імен, і я з приємністю представляю їх читачу майбутньої антології.
Валентина Давиденко
Комп’юта Донцелла
з Флоренції
Вважається першою достовірно відомою італійською поетесою. Її творчість відносять до другої половини ХІІІ ст. Справжнє ім’я невідоме, а псевдонім Комп’юта Донцелла означає “досконала юна донна”. Із віршів, написаних тосканським діалектом, відомі три вишуканих сонети з використанням стилю і лексики трубадурів, що засвідчують знайомство з “провансалізованою” поезією сицілійської школи. Уявлення про неї, як літературну містифікацію, спростовується літературними свідченнями сучасників. Адже куртуазна поетеса — явище незвичайне в тодішній Італії, коли й письменних жінок було небагато.
У пору, як розмай листків і квітів
осяє радістю й коханням личко юне,
не сплять сади із птахами у вітті,
бо грають впереміж струмки та струни.
Амуру почесті складають всі на світі.
Тоді й слуга знайде свою фортуну,
і кожна панна юна на приміті.
Мені лиш смуток стеле темні руна.
Не зглянувся мій батько на страждання,
із нелюбом з’єднавши наші руки.
І горе цього вічного заклання
омию я сльозами від розпуки,
бо дні мої минають без кохання.
Й не тішать квіти, і не пахнуть луки.
Хотіла б я лишити світ і Господу служити,
збагнувши ще від юних літ надії марноту.
Бо здатне не лише добро тут пагони пустити,
плекає і безчинне зло неправедну мету.
Шляхетності тонкі чуття вже нікому цінити,
останніми вітають честь і щиру прямоту.
То ж я, за вибором чужим, не хочу
в парі жити,
прийнявши в грубої юрби фальшиву пишноту.
Немилий світ мені, якщо в житті одне чекає –
іти з нелюбим під вінець, як на ганьбу собі.
Служити Господу Христу мій батько
не пускає,
у домі рідному мене не чує, далебі.
За кого ж він мене віддасть – сама себе питаю,
із ким я молоді літа змарную у журбі?
Франческо Петрарка
(1304–1374)
Видатний італійський поет та літописець, ранній гуманіст, його називають “батьком гуманізму”. Сонети Петрарки вважають зразком жанру. Мова творів Петрарки, Данте та Боккаччо заклала основу сучасної італійської мови. Нерозділене кохання до жінки на ім’я Лаура, яку він вперше зустрів 1327 року в авіньйонській церкві Св. Клари, Петрарка описав потім протягом сорока років у численних сонетах та інших віршах “Книги пісень”. 1341 року у Римі Петрарку, як поета, увінчують лавровим вінком, він стає першим з часів після античного Риму, хто удостоївся цієї честі. Свою бібліотеку рукописів Франческо Петрарка заповів місту Венеція.
Благословен той день, і час, і місяць року,
щасливої пори дарована хвилина.
В чарівному краю улюблена місцина,
де полонив мене той погляд волоокий.
Благословен той трем, що ніби ненароком
ним серце перейма Амура гра невинна.
Здригнеться тятива і вже стріла неспинна
навіки залиша у серці біль глибокий.
Благословен той хор канцон
повноголосих,
якими славлю я ім’я моєї донни.
І всі надії, і гіркі зітхання й сльози!
Благословенні аркуші, мережані
в безсонні,
що з ними стану я на вічному порозі
співцем лише її очей бездонних.
Із тягарем важкого забуття
кораблик мій долає шторм холодний.
Між Сциллою й Харибдою сьогодні
кермує пан і кат мого життя.
Веслом бурунить гнів і співчуття,
так, що несе нас буря в тлум безодні.
Вітрила рвані, та летіти згодні,
якщо надія манить в майбуття.
Дощами сліз, туманами образ
ослаблі ванти, скручені канати
безтямно хтось покинув на борту.
Моєї ніжності двоокий знак погас;
у хвилях мертва творчість, як писати,
коли вже зневіряюся в порту?
Луїджі Пульчи
(1432–1484)
Народився у Флоренції. Був наближеним до Лоренцо Медічі. Його поезія близька до народної, Пульчи віртуозно культивував її форми і мотиви. Буфонада, народний грубуватий гумор багато в чому стали предтечею стилю Рабле, на якого Луїджі Пульчи здійснив значний вплив. Сюжет своєї поеми з 28 пісень “Великий Моргант” (“Morgante Maggiore”) він запозичив із творів італійських вуличних оповідачів, так званих кантасторіїв. Та поряд із традиційними образами епічних героїв, які побутували в історії і фольклорі, Пульчи зобразив оригінальні комічні постаті відданого Роланду велетня Морганта та його нерозлучного супутника Маргутта, хитруна, ненажеру, гуляку.
“Великий Моргант”
(фрагмент)
І відповів Маргутт їм: “Я впевнивсь
остаточно,
Що миттю розпізнаю, де чорне й
де блакитне.
Є смак з твердого м’яса, є порося
молочне,
Та вірю, що і в маслі воно мені спожитне.
Якщо не маю пива, знайду сусло святочне:
В грайливому й терпкому стає легким і ситне.
Та винам, що із бочки, я вірний
до останку!
І вірю в довголіття того, хто п`є їх зранку.
Пухкіша паляниця – та в пиріжках
начинка,
(Все віддала, як мати, для діточок
маленьких).
Тому в моїх молитвах – тушкована
печінка,
Хоча б на три шматочки поділена
тоненько.
До чого це веду я – судіть з такого вчинку:
Ось крижана бурулька в моєму кухлі дзенька:
Хоч Магомет немовби сусло забороняє,
Хто ж вірить забобонам, як справжню віру має?..
Пустіть мене до зали, де учти та банкети!
Для келиха — ці руки, швидкі
до танців ноги:
Краса і благородство у пишному букеті!
Лиш родичів минаю, їх сіряки убогі.
Ганьбитися не стану я за дрібну монету!
Та в кому бачу здобич, як пес,
іду до нього.
Розказую навздогад, усьоме чи вдесяте,
Догідливі ті речі, в яких брехні багато.
Якщо ж віднайде око собі принаду ласу,
То ліпше не розпитуй про мене
без нагоди.
Ці вічні походеньки – однакові щоразу,
Та вірю, що й тобі я не завдаю цим шкоди.
За квітку насолоди, чомусь зав’ялу зразу,
Я маю крім користі іще одну пригоду.
Чесноти ж міністерські, галантні їх
манери
Я знаю іншим чином в альковному етері…
Ронсевальська ущелина
…І стало сонце, як вогонь кривавий.
Когось відваги колір той позбавив.
І все ж воно не так жахало душу,
Як дно безодні, зване Ронсеваль,
Де сарацини падали, як груші,
І зла потвора їх несла на бал.
А Ронсеваль скидався на пательню,
Де кров скипала, мов ріка смертельна.
Розтерзані тіла, кістки повсюди.
У пеклі так клекоче в казанах,
Як в тім хаосі збились коні й люди.
У Нессі це не бачили і в снах.
А вітер ніс, як у стрімкій погоні
Не бризки крові, а клубки червоні…
Лоренцо Медічі
(1449—1492)
Правитель Флоренції між 1469—1492 роками, поет, меценат, внук Козімо Медічістаршого. Народився у Флоренції. Походив із роду Медічі, перебрав владу над Флоренцією у свого батька. Зміцнював владу Медічі, маючи дипломатичний хист і повсякчас демонструючи міць і силу роду. Був меценатом, підтримував художників і гуманістів, що зробило Флоренцію справжнім осередком Відродження, науковості, гедонізму. Мав прізвисько Пишний (Magnifico). Він описав природу та реальний світ із власними свідченнями уважного спостерігача з гострим поглядом. Лоренцо щиро захоплювався красою, любив сільське життя, був справжнім живописцем зовнішнього світу. Займаючись різними жанрами поезії, які він знаходив, зокрема, в народній культурі, удосконалював їх до високого мистецтва, культивуючи нову поезію.
Іронічна Флоренція
Боттічел, твоя репутація тут відома.
Боттічел, кажу, бездонне барило!
Усіма помічений, як жадібна муха вдома,
стільки байок про нього серед містян ходило!
Запросять його, бувало, на обід чи
вечерю,
то не глухий же: першим і прийде,
бо запросили!
Чому ж роззявляють рота на гостя,
мов на печеню,
хоч гість на вас, скупердяїв,
ще не роззявив рота?
Йде Боттічел і жбаном пузатим дратує челядь!
Лишити таку гостину змушують
не турботи:
Він від людей соромиться, що дуже
коротка шия.
Хотілося б, як у бусла – той будьякої погоди
ковтає й не наїдається, й шукає собі поживу.
А місце, де ставлять страви,
уже не віддасть нікому!
Та й візьме після вечері із куркою
ще локшину!
Його всемогутнє тіло вже б рухалося додому,
та жодна з галер, що трюми заповнює
у Поненте*,
не зможе ніяк доправить персону таку відому!
*Обігрується прізвище відомого флорентійського художника Сандро Боттічеллі, що італійською означає “бочка”
**Західне узбережжя
Мікеланджело Буонарроті
(1475—1564)
Мікеланджело ді Франческо ді Нері ді Мініато дель Сера і Лодовіко ді Леонардо ді Буонарроті Сімоні народився в Капрезе. Видатний італійський скульптор, художник, архітектор, поет, інженер. Його твори вважалися найвищим досягненням мистецтва Відродження ще за життя майстра. Поезії почав писати досить рано, але чимало з них автор знищив власноруч, збереглося близько 300 віршів. Літературну спадщину Мікеланджело Буонарроті оцінюють як один із найяскравіших зразків тієї епохи. За життя зібрання поезій не публікувалося, першу збірку надруковано в 1623 році.
Серце із сірки, тіло з куделі,
Кістка, що схожа на тріску суху.
Рвійні в бажанні на долю лиху
Важать в досаді, а смуток пустелі
Душі спіткає, що нині веселі.
Пристрасть несе їх без гальм і керма,
Потім ковінька сліпого трима.
Квола причина шукає оселі.
Блискавка ж першим вогнем осяває,
Так і мистець, коли з неба зійде
Пломінь натхнення і в серці воскресне,
В муках змагає природу тілесну.
І наслухає Того, хто веде,
Серце з Чиїм в унісон калатає.
П’єтро Бембо
(1470—1547)
Італійський гуманіст, поет, літературний критик, учений, кардинал. Був видатним членом Академії вчених Альда Мануція. Бембо мав великий вплив на формування італійської мови, приділяючи особливу увагу тосканському діалекту, як основі літературної мови. Своїми творами відновив інтерес до творчості Петрарки, поклавши початок поезії петраркізму. У стилі Петрарки створені і численні сонети Бембо. У його обширній літературній спадщині найуславленішими стали “Алазонські бесіди” — діалоги італійською мовою у прозі і віршах, у яких присутній вплив неоплатонічної філософії кохання і краси, божественне походження любові і поступова її трансформація з чуттєвої в духовну.
До Вероніки Гамбари
Ніжний звук упізнаю. Так легко бринить
Тільки променів мрево, що ви його ткали.
Там, де був я колись, де на мене чекала
після довгих років незабувана мить.
Ця прекрасна рука, як мереживну нить,
променисті потоки у вузол зібрала,
та мій промінь чомусь до пори відхиляла,
чи від неї він прагнув себе захистить:
кожна кара для вас тільки грою була,
тінню смерті, якою завдячу любові,
що так мало уваги її заслужив.
Чистоті ваших чар ця хрипка похвала
і сердечне бажання, пробуджене знову,
мов квітуючий луг, що з весною ожив.
Цей звук, як проснеться земля після довгих морозів,
Струмок понесе у долину пробуджені луни весняні,
Виходить олень молодий
з лісової поляни.
Душа затріпоче, мов ніжні й клейкі
пагінці верболозу.
І понад верхи чи за руслом шумливим, що піною зносить
Усі перепони, подалі обійстя
людського й пастушого стану,
Кружляє він довго по луках у квітах духмяних
І всюди бажання невтолене світу
доносить.
Не має страху, що аркан його в леті стрімкому зупинить,
Якщо не поцілить в стегно
несподіванка, зла і блискуча
Від вправного лучника в лісі глибокому й засідці вірній.
Так я не боюся, що завтра, напевно,
від рани загину,
Відкритий іду перед стріли очей ваших, Донно, чарівних.
І кожна стріла у беззахисне серце і
мітить, і влучить.
Вінченцо да Філікайя
(1642—1707)
Аркадське ім’я — Полібо Емоніо, автор патріотичних канцонів та сонетів, член Академії делла Круска та Аркадської академії, один із засновників італійського класицизму. Походив із флорентійської сенаторської родини, вчився у Пізанському університеті, де здобув юридичну освіту. У своїх віршах оспівував кохання, та після втрати коханої жінки мотив сонетів змінився, поет перейшов на релігійну та патріотичну тематику. Його поезії притаманна мелодійність та пластичність. Найпопулярнішим став сонет 83, де він оплакує нещастя Італії, яка через красу стає принадною здобиччю для ворогів і надто слабка, щоб боротися з ними до перемоги.
Італії
Італіє! Тобі нещасна доля
фатальний дар – оцю красу дала!
І прочинила вічну браму зла
в майбутнє із вінцем страждань і болю.
Аби ж твою красу плекала воля!
Чи ти хоча б сильнішою була,
ти б кожен хижий зір застерегла,
як звіра, що вистежує спроквола!
Не бачила б альпійські рідні схили
в потоках крові й блискавках армад!
І не пила б отара галлів з хвилі
твоєї По! Й не опинивсь булат
в чужих руках! Герої сплять в могилі…
І на вино хтось чавить виноград.
Амалія Гульєлмінетті
(1881—1941)
Італійська письменниця, поетеса. Народилася в м. Турині. Її вірші називали найдорожчим намистом, новим і чарівним. Критики порівнювали Амалію Гульєлмінетті з Гаспарою Стампа і Сапфо, зауважуючи також вплив на її творчість Д’Аннунціо. Амалію пов’язували тісні особисті й творчі стосунки з поетом Гвідо Гоццано. Втім останні роки життя після спроби зробити журналістську кар’єру у Римі, поетеса провела в самотності. Померла трагічно після травми, набутої в зв’язку з бомбардуванням Турину.
Вітряний вечір
Солодко йти по вечірній стежині угору,
вітер мені розкриває обійми шалені –
що там кохання! Ще пагорби ледве
зелені,
жодна прикмета весни не відкриється зору.
Солодко йти! В цьому місці іронія скоро
вжалить мене – бо з весняного сну
достеменно
знову прокинувся той, хто кохає стражденно,
і засміється, що дурість подолано хвору.
О, цей короткий обман я розгадую
легко,
стан безтурботний, гру долі, даремно пригріту.
Та від смирення чи гордощів все ж я
далека,
бо відтепер обережна відвага зі мною.
Тільки ж цікаво новому сюрпризу радіти!
Й іншій приманці тієї брехні чарівної.
Габріеле д’Аннунціо
(1863—1938)
Справжнє прізвище — Рапаньєтта. Італійський драматург, поет, політичний діяч. До початку 20 ст. мав репутацію найвідомішого італійського літератора. Рано відкрив у собі поетичний талант, ще в школі видав збірку віршів. Поезії Габріле д’Аннунціо мали великий вплив на акмеїстів. Як прозаїк вважається одним із засновників реалізму в італійській літературі.
Перше видання його творів в Російській імперії вийшло в Україні (Київ, 1904 рік). Вистава про трагічне кохання за драмою Д’Аннунціо “Франческа да Ріміні” справила незабутнє враження на актрису Віру Холодну.
Вечір у Ф’єзоле
Прохолодні слова мої в надвечір’ї.
Свіжий вітер вгорі шурхотить гілками,
ніби жменьку шовковиць поміж
листками
хтось визбирує мовчки і запізніло,
і висока драбина сягне сузір’я,
перехрещує стовбура срібне тіло.
Доки холод нічний прочиняє брами,
темну крону обрамлює в срібну раму.
На порозі блакитному, де покої
наших снів, простелив серпанкову хмару
повний місяць. І тиха сільська місцина
в улоговині холоду над рікою
із надією миру та супокою
сон пригубить з нічної чари.
Того миру, що не пізнає,
бо на ранок усе зникає.
Славлю пору вечірню, з лицем, як перла,
де небесна вода тінь повік змикає.
Найсолодші слова мої в надвечір’ї,
як дощу шумовиння в стрімкому плині.
Це прощання весни під крилом узгір’я
з берестків і шовковиць та арок піній.
З пагінцями шипшини, що тихо грають
на повітряній арфі і ритм втрачають.
Ще пшениця на схилах не половіє,
але сіном побляклим трава лягає.
Братні гурти садів, сторожкі оливи.
Промінь усміхом зблідлим і миготливим
знак священний кладе їм на плід
весняний.
Славлю пору вечірню за шати твої
духмяні!
Пояс з китицями тебе вгортає,
золотаві кінці, наче віть вербова.
Я читатиму вірші тобі, де рими
про кохання, і ними співають ріки.
Мова вічних джерел оживає з ними,
вкритих тінню гілок, що сплелись навіки
і святині цих гір стережуть незримі.
Я шепну тобі потай, що ті узгір’я,
їхній вигин вподовж ясних горизонтів,
як уста, що замкнула їх заборона.
І слова, не промовлені в надвечір’ї,
у лиці зашарілім пульсують в скронях,
не виказують жодне людське бажання.
Тільки в тиші безмовній, немов
прощальній,
мерехтітимуть ніжно та утішально,
так, немовби душі ця пора вечірня
заповітне й прекрасне несе кохання.
Славлю стан небуття – пора розсівання
твоїх сутінків, наче з вінка сухоцвіту
хтось пилок розтрусив. З нього перші зорі
в темнім небі засвітять.
