Георгій ФІЛІПЧУК
Величний день Незалежності України і традиційний Першовересень. Очевидно, що ці дати є різновеликими, різноплановими й різноголосими. Вони несуть у собі не лише відмінні характеристики, але й сутнісно інші чуттєві налаштування. Проте мають єдину духовну, етичну, світоглядну, політичну основу, ймення якої – Україна. Така єдність державного, загальнонаціонального свята з людиноцентричним та гуманістичним “першодзвінковим” дійством, учасниками якого у свій час була більшість із нас, є природовідповідною. Подібне судження повертає мене в такі вже далекі роки національного відродження кінця 80-их – початку 90-их, перших поступів української суверенності. І мушу стверджувати – освіта (в її кращих проявах) завжди нуртувала в лоні української державної ідеї, навіть за умов жорстоких процесів денаціоналізації, знекорінення українства, які супроводжували його впродовж майже цілого ХХ століття – людиновбивчого і мововбивчого для України.
З власного досвіду, як колишнього очільника освіти на Буковині, скажу, що по-громадянському налаштовані педагоги, інтелігенція, просвітяни, громадські активісти свідомо й наполегливо в умовах бездержавності України вирішували ті значущі проблеми, які й досі вирішує (не завжди успішно) незалежна держава, а саме: удосконалювалася мовна мережа шкіл, дошкільних закладів, професійно-технічних училищ, формуючись як україномовна і рідномовна; зникла така проблема як звільнення “за бажанням батьків” від вивчення української мови. Адже, наприклад, у 1987 році її не вивчали в області понад 2000 учнів російськомовних шкіл, а в 1989 – 30; уперше за всю історію краю в освітніх закладах розпочато вивчення української мови для дітей та учнів румунської національності; вирішено одне з найбільш складних національно-культурних питань, коли румунам було повернуто латинську абетку, знищену сталінським режимом; упроваджувався в навчальні плани предмет “українознавство”; формувалася нова концепція розвитку національної школи; започатковувалися літературно-мистецькі часописи для обдарованих дітей; підготовлено абсолютно новий підручник з історії України, альтернативний до концепції тоталітарного погляду на світ.
За часів радянщини подібні “реформи” реалізовувалися архіскладно. Скажімо, українською мовою почали здійснювати викладання загальноосвітніх предметів у чернівецькій середній “єврейській” школі, вперше запрацювавши на такому рівні в тодішній “есересерівській” імперії. При цьому було виведено з офіційного і професійного вжитку поняття “російської, румунської, молдавської, польської, єврейської шкіл”, залишаючи право і обов’язок на теренах України називатися лише українськими, зберігаючи певний національно-культурний контент у змісті освіти. А на початку 90-их в усіх освітніх закладах наказом обласного управління освіти запроваджувалася щотижнева процедура підняття Державного Прапора і виконання Державного Гімну України.
Безумовно, школа сьогодні є іншою, інші виклики, завдання, соціокультурні умови. Експерти з педагогіки стверджують, що школам варто переключитися передусім на викладання “чотирьох К” — критичного мислення, комунікації, колективної роботи й креативності, наголошуючи загально-цільові життєві уміння навчатися новому і захищати свою ментальну рівновагу.
Здійснюючи модернізацію освіти в умовах інформаційно-знаннєвого глобального простору, не варто ставити імперативне завдання навчити “всьому” чи опановувати “все”. Англійський письменник Р. Олдінгтон ще в середині ХХ століття зауважив, що всьому, що необхідно знати, навчити не можна, вчитель може зробити тільки одне — вказати дорогу. Ця дидактична метафора підтверджує необхідність упровадження в будь-які реформи основоположної цінності – сприяти, насамперед, вихованню і становленню гуманістичної, громадянської Особистості. Аналіз сучасної філософії освіти зарубіжних країн (західної і східної інтелектуальної традиції) засвідчує про гуманістично-гуманітарну зорієнтованість багатьох національних освітніх систем, зокрема і тих країн, що входять у першу п’ятірку найбільш розвинутих економік (Великобританія, Японія). Адже там, наприклад, “Музику”, “Образотворче мистецтво”, “Дизайн”, “Драму”, “Мистецтво”, “Історію мистецтв” розпочинають вивчати з початкової школи. В Японії кількість навчального часу на художньо-естетичний компонент (разом з літературним) доходить до 50%. Причому “Музика” в 1-му класі викладається тричі на тиждень, двічі — у 2-8-х
класах. Майже у всіх школах функціонують хорові колективи та великі зведені оркестри юних музикантів. Усе це збагачує зміст освіти, підтверджує життєвість такої освітньої моделі, коли математика, інженерія, інформатика, природничі дисципліни, технології синтезуються з етичним, естетичним, гуманітарним і суспільствознавчим складником.
Нинішній реформаторський рух в освіті не може не враховувати педагогічні гуманістичні ідеали просвітництва, західної культурної традиції, як і нові вимоги теперішнього часу, що формують своєрідність світоглядного бачення, зорієнтованого передусім на ефективну освіту, яка забезпечує процвітання економіки і конкурентоспроможність конкретної країни. Підвищення наукових стандартів є логічним обрамленням цієї парадигми. Проте існує й такий, достатньо аргументований підхід, що класичні гуманітарні дисципліни вважаються не менш значущими для особистісного і суспільного розвитку, зокрема й для прогресу в економіці.
Найвищий рівень стандартів щодо змісту, знань, компетентностей не вичерпуватиме проблемності наростаючих і непередбачуваних тенденцій. Тема прогресу і виживання людства дедалі більше актуалізуватимуть цінність “освіти культурної”. Для України вона є надзвичайно чутливою, оскільки перспектива криється не тільки в цивілізаційній необхідності гуманізму, але й в оптимізації (відповідно національних інтересів України) “передачі” суспільству культурних цінностей, на яких виховуватимуться наступні покоління українців. Аксіологічна виразність культуровідповідної освіти та суспільного виховання мусить окреслюватися пріоритетами націє-державотворчого розвитку. Цінності, які закладатиме в суспільній свідомості і нормах поведінки сучасна освіта, визначатимуть український вектор на далеку перспективу. Аксіомою стає підхід, який обґрунтовувався свого часу європейськими просвітителями. Так, у теорії Bildung, як її визначає Гумбольдт, ідеться не про вагомість нагромадження об’єктивних знань, а про “визнання розриву між примноженням дрібних галузей знання та моральним прогресом людства”.
Проте є розуміння того, що стратегічний вектор сучасної і майбутньої освіти мусить бути сфокусований не на простому раціональному удосконаленні компетентностей згідно існуючих і майбутніх професій. Радше за все покликання освіти полягає в системній підготовці людського капіталу, насамперед молоді, до існуючих та ймовірних викликів, загроз, нетривіальних завдань, вирішення яких потребують безпека і прогрес соціуму. Отже, слід дати осмислену оцінку – чи здатна освіта вирішувати цю проблему, що варто робити і яким чином. Безумовно, якісною освітою може вважатися тільки та, що адаптивна часу, цивілізаційним та національним потребам, яка максимально стимулює особистісний розвиток, мотивацію. Сучасний педагог-дослідник Кен Робінсон у своїй праці “Школа майбутнього” перелічує ті важливі якісні характеристики і компетенції особистості, які необхідно формувати в будь-якій національній системі освіти, школі, університеті. Ними є “допитливість, творчість, критичне мислення, уміння спілкуватись, співпраця, співчуття та емпатія, громадянська свідомість”.
Парадигмою для освітньої політики мусить нарешті стати пріоритет “культу культури в освіті”, оскільки лише “культурна”, органічна освіта здатна “олюднювати” людину, народ, державу, стаючи помітними і цікавими для “себе” і світу. Оскільки лідером у світі буде та країна, яка створить найбільш ефективну систему шкіл, коледжів, ліцеїв, гімназій, університетів. Цивілізація перебуває у ситуації, коли її перспектива у значній мірі залежатиме від того чи вдасться людству здолати домінуючий транснаціональний “ідеал” культу і фетишу наживи та грошей, який винесено на п’єдестал уваги політичних і суспільних прагнень, і чи стануть культура, освіта, наука найбільш затребуваними і пошанованими цінностями. Ця суперечність має універсальний вимір і притаманна як глобальним, так і національним стратегіям розвитку. Але є спільний знаменник у цьому надважливому завданні. Він окреслений передусім документами ООН, світових Самітів за участю лідерів усіх країн світу, в яких проголошуються орієнтири життєдіяльності: “Майбутнє, якого ми хочемо, з культурою”.
Що? Які цінності? Якими дорогами вести “до храму” істини, красоти і добра нашу молодь? – питання, що вічно стоять на порогах наших шкіл, університетів. Сьогодні, коли Україна продовжує в борні з агресором відстоювати власну свободу, соборність, суверенність, найвищою цінністю, що наскрізно мусить проникати в усі життєтворчі пори освітніх закладів, є українська державність. Лише з її утвердженням нація здатна уможливити рух до прогресу, забезпечити розвиток людини і суспільства, успішно конкурувати і перемагати. Без неї народ буде кинуто на поталу “іншим” і розчиниться серед них. Попередні століття з лінгвоцидами, геноцидами, голодоморами для бездержавних українців є тому підтвердженням. Пригадаймо, як в січні 1918 року, більшовицькі окупанти, захопивши Київ, за кілька днів розстріляли понад 5000 осіб лише за те, що були українцями, розмовляли українською мовою, носили український національний одяг, співали українських пісень, шанували Тараса Шевченка.
Передаймо учням та студентам факти зловісної політики в новоутвореній квазі-державі УРСР, коли в 1929-1930 роках на харківському судовому процесі “Спілки Визволення України” знищували визначних діячів національної науки, культури, освіти, церкви, нагадавши сказане сталінським слідчим Соломоном Бруком: “Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем”. Пізніше, в 50-і роки, було розстріляно студентів Харківського університету лише за те, що вимагали навчання українською мовою.
Так, на своїй рідній землі бездержавний українець був позбавлений права говорити і навчатися рідною мовою, називати дітей українськими іменами, друкувати рідномовні книги, знати свою історію, молячись чужим богам. Полтавський губернатор Багговут у секретному донесенні 1914 року напише: “Привлекать на должность учителей по возможности только одних великоруссовъ, таковыми должны быть и директора народныхъ училищъ, всякаго учителя проявляющаго склонности къ украинскому движенію немедленно устранять, ставить ректоровъ исключительно великоруссовъ, учащій персоналъ должен быть только изъ великоруссовъ, поясняя, что “украина” означает “окраина”, что никогда никакого “украинского” народа не было”.
Тому сучасна школа мусить вийти за межі свого відомчого простору, відійти від поверхового, часто сфальшованого осмислення минулого, бо це унеможливлюватиме об’єктивність в оцінках сучасного, прогнозувати і “роздивлятися” своє майбутнє. Наша молодь має сповна усвідомити, що в українській історії не було “добрих і злих”, “ліберальних, демократичних і реакційних” чужинських режимів. Усі вони для українства – зайди і окупанти, які заслуговують лише на покарання і їхнє знищення на богом даній нам українській землі. Бо і царат, і сталінізм, і путінізм, і майбутня російська “неодемократія” були, є і, очевидно, будуть вічно, до скону, страждати антиукраїнськими хворобами.
Усвідомлюю, що навіть в часи нинішньої — двадцять четвертої! — російсько-української війни на загальноукраїнському рівні в умовах різношерстості політичного середовища, активізації внутрішньої колаборації, відсутності стратегії гуманітарної та мовної політики формувати цю світоглядну позицію доволі складно. Тим паче, що історична, літературна, мовна, мистецька освітні концепції потребують суттєвих змін, направлених на посилення українознавчої і державотворчої парадигми.
Ще донедавна зміст національної освіти був насичений “ціннісними” сентенціями. Ми запопадливо виховували нашу молодь на фальшивому гуманізмі белінських, горьких, гладкових, крупських, не відкриваючи завіси для правди. Бо як можна впускати до українських учнів та студентів українофоба і шевченконенависника Бєлінського чи Гладкова, який рокотів: “Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом”. Звісно, коли освітнє середовище зберігає ретроградність, вулиці названі на “честь” сатрапів і катів, на площах і майданах стоять пам’ятники душителям, а не будителям, а сценарій найвеличнішого свята Українського народу – День Незалежності обрамлений дешевою російською попсою у виконанні типажів “искусство вне политики”, то варто адекватно реагувати, діяти, а не бути слухняними “гречкосіями”. Недруги знають, що хто володітиме свідомістю, душею, той утримуватиме в своїх руках політичну владу, пануватиме навіть на рівні національних держав. Сила нації опирається на її дух. Спільнота рабів може побудувати великі піраміди, але вона ніколи не створить духової величі, стверджували національні просвітники. Тому з усіх сил україноненависники тримаються за своє минуле і чинять супротив поширенню української мови на всі сфери українського життя, фальшують національну історію, паплюжать визначні українські постаті, свідомо працюючи на федералізацію, русифікацію, деморалізацію України.
Телеканали і FM-радіостанції, культурно-освітній простір, не зважаючи на Закон про українську мову, переповнені російськомовним контентом. Російська мова, московська церква, п’ятиколонна політична (і не тільки) агентура Москви є прямим, відкритим, агресивним русифікаційно-імперським інструментом “русского мира” в Україні. Тому освіта перебуває в доволі непростій ситуації, пов’язаній не тільки з пандемією, що спричиняє загальну асоціальність (незважаючи на смартфонізацію навчально-виховного процесу), але й з активізацією наступу промосковських сил на весь спектр національно-культурних вартостей. Боротьба за українську ідентичність стає домінуючим вектором протидії московитам. За цих обставин не можна ігнорувати важливість знань з української мови та літератури, історії України, тим паче, що 2020 року 23 тис. учнів, які бажали вчитися в університетах та інститутах, повністю не справилися із завданнями. Найгірші результати з історії України — 13,2% випускників мають незадовільні знання.
Наші надії і сподівання звернуті до педагогів, інтелігенції, вчених, батьків, до всіх хто є небайдужий до перспективи і долі наших дітей та молоді, що невдовзі формуватиме вектор державного, політичного, духовного, економічного розвитку України. Кого вітчизняні ЗМІ, які, на превеликий жаль, знаходяться в руках олігархів, пропагують у “топовій” десятці найбільш впливових людей 2020 року? Ними є, беззаперечно, ті ж олігархи, владні особи, ті, що, як говорив Дмитро Донцов, українську “справу” підмінили на українську “страву”. Причому незалежно від змін політичних режимів фігури залишаються сталими. Владна позиція і удавана “опозиція” зберігають і зберігатимуть своє місце, забалакуючи суспільство обіцянками про ще краще майбутнє “вже завтра”. І навіть, коли раптом ця еліта, що приватизувала для себе таке претензійне ймення, розбавляє середовище “богообраних” новими обличчями, то нічого не стається, оскільки Україна потребує не нових писків (облич, лиць чи морд ), а нових ідей. А їх там, в цих авгієвих стайнях, і бути не може. Оскільки в тій ніші можуть народжуватися лише конфлікти, несправедливість, напівправда, що гірша брехні, черствість і самозакоханість. Україна не зуміла позбавити себе найбільшого зла – фінансово-політичного олігархату, позбавленого не тільки українськості, але й соціальної відповідальності. Вона обрала (в особах більшості її предводителів) ту згубну модель глобального суспільного розвитку, яка нині домінує в світі – фетиш ненаситності, нищення природних ресурсів, соціальну несправедливість. Адже нині 26 найбагатших людей на Землі володіють прибутками половини населення планети (заява генерального секретаря ООН Антоніу Гутерріша), що породжує високий рівень фінансового розшарування у світі, економічну і соціальну нестабільність, війни, корупцію, злочинність, масову некеровану еміграцію, погіршення фізичного та психічного здоров’я людей, екологічні катаклізми. Знехтувано найважливішим етичним цивілізаційним принципом “відповідальності за все живе”, забуваючи, за словами Ф. Бекона, що “природу перемагають тільки підкоряючись її законам”.
Людство живе в екологічний борг, по-грабіжницькому, перевищуючи використання всіх природних ресурсів, які Земля може відновити впродовж одного року. Міжнародна організація “Глобальна мережа екологічного сліду” вважає, що для підтримання сьогоднішнього способу життя майже 8 мільярдного населення необхідно 1,6 планети. Усі ці виразки характеризують ситуацію в Україні ще в більш гіпертрофованому варіанті, оскільки тут відбувається (без перебільшення) демографічна катастрофа. Різко зменшується кількість населення. За повідомленнями Держстату 2020 року: на 100 померлих — 48 живонароджених. Лише за січень-травень ц. р. населення України зменшилося майже на 120 тисяч. За майже чверть століття з часу прийняття Конституції 1996 року, яка проголосила людину найвищою соціальною цінністю, в 1-11 класах зменшилось на 3,5 млн учнів. Ця надболюча проблема не стала впродовж тривалого часу пріоритетом уваги для державної політики. Але знаймо, що багатства націй і народів криються далеко не в показниках виплавленого металу, зібраного урожаю, зрубаного лісу, надр і природних ресурсів. Вони – в людях, людському капіталі, у новозбудованих школах і дошкільних установах, в університетах і бібліотеках, в освіченості і вихованості нації, в національній культурі, науці, які є найвагомішими презентантами в жорстоко конкуруючому світі.
Безумовно, сучасна нова українська школа в її широкому контексті, наука потребують якісно іншої державної політики, зокрема і у ставленні до Педагога — компетентного, патріотичного, по-громадянському відповідального, соціально захищеного, вмотивованого, “олюдненого” культурою. Оскільки не можна давати “іншим” те, чим не володієш “сам”. Актуальність проблеми “культурності” не стосується лише змісту освіти, навчальних програм і підручників. Вона торкається багатьох інших напрямів і процесів виховання Людини та Суспільства, а саме: соціокультурного середовища; доступності народу до якісної освіти і культурної спадщини, духовних і матеріальних цінностей; культурно-освітньої державної політики; захищеності інформаційного національного простору від примітивного “маскульту”, що спотворює людські душі агресивністю, жорстокістю, відчуженістю від ріднокультурного і рідномовного. Сучасні реалії є такими, що культура, освіта, наука мають стати важливою складовою національної безпеки України, зважаючи на їхню людино-націє-державотворчу місію. Але для цього маємо бути переконані в правильності орієнтирів і цінностей на шляху до правди, свободи, справедливості, духовності.
24 серпня в Києві та інших містах на параді Гідності ветеранів війни на сході України ми побачили, відчули, пережили, переконалися, що саме в цьому дійстві сконцентровано наші національні і державні цінності, той унікальний духовий пласт військового аристократичного духу, національної гідності, людської честі і достоїнства. Не шукаймо і не блукаймо в позасвітах за взірцями для виховання Нації. Вони поруч з нами, в наших воїнах, захисниках і будителях духу. Там не знайдеш сказаного Олександром Олесем: “І ти продався їм, Тичино, / І ти пішов до москаля?…”
Даруйте, що дозволив собі критичність у ставленні до наших геніальних постатей. Але говорити з народом, особливо з молоддю, варто тільки правдою, особливо, коли це стосується наших духовних, національно-культурних, державницьких орієнтирів. Мусять пам’ятати про це і нині сущі, кому доля вготувала бути провідниками нації, її будителями, просвітниками, керманичами, вченими. Бо ніколи не залишить доброго сліду в народній пам’яті той правильний, рафінований і “приручений Гомер”, який оспівує забаганки владців і сюзеренів, ставши талановитим угодовцем, догоджаючи сильним світу цього заради слави, кар’єрних злетів, нагород і посад, власної его-помітності. Очевидно, що такі ніколи не матимуть права бути прикладом для нинішніх і наступних поколінь. Бо варто не маніпулювати фразеологічним патріотизмом, “потоком шумних і галасливих фраз, а тихою невтомною працею, як казав А. Шептицький, любити Україну”.
