«Село є село!»

Інна Білоус,
член НСЖУ
Живу там, де народилася, де поховані мої прадіди – в степах Придніпров’я, біля Орілі. На землі, в якої на долонях – глибокою прямою борозною лінія долі мого дорогого тата: хлібороба з солов’їним голосом і щирою душею українця Олексія Якименка.
“Великий світ – у маленьких вікнах” – сказано влучно. Мій світ – село: “тут все моє і я своя”, як співається в пісні. Тут – моє місце сили і джерело пам’яті, мої береги і обереги. І люди – слово, доля й характери яких десь там, в душі, складаються в дивну мозаїку сільських історій, які пропоную сьогодні і для читачів “Слова Просвіти”.
Люблю цих людей, у слові моя любов і повага до них – сільських трудівників, яких десятиліттями навмисне принижували, знищуючи дух господаря і душу України, яка – я переконана – жива, поки живе село. По краплині, наче ліки, намагаюсь прищеплювати правдивим словом із села – повагу до його людей, вдячність, гордість, затребуваність, бажання знати і чути справжню історію роду і краю, з яких складається реальна, невидумана історія нашої України.
“Село є село!” – группа в соцмережах, яку створила і модерую саме з цією метою. І люди охоче відгукуються у нас в “Селі…” на цей поклик, піднімають архіви, діляться світлинами і сімейними історіями, роблять відкриття для себе – цілі скарби! Щоб оминути точку неповернення, вберегти в собі українське слово і батьківську пісню. Відчути себе маленькою, але значимою часточкою великої української нації. І пишатись тим. І нести ту причетність гордо, непідкупно й незламно!

Козачка
Малою я, звісно, не знала, що таке харизма, і слова такого не чула. Та коли тітка Катря Назарівна розпрягала увечері коней – не могла відвести очей. Подивитися, як запрягає, мені не вдавалося, бо рушала Катря кіньми зі свого двору чи з колгоспної конюшні ще вдосвіта. Увечері, вже після череди, коли приженемо корів додому, я перебігала стежкою через городи “у бригаду”. Для того, щоб знайому до дрібниць картину побачити ще раз, як улюблений фільм.
Катря, висока, аж надто струнка в свої “під сорок”, і була така, що їй личило все! Приїжджала кіньми, запряженими у “підводу”, вив’язана цвітастою хустинкою, зпід якої вибивалося пасмо, таке ж вороне, як і брови. Наче вуглинкою намальовані, чорніли навіть на її засмаглому обличчі! На довгій шиї полум’янів разок намиста.
У вицвілому на голубе халаті, несла себе так, наче була зодягнута у святкове, хоча тернові очі мали смуток.
— Тпррру, малий! Стій! Дома вже!, – гукала вона до коня, і Орлик зупинявся, як вкопаний.
Катря зістрибувала на землю, змахувала рукою хустинку з голови, і смоляниста коса падала на волю: все, роботі кінець! Катря швидко і вправно, погладжуючи Орлика, виймала вудила, знімала з нього вуздечку з усією в’яззю ременів та шлейок. Іншою рукою скидала з голоблі черезсідельник. Все разом: і посторонки, і віжки клала на воза. Звільняла Орлика, щось тихо до нього приговорюючи – від хомута, накидала недоуздок з мотузкою і вела до довгого корита з чистою водою – напоїти. Орлик пряв вухами, фиркав – був з характером, як і його “напарниця” по тяжкій колгоспноробочій долі. Припадав до води, смачно прицмокуючи перед кожним “конячим” ковтком, і довгенько не підводив голову – аж поки Катря з кишені не витягне щось смачненьке: рафінаду грудочку, чи яблуко, чи пряник який, куплений в сільмазі. Орлик лишень губами торкався її долоні, і за мить хрумкотів ласунцем. “Та не лоскочи ж!” – казала до нього Катря. І вела прив’язати: або надворі, або в конюшню – яка була погода. Сама підкидала свіжої трави Орлику в жолоб, не надіючись на конюха Мишка, який завжди був напідпитку.
Тітка Катря особлива була для мене навіть тим, що ніколи тому Мишкові не вичитувала, як інші! Наче й не було його тут. Мовчки, без поспіху, робила своє, здається, не зважаючи на цілий світ навколо. Була неговірка, удостоїтися слова від неї вдавалося небагатьом.
Мене не чіпала, аж поки не проходила повз. “Що, Олексіївно! Коли косу відпустиш?” – жартувала до мене, завжди коротко підстриженої, і, не дожидаючи відповіді, з легенькою посмішкою йшла геть. Та так ішла, наче коромисло з водою несла! Олексіївною ще тоді ніхтопреніхто в світі мене не називав, хіба що тато, коли запитував про щось важливе.
До мого татка Катря, вдова з двома близнюками на руках, трішки меншими від мене Льошкою і Наташкою, ставилась поособливому. Непідступна і самодостатня, така, що знає собі ціну, вона й на сільські весілля приходила тільки з малими за руку. У вишиванці, якась зовсім вже святковонетутешня, підходила до гурту, сплітала руки на грудях, відсторонено прислухаючись до розмови.
Весілля потроху розгойдувалось, набираючи того особливого гулу і звучання, тон і настрій якого залежали й від музик, і від наречених, і від господарів двору, де гулялося… Бо село ж було щораз те саме – наше! І після зустрічіобсипання молодих та сватівських переспівів, починалося загальне дійство. Мій тато, підморгнувши гармоністу Василю, заводив звідкись аж з глибини весільного двору: “А вжеее третій вееечір, як дівчиииину бачив…” І удвох поволеньки йшли до гурту, де стояла й Катря. Вона “включалася” миттєво: очима, рухами і – голосом, густим, бархатистим: “Не вийду, козааааче, не вийдууу, сокоооле…” Це був справжній народний театр! Щирий і неперевершений! А мій тато з Катрею (не тільки вони – артистів у селі не бракувало, як і в кожному в ті роки) – були партнерами “по сцені”: на кожному весіллі, виряджанні, де тоді збиралося по стодвісті чоловік. І, як справжні партнери, звісно, любили один в одному людину, бо інакше б не відбувалося мистецтва.
Катря у співі ставала зовсім не такою, якою її знало село, бо то співала сама її душа – відкрита, широка, щедра. “Ех, Катерино, якби не твої коні та не мій трактор – бути б нам артистами!” – жартував мій тато. Боже, як вони удвох виспівували! Все весілля, наче виривалися з тяжких буднів на свободу – і втоми на них не було! “Козачка!” – не інакше, з особливою повагою і гордістю називав мій тато Катрю. І з часом почало її так кликати все село. А вона й не перечила.
“Козачка” Катря ото – залишилась у моїй пам’яті назавжди, бо старенькою я її й не бачила. В сімнадцять я поїхала з села, а років через десять Катрю забрав до себе син Льошка аж у Казахстан, де осів з молодою дружиною, отримавши направлення після вишу. Згадувала Козачку часто: коли десь чула “їхні з татом” пісні, або коли бачила коней – красивих племінних, буваючи на різних виставках, чи в господарствах по роботі. Згадувала Катрю і завжди мала для себе приклад жіночої гідності – на всі життєві ситуації.
А в один з поминальних днів, дивлюсь – іде назустріч моя Козачка! Така ж постава, чорні коси і той же погляд тернових очей – тільки молодша… “Це моя Катя”, – посміхнувся ізза її плеч Льошка. Обнялись з ним. “Козачка! – мовила йому тихо, крізь сльози. – Наче й не виїжджала з села…”

Гальошка
Гальошка та й Гальошка: чого не Галька, не Галина – не знаю. А на “Галя” – то вона й не відізвалася б, мабуть. Бо Галя – та, що “несе воду.., а за нею Йванко”: струнка, чорноброва, висока… Наша ж Гальошка – руда, в ластовинні, безброва. Ото тільки що висока – так кремезна ж, плечі коромислом, і крок – чоловічий, та вічні ризаки розміру не менш як сорок другого, підкочені вгорі.
Гальошку видно було здалеку, але я її не боялася, як інші діти, бо вона безобидна: так казала бабуся Марія Свистунка, а я їй вірила. Гальошку теж тішило, що я її не боюся, не обходжу попід дворами, то ж голосно реготала мені назустріч. Сміх той був, хоч і чула його вже всоте, моторошний, лункий і завжди недоречний, як і сама Гальошка. Я всміхалася їй назустріч, як і всім у дитинстві, а вона реготала ще дужче, аж наче захлинаючись, іще й щось пробувала казати. У неї це майже зовсім не виходило: бубоніла, махала руками, реготала, показувала на “сєтку” з хлібом в моїх руках: мовляв, з магазину йдеш? Я вдавала, що не розумію і мерщій питала: “Вам хліба?” Гальошці було за тридцять, мені років вісім – і я називала її на Ви, як всіх старших у селі: мабуть, більш ніхто на Ви й не кликав. Спроба щось дати Гальошці закінчувалась завжди однаково: вона починала шалено вертіти головою з боку в бік – мовляв, ніні, не треба! При цьому гойкала грубим голосом, морщила лоба, переходила на лемент. Тоді у відчаї махала рукою і з повними очима сліз швидко йшла геть, ніби тікала – ще ширшими, ніж зазвичай, кроками. Я, мала, не знала, як мені перебути Гальошчину компанію, і тому єдиним відомим мені способом відчепитися від неї, зловживала… А стрічала я її частенько: мій похід у лавку по хліб за часом співпадав з її поверненням з колгоспного телятника. Там Гальошка розносила силос по жолобках, чистила гній, поїла телят “обратом”. Просто так, по своїй волі. А ще – збирала кізяки на колгоспній конюшні: мазати людські хати, курники, сараї.
За роботу Гальошчину шматок сала, півпаляниці домашньої або молока чи олії несли у двір її бабі – Олянці: сивій, маленькій, замученій роботою, мовчазній і вічно зайнятій. Вона мовчки брала – без ніяких там “спасибі” та інших реверансів. І ставала далі до роботи. Село було ніби за стіною від них з Гальошкою – дівку хоч і не ображали відкрито, але й не жаліли, як безногого Петра Вергуна, чи Соньку Барбалючку, що з дитинства їздила на колясці “з ричагами і колесом спереду”. Я не розуміла, чому: Гальошка ж не пила, як дід Вергун, не була такою вредною, як Барбалючка. А що було не так з моїми добрими, хорошими, щирими односельцями – допитатися мені, малій, не виходило, та й не заведено було.
Олянка померла якогось року навесні. Гальошку колгосп відправив у стардом в нашому районі – кілометрів за двадцять від мого села, натомість забрав бабину Олянчину хату – за утримання онуки. Гальошка кілька разів тікала зі стардому, звідти повідомляли на нашу сільраду. Бабусісусідки охкали, дізнавшись таку новину (“додому хоче, то й тікає”) – Гальошку знаходили десь у степу, брудну, обідрану, повертали назад в стардом. І в скорості, казали у нас в селі, Гальошка померла.
Хоронити покійницю забрало село:
– До баби й до матері вертається, – перешіптувалися сусідські бабусі.
– А хіба в Гальошки і мати була? – почувши таке, причепилася я до сусідкибабусі Марії Свистунки.
– У всіх, дитино, мати є, – тихо відповіла бабуся Марія й примовкла: мовляв, не чіпляйся.
Через роки розказав мені тато, що матір Гальошчину – Катерину, село буквально зацькувало, коли та після війни повернулася з Німеччини із маленькою дитиною. Катерина була, казав тато, гарна, чорнява, невисока і метка. А до війни ще й весела. Село не могло пробачити, що “нагуляла від німця”. Мовляв, “того воно таке й несправне в тебе, що народила від фашиста, від убивці, гріха набралася”. Одного разу допекли її так, що Катрю знайшли у петлі… Гальошку ростила Олянка сама, на свою дванадцятирубльову пенсію.
Найближча Олянчина рідня знала, що таки й справді, від німця Катря народила, від фашиста, який зґвалтував її, невільницю з України. Та що скажеш тим, хто осліп від зненависті, втративши на війні чоловіка, синів, матір, малих дітей. Що доведеш тим, чиї родини знищили фашисти (навіть полкові газети писали про трагедію хутора Цвітки біля нашого села) – відступаючи, німці спалили його разом з людьми. Гальошка весь свій недовгий вік, не знаючи, спокутувала гріх цілої нації! Незахищена її душа просила тепла, щирості, доброти, та так і згасла, навіки чужою, знехтуваною. Так і не вислужилася Гальошка у моїх односельців. Не діждалася ні від кого хоча б промінчика любові…
Коли наше село топило водою, чи коли горіли хати від степу по три вряд, або тонули в зрошувальному каналі діти – згадували баби й Гальошку, хрестилися і підводили очі до неба. І хрест на її могилі завжди був пофарбований, перев’язаний, як годиться, рушником у поминальні дні. І написано там досі: Ягольник Галина. Без побатькові…

Ониськине свято
Світ ледь прокліпувався на новий день. Вмивався росами, потягався вайлувато на пухких споришах розкотистими туманами, рум’янів зорею. Сонно давали ноту на вранішній заспів пташки. І тільки Ониськин півень – найстаріший, як і баба, на дальнім кутку – зично й сердито, як ота Гайворонова циркулярка, нагло врізався в небесну мАнну літнього ранку. І знову, й знов!
— Та бодай ти кури не топтав! – лайнувся неголосно Петросусід. Потягло цигаркою. А Ониська дріботіла двором: від сараю – до хмизу, з хмизом – до печі. Від печі – до старої груші, де звечора жовтіла купка назбираних терпких дичок. Забула цеберочку – вернулася: ступала дрібно, наче спутана, помагала собі йти, часто веслуючи вільною рукою впередназад. А без ціпка ж!
У діжці з водою дзижчала бджола, баба мимохідь черпнула долонею по воді, вивільнила бранку, висадивши на пощерблений дубовий край. В діжкове плесо лунко булькнули та й втонули кілька слив. “І був би кисіль, так хто ж нарве?” – думки бабині давно розбігалися з нею самою – зі шкарубкими руками, що надто повільно ламали хмиз і пхали в піч. З покрученими ногами, які ледь човгали двором у прошитих на гумовій підошві черевичках з петриківського базару. І з попереком, що не хотів гнутися там, де думалось. Думки були стрімкими, як колись сама баба. “І то добре”, – тихо раділа Ониська, бо слабували головою й молодші від неі.
А їй сьогодні – вісімдесят сім! Тільки ніхто цього не зна! Бо й сільрада, де на пенсії мила підлогу, вітає, коли в метриці написано – на другу Пречисту, і дітионуки, і сусіди. Справжнє ж – воно ось, зараз.
І Ониська “намічтала” собі свято! Ні тобі пирогів пекти, ні столів накривати, як на Пречисту… Ані переживати, чи хліб вдасться, чи холодець ухватиться… Бо це нікому іншому – а тільки їй одненькій свято… Ото таке – без гостей і пирогів, без гостинців і подарунків, а бач, аж трусить її, як надумає… Аж їй рука в літній кухні тягнеться “зозулю” з гирькою на ланцюжку перевести годин на скільки вперед, аби вже швидше той вечір. Та Ониська прожила вік і знає точно, що день сільський міряється роботою – і жоден тобі вечір, навіть найжаданіший, не настане, поки не відробиш тому дню призначену самим літом поденщину.
Сновигала двором, була й на городі, і в березі, де пасеться Ланкакоза, разів шість. Рвала траву, сушила грушки, пасла кури, носила воду, збирала городину – ото недарма жартують сусіди: “Хто вам, бабо, повірить, що весь вік – на фермі, так би всім, як оце ви вештаєтесь на дев’ятім десятку…” Та вона вже й сама собі не вірить, чи було те життя до старості… Наче весь вік — стара!
Кілька разів між клопотами й роботами підсиджувала Ониська на облізлому ослінчику під погрібничком. Відпочивала. А коли вже й стара акація за її двором не втримала на верхівці розпечене сонце, зронивши його на самісінький край степу, баба зазбиралася до хати. Обійшла ще раз двір – чи не загулялася яка курка, заглянула до Ланки, підперла віником двері літньої кухні, поперевертала відра, повісила на штахет два чистих глечички. Набрала собі на ніч кухоль свіжої води з криниці та й рушила…
А в хаті… В хаті, умившись і помолившись, дістала з етажерочки, пофарбованої в біле – оту книжку, що її лишила бабі напам’ять молода вчителька, квартируючи дві зими в чистій половині Ониськиноі хати. Полюбувалася, погладила блискучі лаковані боки, поклала на коліна. Відкрила… Та й почала святкувать! У книжці були помальовані міста і палаци, пам’ятники і картини – де яка дивина є у світі! Ониська любила ту книжку, та так ні разу до її кінця й не дійшла – товста, а читає баба повільно, по складах – як навчили її, найстаршу, на печі менші братики, які ходили в школу, поки Онися після смерті мами дбала про господарство. Та й пізніше Ониська добувала науку, як прийдеться.
— Франція, – завела на всю хату. – Де вона, та Франція… І що ті франці таке їдять, що отаке гарне понабудовували…
Баба шурхотіла сторінками, бродила нетутешніми вулицями й палацами, почувалась крихітною й розгубленою у тому невідомому їй дивному й прекрасному світі. Підглядав через вікно за бабою місяць, купчилися навколо бабиноі книжки зорі, а Ониська все святкувала і святкувала!
…Поки й світ ледь прокліпувався на новий день.

“Порада”
На осінь Остап осліп. Зовсім. Сидів собі під хатою, мружився на скупе вранішнє сонце, слухав село. У Макарів скрипнула цямрина, і ще раз, і ще – тягають воду. Багато води – корів напуватимуть. У Северина в тім краю садиби, де суданище, сердито й глухо молот гепнув об прикорінь, і ще “геп!”, та й “геп!” — припинають кози. Менший Чигрин зі “шморгалкою” вовтузиться біля пускача, а трактор тільки попахкує, як Сидір цигаркою. І вхопив уже наче, і задимів – аж запахло, а тоді торохнув двічі та й вмовк. І знову! А втретє – “тррахтатататрах!” вперемішку з Чигриновим “матьтебеперемать” — зачмихав, “прокашлявся”, загуркотів! Потягло солярочкою, мастилом, кіптявою і аж наче – степом… Остап вдихнув глибше. Вхопив на повні груди, аж задурманило – прілого листя, гнилого яблука, вогкого соняшничиння… “Ось тобі, Остапе, й осінь”, – чи пробубонів, чи подумав.
Намацав вузлуватого ціпка, сперся на нього, підвівся, постояв та й знову сів. “А куди ти, небораче?” – спитав себе подумки. Чи вголос? – “Оно твоє, звикай!” Дотягся рукою, і обпекло іі колючим холодом, аж душу вжалило – дротина, щоб сліпому ходити, через увесь двір натягнута “по маршруту”. До “нужника”, до кухоньки, по дорозі – колодязь і курник. А справа, як двічі ступнути – поріг хатній. Цеберочка для води висить на штахеті, що між кухнею й погрібником. Не промахнеться, бо сам майстрував отой парканчик! І води навпомацки витягне зі свого колодязя – сам же й зруб ладнав, і крутильку, й ручку до неї. Та й закриє ще лядою сам, щоб листя, опадаючи, в криницю не трусило. “Хазяїн, бодай тебе!” – сказав? Подумав?
Зацівкало, вважай, поряд: “цівців, цівців” – молоко в порожню дійницю, а тоді веселіше, голосніше: “цівців, цівцівцівців!”. Ще таких дватри приспіви, і гукне Галькасусідка мало не у вухо: “Куме, Маня ось молочка тобі передала! За те, що яблучок їй вчора вкришив!” А він їй скаже: “Та не кричи ти, Галько! Я ж сліпий, а не глухий! Репетуєш на весь куток!” А вона отвітеть йому навмисне грубувато: “Та чи й не “нєжний” який!” А тоді “квоктатиме” з відчинених дверей літньої кухоньки, що і те ціле, і те “не тронуте”. Охкатиме, вичитуватиме. А він знову уявлятиме собі, що двері в тій кухні – зелені! Темні, як барвінкове листя в затінку. Такі його Надя покійна хотіла. Сама й фарбувала. Любила зелене. Поки він, було, всеньке літо з трактора – на комбайн у степу, вона й віконниці перефарбує свіженьким, і ворота, і хвірточки всі повимальовує, і двері на горище та в погрібничок… Чи було? Чи й з ним?
Перецівкало вже й три приспіви, а Гальки з молоком не чуть. Погнала корову в череду? Так Мишко ж ганяє. Десь подалася? Так наче ж із нього починають день з кумом. “До своїх клопотів людям ще й оцей!” – подумав на себе.
— Куме! — тихо, а не так, як завжди, обізвалась зовсім поряд Галька. Наче стояла тут. Чи, може, й стояла? Думки його слухала? – Діти твої дзвонили. Приїдуть вже завтра.
— Як завтра? Далеко ж он як!
— В дорозі вже, казали.
— Ти ж отчиталась, кума, що все добре у мене? У нас… Чого їхати? Що тут дивитися?
— Забирать тебе, куме, хочуть, – це вже Мишко. Удвох, бач, прийшли з Галькою.
— А ви ж їм що?
— Та що ми, куме. Твої діти… Твоі очі… Тобі рішАть. За нами діло не стане, Остапе. Будемо жить, як жили — ти ж знаєш. І зимуватимемо.
— І перезимуємо! – знов Мишко.
— А поради ж у кого? Де мені спитати? Наді нема…
Встав. Два кроки вправо. Поріг. Двері. Клямка. Почвалав у хату. Згорблений – аж помалІв.
“Господи! Я тебе не бачу, а ти мене почуй!” – став до кутка, де Надіни ікони. Несміло торкнУв пальцями лоба — вперше з дитинства, коли ще покійна баба Домаха вчила його складати пучку до хреста і казати “Оченаш”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment