Галина Гнатюк. Пройти по воді


Зроби собі кави
і сядь самотою на ґанку,
поглянь, як зоря,
вигасаючи, падає вниз…
І в тихому тишку
травневого передсвітанку
подумай про нього –
й за нього ж таки помолись.

Ну що тобі, жінко,
з тієї чудної любові?
Вгамуйно нарешті
оте, що пече під грудьми…
Вовтузиться ранок,
неначе дитя в сповиткові,
і чуються дневі
такі неминучі громи.

Люби його, жінко.
Тримайся. Терпи, коли треба.
Сльозинкою щастя
засвічуй над ним небосхил.
Хай ангел ніколи
не плаче за спиною в тебе,
побачивши шрами
на місці обламаних крил.


Той білий кіт був диким, як і ти,
Та він себе дозволив приручити.
Бо знаєш, як то боляче – іти, –
Коли насправді хочеться лишитись…

І мати тільки вірші й самоту,
Гарячі сльози і холодне небо,
І безнадійно заздрити коту –
За те, що він
сьогодні
біля тебе.


Я ніяк не збагну,
чи ти вірші читаєш,
чи душі…
І нічим не зараджу
твоїй самоті та біді…
Бо, щоб інші нарешті
навчились ходити по суші,
хтось один таки мусить
прилюдно
пройти
по воді.


Срібними струнами зойкне гітара,
Сиві дощі забринять у вікні…
Листя іржаве, багряне і каре
Ляже під ноги тобі чи мені.

Небо над містом, примруживши око,
Тихо спитає мене з висоти:
– Ти ж не одна?
То чому одинока?
…Я
не умітиму
відповісти.


Усе мине, загубиться в імлі,
Не лишить пам’ять каменя на камені…
Чому ж тепер вона така терпка мені –
Шовковиця в далекому селі?
Не вгамувати спогадовий біль…
Кудись тече стежина заспоришена…
І я, – дівча, назавше тут залишене,
Іду й не тямлю, хто я і відкіль…

Таки іду. Бо вже мені пора
У світ помежи щастями і втратами,–
Той, де ніхто за мною не зітхатиме
Шовковицею з рідного двора.


Така сльотава ця осіння днина,
І ми у ній самісінькісамі…
Моя ти рідна, дорога людино,
Чого нам так осінньо в цій зимі?

Вітри й вітри. І сивесиве небо…
Забрівши у життєві холоди,
Я відігрілась тільки біля тебе…
Не осуди мене.
Не остуди…


Спасибі, доле, за усі “табу”,
За всі дороги з дому і до дому.
За небо – полотнину голубу –
І жовте сонце, вишите на ньому.

За ніч і день, росу на спориші,
За всю мою терпенність нетерплячу…
І за криницю власної душі,
В яку дивлюся – але дна не бачу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment