Микола ЖУЛИНСЬКИЙ: «Дослухаємося до пророчого Шевченкового слова»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

З часу мого призначення на початку 2001 р. генеральним директором Культурного центру України в Москві Микола Жулинський, який на той час уже десять років очолював Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, став опорною духовною фігурою в розбудові та діяльності важливої для національної культури установи. Вчений і державний діяч розглядає Культурний центр, “як своєрідний “пілотний проект” який би відкрив вкрай необхідну для України перспективу створення українських культурно-інформаційних центрів у столицях Європи і світу”. Великий українець сказав своє державне слово, на мій погляд, дуже надовго:
“Якщо ми розпочали стверджувати себе самостійною державою культурною політикою за кордоном, то це слід робити, і робити професійно, на високому культурному рівні, передусім у Росії, досягаючи цивілізованого, а отже, рівноправного діалогу культур української і російської… Цей культурний діалог потрібен нам і для того, щоб руйнувати імперські, великодержавницькі стереотипи у свідомості ще багатьох росіян, розгортати перед російським суспільством історичну панораму буття українського народу як окремої самобутньої частини людства і України як суверенної, соборної держави. Тому так важливо, щоб активно жила і діяла Україна на Арбаті, 9 в Москві”1.
Культурний центр України в Москві виконав історичне завдання, здобув статус національного і світове визнання, накопичив унікальний досвід роботи. Не могло бути інакше! З нами працювали помітні постаті української культури і духовності Іван Драч, Мирослав Скорик, Людмила Жоголь, Богдан Козак, Віктор Ковтун, Ніна Матвієнко, Микола Мащенко, Павло Мовчан, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Анатолій Паламаренко, Петро Перебийніс, Марія Стеф’юк, Любов Голота, Лесь Танюк, Андрій Чебикін і багато-багато інших…
Микола Григорович увійшов до преславної четвірки живих талісманів і справжніх захисників Культурного центру, який працював у винятково складних умовах. Поряд із Богданом Ступкою, Павлом Поповичем і Юрієм Барабашем. Про високу душевну й незмінну повагу Богдана Сильвестровича до Миколи Григоровича ніхто краще мене не засвідчить. А, тим більше, про теплу й широку прихильність до нього Павла Романовича — великого українця з Узина під Києвом, льотчика-космонавта, двічі Героя Радянського Союзу, який був у Московщині живим уособленням щирої й щедрої, совісної й талановитої, красивої й співучою української душі. Справді, обох єднало щось особливо суголосне, сказати б ментальне. Не можна було наслухатися, коли вони говорили справжньою, соковитою українською мовою, яку Павло Попович підняв буквально до космічної висоти, а Микола Жулинський яскраво розповів про космічних її Майстрів2. Павло Попович якось особливо дорожив знайомством із Миколою Григоровичем, приходив на всі його виступи в Культурному центрі. У мене збереглася записка Павла Романовича, який одного разу змушений був несподівано залишити літературний вечір: “Я повинен терміново їхати. Вибачся перед Миколою Григоровичем. Ой жаль, жаль…! Ваш Павло Попович 16.02.05 р.”
Ми творчо співпрацювали з Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Скажімо, в Культурному центрі, раніше ніж в Україні, відбулася презентація перших двох томів 12-томного зібрання творів Кобзаря, редколегію якого очолював Микола Жулинський. Особливо вагомим прикладом плідної співтворчості стало видання 2004 р. у київському видавництві “Либідь” масштабної збірки поетичних творів Тараса Шевченка “Я так її, я так люблю…” українською та російською мовами “для шанувальників творчості Т. Г. Шевченка в українській діаспорі Російської Федерації”, розісланої Центром в українські організації. Запам’яталася блискуча передмова до цього видання академіка Миколи Жулинського, який, між іншим, увів у шевченкознавчий науковий обіг малозгадуваний висновок Миколи Бердяєва про те, що культура більшості російської нації залишилася “східною культурою християнізованого татарського царства”. Білінгва була перевидана в “Либіді” 2012 р. з примітками Сергія Гальченка. До речі, саме він згадує: “Незабутній яскравий спомин. Щоразу, коли відбувалися заходи Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, переступивши поріг Українського дому, бачив я розкішний стенд із нашими виданнями, а поруч — іще один — із книгами, які випустив у світ Культурний центр. Десятки українознавчих книг з історичною правдою про зловісну роль Москви в українській долі у двох кроках від Арбату! Неповторне враження…” Сам академік — секретар Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України Микола Жулинський, завдяки якому й стала можливою справді вражаюча демонстрація наукових і духовних успіхів українських учених, якось зізнався в одному з інтерв’ю щодо своїх візитів до Культурного центру: “Щоразу, коли я туди приїжджаю, моя душа наповнюється гордістю за те, що Україна має такий Дім у самому центрі Москви. А коли переступаю його поріг, відразу дивлюся, чи добре почищені мої туфлі… Тут усе так вишукано, так естетично доцільно…”
Зі свого боку ми пишаємося тим, що пропагували в Росії видатні здобутки Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, досить назвати Повне зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах і шеститомну “Шевченківську енциклопедію” — видання світового масштабу та значення.
Особливий інтерес виявив Микола Григорович до перебування в Москві Тараса Шевченка та Михайла Грушевського, який у вересні 1916 — березні 1917 рр. в іпостасі політичного засланця мешкав на Арбаті, 55. Жулинський був зацікавлений не в огляданні туристичних цікавинок російської столиці, а у науковому визначенні московських маршрутів Кобзаря, він хотів особисто пройти Шевченковими стежками. Тож пустилися ми з ним не менше, ніж вивчати Шевченківську Москву: “Згадую, як ми вдвох, — писав Микола Григорович, символічно ступаючи в сліди Тараса Шевченка і Михайла Щепкіна,.. повторили їхню пішу ходу…”
Вчений сам описав свої враження від наших походів3, зауважу лише, що Микола Григорович особливо помітно хвилювався, коли привів його у Старопименовський провулок і показав те місце, де стояв уже давно знесений будинок Михайла Щепкіна, в якого два тижні проживав Тарас Шевченко. Зізнався: “Одна річ прочитати, інша — побачити…”
Мало кому із академічних учених притаманне таке художнє, образне, чуттєво-наочне уявлення. Недарма передмову до моєї книги про Михайла Грушевського вчений і письменник почав такими словами: “…І я його уявив на Старому Арбаті. “Побачив” Михайла Грушевського перед Культурним центром України в Москві…” В іншому місці Микола Григорович зазначає, що він зазирав уявою у вікна квартири, в якій жив і працював Михайло Сергійович. Згадуючи про перше відвідання меморіального музею “Дім М. В. Гоголя” на Нікітському бульварі, 7а (в цьому будинку Микола Васильович жив із кінця 1848 р. і помер), Микола Жулинський писав: “Я шукав очима піч, облицьовану фаянсом, в якій вночі з 11 на 12 лютого 1852 року Микола Гоголь спалив рукопис другого тому “Мертвих душ”…” Цей образ пекельної всепоглинаючої печі незримо присутній у хвилююче-гарячих гоголезнавчих публікаціях автора. Тільки у Жулинського написано так образно-лапідарно про Гоголеву метаморфозу: “Хохляцька” душа Гоголя згортається і наїжачується, вже про гармонію двох душ — української і російської — годі й говорити…” Чи, наприклад, автор неповторно позначає пам’ятник письменнику біля вже згаданого будинку на Нікітському бульварі, 7а: “А там, у дворі, причаївся трагічний Гоголь, загорнутий у шинелю, яка набула вже символічного значення, і якою він, очужілий і загублений, відгородився від світу чичикових і хлєстакових…” Так само Жулинський дивовижно поетично підсумував драматичні віртуальні стосунки Миколи Васильовича з Тарасом Григоровичем: “Шевченко і Гоголь — дві половинки великого українського серця — так ніколи й не стулилися. Не зустрілися, не погомоніли. Не пожартували і не заспівали українських пісень…”
Що стосується Тараса Шевченка, то мій попутник паленів від яскравих уявлень і бачень, які виникали перед його зором там, де ступала по московській землі Тарасова нога. Справді, одна річ знати, зовсім інша — доторкнутися, хоча б у віртуальному просторі, і уявити… Хіба ж не знав академік про штурм православної Москви козаками Петра Сагайдачного на Покрову 1618 р., або про те, що вікопомний вірш “Чигрине, Чигрине…” написано Шевченком у Москві 19 лютого 1844 р.? Але ж ось чутливий Микола Григорович відійшов усього на сотню кроків від будинку Культурного центру України і буквально завмер недалеко від того місця, де стояли захисні Арбатські ворота Москви, — уявив, як грізне, багатотисячне військо гетьмана Сагайдачного, що на прохання польського короля з боями прорвалося майже до Кремля, звично перехрестилося під церковний дзвін арбатських храмів на Покрову Пресвятої Богородиці — велике козацьке свято… Про що думав Микола Жулинський через чотири століття після багатозначної події? Взяли б українські козаки Москву, невідомо, як пішла б далі історія? Втім, вона не терпить умовного способу… Та ж як вияскравлюються й бубнявіють історичними уроками Шевченкові рядки з єдиного вірша, створеного в Москві:
За що скородили списами
Московські ребра??.. Засівали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.
Ніколи не забуду просвітле обличчя Миколи Григоровича, коли у фондах Музею образотворчих мистецтв імені О. С. Пушкіна йому показали оригінали Шевченкових творів, зокрема, малюнок “Дві дівчини” (папір, сепія), з якого Тарас Григорович зробив офорт (1858). А хто ж міг відмовити Миколі Жулинському — вченому зі світовим іменем…
Коротко розповім про останній його візит до Культурного центру України в Москві. То був дуже важливий для нас день — 31 жовтня 2013 р., коли в приміщенні Центру було відкрито погруддя Тараса Шевченка — це те, що ми могли зробити своїми силами, без погодження з московською владою. Скульптор Олександр Капшук втілив образ молодого Кобзаря — білосніжна скульптура надзвичайно прикрасила Культурний центр, за словами Миколи Григоровича, “чудово вписалася в інтер’єр виставкової зали, наче там була завжди…”
Відразу після цього розпочала роботу Міжнародна наукова конференція, присвячена 200-річчю з дня народження Тараса Шевченка, на якій директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, академік НАН України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Микола Жулинський виступив із блискучою доповіддю “…На славу ймення України”. Він сидів у президії разом із великим українцем, видатним гоголезнавцем і шевченкознавцем, доктором філологічних наук, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрієм Барабашем, і я подумав, що ці двоє могли б прикрасити будь-яку подібну конференцію світового рівня. За словами Юрія Яковича, їх “об’єднує багато років людської чоловічої дружби”. У свою чергу Микола Григорович говорив: “Я давно у великому захопленні від Юрія Яковича. Вважаю його найкращим дослідником текстів Тараса Шевченка… Барабаш органічно поєднує аналіз тексту зі способом і характером мислення самого Шевченка. В цьому він справді унікальний”. І додавав про ще одного члена президії:
— Особливої офіційної урочистості та піднесеності відкриттю погруддя Кобзаря та роботі наукової конференції надала участь Надзвичайного і Повноважного посла України в Російській Федерації Володимира Єльченка. Це також свідчить про те, що Україна в його особі розуміє важливість заходів.
Про той хвилюючий момент коли наприкінці конференції пролунав у запису Шевченків “Заповіт” у неперевершеному виконанні Богдана Ступки, вчений зізнався: “В мене просто перехопило дихання”…
Одну з статей, присвячених поїздкам у Культурний центр України в Москві, Микола Жулинський назвав оригінально: “На Арбаті і Шевченко, і Гоголь, і Грушевський, і Винниченко…” Настав час додати ще одне конгеніальне прізвище — і Жулинський… Він обов’язково мав пройти арбатськими стежками національних геніїв і віртуально перетнутися з їхньою духовною присутністю саме в Москві…
Вчений переконаний у тому, що в історично зламні періоди для українського народу визначна роль у формуванні національної самосвідомості належить поезії Шевченка, яка акумулювала живий історичний досвід нації, не втрачає сили народного самовираження та веде народ за собою безсмертним пророчим словом Кобзаря:
“Дослухаємося до пророчого Шевченкового слова і замислімося над тим, чому в “Заповіті” 31-річний Тарас Шевченко волів не знати Бога, доки його Україна не визволиться з кайданів невільництва, а його душа приречена бути зі своїм народом у горі й стражданнях, у переживаннях і боротьбі доти, доки Бог не змилостивиться над Україною…
Можливо, його душа витає над Україною, і тільки від нас, від нашої відповідальності перед Україною, … від нашої любові до рідної мови, національної культури, від гордості за свій народ і віри в Бога, від нашої з вами віри в щасливий день незалежної України і нашої солідарної праці в ім’я державної її розбудови залежить, чи полинула душа поета молитися до самого Бога. Молитися там, у небесах, за вільну вже Україну”4.
Дослухаємося до слів українського мислителя Миколи Жулинського, замислімося над ними!
Наукова Шевченкіана Миколи Жулинського неповторна, вона — на дивовижній межі з художнім осмисленням історичного матеріалу. Це неймовірно — безперечна точність фактів й емоційно-болісне їх сприйняття, бездоганна наукова термінологія і несподівані доречні вкраплення художніх спалахів, скрупульозний аналіз текстів і глибинно-сторожке занурення в їхню Богоданість, розкриття невідпорності Шевченкової правди і прояснення хвилюючої беззахисності чистого поетового серця… Звісно, все це, коли і наскільки дозволяють жорсткі канони академічних праць… Якби Микола Григорович написав художній твір — оповідання, повість, роман — із Шевченкового життя, скажімо про те ж перебування поета в Москві, то перед нами щасливо постали б і незвіданий Шевченко, і незнаний Жулинський…


1 Жулинський М. Духовний будівничий України. — Київ: Мистецтво, 2016. С. 205.
2 Див. наприклад: Жулинський М. Українська література: творці і твори. — К.: Либідь, 2011. — 1152 с.
3 Жулинський М. Україна у Москві на Арбаті // Слово про Культурний центр. — М.: ОЛМА ПРЕСС, 2005. С. 159–174; Його ж. Україна у Москві на Арбаті // Культурний центр України в Москві. — М., 2008. С. 165–180.
4 Жулинський М. Українська література: творці і твори. С. 114–115.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment