Біла тінь чи то птаха, чи слова

“Поезія — це метрика, паспорт, лінії на долонях, спіралі на пальцях, це репетиція великого суду, де треба бути тільки собою, і великого катарсису, де тобі прощається все… Це детектор моєї правди чи моєї брехні, це детонатор для підриву моєї внутрішньої тюрми і резонатор моєї свободи, це моє ритмічно складене мовлення з моєю ж версифікацією, моє мовне мистецтво, яке належить тільки мені тільки тоді, коли твориться і зовсім не належить мені, коли читається, але починається з моєї знаково-символічної еклектики, в якій я виросла і котру я люблю, котру лелію такою, яка сформувала мене, зліпила, дала свої позначення на світ і не дала набратися чужого… Це багатовекторне і багатосферичне дійство перетікання макро- і мікросубстанцій, це театр гармонії, в якому немає головних ролей, а є лиш одночасне таїнство хімії, фізики, фізіології і чогось такого, що не має назви. Саме оце безназвенне витягує, виманює мене з мене і велить не боятися, а вірити і довіряти процесу, що починається. Лексика, ямби-хореї-дактилі, вся ця архітектоніка, ця прислуга тексту, стоїть за лаштунками і жде, коли покличуть. А тайна замішується на внутрішній музиці, котра заводить твій персональний танець емоції – цієї прими-балерини, за якою пам’ять шалено шукає візії, запахи, нотки, драбинки, шнурочки, гачечки, клямочки, цвяшки — все, завдяки чому на долі секунди ловиться стан мовної невагомості без знань і позначень. І тільки тоді виникає слово, а за ним його прислуга знаків і символів, ямбів і хореїв, лексем і семантики моєї кровної мови. І тільки тоді вивільняється з пуп’янка поезія, розгортається, крижується в тих пелюстках, затягує в процес, заповнює собою всю сцену твого організму і ти твориш новий світ, який до тебе ніхто не творив…”

Власта ВЛАСЕНКО

Вона схожа на ляльку-мотанку,
Вона носить звичайні крила,
Вони тиснуть її під платтячком,
Вона соромиться їхньої ніжності,
В місті сенси, сеанси, валютчики,
Вона старається бути серйозною,
Крила вовтузяться над лопатками,
Допікаючи їй польотами.
Вона стає під стіну плечима,
Притискає їх до напису “Dezzl”,
Винувато дивлячись на перехожих,
Ніби зловлена на гарячому…
Архівує в собі подиви, погляди,
Биту бруківку сірого міста,
Мовчить обома очима,
Перепрошуючи за польоти.
В інших за плечима — кишені,
Вони гордяться зеленим шелестом,
А в неї шелест анемічно білий
І виглядає якось невпевнено.
Їй би вискочити з тої крилатості,
Порівняти дебет з кредитом,
Розбиратися в курсі долара,
І в масштабах геополітики,
А вона на старім підвіконнику,
зірками крила вичищує,
бо треба летіти вишукано,
щоб вмираюче місто дихало

Ще трохи — і ти порохи сумні,
золоті порохи над рікою,
але трембіта, що за тобою,
ще гуде у сосні,
котрій вітер стирає золу з чола,
бо у ній як у тихій хатині,
гойдаються гнізда пташині,
повні пуху й тепла…

Тут і зараз.
Бо там і потім —
це втрачені тут і зараз
спроби на правду,
тому без всяких там спецефектів, терактів у собі
давай собі раду
просто і рівно, і май на увазі — ніхто не чує,
ніхто не дивиться,
не аплодує,
не голосує,
не каменує
в кров…
…ну і вгамуй, нарешті, цей концерт в голові
про велику любов
з душевного голоду,
бо в головній ролі — життя,
а не пересипання сміття
з голови в голову,
і не затяжні нарікання,
слухай свій видих і вдих —
ось твої красОти і розкошування,
бо на перехрестях волі і догми,
і кількох куценьких щасть
дав тобі хтось кавалок дороги
і нічого іншого вже не дасть,
тому йди і радій
снігу, сміху, людям, вітру, зимі,
радій,
щоб вкінці
мати чим засвітитися у пітьмі


Коли завалиться твоя хатчина
в середу на самий храм
попід саму стріху
і лусне надвоє ліс,
засторцований в тобі як острива,
то ціхо..,
бо ніц страшного уже нема.
лиш відшукай дідовий чорний кріс…
і продай,
і на всі гроші заклич музиків
у вишиваних рукавах,
і втанцюй де-небудь у лісах
на страшній висоті,
скраю безодні 
свій найкращий танець в житті.
Сьогодні.
не дай мені спати, не дай мені спати,
хоч ти мені спати не дай,
бо так і не зможу в цім сні розпізнати
мені подарований рай,
торкайся дерев моїх, гладь їхню спину,
вилизуй з них силу і сіль…
багато плодів з них попадало в глину —
деревами будуть не всі.
як гримне на сльози — заграють троїсті,
закрутиться листя рябе,
цілуй мене рано, цілуй мене в місті,
в якім я проспала себе…

…коханий, а файна-м тобі?
коралі розбіглись по грудях як вівці з стодоли
і тихо пасуться собі…
поволи, мій конику чорний, поволи, поволи…
все краєм, мій конику, краєм, і ніц мене не питай,
весела-м — бо мушу…
ніхто вже ніколи нічого не взнає, і ти не знай,
бо вигнеться лавка,
бо тріснуть коралі
і вигублять душу…

Нареклась сама нареченою,
підійшла впритул, опустила зір,
дорогУ мені на плече поклав
хустку вишиту на старий узір,
і стояла я, ледь не плакала,
гамувала кров і світилася,
з білих рук моїх миро капало,
розтікалося, розходилося,
розливалося медом-солодом,
як тримав мене, як перо легке…
на рудім коні пряжки золотом
жовті китиці стремено вузьке…
хмари вівкали попід сутінки,
напивалися, набувалися,
несли кречети мої уплітки,
що вінчальними називалися,
горам кланялась я до пояса
і поїла їх зіллям — ладаном
і просила їх упівголоса
щастя-радості, щастя-радості,
і дрижала як річка вигнута
перед ним одним опускала зір,
як знімав з мене хустку вишиту,
хустку вишиту на старий узір

Майже північ. Легка над схилами…
Не впізнав мене, мій самітнику?
Була ангелом — жила з крилами,
а обхрумкали — от, на вінику,
файно били, та пусто вибили,
відрізАли, та мало вміряли,
місяць сіпнеться — стану видима,
світлом сяяла — мало вірили,
от і вийшло — не стала золотком,
камінь-око та гострі вилиці,
все, що солодко — вічно коротко,
що вже випало — те і випила.
решту вилила через ліве я,
срібну чашу впустила-м до землі,
най нев дим собі віхолітує, 
віполікує дощ у озері

Дивися в зіниці,
в ці діри — темниці,
поглянь, що там робиться з дна..
Не руш моїх кіл —
то мої таємниці,
а камінь — їм красна ціна..
Всі коди затерті
до третьої чверті,
зашторена віями, спи…
Шнуруй себе туго,
серцева прислуго,
гуляють по тобі серпи…
­А поле мінне, а небо мідне,
а білий місяць ковтає тьма,
не озирайся — мене не видно,
не озирайся — мене нема,
я креслю числа,ховаю дати,
боюсь любити — така смішна,
ну що тут скажеш, а що казати,
лиш подивитися вздовж вікна,
лиш подивитись як непомітно
на склі зникає мій силует,
щоб зрозуміти, що перелітна
ця вічна зграя моїх суєт…
..і візьму Місяць — шаманський бубен,
і вийду в північ на перший сніг…
трояке зілля у мене буде,
трояке зілля моїх доріг…
вітри, злітайтесь — велика ватра,
велика ватра на дні озер…
моя молитва — єдина варта
на білих дверях моїх печер…
я буду в бубен ці ритми бити,
трояке зілля не промине,
не відречуся тебе любити,
не відречися і ти мене
на полі міннім, на небі міднім,
як білий місяць ковтне пітьма,
не озирайся — я буду поруч
з всіма твоїми дванадцятьма…

…та спинися хоч раз над лісами,
в мою келію глянь варівку,
бо хіба-що малими віршами
поцілуємось раз на віку
і на серці під ранок, під ранок
порозходяться шви і мене
тихо виведеш босу на ганок,
і між нами лише промайне
біла тінь чи то птаха, чи слова…
скрипне фіртка за нами стара
і така самозречена й строга
я піду… бо пора… бо пора.

в місто ввійшла твоя ширина,
ні вдихнути, ні видихну — ти… ти де?!
чую тебе як звірина, звірина
всюди (читай — ніде)
зараз… чекай… ти близько, тут,
перший шепіт і я — ріка,
зупинися, я чую, я твій маршрут
скраю материка…
…каменю, відпусти, витечу ж все-одно,
бо я чую — він там!!
загатила-с ми світ, камінна стіно,
і моїм словам…


Лісом з червоним лисом блукає Чорна Богиня…
Знаєш лиш ти — не боги завершать обряд,
вони пруться з усіх шпарин… і
Тріскає!
Скриня!
…стань за спиною, щоб я не дивилась назад …
Дай мені пам’ятати, що сльози твої рікою
текли лиш від того, що вижила я вночі…
Що залишилася голою і собою, 
з червоним лисом на знаковому плечі.
Трави ломляться в кості — боги не змикали очі,
на дні моїх рік ватра тече стрімка,
падають ідоли в воду, летить з них клоччя,
але хто я така, 
ну хто я така,
щоб забагати печеного леду у Чорної Тої, 
що з мене крізь мене до мене без стуку йде??!!
…Вона каже, що двісті віків назад
я тут жила з тобою…
І в ноги мені ключі золоті кладе

Раптом зникають ті, що стережуть палац,
тиша заходить прямо в порожній зал,
сміється паяц, плаче смішний паяц,
струшує попіл у срібні краї дзеркал
він знає ціну брехні, знає вагу словам,
тіні мечі схрестили , в атаку пішла печаль …
я аплодую не ролям, а травам і молитвам,
що проростають в мене крізь чорний
старий рояль
а за вікном що не травень, то шторм і шторм,
я вистою в першім акті, але ти бережи штурвал,
а хочеш — випий мене на раз
як британський ром,
а хочеш — розбий на двісті один фрактал,
а в північ заряди арбалет місяцем уповні
і вистріли в другім акті впритул в ребро…
тіні вдруге схрестяться на моїм вікні
і впаде мені в ноги чорно-біле твоє перо
І повернуться ті, що стережуть палац, 
і прошепочуть любов у порожній зал…
сміється паяц, плаче смішний паяц, 
струшує попіл у срібні краї дзеркал

виходьте з-за дерев
і не питайте хто ви
я знаю хто ви є
і як ви мовчите
зеленолапі пси,
червоноокі сови
ви хлебчете ріку,
на афинах спите
ви знаєте що я
опала мокра хвоя
ви знаєте мене
без голосу і слів
лише лице в ріці
не знає хто я, хто я
дивіться там за ним
тримайте берегів
як витруться думки
як вивітриться серце
як вишліфує вир
до мовчазного дна
подивиться воно
у місячне люстерце
і може аж тоді
подібне стане на
зеленолапі пси
червоноокі сови
і вихлебче ріку
на афинах засне
і вийде з-за дерев
і не спитає хто ви
а озирнеться щоб
побачити мене
Тримайся дзвоника на овечій шийці…
…бігли червоні лисиці
по старім камені, по вовчім черепі
дванадцять чугайстрів вбирали череси
мочили чуги в потоці
крисані на оці —
мовчали…
в коло ставали, в сопівку грали
душі ловили, за черес клали
світом хитали
все дужче, дужче
коло ставало все вужче, вужче і —
суньголо-о-о-о-ов!!!
як нявка нечесана кров під чересом
мечеться, ломиться, кличе
в аркан!!! Аго-о-в!
Очі у очі — німі перехресні вогні, агі-і-ій!
вуголь з-під вій
чорними птахами в ліс
небо пере-
вернулось і зависло наперекіс
гупає в ньому вода р-р-аз, дв-в-ва
а в землі макова голова
важка від води
а по ній двадцять чотири сліди
вщент, гамузом, впень, в дим
маркують дороги усім живим
по старім камені, по вовчім черепі
по мокрім чересі
лижуть ноги червоні лисиці….
Тримайся, душе, дзвоника на овечій шийці…

Там нікого нема, тільки ґражда чудна
тільки гражда чудна, і один раз на день
в срібних зґардах туди ходить жінка одна
чорна жінка…Дзелень, дзелень…
за нев сонце іде, головою трясе,
то зникає в горби, то ступає у слід
тепло фиркає в шию і оком пасе
у руці її хліб…
і заводить вона сонце в дим і кладе
перед ним небеса, як отаву в кошіль
його німб золотий поза гори паде
як різьблений таріль
засинай,засинай,каже,Чорна ріка —
твій обіцяний рай, твій далекий вогонь
золотий повідок — твій завіт і Рука
не відпустить його
поки тут у долині ще сплять ці тіла,
що призначено їм перенести псалми
що в них серце сліпе як маржинка мала
у соломі з крильми…
І стихала вода, і тікала з-під вій
тільки ґражда лицем оберталась до дня,
як у зґардах з воріт чорна жінка на світ
виводила коня…


Четверті півні, дубова бочка
там непочата вода на дні
повзе горою біла сорочка —
світочну вберю несут мені…
несут на бартках кошлаті звірі
в них чесні очі і дивний чин
вбирают рано по голій шкірі
на мокрі коси… мовчи… мовчи…
мовчи і слухай — така година:
обійдут тричі — тоді й пора…
на білий камінь стече малина
на темний корінь сповзе мара
і стане тиша у штири ока
на білих водах замішу світ…
овечки білі несут молОка
овечки знают усе як слід…
жентиця тепла у руки сіла
танцюйте пальці , бо з-за ріки
іде косуля — княгиня біла
по Чорногорі попід зірки
цілує ніжно мені долоні
ще пару вдихів до перших сліз…
світОчку білий — прогнались коні
перевернули Великий Віз
і світ як ліжник встелився в ноги
сорочка біла втекла з руки
то несли сонце — старого бога —
кошлаті звірі уздовж ріки.

Що так, душе, гаруєш
Що там на тебе суне..
— Скоро дванадцята, чуєш?
Пора. Закривай засуви.
Білий часник на вікна,
Місячний зуб на фіртку
Серце себе лишає
Зарубками на одвірку..
Ось вони, сірі птахи
Темним крилом по шкірі
Ти навіть не помітиш
Цей переліт валькірій..
Де твоя, душе, жертва
Де твоє срібло-злото
Знову твої маршрути
Через старе болото..
Вийди і вий, вовчице
Трави, сповзіть з порогу
Темно навколо, темно
Виведіть на дорогу…
Слухай, душе, що знала
Знала, але забула
Треба, щоб ти згадала
Треба, щоб я почула..
Встигнемо, світло схрестить
Промені на фіранку…
Ще у нас залишилось
пару годин до ранку.
Тихо, слова…
Всі філософії збилися в зграю і пролетіли мимо…
Чуєш? Вовтузиться корінь в землі
і набухає трава,
і росте, і так нетерпимо,
бо знаюча, бо жива…
бо що їй до того,
що в тобі розсілися смутки, плачі і печалі —
в неї на шиї срібляться рахманські коралі
і танцюють у ній божества,
бо над нею місяць високо,
і дивиться так, що у стеблах дуріє кров,
і соки зелені як ріки, а ріки як соки,
течуть і течуть, витікають, вертаються знов,
і крутиться коло, відсвічує сонце на тінь ворожбита
на місячну кістку,
цілуй мене, каже, траво несамовита,
беру тебе за невістку…
…і що їм усім до того, що люди понурі
зорали сумними очима усю свою глину
що їхнє коріння вовтузиться в їхній зажурі
і тягне їх душі
вдолину
вдолину…
Ну що їм до того…
З них злизує місячне сяйво розгойдане гілля
їм латкають білі сороки і грають дерева
рахманське весілля…
Злітаються квіти на трави в тумани
у річку молочну,
а потім над ранок приходять на першу Всеночну…
знімають коралі
і тихо шепочуть…
і може, як схочуть, замовлять і наші печалі…

Дикий гірський полин
прорізає твердь 
він із племені сарацин 
він зневажає смерть 

його звали колись цар 
а можливо і Ланселот 
за ним зараз — сто тисяч хмар 
перед ним — п’ятсот 

він не знає що було до 
не знає що буде за 
він жде фіолетовий дощ 
і любить коли гроза 

прилітають вночі з ріки 
дракони його пори 
і дихають на листки 
на краю скали 

вони колотять крильми туман
вони забули що таке мить
в них під повіками океан
тремтить

ніхто з них не чує пітьми
не знає куди її путь
пише полин по скалі псалми — 
вони його стережуть
ой ти муже мій, чи ти брате мій
чи ти милий мій, ти за мене стій…
вже прийшли вони, стали і стоят
ставлять моє біле серце на червоний блят
на стару петлю, на іржавий цвях…
замерзає грань,залітає птах
падає в поріг древній топірець
осідає з мого серця сивий попілець
залишає тінь на одвірку карб
на руці рубці, а на руштах скарб…
Тихше, милий, чшш.., тихше, ще не час
хтось вирізблює у мені свій іконостас
на старі шаблі йде стара війна
виступив твій піт краплями вина
краплями роси на зелений мох
укладає мою душу вимучений Бог…
Ой ти милий мій, дивляться святі
на твоїх ногах пера золоті
стій за мене, стій, не віддай назад
поки сонце не закінчить свій старий обряд.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment