«Не быць скатом»? Розглагол про маніпульованість

Валерій КОРНЄЄВ,
Київ
Є одна річ у моєму житті, яка своєю мучить мене роздвоєністю і не дає відчувати себе цілісною особистістю. Це – глибоке, підшкірне розуміння маніпульованості кожної людини.

Якось, у старшому підлітковому віці, коли мені було рочків так 25, я остаточно зрозумів, що, з одного боку, я маю певну владу над емоціями інших людей, і що, з іншого боку, це надзвичайно соромно робити.
Маніпуляції – глибоко зоологічна складова будь-якого виду тварин, у якого існує тісний зв’язок між особинами: статевими партнерами, батьками та дітьми, членами родин та зоосоціумів. Цілий місяць під моїм вікном огидно каркало вороненя-зліток, вимагаючи від батьків годувати його: “Навіщо ви знесли яйце, якщо не можете мене забезпечити всім?!!”
Немовля кричить, вимагаючи цицю, гігієнічних заходів та інших елементів комфорту, а надто – уваги старших. Якщо ж уваги, фізичного контакту та циці бракує, воно швидко ускладнює стратегії впливу, роблячи свої крики голоснішими, а в дещо старшому віці – навчаючись смикати маму за спідницю та валятися на підлозі, б’ючи ногами та істерично репетуючи.
Власне, це про мене.
Позбавлений через мамину хворобу уваги, я добре навчився керувати моїм оточенням, отримуючи схвалення, любов та увагу. Згодом із цього виліпився цілісінький акторський “талантищє”, а невеличкий тренінг з акторської майстерності, сценмовлення та пластики змусили зрозуміти сутність людських стосунків як мережива з акторської дії та усвідомити з курсу акторської етики, що маніпулювати колегами та посполитими за межами сцени – це великий гріх для актора.
Від усього того тваринного НЛП врешті-решт залишилася оця триклятуща здатність бачити у будь-яких діях оточення, начальства і влади маніпуляції, яким ти можеш підіграти, підкоритися або вчинити спротив, маніпулюючи самим маніпулятором, якщо маєш таку силу.
Ну, і ще – вміння легко розпізнавати дрібних стукачиків в оточенні та конспіруватись (але тут я сам собі нагадував афроамериканського шпигуна, який видавав себе за тракториста з Пшенишників). Додалися ще й підозра до всіх революціонерів та громадських активістів: будь-який хлопчисько з портретом команданте Че Гевари на футболці чи на стінці в общазі був у моїх очах людиною, яка вже була на співбесіді з “куратором”, і яку так чи так розпитуватимуть про настрої її знайомих та друзів.


Ця звичка і ця ж установка залишилися у мене і тоді, коли не стало ні СРСР, ні контори глибинного буріння.
Несподівано я зустрічав у середніх та вищих ланках Руху, Пласту, СДПУ(о), Християнських Демократів, УНСО та інших осередків демократії людей, про яких я ТОЧНО ЗНАВ, хто вони. Відтак, онкологія мого світу ніде не поділася, вона просто перетворилася на метастази.
Система заангажувала найталановитіших асів журналістики, перетворивши колись тупу мережу поширення чуток (пам’ятаєте, як у 1980-ті по Києву неслися хвилі чуток про єврейські погроми? знаючи, звідки вони йшли, можна було вирахувати шестірок) – на потужну інформаційну імперію, що синтезувала нову метареальність в телевізорі, а згодом – і у соцмережах.
Молоді демократичні уряди одразу стали плацдармом для мультивекторних маніпуляцій, які мали забезпечувати торговельні потоки різних груп впливу. На цій фазі мені стало все нецікаво, я вимкнув усі засоби масової інформації, став слухати музику, перекладати кіна і писати статті про мух, тільки побіжно помічаючи все, що ставалося у проміжки часу, поки я ховався на Тянь-Шані, у Празі чи Відні в своєму інформаційному ескапізмі.
Колишні партійно-гебешні лідери тим часом створювали свої автократії, і що гебешнішими вони були в минулому, то нещадніше відстрелювали опозицію, так само насичену гебешною московською агентурою, як це зробив свого часу президент однієї з кавказьких республік. Він усе добре знав і розумів.
Україну братні метастази просочили наскрізно.


Власне, це була задовга інтродукція, і тут починається власне розглагол.
Починаючи з “кучмагейту” і далі у мене з’явився отой клятий дуалізм.
З одного боку, я майже напевне знав, що якщо хтось балакає про справедливість, національну ідею, демократію, “все хороше проти всього поганого” та “щастя всім, задарма, і щоб ніхто не втік ображеним”, то це напевне мацкальський агент або підгодований ним цуцик. Але коли починалися заворушення, двіжі та майдани, я усім серцем рвався туди, до людей з ТАКИМИ очима і з такими серцями, щирими і незрадливими.
Вкотре йти туди, стояти, скільки витримує спина, нести гроші, везти харчі та ліки, шукаючи там своїх дітей, що пішли ще вранці й не виходять на зв’язок, знаходячи там своїх старих друзів, яких зачепило колись оте галичеве “можешь выйти на площадь, смеешь выйти на площадь?!” – і водночас розуміючи, що ти – частина картинки для московського телебачення.
Цей шалений і непоборний дуалізм твого раціо, яке незаперечно доводить тобі, що ти всередині пелєвінського СНАФФ’у, із твоїм непереможеним українським кардіо­центризмом, який доводить, що немає нічого важливішого за твої сантименти до рідної землі, пісні та мови, навіть якщо це міраж, фантом і маніпулювання тобою. І вкотре ти кажеш собі:
— Орфею, не оглядайся, це не Еврідіка! – і вкотре оглядаєшся, доводячи собі й світові, що ти людина, якою можна маніпулювати за допомогою найсвітліших гасел і почуттів.
І ти лишаєшся з ними, приреченими на безглузду смерть, каліцтво, чи ув’язнення. Бо інакше ти порушиш оте засадниче: “Не быць скатóм”.
Так, я згоден, що білорусів розвели втемну, і що напевне диктатура Ляксандра Ригоравіча для України набагато безпечніша, ніж аморфна “зелеподібна демократія”, і що білоруси такі ж ватяні, як і більшість українців, і що вони нам ніякі не брати, і що білоруська самоідентифікація вже лишилася хіба що в моїх друзів, які емігрували з Біларусі чверть століття тому…
Але чомусь перемагає той спазм у горлі, той біль у серці, і ті сльози, які наверталися на очі, коли я читав напам’ять Максіма Багдановіча чи співав піснярівські ще пісні на його вірші…


Нічого, завтра зранку я знову прокинуся раціоналістом і скажу: це не твоя війна, це просто чергова пацакська маніпуляція, сиди й не патякай.
PS. Між знанням і почуттям — тонке й гостре лезо, і всі наші почуття взагалі-то, включно з патріотизмом, — дешеві сантименти, але без почуттів ми — вже не люди.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment