Несвяткові думки про українську незалежність

Роксана ХАРЧУК,
м. Київ

Сподіваюся, усі ми розуміємо, що проголошення державної незалежності і її здобуття — речі нетотожні. Незалежність України було проголошено внаслідок невдалого державного перевороту в СРСР, їй передував мирний протест молодшого, освіченого покоління українців — студентська Революція на граніті. З огляду на це дехто у 1990-х роках твердив, що Україна отримала незалежність у подарунок. І тоді ця теза звучала правдиво, особливо якщо згадати, яку жорстоку війну провадив за свою незалежність бодай Алжир. Однак ми вже 29 років намагаємося задекларовану незалежність втілити у життя, наповнити декларацію реальним змістом — і перманентно зазнаємо поразки. Звичайно, певні успіхи в нас є, але загалом ці здобутки можна охарактеризувати, як товчіння води у ступі. Ми знову й знову повертаємося до питання державності української мови. Повертаємося навіть після того, як прийняли закон про мову. У це важко повірити, але в нас вкотре оживає думка про потребу багатовекторності у зовнішній політиці, українські ж реформи майже всуціль — марна балаканина.
У ті ж 1990-ті багато хто говорив, що Росія не відпустить Україну просто так. Ішлося про те, що Росія задовольнятиметься винятково фіктивною українською незалежністю, здійснюючи над Україною протекторат. І так воно й було аж до моменту втечі з Межигір’я Віктора Януковича, того нашого президента, яким Путін керував по телефону. Реальну українську незалежність громадянське суспільство найзапекліше відстоювало в часі Революції гідності у 2013—2014 роках. Якщо протестувальники у часі Помаранчевої революції 2004 року говорили про невизнання результатів фальсифікованих президентських виборів (аналогічні вимоги мають нині білоруси), то Революція гідності боронила суверенне право держави Україна орієнтуватися на Європейський Союз. Цей протест, що починався як мирний, а скінчився розстрілами протестувальників, мав виразно антиколоніальний характер. Однак і колоністи, і ті, хто вів проти них національно-визвольну війну, були громадянами однієї країни — України. Цей істотний момент кардинально вирізняє український антиколоніалізм на тлі інших антиколоніалізмів. Ця особливість дала підстави Росії називати війну на Сході України громадянською, а не національно-визвольною. Така підміна понять Росії необхідна, щоб змінити реальність, в якій Революція гідності поклала в Україні край російському протекторату і колоніальній адміністрації. Саме через це й розпочалася російсько-українська війна, Крим було анексовано, а регіони, які відверто не сприймають Україну, хоча й проголосували за її незалежність на референдумі 1 грудня 1991 року, наша сусідка перетворила на власні васальні республіки. Розпочавши війну, Росія порушила головну засаду Акту про українську незалежність, за якою територія України є неподільною і недоторканною. Так і народилася головна українська дилема: чи можна вважати території з нелояльним до України населенням українськими? Любителі територій, звичайно, скажуть: так! Мені це нагадує давню пісню про етнічні українські землі від Сяну до Дону, що гріють душу, хай ті етнічні землі вже й без українського етносу. Етнічні території без етносу називаються втраченими. А повернені регіони з нелояльним населенням назвемо здобутими? Можна й так, але що робити з нелояльними громадянами? Те, що алжирці робили з харкі, алжирцями-мусульманами, які служили в колоніальній французькій армії? Думаю, це погана ідея, яка нікому не сподобається, бо харкі просто вбивали. Поляки, яких надихав і підтримував Сталін, обміняли частину своїх, нелояльних до Польщі, українців на наших поляків, інших переселили на німецькі землі, які Польща здобула після Другої світової. Можна було б почати перемовини із Путіним на предмет обміну населенням, але російський лідер швидше за все на це ніколи не піде. Йому потрібен в Україні вічний конфлікт, ОРДЛО і є його запорукою.
Зрозуміло, російська загроза і російське втручання — чинники, що сповільнюють здобуття Україною реальної незалежності. Однак не менше на темпи нашого становлення впливає й недоформованість, незрілість самого українського суспільства, що ніяк не збагне простої речі: у доважок до незалежності Росія подарувала нам олігархію, покликання якої полягає в тому, щоб перетворювати українську незалежність на фікцію. Можливо, я помиляюся, але нині українська незалежність — це оксюморон. Бо у чому вона виявляється? Може, Україна провадить незалежну інформаційну політику? Чому ж у такому разі майже всі ЗМІ у нашій країні олігархічні, проросійські? Може, в нас є незалежні суди й прокурори, які обстоюють закон? Чому в такому разі й досі жодну гучну справу в наших судах так і не було доведено до кінця, чому в нас фабрикуються справи, а наші прокурори служать не законові, а таки політиці? Вільного ринку в нас теж нема, бо його поділено між олігархами, які користуються ще й державними преференціями у вигляді вигідних їм законів. За таких умов в Україну ніколи не прийдуть інвестори, тобто конкуренція нам може тільки снитися. Звичайно, можна задовольнитися дрібним або середнім бізнесом, але в такому разі доведеться забути про технології — і то назавжди. Навіть незалежного Національного банку в нас вже кілька місяців як нема. І виборів вільних теж не буде, якщо нинішня влада таки вирішить провести їх в ОРДЛО. Останні президентські вибори я б теж назвала вільними умовно, бо можна купувати виборців за гречку, а можна — й за казкові обіцянки закінчити війну з Росією ще й без здачі українських інтересів. Лікаря, що обіцяє вилікувати хворого з 4 стадією раку відваром з чорнобривців називають шарлатаном, а от політиків, що роздають такі ж облудливі обіцянки хворому суспільству, — нейтральним словом “популіст”. Доведеться змінити наше ставлення до популізму, з яким миритися не можна. Мені можуть закинути, що п’ятий президент теж обіцяв швидке закінчення війни. І це правда, але тоді, коли війна щойно почалася, ще могли бути ілюзії, що із Путіним можна домовитися. Нині таких ілюзій вже нема. А як трактувати українських дипломатів, які заявляють, що згубна для України формула Штайнмаєра може в один прекрасний день виявитися вигідною і корисною? Це вільна від російського впливу дипломатія? Звичайно, у нас з’явилася армія і власна церква. Одначе в разі повернення окупованих територій до складу України ми змушені будемо визнати, що українська армія таки воювала проти власного народу. То в чому тоді сенс нашої національно-визвольної боротьби? Щодо церкви, то тут і соціології не треба: існування трьох православних церков в одній державі говорить саме за себе.
Ми дивуємося слабкості білоруської опозиції, радимо білорусам ставити національні вимоги, бо таким був наш досвід. Варто все ж подивитися на себе очима поляків, чехів, литовців. Останні — виховані люди, тому й не кажуть нам, що лише дуже гальмонуті можуть вірити у розвиток української національної держави не з постсовковою елітою, а таки з комуністичною. Уже все видно, як на долоні: Кравчук і Фокін — комуністи зі стажем Брежнєва — вирішують нашу долю і долю наших дітей у Мінську. Дєди вирішують, а внуки типу Зеленського і Разумкова ведуть країну в прірву. Кучма — творець держави Україна, творець нашої незалежності? Та такий же він її творець, як і Лукашенко — творець незалежної Білорусі. Скільки можна обманювати самих себе? Такою ж самооманою є й послання групи “Першого грудня” напередодні Дня Незалежності із закликом, аби українське суспільство керувалося принципом свободи, а не анархії й об’єдналося перед лицем спільного ворога, котрий сидить у Кремлі. Просто дивовижно, як можна закликати українців єднатися із тими, хто голосує за Медведчука і з самим Медведчуком, бо останній і є голосом Кремля в Україні, або триматися за президента-ставленика Коломойського, який провадить в Україні небачену за рівнем цинізму політику, або за Юлю Володимирівну, що віддано служить усім режимам, поборюючи світовий імперіалізм і МВФ у кращих традиціях Наталії Вітренко. Та наше суспільство єдналося і з Морозом, і з Симоненком, і навіть із Януковичем. І що із цього вийшло? Нічого доброго. Вийшла гібридна Україна, в якій жевріє вічний конфлікт між українською формою й совково-російським змістом, Україна для олігархів, несправедлива й неправова держава з неефективними інститутами, де Росія і наші рідні олігархи завдяки політтехнологіям призначали і призначають президентами своїх ставлеників, паразитуючи на недоформованості українського суспільства. Якщо повіримо підписантам, то й Революція гідності була проявом нашої анархії, а не свободи. Адже саме ця революція й стала вироком тій державі, що проголосила себе наступницею радянської України в Декларації про державний суверенітет. І ми так нічого й не змінили в цьому документі, хоча від його прийняття минуло 30 років.
Не знаю, як майбутні історики назвуть 29 років мімікрії, протягом яких ми безуспішно намагаємося возз’єднати Україну з УРСР. Я переконана, що справжня, а не фіктивна Україна може бути правонаступницею винятково УНР. Як не прикро мені про це писати, але ми й досі перебуваємо у стані химерної і цинічної окупації. Окупанти теж пристосувалися: люблять Україну прагматично, бо тут вони заробляють непогані гроші, носяться із нашим прапором і паралельно розмальовують підлогу в національні кольори, щоб безпечно витирати об наш прапор ноги, говорять на службі українською, намагаючись імітувати діаспорні інтонації, але виходить так, як у шансоні, і, звичайно ж, мають українське громадянство, яке рівняє усіх: і лояльних і нелояльних до України громадян. Щоправда, у нелояльних, як правило, є в запасі ще й громадянство інших, прогресивніших країн, і то не однієї. Саме тому актуальна наша влада й не має застережень щодо громадян ОРДЛО, в яких, крім українського паспорта, є ще й паспорт РФ. Від останньої УРСР невіддільна, Україна натомість із нею несумісна. І цей конфлікт між УРСР й Україною пронизує всю нашу найновішу історію. Без його вирішення нам незалежність не здобути.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment