Знову про мову?

Чому деяким російськомовним громадянам України образливо належати до національної меншини, і як їм позбутися цього комплексу?

В’ячеслав ГНАТЮК,
кандидат філологічних наук, м. Львів

Здавалося б, дріб’язковий казус – відсутність російськомовного меню в Макдональдзі – викликав гостру реакцію деяких наших російськомовних співгромадян, що в цьому факті вгледіли “дискримінацію” усієї своєї спільноти й порушення її прав. Дійшло до погроз бойкоту мережі і навіть застосування зброї, якщо російськомовних в Україні й далі будуть “принижувати”.
Від таких серйозних закидів не варто легковажно відмахуватися, як це роблять деякі коментатори й блогери – виголошені звинувачення заторкують глибинні засади міжетнічних взаємин в українському суспільстві і тому потребують ґрунтовного розгляду й розставлення крапок над “і”, — що я й спробую зробити в цьому шкіці.
Для аналізу я вибрав кілька відгуків на випадок у Макдональдзі — пост у Фейсбуці журналістки телеканалу “112 Україна” Катерини Жарких, статтю шеф-редактора порталу “Хвиля” Юрія Романенка та його ж інтерв’ю з Русланом Бізяєвим.
Чому саме ці матеріяли впали мені в око?
Передусім тому, що вони належать фаховим журналістам відомих видань, які апріорі повинні бути здатними розумітися на суспільних процесах і давати їм більш-менш адекватну оцінку. По-друге, ці публікації добре доповнюють одна одну й дозволяють відтворити досить строкату картину настроїв і думок, що циркулюють у деяких сегментах нашого суспільства…
І що ж я побачив у цих матеріялах?
Абсолютне нерозуміння тенденцій світового суспільного розвитку, головних трендів української ситуації, національний егоїзм, імперська пиха щодо тубільців, ірраціональність, алогізм, якісь просто дитячі страхи і… заклики до зброї!!!
А тепер усе – від нитки до голки. Почну з посту К. Жарких, названого автором “Мова и язык”. Текст допису якийсь розхристаний, написаний на екстремальних емоціях; авторка постійно перескакує з теми на тему, узагальнювальні сентенції перериває малозначущими деталями, просто вивалює на читача все, що в неї накипіло – уривчасто й кострубато. А, як кажуть в Україні, чим горшок накипів, тим і смердить.
Тож спробуємо розібратися в тій каші, що її вихлюпнула в своєму пості К. Жарких.
Журналістка говорить про мовну ситуацію в нашій державі не як інтелектуал-аналітик, а на рівні вкрай обмеженого, переполошеного російськомовного обивателя-імперця, звиклого до монопольного панування своєї мови в Україні, що раптом зауважив, як на давно захоплений ним міський мовний простір – у магазини, в ресторани, кіно – вдирається зухвала й нахабна українська мова. Для К. Жарких, корінної, як вона каже, киянки, що виховувалася в російськомовній родині у майже всуціль російськомовній столиці, така “агресивність” української мови є обурливою й нестерпною. Хоч авторка нібито й не проти мови автохтонів, яка, на її думку, є красивою й емоційною, але розширення вжитку “мови” у сфері обслуговування чомусь журналістку дуже дратує, і факт такого розширення – разом із квотами на ТВ, забороною на завезення книг із Росії (“про кишківник”) — вона сприймає як дискримінацію.
Найбільший її страх – що російськомовних в Україні зроблять “нацменшиною”, і це для неї є абсолютно неприйнятним! Авторка вважає маячнею, коли мешканців України змушують (не відомо хто і в яких ситуаціях!) говорити українською.
Зразу хочу заспокоїти К.Жарких, що ніхто й ніколи не буде змушувати російськомовних говорити українською, але, згідно з чиним законодавством, вони, як і всі інші громадяни України, зобов’язані використовувати державну мову при виконанні службових обов’язків – наприклад, працюючи суддею чи касиром у супермаркеті. Це – загальносвітова практика національних держав, у т.ч. й Росії, де представники всіх нацменшин – українці, узбеки, грузини зобов’язані знати російську, як у Німеччині – німецьку, а в Польщі – польську, інакше вони там не зможуть працювати й загалом спілкуватися. Прикро, що доводиться розтлумачувати журналістові такі елементарні речі.
І ще одне роз’яснення для працівниці пера – стосовно нацменшини. До неї належать в Україні лише ті російськомовні, які ідентифікують себе як росіяни, а російськомовні з українським корінням, що вважають себе українцями, належать до титульної етнонації – української.
Дісталося в гнівному пості й попередній владі, й особисто Зеленському, що ішов на пост як “російськомовний президент”, проте не захищає “велетенську” частину країни (мається на увазі, очевидно, російськомовних).
К. Жарких вважає, що між україно— і російськомовними в Україні панує ненависть, влада сварить людей одне з одним, нацьковує їх одне на одного, з метою позбавлення російськомовних їхніх прав (хоча вони, як і всі, платять податки) і в кінцевому результаті хоче примусити їх виїхати з країни, бо тут вони можуть загинути від кулаків російськомовних “патріотів”, які ще й матюкаються по-російському).
Що тут скажеш? Зі здоровим глуздом журналістка явно не дружить.
К. Жарких має й “рецепт” для україномовних: підвищуйте свою культуру, пишіть казки й вірші, створюйте пісні – але не влаштовуйте ніякого дискомфорту російськомовним киянам своїми нікому не потрібними написами “на мові” в магазинах, кіно й ресторанах.
От тобі й журналістка всеукраїнського телеканалу! От тобі й глибина думки, об’єктивний аналіз ситуації! Не допис, а суцільний вінегрет, якийсь хаотичний потік свідомости переляканого й озлобленного на весь світ обивателя, що не здатний на логічне осмислення фактів і якому вихід зі звичної зони комфорту, зміна статусу з представника привілейованої верстви суспільства на представника нацменшини уявляється кінцем світу.
Проте, з цього словесного місива проступають досить чіткі месиджі україномовним: не потикайтеся до наших російськомовних міст, не дошкуляйте нам своєю мовою в сфері обслуговування, пишіть свої вірші й казки десь там по селах…
А якщо ви – о жах!— надумаєте перевести нас у статус нацменшини, то Донбас уже ніколи не повернеться (із втратою Криму К. Жарких уже, очевидно, змирилась) і країна розпадеться.
Думки й почування К. Жарких, описані вище, – це типова картина постімперського синдрому – психічного стану панівного в “союзних республіках” колишнього СРСР російськомовного й російськокультурного совка, який після розпаду “імперії зла” опинився перед загрозою втрати свого привілейованого суспільного становища і переходу до стану нацменшини в нових національних державах, що утворилися на руїнах “країни совєтів”.
Совкові неприйнятна й нестерпна ситуація, коли він змушений виявляти повагу до тубільців, яких звик зневажати, — і що найстрашніше – вчити їхню мову як державну та ще й користуватися нею при виконанні професійних чи службових обов’язків!
Найоптимальнішим варіянтом у ситуації піднесення національної самосвідомости українців було б для російськомовних громадян прийняти нові реалії життя в Україні, погодитися зі своїм станом нац­меншини, вивчити державну мову й стати повноцінним громадянином новоствореної держави, зберігаючи при цьому свою національну ідентичність, якщо є таке бажання.
Однак дехто з особливо амбіційних російськомовних обирає інший шлях – починає домагатися від урядів національних держав державного статусу для своєї мови й права не знати та не користуватися мовою титульної нації.
Такий підхід до вирішення проблеми функціонування російської мови в постсовєтських державах є антиісторичним і тому абсолютно неперспективним і неприйнятним, що й підтверджує практика національного будівництва в республіках колишнього СРСР: у жодній з них, окрім Білорусі, російська мова не отримала статусу другої державної. Доцільність такої політики підтверджує досвід тої ж Білорусі, де мова автохтонного населення перебуває на межі зникнення: у повсякденному житті нею спілкуються не більше 10 відсотків мешканців республіки.
Однак навіть після майже 30-ти років по розпаді Радянського Союзу постімперський синдром не дає спокою деяким російськомовним у національних республіках, у т.ч. й в Україні. До них належить і шеф-редактор порталу “Хвиля” Юрій Романенко, що відзначається не надто прихильним ставленням до мови й національних свят українців, і який нещодавно гостро виступив за надання російській мові статусу другої державної в Україні.
Це той самий Романенко, якого львівський тележурналіст Остап Дроздов вигнав зі студії за демонстративну відмову спілкуватися українською, попри попередню домовленність з ведучим. Цей факт мав гучний розголос в українському суспільстві, майже всі коментатори засудили неадекватну поведінку Романенка, у тому числі й постійний автор “Хвилі”, відомий український філософ і блогер Сергій Дацюк, поставивши за приклад своєму колезі власний досвід переходу на українську мову в публіцистиці після здобуття незалежности Україною.
І от – новий вибрик цього хамовитого писаки. З приводу дискусії про “Макдональдз” Ю. Романенко розродився статтею й інтерв’ю з Р. Бізяєвим, де показав своє справжнє імперське обличчя, заволавши про “порушення прав” російськомовних і державний статус “языка”, які він, подібно до російських окупантів, готовий “захищати” зі зброєю в руках.
Сутність претензій Ю. Романенка міститься ось у цьому фрагменті статті: “…мы хотим, чтобы этот язык (російська мова. – В. Г.) был на одном уровне с украинским в органах власти, сфере обслуживания, СМИ и так далее. Это наше право, как граждан этого государства, которые содержат его, ничего не получая полезного взамен”.
Якщо ж наша “недодержава”, за висловом Ю. Романенка, не надасть такого ж статусу російській мові, що й українській, то у нас розпочнеться різанина, як у Боснії, де в громадянській війні загинули сотні тисяч осіб. І росіянам не залишається нічого іншого, як запасатися зброєю для захисту своїх мовних і громадянських прав (!!!)
Вважаю, що відкритий екстремізм Романенка, його готовність розв’язувати гуманітарні проблеми зброєю повинні отримати належну оцінку в українському суспільстві, а, можливо, й у правоохоронних органах.
Водночас хочу остудити войвничий запал шефа “Хвилі”: за недавнім опитуванням, лише 15 % відсотків громадян України бажають надання російській статусу другої державної, а 68,5% виступають за українську як ЄДИНУ державну.
Стосовно ж етнічних росіян в Україні, що переїхали до нас у різні часи, спокусившись нашим теплим підсонням, щедрими дарами природи, смачною ковбасою й салом, то це – не ті люди, які будуть хапатися за зброю, щоби боротися за “права” російської мови, яким у нашій країні нічого не загрожує. Он у Латвії й Естонії не тільки всю освіту й адміністрацію перевели на мови титульних націй, а й громадянство відібрали у тих російськомовних, що не склали спеціяльного іспиту на отримання громадянства, — і нічого, вдовільняються статусом негромадян, аби лиш не втратити вигод високого рівня життя у справжній європейській країні.
То разом з ким Романенко хоче воювати за російську мову в Україні? З путіним і сепарами, які вимагають її державного статусу в Україні?
Хай не сподівається Романенко на підтримку своїх екстремістських закликів і тими російськомовними в Україні, що мають українське коріння. Так, значна частина етнічних українців ще досі спілкуються російською мовою, але переважна їхня більшість зберегли українську національну свідомість, родову й історичну пам’ять про своїх українських предків та про славне минуле Батьківщини.
Російськомовні українці так само, як і україномовні, толерантно й прихильно ставляться до процесів відродження національної мови й культури в Україні, про що свідчить абсолютно безболісне масове й майже одночасне переведення на українську мову навчання й виховання всієї системи освіти – від садочків до університетів у столиці й у зросійщених містах Центру, Сходу й Півдня країни; не викликає жодних протестів й “українізація” державного аппарату, правоохоронної системи, війська тощо. І найяскравіший доказ лояльности російськомовних до української держави – це їхня героїчна боротьба з проросійським режимом Януковича під час Революції Гідности, а також з російськими оккупантами на Донбасі.
І якщо б якийсь “отморозок”, дегенерат-марґінал в Україні почав би закликати до зброї за “права” російської мови, то наші російськомовні громадяни були б серед перших, хто скрутив би в’язи цьому провокаторові.
До речі, само, як і в Прибалтиці, так треба буде зробити українській державі в Криму й на Донбасі після повернення окупованих територій. Здійснивши фільтрацію тих, хто залишиться, вивчивши діяльність кожної особи в період окупації, не “особливий” статус давати цим реґіонам України, не “офіційну” російську мову, а поставити перед ними вимогу довести лояльність українській державі, скласти іспит на знання державної мови, історії України, її законів та Конституції. І лише після проходження особою цієї процедури повертати їй українське громадянство.
Що ж порадити Ю. Романенкові, К. Жарких та їхнім однодумцям?
Перш за все, зрозуміти дуже прості речі. Незважаючи на всеохопний поступ глобалізації, у світі триває й зворотний процес розбудови національних держав — і він ще не скоро закінчиться. Кожна національна держава буде сильною й успішною лише тоді, коли матиме потужний стрижень – титульну націю, що одвічно живе на цій території, дала їй власне ім’я, розвиває тут свою культуру й несе відповідальність за теперішнє й майбутнє цієї землі і людей, які на ній живуть.
До цієї титульної нації мають виявляти повну лояльність і повагу численні національні меншини, які волею різних обставин опинилися на її землі, користуючись такою самою лояльністю й повагою з боку титульної нації, що створює демократичні умови для вільного розвитку культури цих меншин. Гармонійність відносин титульної нації й національних меншин – запорука миру, спокою, всебічного розвитку кожної особи й спільноти на цій території.
Надання привілеїв одній із меншин, хай і найчисельнішій, буде несправедливістю щодо титульної нації й інших меншин, породить їхнє невдоволення, протести і в кінцевому рахунку дестабілізуватиме ситуацію в країні. Щоб уникнути цього, “Макдональдзу” довелося б обліпити всі свої стіни меню на 130-ти мовах всіх національних меншин, що живуть в Україні) .
Абсурд? Звичайно. Але саме до такого абсурду ведуть домагання цих російськомовних громадян, що ніяк не можуть позбутися імперського синдрому й змиритися зі своїм статусом національної меншини в нашій країні.
Таких дурниць не робиться ніде в світі. Скрізь уся реклама, оголошення публікуються державною мовою для місцевих мешканців й англійською як мовою міжнародної комунікації – для іноземців, Це – загальносвітова практика, якої чітко дотримується й “Макдональдс”. І волання К. Жарких та Ю. Романенка про “податки”, “порушення прав” — це від лукавого. Як і їхні “прогнози” про розпад країни, відокремлення Донбасу. Усе якраз навпаки. Якби протягом усіх років незалежности на Донбасі й у Криму твердою рукою здійснювалося б відродження української мови, культури, ідентичности, — хоча б так, як провадилася політика коренізації в 20-х рр. минулого століття, — проросійські сепаратисти не мали б там шансів.
Звертаю увагу й на те, що введення двох чи більше державних мов в одній країні – це завжди джерело конфліктів, політичної нестабільности, що ставлять країни на межу розпаду. Приклади високорозвинутих держав– Канади, Бельгії, Іспанії – яскраве тому підтвердження.
У таких суперечках часто наводять приклад Швейцарії, де, мовляв, мирно співфункціонують чотири національні мови – німецька, французька, італійська, ретророманська (перші три вважаються офіційними в державі). Це справді так, але потрібно враховувати історичний контекст й особливості процесів утворення цієї держави. Від самого початку, від часів пізнього Середньовіччя, Швейцарія створювалася як федерація самостійних та різноетнічних держав-кантонів, що об’єднувалися у військові союзи проти зазіхань на їхні землі Ґабсбурґської Австрії. Поступово з цих союзів утворилася демократична республіка, до якої увійшли на рівних правах німецькомовні, франкомовні й італомовні кантони (землі) разом зі своїми територіями і населенням. І дотепер кантони користуються широкими автономними правами, проте спільна історія, територія, демократичні традиції й високі стандарти життя, яких швейцарці досягали протягом багатьох століть, утримують їх разом в одній державі.
Утім, міжнаціональні взаємини всередині швейцарської федерації далекі від ідеалу. У своєму кантоні громадяни республіки забезпечують повноцінне функціонування рідної мови, однак слабко вивчають мови інших кантонів і нерідко вихідці з різних місцевостей країни спілкуються за посередництвом англійської (!).
Натомість Україна – унітарна держава з власною суцільною етнічною територією, що простягається далеко за межі теперішніх чинних кордонів держави, яку наші предки опановували й колонізували від найдавніших часів і до ХХ століття.У складі України практично немає жодних етнічних російських територій, — навпаки, РСФСР майже сто років тому відібрала — через несправедливі угоди — широкі ареали наших етнічних земель уздовж східних кордонів з переважно українським населенням на Брянщині, Вороніжчині, Курщині, Донщині та Кубані.
Росіяни потрапляли в Україну як кріпаки, міґранти, переселенці, що їх сюди завозили протягом останніх століть російські поміщики-латифундисти, а пізніше вербували совєти, поселяючи їх у хатах виморених Голодом українських селян та в місцях побудови промислових об’єктів.То яка тут Швейцарія, які особливі мовні права російськомовних?
Національні меншини є в кожній державі світу, — у Росії, Польщі, Німеччині, Франції тощо, де вони мають певні права й обов’язки. В Україні – також. Це – характерна риса загальносвітового порядку. І нічого поганого, образливого чи негідного немає в тому, щоби належати до національних меншин. Адже й українці є нацменшинами в Росії та в інших країнах світу – і ніхто там з наших співвітчизників не протестує протии такого статусу. Чому ж тоді російськомовні в Україні галасують про свої “права”? Права у них нормальні – як у всіх інших національнх меншин – і з цим пора вже давно змиритися.
Тих російськомовних, кого лякає перехід до статусу нацменшини, запрошую пожити місяць-другий у Західній Україні, — і всі страхи розвіються, як туман.
Західна Україна – Галичина, Волинь, Західне Полісся й Поділля, Буковина, Закарпаття – це територія, де, незважаючи на титанічні зусилля совєтів, їхні спроби масово зросійщити місцеве населення зазнали цілковитого провалу. Завдяки міцній національній свідомости західняків, вихованій самозреченою діяльністю греко-католицької церкви, патріотичних громадських організацій, політичних партій, наукових інституцій, кооперативного руху, інтелігенції, передусім освітян, упродовж окупації цих земель Австро-Угорщиною та Польщею, завдяки непримиренній боротьбі з совєтськими оккупантами героїчної ОУН-УПА, тут, — що парадоксально! – ще в совєтські часи сформувалася, а за роки незалежности зміцнилася повноцінна українська етнонація — така ж, як і в інших європейських країнах – у Польщі, Угорщині, Чехії, Німеччині, Франції — з усіма притаманними їй атрибутами.
Живуть у Західній України й чимало росіян та представників інших національностей колишнього СРСР. Їхні діти у переважній більшости навчаються в україномовних середніх та вищих навчальних закладах реґіону й досконало володіють українською мовою, якою легко й невимушено спілкуються. Росіяни є в Західній Україні звичайною нацменшиною і не роблять з того ніякої проблеми. Ті з них, хто переймаються збереженням власної національної ідентичности, посилають своїх дітей до російських шкіл, яких, зокрема у Львові, є декілька. Тут діє Товариство російської культури ім. О.Пушкіна, церкви УПЦ МП, де правиться церковнослов’янською мовою.
Львів’яни, як європейські люди, не виявляють ніякої ворожости до місцевих російськомовних, хоча багато хто з останніх є нащадками представників совєтського окупаційного режиму — військових, компартійних, совєтських функціонерів, каральних органів (НКВС та КГБ), цивільних і військових суддів і прокурорів, керівників підприємств і організацій, спеціялістів різних професій, присланих у Західну Україну верхівкою СРСР у повоєнний період для контролю за місцевим населенням та для його російщення (до Другої світової війни росіян у Західній Україні практично не було).
У Львові та в інших містах Західної України є ще чимало російськомовних, переважно похилого віку, які за 50-60 років життя серед місцевого населення так і не зуміли опанувати мови автохтонів і спілкуються в громадських місцях єдиною, яку знають, — російською. Їм відповідають українською, яку вони розуміють, — і ніхто не робить з цього проблеми, нікому й у голову не заходить примушувати цих людей говорити українською, чого так боїться К. Жарких.
Отже, у Західній Україні етнічні росіяни перебувають у статусі національної меншини й почуваються в ньому абсолютно комфортно, не зазнаючи жодних утисків чи принижень на ґрунті національної чи релігійної нетерпимости. І коли російськомовні (поки що) мешканці з українським корінням у нашій столиці, в обласних центрах Правобережної й Лівобережної України, Південного Сходу набудуть відповідного рівня національної свідомости (а це може трапитися вже через яких 5-10 років!), тоді й етнічні росіяни, що житимуть у нашій державі, комфортно почуватимуться на терені цілої України, не висуваючи згубних для країни вимог з надання російській державного статусу. Усе буде як в теперішній Західній Україні, і все буде Україна!
Немає жодної потреби надавати офіційний статус російській мові ще й тому, що всі російськомовні в Україні вивчають українську в середній школі, вона є для них абсолютно зрозумілою й близькоспорідненою, “братською”, як казали за часів СРСР, східнослов’янською мовою. Тому претензії деяких осіб щодо надання російській мові статусу державної – зумовлені винятково їхньою імперською пихою, небажанням прощатися з привілейованим становищем російськомовних в українському суспільстві, гіпертрофованими амбіціями.
Що ж до погроз Ю.Романенка збройним шляхом розв’язувати мовні питання в Україні, його закликів (з посиланням на політолога Золотарьова) “инвестировать в стволы”, то тут, вважаю, мають попрацювати правоохоронні органи і роз’яснити запальному шеф-редакторові, що він грається з вогнем, від якого може постраждати першим. Розпалювати міжнаціональну ворожнечу, поширювати екстремістські ідеї йому ніхто не дасть – ні україномовні, ні російськомовні , ні іншомовні українці!
Добрим взірцем повинні послужити для них приклади самозреченного служіння української нації поляка В’ячеслава Липинського, кримського татарина Агатангела Кримського, росіянина Миколи Фітільова (Хвильового), єврея Мойсея Фішбейна, які зуміли повністю ідентифікуватися з українською нацією, сприйняти її як свою.
Прошу мене зрозуміти правильно: ніхто нікого не виганяє з України, тут усім є місце для продуктивного життя й всебічного розвитку особистости, і кожен має право вибору. Екстремістські ж заклики до порушення спокою українських громадян, до розпалювання ворожнечі на мовному ґрунті будуть безкомпромісно придушуватися в зародку.

В’ячеслав ГНАТЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment