Меч двосічний

Катерина МОТРИЧ

Напевно, ніщо так не роздирає імперську виразку-моровицю, як українська Мова. Ніщо не викликає в неї таку хворобливу сверблячку і бажання дерти на собі шкіру, як коли Мова виявляє самоповагу і свої права. Москаль шаленіє, чуючи її, у нього всередині стається цунамі, виверження вулкану — і вогняна лавина перетворює його рот в жерло, а вулканічна лавина несе ту лексику, при якій “язик єдінства” таки ж з’єднується з прямою кишкою й “історічєская місія нєізбєжна”.
Але більше у наступі на Мову сумного і тривожного. І найсумніше — москаль наплодив в Україні за довгі століття схожого на себе, але не точну свою копію, а мовби відображення шовініста-українофоба в кривому дзеркалі. Трішки москаль-малорос, трішки єврей, трішки азіят, трішки хахол. Словом, “общность”. Він агресивний, нахабний, україноненависний і вульгарний. За 70 літ виросло не одне покоління такого “єдиного народа”. ДНК СССР, генетика совка. Таких “елітний шовініст” не поважає, але вони його не дратують, бо вкладаються в матрицю “дружби народів”. Він “общєпонятний” і не дістає шовініста своїми національними цінностями, бо в нього їх немає. Він той плід на древі, яке висадив не Творець, бо такого різновиду людства Бог не творив. Він від штучного запліднення. Щось на кшталт штучних морів із затопленими селами, ідеї повернення русла рік з півдня на північ, перетворення соборів і церков у склади міндобрив, конюшні, а монастирів — у контори із замальованими фресками й настінними розписами. Той таки ж п’ятиколонний руйнач поза всією логікою у 60-ті роки минулого століття провів по всій Україні моторошну меліорацію і знищив тисячі гектарів розкішних лугів, висушив ставки і ріки — для розширення колгоспних посівних площ. А вони спокійнісінько собі гуляли, і колгоспники не в змозі були прибрати на них усяку городину, тож залишалися на полях прикопані буряки та картопля, червоніли до морозів помідори. Площі гуляли і плодили бур’яни. До того ж, у криницях зникла вода, і це все потягло за собою не лише кліматичні зміни, а й українські села збідніли на споконвічні череди, випаси та й просто одвічну українську красу, яку не одне століття-тисячоліття творив Бог і його дітище — Природа.
Якщо до цього додати війни, геноциди, варварство, антикультуру і придушеня будь-якої свободи, яку імперія несе скрізь, то ще за своїх земних днів ті народи, яким судилося перестрітися з москалем на планеті Земля і потрапити в його “братерські обійми”, можуть розраховувати на певну індульгенцію, бо подих пекла вони пізнали, зло у всіх його вимірах пережили.
Москаль не просто проживає свої земні дні, а когось “ослобождає”. Від власних територій. Відкусив, загидив, а тепер — “срав-ні”. Від майна, культури, врешті, від життя. І все в нього “сравні”. Запитай у нього, для чого це йому, чому мирно не живе на своїх великих просторах і не дає там ладу, а оскверняє планету, найменше що образиться, бо таки ж “умом Росію нє понять”.
Москаль-шовініст — це навіть не національність. Це стан агресивної, зазомбованої, упослідженої, одуреної, озлобленої на світ і людство й дуже нещасної душі. Цей народ злився з тим механізмом, який зветься державою-завойовницею. Він його обертає і готовий бути не лише гвинтиком, а й мастилом, аби лише цей механізм не мав збою і обертався. Вони свято переконані в тому, що Росія не чинить агресію, випробовує на народах свою зброю, а всім допомагає. Просто тобі безкорисливий донор-гуманіст.
Пригадую, як отак років із двадцять тому я побувала на Хортиці біля того велетенського сухого дуба з однією живою гілкою. Стара жінка вивела козу і стала прив’язувати її до прикорня неподалік. Я підійшла до неї, привіталася. Вимова у неї була російська. Вона живе на Хортиці вже давно, приїхала сюди з глибинки Росії ще у 30-х роках, молодою. “А как же, надо странє помочать. Мнє сказалі єхать, і я поєхала!” А ви, козаки, і козацька старшино, біля цього дуба свої великі ради проводили, а баба Глаша з Тульської області не просто оскверняє козячими екскрементами сакральну місцину Хортиці, а оскверняє саму історію. Бо в неї така місія, бо де москаль постане, там і “срав-ні”.
Пригадую й інший випадок. Це було років із десять в Єгипті. Десь у черзі, яку обслуговував хлопчина, що погано знав російську, пролунав обурливий голос: “Сколько ми здєсь отдихаєм, а он до сіх пор нє виучіл наш язик!”
Це діагноз. Колєсніченки-бужанські із того ж віварію. Здебільшого вся нинішня державна еліта звідти ж. І якщо для шовініста-москаля та його побратимів-малоросів українська Мова найбільший подразник, то для українця будь який наступ на Мову — невимовний біль і гнів. Українець терплячий, він багато чого може стерпіти, але вибухне, якщо зневажається його Мова, і коли та, яка й надалі хоче панувати на нашій землі, як панувала довгі століття, знову заявляє: “Нє хочу бить столбовой дворянкой, хочу бить царіцей!”
Її ідеологи плетуть лукаві сіті, мовбито в них відбирають право на власну мову. Вони добре знають, що ніхто в них цього не відбирає, що українські міста украй зрусифіковані, а народ пасталакає “язиком Лєніна, Пушкіна і Путіна”. Але їм цього замало. Їм потрібна першість, їм потрібно, щоб і далі українська Мова виплямкувала: “чєво ізволітє, господа” та “кушать подано”. Їх так розгойдало в колисці “народа-побєдітєля”, що вони ніяк не можуть перебороти хитавицю і повірити, що СССР вже майже тридцять літ лежить у Мавзолеї поруч із трупом свого “прародітєля” і вже розклався. І туди лягли усі “священні лозунги”, всі його породження і звершення. І всі зусилля шизоїдного царя воскресити це потойбічне некротіло як печальні — так і трагічні. Але він усе множить земний некрополь і зайвий раз переконує, що лише Росія могла його породити понад сто літ тому і лише вона, вірна жона Люцифера, залишить цей фантом вдівцем.
Тож як для москаля українська Мова ненависний ворог, то для українця — синонім життя. Це той код української душі, який єднає його з Богом. Через Мову він єднається з предками і нащадками. Мова — це той міст, по якому ходить сама історія і водить за собою долю народу. І це один і той таки ключ, який летить в українському небі понад українською землею. Читаючи літопис про князя Ігоря і древлян, що “задовольнили” його апетит, бачиш майданівців, що добралися до маєтку Януковича, і коли б його вигребли звідти, то вчинили б точнісінько так, як і древляни. Коли до нас долітають ридання древніх плакальниць над загиблими княжими дружинами, то бачиш, як Майдан оплакує полеглих сьогоднішніх наших захисників, стоячи на колінах і промовляючи “герої не вмирають”. Це той єдиний духовний світ, притаманний одному народові на всій його історичній тяглості. І колись, може, й через століття, хтось буде згадувати Майдан і розчулено слухатиме “Пливе кача по Тисині” і в нього по-українськи щемітиме душа. І це все відбувається через Мову, інтелектуального, духовного й душевного інформатора. І багато нинішніх українців відпали від свого Егрегора, того згустку групової національної енергії, який живе над Україною і несе енергетику українського слова і вболівання за нього. Української ментальності і українських почуттів. Ці згустки національної енергії не можуть не існувати, оскільки наші думки матеріальні. Я вже писала про прокляття язичницьких волхвів, яке ніде не зникло і через понад тисячу літ. От вам і відповідь на “ребус”, чого аж 73% українців проголосували за казна що…
Мова — це той енергетичний вал, який захищає народ від виродження. От недалека Білорусь. Ще не зникла, але була на шляху небуття. Мовби й прокинулася, але її мелатонін ще не до кінця відпустив її з тривалого сну. У неї мовби немає тих больових відчуттів, які маємо ми, українці. Вона гомонить мовою агресора і зрідка можна почути її гарну мову із вуст патріотів. Їхні нащадки вчаться в російських школах. І що найобразливіше, вони і в ці дні називають варвара-агресора “братськім народом”, з яким вони готові дружити й єднатися. “Тот палітік будзє астанній, што атадзьот ат Расіі”, — так мислять кращі. Чи й насправді жили в інформаційному вакуумі і нічого не чули про окупацію Криму, Донбасу, 15 тисяч вбитих українців і ще більше своїх опричників, які густо заселили цвинтарі Московії і сім (!) літ війни, яку розпочав той, з ким ви хочете дружити? Це з такими ви хочете єднатися, наївні сябри? Це на таку “допомогу” ви згодні? Он “брат” Хутін Пуй вже завіз свою “гуманітарну”, щоб придушити ваше прагнення свободи. Вам не пече те, що у вас викрали мову, ви лише хочете позбавитися тирана. Це неглибока борозна у національній свідомості, і на ній може вродити лише московська блекота. А ваша гарна мова і далі буде у вигнанні і буде плакати в поліських лісах “край гастінца старога”.
“Нові обличчя” із застарілими внутрішніми органами нині активізувалися і знову намагаються вчинити мовний геноцид, як і їхні предки-енкаведисти. Як писав поет-революціонер, “ми говорім Лєнін — подразумєваєм партія, ми говорім партія…”. Тож ми чуємо Бужанський — “подразумєваєм” Зе. Але ця сила хоч і підступна, але страшенно аполітична й не мисляча. Коли українська свідома патріотична молодь стояла на Майданах, голодувала і виборювала незалежність, вони тусувалися на антимайданах, знімали дешеві шоу і обслуговували на корпоративах олігархів. Тому й не осягнули появи такого потужного явища в Україні останніх десятиліть як народження патріотичних поколінь, готових віддати життя за Україну. Проявів суспільної свідомості. Як і багато літ тому, цей антиукраїнський охлос як вимовляв з відразою “бандери”, “нацики”, “які плутаються в них під ногами”, так і продовжують вимовляти.
Так, ми ще не збудували міцну державу, але Україна збагатилася молодими і юними свідомими, патріотичними людьми. Ще донедавна це було рідкісне явище, яке переслідувалося й каралося. Нині це стало масовим проявом, та радісна й потужна правда, яка звершилася, коли людська душа не відає духовного й морального утиску, коли Мова усе більше повертається на свої споконвічні терени і в людські душі. Національна свідомість — це та осяйна барикада, рятівний вал, які щодень, щомиті ведуть бій із спритним лукавим ворогом. Зриває облудні маски з “нових облич” — і вони все більше перетворюються в гримаси привидів, слуг пітьми.
Тому “п’ята колона” шаленіє від люті. Це вона дозволяла собі потоптувати й зневажати та забороняти українців і українську Мову. Це вона має право на брутальність і хамство. А тут у Мови стільки захисників і оборонців, які обіцяють, що за реванш і наступ на Мову у них горітиме земля під ногами. У неї безстрашний “снайпер-гармаш” Ірина Фаріон, яка стоїть на високому валу і б’є з інтелектуальної гармати по їхній тупості, брутальності, нахабству нещадно і влучно. Вони шаленіють від люті, готові затягати її по судах, бо не звикли, що на їхнє “ядіє” є ще сильніше “протиядіє”. Що в цього народу може бути і своя Жанна Д’арк, і не одна Маруся Богуславка чи ба Звіробій, чи то безстрашний Сірко, які битимуть по “п’ятій колоні” нещадним словом тієї Мови, яку вони ненавидять, бо вона — меч двосічний. Вона січе на січку людську тупість, підступність, весь їхній лицемірний убогий яничарський світ. Ця яничарська сила, як і та, якій вони служать, завжди житиме брехнею, що її утискують, і свою мову, як заяложену ганчірку намагатиметься вчепити на те древко, де майорить жовто-блакитний стяг, з вимогою, щоб висіли на одному рівні, а далі буде зривати наш прапор, щоб її не дратував.
А от запитання дещо містичне. Чому ця сила так ненавидить українську Мову? Чому довгі століття воює з нею, породжуючи все нових ненависників? Що в нашій Мові є таке, що рве її зсередини, викликає напад люті? Наша Мова не породила матюччя, вони іншомовного походження. Отже, в ній сила Божа. Мова не придушувала ніяку іншу мову, не витісняла її із землі жодного народу, нав’язуючи себе, отже це від Бога. Вона не гелготіла у тюрмах і казематах, але створила молитви й неперевершені пісні, і вони були колисковими народу, отже це також від Бога. У ній виколихалася дохристиянська Україна, і християнська. У ній виколихалася Запорозька Січ. У ній возвеличилися Києво-Могилянська академія. Нею творилися сторінки літописів, вона породила філософів і майстрів слова. Тобто, українська Мова виконала і виконує свою місію ще може з часів, коли Господь помішав мови. Тобто, Творець у нашій Мові живе, животворить, і перша ознака цього — ненависть демонів у людські подобі, які ненавидять все, що від Всевишнього. Так-так, все, що несе першооснову Творця, ненависне пекельним душам. І вони готові це нищити, вбивати, забороняти. Он скільки їх у цьому двобої із нашою Мовою зійшло в небуття. Поламали свої списи і себе поламали, а вона живе і жива. Бог послав до неї великих поетів, митців, співців, лірників, її потугою створене велике мистецтво. Він провів її через поневіряння й каземати і визволив. Наша Мова — це той двосічний меч, який зносить ворогам голови з пліч. Чим більше вони біснуються, гарчать на неї, тим міцнішає вона.
Так-так, Мова — це наш двосічний меч. Пригадуєте оповідь літописця? Коли хозари прийшли до полян, щоб ті давали їм данину, то вони дали хозарам двосічного меча. Посли принесли його своїм старшим, а ті сказали: “Цей народ ніхто не переможе, он двосічний меч тому свідчення”.
Але наші “хозари” з провладних кабінетів усе вимагають данини Мовою. Он і старого мудрого лиса уводить у спокусу. Це він, чи то балансуючи під краплями, коли боровся з Рухом, чи то з нерозуміння, підігрує ворогам і недавно прорік про те, щоб дозволити сепаратистам застосовувати російську. А якою вони розмовляють, Леоніде Макаровичу? Ви знову хочете проскакати під неіснуючими краплями, щоб і перед сепаратистами вийти сухим із води, і перед Кремлем? Це ж уже й не дощ, а щось значно гірше, чим вас поливають сепаратисти, а ви й досі кажете, що дощ іде… Якщо не думаєте про Україну, то подумайте про себе, про те речення, яке українська Кліо напише таки ж нашою Мовою: “пристосуванець з усмішкою Авгура, що догоджав усім негідникам при владі і не сприймав та критикував лише того свого спадкоємця, що стояв у незалежній Україні найвище, що був недосяжний і зробив для України найбільше”.
У перші дні війни на Донбасі я почула від близької людини, що живе, на превеликий жаль, в Росії: “А хіба народ Донбасу не має права на свою мову, а хіба ж можна тим звірам-бандерам його за це убивати!”. Я розповіла їй хто кого і за що вбиває, не жаліючи всіх чотирьох стихій нашої Мови. Вона лише кліпала очима і зітхала — свято була переконана, що війна на Донбасі спалахнула через “насільствєнную українізацію”. Розіп’ятий малюк там також фігурував.
Едемський змій повзе нашим раєм з царською короною на голові і зовнішністю чупакабри. Йому треба, щоб “от Москви до самих до окраїн” безмозгий охлос вірив у це. Що він не марить новим союзом, частиною планети під його лаптем, перетрощеними землями і винищеними народами і їхніми мовами, а це він так захищає рускоговорящіх. Он і на Донбас приперся з тих таки ж “благородних” міркувань, а не тому, що імперська моровиця і корона-вірус шаленіє у його хворій свідомості, і від цієї болячки немає ні вакцини, ні зцілення. Його хіміки-вбивці винаходять все нові препарати, які вбивають і вишукують тих, хто у цій чупакабрі бачить лише демонічну суть, яка живиться кров’ю. Вона загроза для всякої живності. Он і наша провладна живність вже до цієї пащеки наблизилася. Внюхується в неї, вслухається в роботу її внутрішніх органів — мовби схожі з їхніми. Але на чатах стоїть велика українська родина…
Що таке Мова в житті народу, говорилося багато. Безумовно, це той інтелектуальний, родовий і емоційний інформатор, який творить націю. Це ж апостол Павло дужа багато сказав про значення рідної мови, порівнював звучання слів чужих і рідних із звучанням різних інструментів — сопілки, лютні, сурми, що дають різний звук і виконують різне призначення. “…Дбайте про духовні дари. Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду. …Волію п’ять слів рідною сказати, щоб і навчати й інших, аніж десять тисяч слів чужою мовою”. (Перше послання св.Павла до коринтян, 13,14). Плід серця, плід розуму — почуття, емоції, краса, закодована в слові. На чужу мову душа не зреагує так, як на рідну. От тому зрусифіковані українські регіони і спіткнулися об слово “виродження”, от тому Донбас за свій “вибір” і розплачується смертями і руїною. І ті чотири стихії, що живуть у нашій Мові, — той вогонь, що злетів із цього двосічного меча, та земля, що стала пусткою, замінованими вирвами, те отруєне повітря із смородом коксу і вибухів і та вода, що втекла із цього краю, — таки покара за зраду.
Таки ж, до цього спричинилася Мова, але зраджена і зневажена українцями. Край став Содомом і Гоморрою, бо зрікся свого рідного споконвічного і закликав чуже й вороже. Біблійний соляний стовп небуття все вивищується й вивищується там, а світ все більше сіріє й тьмяніє. Бог дозволив це. Сім літ “єднання з братом” і руїна на десятки літ. Але українофоб не збагнув і не осягнув цієї “Синайської пустелі”, у якій має зотліти рабство.
Колись скінчиться війна, відійдуть у вічність імперські раби, відмучаться і ті українці-степовики, яким судилося жити серед них і терпіти цей жах. Літописець зафіксує цей час, як визвольну війну від окупації. Але чи означить він окупацію духовну, окупацію інтелекту, свідомості! Що вона почалася ще в часи Голодомору, коли вимордували тут українців і завезли хлипавий люд із всієї “нєоб’ятной” і формували густі ряди одіозної колони. Що окупація духу сталася значно раніше 2014-го, і це мало вибухнути.
І це ж таки всі дороги ведуть до зневаженої, потоптаної в цих краях Мови. Хтось мені заперечить: до чого тут вона! Вона і лише вона, що залишила дух і душу народу, перетворила його в добровільного раба, що закликав рабовласника. Він оглух, бо в ньому не живе слово предків, і осліп, бо втратив першовідчуття. Як казав сліпий Сократ? “Заговори, щоб я тебе побачив”. Скількох би він не побачив мешканців Донбасу, Криму. Мова — караючий меч. Без її чотирьох стихій немає врожаю, віють суховії, тріщать морози і не йдуть благодатні дощі. Саме у Мові таяться невтомні дари й плоди Святого Духа, який дає мудрість, талант і множить в народі неперебутні цінності й величні звершення.
Якщо і висіється на Донбасі тиша, якщо цю руїну і заморозять, то вимерзатиме і людська душа без рідного голосу, без рідної пісні, без рідного слова. Сіра зона ще більше посіріє, а мерзлота війни перетвориться у вічну. Край і далі плодитиме бєсів, ківі, захарченків, моторол, плотницьких, яких буде змітати кара Божа, як уже їх змела. От вам розплата за насильницьку русифікацію, бо насильницької українізації не було і не буде. Мова житиме без тих, хто її зрадив, вона не відає насильства, бо вона з любові. Вона і нині спостерігає, як “ослободітєль” випробовує нові зразки зброї, безжально стріляє по школах, лікарнях, дитячих садочках і сумно німіє. У її арсеналі є багато слів співчуття, печалі, але є й фрази: “Ви ж це заслужили”. “Докликалися “Путін прійді, порядок навєді?..” Але вона мовчить. Відійшла і блукає по руїнах Донецького аеропорту, вишіптує імена всіх загиблих кіборгів і кожного, хто поліг під Іловайськом, Дебальцевим і у цій кривавій колісниці смерті. І все це заради того, щоб чупакабра відчула у своїй пащеці смак живої крові. Підтримує добрим словом волонтерів і опечалених українських жон у чорних хустках. Вона, вічна, знає, що все це колись мине, як минало не раз, сконає московська імперія і всі її вожді і прислужники зійдуть до пекла, а вона буде жити. Бо вона вічна! Бо вона прийшла до нас із раю. Та вона і сама — рай!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment