«Для Вас, слухащих, ці мої рядки…»

Валентина Давиденко
Я написала цей пост для фейсбука: короткі нотатки на спогаді – сльозі, яка не стала легшою і через десяток літ. Писала у сподіванні, що вагомі статті інших авторів про велета українського перекладу, письменника, що наближав нам європейський культурний простір ще з кінця минулого століття, з’являться також в українській пресі, бо нинішнього року його ювілейна дата. І дякую, що цю місію взяв на себе тижневик “Слово Просвіти”, запропонувавши мені опублікувати розлогі міркування про Анатоля Перепадю.

Коли швидко простуєш стежкою високо в горах, подих перехоплює іноді гострим болем, бракує кисню. Так само відгукується серце на несподівану й неприпустиму втрату людини, без якої стало важче дихати… 23 серпня Анатолю Перепаді виповнилося б 85 років. Але 16 червня 2008 року я написала текст, частково цитований нижче, для тижневика “Слово Просвіти”, через тиждень після несподіваної і трагічної втрати нашого неймовірно талановитого колеги і друга, одного з найкращих перекладачів з романських мов. Чи згадають нинішню ювілейну дату в суспільстві окрім щирих шанувальників його таланту, не знаю. Але, передаючи мені другий том “Проб” Монтеня 3 лютого 2007 року, Анатоль Перепадя додав у дарчому напису: “ІІІ книгу теж занесу”. І я ніби як маю цю перевагу тепер чекати… І ще на презентації того ж року перекладених ним “Канцоньєре” Петрарки він несподівано сказав, що хотів би, щоб сонети італійського поета переклала також Валентина Давиденко. Усього за кілька років потому я відкрила для себе світ італійської поезії різних століть, який тримає мене в полоні й донині. Але 16 червня 2008 я писала свої недавні враження:
“…Він виринав з жебоніння літературних вечірок і вернісажів якимось нетутешнім світлим образом незіставного з нашим часом романтика, у шалику, пов’язаному також на французький кшталт – і в тім читався прустівський підхід, і як віньєтка струменіла уявна приставка “маркіз де…” Йому це пасувало. Хоч сам – весь осердя української щирості і доброти, що своїм талантом відкрив нам сяючий океан рідної мови, котрою лиш і можна достойно передати блиск світових літературних шедеврів. Уславлені твори зарубіжного письменства і філософської думки відкриті українському читачу з легкого пера геніального перекладача нашого часу, письменника, поета, незабутнього Анатоля Перепаді. Лауреат численних перекладацьких премій, зокрема, двічі премії “Сковорода”, яку Амбасада Франції присуджує за кращий переклад у рамках однойменної програми, Кавалер французького Ордену мистецтва й літератури Золотих Пальм, Французькоукраїнської премії ім. М. Зерова.
Марсель Пруст, Мішель Монтень, Рабле, Камю, Клодель, Моравіа, СентЕкзюпері, Моріак – світ їхніх літературних творів став його світом. І мене інколи не полишало враження, що цей чоловік із сяючим дитинним поглядом фізично перебував у тих віддалених часових просторах, легко мандруючи із Авіньйона “в рік – тисяча і триста двадцять сьомий/ дня шостого у квітні вранці рано” услід за Петраркою і так само мимохіть матеріалізовував природне світло якоїсь ранкової бесіди з Монтенем через безпосередню манеру його письма: “…з огляду на природну несталість звичаїв та суджень, мені часто видавалося, ніби й добрі письменники помиляються, вперто намагаючись подати нас цільними і незмінними людьми. Вони обирають якусь загальну рису і в її світлі систематизують і тлумачать усі вчинки цієї особи, а те, що на цей копил не налазить, відкидають як обстружки”.
Його вислови у цій статті я наводжу дослівно саме за нашими живими бесідами в ефірі київського радіо. Про Монтеня перекладач сказав так: “Він першим заговорив про самого себе, це по суті його автопортрет, усі три книги присвячено одній особі, а саме авторові цих “Проб” — Монтеню. Я дуже люблю ліричні відступи, ще з шкільних часів. А тут я помітив у Монтеня ці ліричні відступи і так почав міркувати: а може, він першим в літературі подав такий приклад”.
І процитував улюблений фрагмент: “Скільки краси цих юрливих відбігів в цьому розмаїтті. Стиль мій і дотеп вештаються в ногу. Треба допустити собі трохи шаленства, хто не хоче впасти в стільки і більше глупоти, так свідчать і приписи майстрів і ще більше їхні приклади. Тисячі поетів плентаються й шкутильгають прозаїчною стопою, а найліпша проза старожитніх видань осяває всюди якоюсь міццю і сміливістю. Стара теологія – вся поезія. І перша філософія. Це первісна мова богів”.
Я ж аплодувала перекладу, словам, які духмяно несли, кожне – свій аромат, викликали усмішку, ностальгію, ніжну печаль. Анатоль Перепадя мав ту ж ясну усмішку в житті за будьяких обставин, як нині усміхається нам із портрета. Десять років тому, на вшануванні його пам’яті в Національній спілці письменників України, під час двогодинних спогадів виникла ідея створення книги про українського перекладача найвищого світового рівня. Можливо, до цієї думки іще повернуться, як і напишуть наукові дисертації про його унікальний перекладацький стиль. Я ж поки пропоную читачам нотатки та фрагменти з кількох інтерв’ю, які провела в живому ефірі київського радіо з незабутнім Анатолем Перепадею.
Якось я зауважила йому, що наш мовний простір, нині силоміць наповнений неякісними журналістськими і почасти літературними текстами, видається мені якимось болотистим, драглистим, а мова його власних перекладів поповнює ті озонні втрати. Читаючи Марселя Пруста “У пошуках втраченого часу”, я занурилася в іншу лексику, відчула, що вона гоїть мене, сприймаючи цю мову як еліксир. Анатоль Перепадя відгукнувся на це так:
— Не будемо розглядати все так песимістично. Бо коли я починав переклад Марселя Пруста, уклав угоду із видавництвом “Фоліо”, і коли був готовим перший том, вони передумали, “відчіпного” мені давали, але я робив своє діло, і знайшовся видавець. Коли ж я робив другий, і навіть третій том, все ще була така зневіра, бо ми знали, як буває. Скажімо, видавали Бальзака, десь на третьому томі це урвали — і кінець. І передплатники залишилися ні з чим. Але потім переконалися, що я таки вмію працювати, і переконав усіх і навіть своїх колег, коли з’явився останній сьомий том Пруста “У пошуках віднайденого часу” — так уже він називався. Так що воно не так зле виглядає. Українська мова ніжно звучить, але вона має дуже багато інших регістрів. Нею команди можна гарно віддавати. Ось хоча б “кроком руш”.
— Повернімося до того, коли саме ми можемо не тільки вирівнювати досконалість мовну, а й інтелект, дух — про переклад “Проб” Монтеня. Ви сказали, що там навіть ніби українська мова “на виріст”.
— Ну, так, ніби на виріст, але ось, наприклад, Вадим Скуратівський, який писав післямову (він, до речі, писав і до мого перекладу “Ґаргантюа і Пантагрюеля”), настільки захопився цим перекладом і сказав, що за мною числиться такий подвиг, що ніби то я відтворив середньоукраїнську мову. І я собі подумав, а чому б мені не “кандидувати” себе на якусь вчену ступінь філологічну, якщо я винахідник середньоукраїнської мови? (усміхається).
— У Монтеня набираєшся не тільки мудрості, адже він акумулює у “Пробах” вислови багатьох філософів, та ще й проявляє себе так зворушливо, що спадає на думку: “Та це ж він і про мене пише…” Як ось: “А що всі інші балачки наганяють на мене сон, і я слухаю їх через верх. І часто трапляється серед таких марних і оклепаних розмов, розмов для годиться, говорити і відповідати ні в тин, ні в ворота. Такі дурниці були б дурні і смішні навіть в устах дитини”. Тобто людина не соромиться зізнатися в тому, що там, де закінчується пошук розуму і доцільності цієї розмови, ти слухаєш знічев’я, аби підтримати її.
— Так, він вперше заговорив про самого себе. Це власне автопортрет він намалював. Усі ці три книги по суті присвячені одній особі, а саме авторові цих “Проб” Монтеню. Я дуже багато відгуків маю на це видання. І, зокрема, мене дуже тішить, що колись мій друг і перекладач Євген Попович зізнався мені, що читав Монтеня і дуже тішився. Для мене важливим був не роман, не поезія, а саме есеїстика. Ось цей жанр, який започаткував саме Монтень. І дуже багато в мене читачів, які це з задоволенням читають. Ось третій том, на мою думку, найсильніший з усіх книг.
Мій учитель — Микола Лукаш. На першій же моїй роботі, яку я виконав у видавництві “Веселка”, а це було тільки редагування з французького перекладу, у мене виник конфлікт з моїм керівництвом. На обговоренні цієї роботи раптом з’явився Микола Лукаш. І до нього, як до арбітра, були всі звернення, та він позитивно оцінив мою роботу, а те, що виправляв мій шеф, сказав, що так не годиться. Потім він був моїм редактором перекладу одного італійського твору — “Білий прапор над Кефалонією” Марчелло Вентурі. Микола Лукаш на багатьох сторінках поставив знаки оклику, зробив чудові правки, це найбільше мене підбадьорило, бо до того я не вірив у власні сили. А після його редакції роману побачив, що слід братися серйозно за роботу. Мені прикро, що українська розмовна в багатьох звучить як суржик, мова ж письма нині бурхливо розвивається. Раніше були цензори мовні. Я, коли працював у видавництві, то присилали списки заборонених слів. Туди потрапляли слова, які не мали еквіваленту в російській мові. Це робилося, щоб наша мова і переклади не перевершували розмаїттям лексики.
— Позаяк говорили і про Марселя Пруста, то поряд із вишуканим тонким перекладом, Ви у цих текстах не втратили авторське, психологічно вивірене відчуття зв’язку: автор — читач.
— Я не публіцист, і якщо можу допомагати людям, то тільки духовним хлібом. До того ж я людина з передчуттями, і в мене було передчуття ще раніше, ще в хрущовські часи, що я житиму в незалежній Україні. А тепер є передчуття, що Україна буде така ж багата, як Франція, і що в українській літературі будуть такі ж письменники, як у французькій.
— Мені цікаві ще деякі Ваші новації. Ви завершуєте переклад Петрарки. “Очі і коси донни ще недостойно оспівані” — гласить квінтесенція одного із сонетів.
— Це не квінтесенція, це від перекладача. Щоб полегшити сприймання віршів. Такий підхід я побачив у французів. Там барон сімнадцятого століття перекладав Петрарку на французьку і від себе теж так понаписував, побачив, що воно сприймається. Знаменитий італійський петраркіст професор Марко Сантаґата, який написав передмову до мого перекладу, зазначає, що в історії поезії книга канцоньєре Петрарки була як Коперніковська революція. До Петрарки існувала куртуазна поезія, розглядалася як явище соціальне: поет виступав у супроводі музики, вів діалог, відбувався обмін. А в Петрарки ми бачимо суб’єктивний дискурс, суб’єктивний текст. Отже поезія Петрарки пориває із соціальним виміром. Вона самотня, ізольована, замикається у взаєминах між “я” і об’єктом свого бажання. Соціальний вимір замінено виміром внутрішнім.
— Тобто, він дуже сучасний нам…
— Справді, зараз у нас дуже сильна молода література із суб’єктивним дискурсом. Я виростав в українському місті, хоч і шахтарському, це Олександрія, навіть недавно був там: діти спілкуються українською, в залізничній касі звертаються українською. А мова, якою я працюю, мова письма, зараз, повірте мені, бурхливо розвивається. Тому що раніше були такі мовні цензори. Я працював у видавництві, так присилали такі списочки, до яких потрапляли слова, що не мали еквіваленту в російській мові. Зараз уже цензури немає, а тим паче я сам звернув увагу на реакцію до моєї мови. Ще як виходив Пруст, то журналісти сприймали насторожено, навіть негативно таку стилістику, а потім, читаючи книгу за книгою, мабуть, звикли. І ще я помітив, що мандрують деякі мої слова в уже нові романи. Особливо жінкиписьменниці, така брава література, і я в них знаходжу знайому лексику. Ясно, що читали мого Пруста.
— І про ваші подальші плани, мандрівки світовою літературою.
— Це Блез Паскаль, народився в 1623 році, у 1662 помер, великий французький філософ, математик, фізик і письменник. Творець “Провінціалів” і знаменитого незавершеного твору, якому після смерті автора дали назву “Мислі”. Ущипливий і точний стиль Паскаля значно вплинув на розвиток французької прози, а наукове й філософське призначення його праці й досі актуальне. “Мислі” повинні були стати частиною великого трактату “Про істинність християнської релігії”. Це він записував на окремих клаптях, готуючи під майбутній трактат. У нього такий почерк, що я не знаю, як текстологи могли прочитати. Але довелося ще ж компонувати за окремими темами, щоб воно було схожим на книгу. І, уявіть, і це вдалося. А ще уявіть: український переклад – це повне видання Блеза Паскаля. Досі його не мають навіть росіяни.
…“Це триватиме завжди…”, — звучало в італійській пісні, що завершувала наш радіоефір із Анатолем Перепадею, присвячений виходу довгожданих “Канцоньєре” Петрарки. І так нам і здавалося: ця благодатна творча праця триватиме завжди. Він почав перекладати сонети — і раптом на Помаранчевому майдані письменника знайшов телефонним дзвінком тодішній директор Італійського Інституту культури в Україні, професор, академік Ніккола Франко Баллоні. На його ідею здійснити переклад шедевра світової лірики Анатоль Перепадя відгукнувся радісно: “Так я уже перекладаю!” Кожен сонет він доповнив авторською ремаркою. І я читаю, скажімо, L Kанцону “Усі, хто працює і страждає, перепочивають; поет – ніколи”, а то ще: “Поет заздрить бризу і хвилям того краю, де живе його донна”.
Їй досить усміхнутися, цій панні,
Явивши неподобну нам красу,
Як кида сицилієць працю всю
І горна більш роздмухувать не стане.

Гримій у сагайдак збере старанно
Тарахкотючу громовиць ясу.
І зійде Феб, діждавшися часу,
І з ним Юнона, знов благоуханна.

Жене Зефір лиш брижу невелику, —
Матросам менш стоять коло стерна.
Поля встелило різнотрав’я й квіти.
Поблідли злі зірки від Її лику
Й тікають з неба. Це таки Вона,
Та, за якою тільки сльози лити.
Анатоль Перепадя і сам відчував ностальгію по краях, де жили герої творів, що завдяки йому заговорили українською. Він був людиною планетарного масштабу. Розповідав із захопленням про те, що Рим об’їздив на велосипеді, таку ж подорож здійснив до Франції. А сам уже замислював подальші мандрівки світовою літературою і філософською думкою.
Про себе письменник говорив, що залишається оптимістом і вірить, що дійсність і література наша будуть як у розвинених європейських країнах.
Він ще й тому рухався улюбленим Києвом на велосипеді, ніби подовжуючи мапу цивілізованої європейської традиції на рідні місцини. Та водій, який збив 7 червня 2008 року велосипедиста, зник, не надавши потерпілому допомоги. За два дні серце великого письменника зупинилося. І тому трагічна загибель і понині залишається для всіх друзів знаком оклику болю і нерозуміння: чи розслідувані до кінця обставини, за яких його збило авто?
І ми живемо лише відчуттям, що Анатоль Перепадя ощасливив би всіх не тільки новими геніальними перекладами, а й просто своєю шляхетною присутністю у нашій розколошканій грубій дійсності. Не полишає й інше відчуття: що його, ані за життя, ані опісля, не пошановано належно.
У мене кілька подарованих книг від Анатоля Перепаді: Монтень, Пруст, Петрарка. Другий том “У пошуках втраченого часу” він підписав так: “Валентині Давиденко, згадуючи ще про один твій хист – хист до читання. Веселого Різдва! Від колеги Анатоля. 25 грудня 2007 року”.
…“Per sempre” в італійській пісні про розлуку означає “назавжди”. Але в контексті це слово несе надію, бо рефреном повторюється “se ritorni tu poj” — якщо ти потім повернешся…
Музика Твого Слова повертає нам Тебе, незабутній Колего. Назавжди…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment