Слово про «Слово»

Світлана Мартинова,
м. Дніпро

Сьогодні відомо про постійний інтерес з боку міжнародних дослідницьких центрів, як то Бібліотека Конгресу США у Вашингтоні, дослідницький відділ радіо “Свобода” в Мюнхені, Українська Пресова Агенція в Лондоні, архів Бременського університету, Каліфорнійський університет у Берклі, Міжнародний інститут соціальної історії в Амстердамі, до неформальних видань кінця 1980х —поч. 1990х рр. В останні роки існування СРСР вони здійснили справжній прорив до дійсної свободи слова й розкріпачення свідомості. Неформальні газети і журнали виникали, практично, щодня. Вони виходили у маленьких містечках і навіть селах. Прецедентів цього явища не було ні в минулому, ні в майбутньому.
Одним із центрів виготовлення неформальних видань був і Дніпропетровськ. На друкарських машинках, комп’ютерах, фотозасобами, у виняткових випадках і в типографіях, розмножувалися десятки назв нелегальних видань, тираж яких коливався від кількох десятків до кількох сотень екземплярів. Серед них було одне, унікальне, аналогів якому не існує. Мова про рукописну газету “Слово”, що виходила у Дніпропетровську в 19891992 роках у річищі дії Товариства української мови “Просвіта”. Поява першого числа газети навесні 1989 року викликала у місті великий резонанс. Ефект її дії, попри тираж в один примірник, був надзвичайний. З найвіддаленіших куточків мільйонного Дніпропетровська їхали люди аби прочитати “Слово”, яке відкрито ставило насущні і давно назрілі питання суспільного життя, викривало антинародні дії компартійних лідерів міста, області, республіки, комуністичну ідеологію, зокрема у сфері національної політики, висувало вимоги щодо розширення сфери вживання української мови, розвитку української культури, реабілітації національної символіки, встановлення республіканського громадянства, легалізації заборонених церков – УГКЦ та УАПЦ, економічного й політичного суверенітету республіки.
І сьогодні, через 20 років, теми, порушені “Словом”, здаються актуальними: необхідність оновлення у верхньому ешелоні влади, наслідки Чорнобиля, обрання до Рад усіх рівнів справжніх представників народу, необхідність політичної реформи.
Про гостроту порушених питань свідчить шалена полеміка зі “Словом” на сторінках “Зорі” та “Днепра вечернего”. Попри перебудовчі процеси в країні, обличчя цих видань, які перебували під найсуворішим ідеологічним контролем, не змінилося зовсім. Вони продовжували відображати партійне життя та “марксистськоленінську теорію в дії”, а поняття “гласність”, “плюралізм думок”, “демократизація” мали популістський характер. Породжені перебудовою і гласністю, запити населення до нової інформації ці газети не задовольняли.
Тому з такою увагою стежили демократичні сили в Дніпропетровську за неформальною пресою, перевагою якої була новизна, сміливість, опозиційність. То ж розгромні рецензії офіційної преси тільки додавали “Слову” популярності.
Редактором і засновником рукописної газети “Слово” став Володимир Заремба – тодішній голова товариства “Просвіта”, письменник, відомий вітчизняним і зарубіжним читачам як автор історикодокументальних повістей про українського поета Івана Манжуру, художників Василя Корнієнка, Миколу Глущенка, “степового Колумба” нашого краю Олександра Поля.
Активними учасниками і членами редколегії стали художники Іван Шулик та Володимир Миколюк, письменники Віталій Старченко, Олесь Завгородній, Анатолій Шкляр, Григорій Гарченко, журналіст Борис Ковтонюк.
Тому публіцистика “Слова” — політична й художня одночасно. Основну частину публікацій складають тексти інформаційних жанрів, найхарактернішим із яких є нотатка. Означимо хоча б окремі з них: подієві нотатки про мітинг пам’яті жертв Чорнобильської аварії, який відбувся 26 квітня 1989 року у парку Чкалова і потрапив у розряд несанкціонованих, екологічні мітинги напередодні 9 сесії міськради біля прохідної заводу ім. Г. Петровського, нотатки про зникнення бюсту Шевченка у Сухачівці, про початок збору коштів на пам’ятник Д. Яворницькому, про стан справ у сфері освіти, про заборону міськвиконкому та облвиконкому провести конференцію Товариства української мови у Дніпропетровську.
Окрім нотаток у газеті присутні такі жанри як анонс, мініогляд, анотація, мінірецензія, бліц портрет. Анонси повідомляють про появу нової газети “Прес  кур’єр” Дніпропетровського обласного відділення Спілки журналістів, вихід книг у видавництвах “Радянський письменник”, “Наукова думка”, “Промінь”, про установчі конференції Товариства української мови на Дніпропетровщині.
Серед оглядів варта уваги розповідь про шевченківське свято “Від серця Європи – до серця України”, присвячене 175річчю від дня народження Т. Шевченка, яке проходило у Дніпропетровську в травні 1989 року за участі міжнародної делегації з 250 чоловік: українців, чехів, росіян, югославів, білорусів і канадців, казахів і бразильців, грузинів і японців, естонців і китайців, болгар і австрійців, фінів, африканців.
Особливу вагу привертають публікації на кшталт “питання – відповідь”.
Означені матеріали умовно можна об’єднати в рубрики: “До Ленінської національної політики”, “Хроніка русифікації України”, “Під контроль громадськості”, “Чи знаєте Ви, що…”, “Хто відповість?”, “Перші кроки Відродження”, “Український народ – великий народ!”, “Помилки чи вандалізм?”
Суспільно – політична термінологія “Слова” експресивно забарвлена, вона добирається письменниками цілеспрямовано, відповідно до авторської позиції. А спосіб відображення дійсності націлений не тільки і не стільки на фіксацію зовнішніх рис явища, скільки на емоційно – художнє його узагальнення.
“Хочете заглянути в душу тої людини, в якої відібрали історичну пам’ять, національну самосвідомість, людську гідність? То заходьте до будьякої з трьох унікальних китайгородських церков – скарбу, якому не скласти ціни – збудованих в 1754 – 1757рр. Бачили вони на своєму віку і буйний цвіт запорозької вольниці, чули вони горласті крики татар… В останній шлях на бій, на смерть, на славу звідси вирушали наші предки… Незбагненним чином пережили вони руйнації новітньої історії й ось такими, як після Мамаєвого нашестя, сьогодні вони стоять і дивляться на нас.
Хочете охопити одним поглядом усі екологічні проблеми? Це важко – подивіться на Варваринську церкву! В її очах – бійницях, що розчахнулись на весь світ, зяють і ці проблеми, як образ вірогідного майбутнього мертвого світу і бездуховність суспільства, через яку можемо дійти до крайньої межі!” — писало “Слово” у числі №10 за 30.06.1989.
В цьому випадку це узагальнення сягає такого рівня, який називається публіцистичною (або навіть – художньою) типізацією, що зближує журналістику з художньою літературою.
Газета, окрім текстів інформаційних жанрів, публікувала художні твори письменників, здебільшого поезії Г. Гарченка “Кому страшніше?”, Л .Кисєльова “Я позабуду все обиды”, В. Старченка “Прокидались святі”, Б. Ковтонюка “Рідна мова”, Д. Павличка “Безбатченкові” та інші.
Чи не найсміливішим був недрукований раніше вірш Олександра Зайвого “Летаргія”:
Накрив туман горби та ями,
А небо чорне – як земля…
Вкраїна вкрилась трудоднями,
і спить на власних мозолях.
Сліпці очима ясновидців
Плакатно дивляться згори.
Закличний лозунг їхній вицвів
і вилиняли прапори.
Спить Україна безтурботно
Сон летаргійний не в добро
Мертвотним дихає болотом
Стократ отруєний Дніпро.
Убите слово, дух убитий,
А Україна мертво спить!
Її ще можна розбудити!
Та тільки страшно розбудить.
І досі згадуються “Тези і антитези” Володимира Голобородька:
• Щоб спокій не снився, не треба спати.
• Мрія рабів – сите безправ’я.
• Якщо вам ніде жити, живіть в серцях людей.
• Чим страшніші тюрми, тим кращі з них музеї.
• Після грози дихається легше, але не довго.
• Якби не склероз, і я б постійно думав про людей.
• Люди стають маленькими, бо на них постійно давлять згори.
• Черга стане меншою, якщо тісніше згуртувати ряди.
Епіграфами до кожного числа стали поетичні рядки Т. Шевченка та В. Симоненка.
“Слово” вивішувалося у великій вітрині першого поверху будинку №60 по пр. Карла Маркса, званого ще Будинком преси. На другому поверсі цього будинку мало кімнату Товариство української мови “Просвіта”. Відразу ж збирався натовп бажаючих прочитати її, адже біля будинку завжди людно. Поряд – головпошта, міськдовідка, пункт міжміського телефонного зв’язку.
До того ж газета відразу привертала увагу, завдяки своїм зовнішнім ознакам: схожа на звичайну стіннівку з двохтрьох ватманів, розміром 2 м на 90см, написана фломастерами різних кольорів, з наклеєними фотографіями і малюнками.
“Слово” діяло й резонувало, про що свідчать події, які розгорнулися навколо цієї газети. Спершу стався конфлікт із власником будинку, де вивішувалася газета – Управлінням у справах преси. Потім, невідомо з чиєї вказівки, почали зривати випуски рукописної газети. Після того, як редколегія виготовила спеціальну рамку і газету почали замикати на висячий замок, хтось невідомий уночі почав обливати газету конторським клеєм та масляною краскою. Тож активістами “Просвіти” була виготовлена переносна вітрина, яка на кілька годин виставлялася з кожним черговим випуском “Слова” в різних багатолюдних місцях, а потім перебазовувалася в інше місце.
Згодом виготовили стаціонарну вітрину – одну для газети “Літературна Україна”, а другу для “Слова”, які міцно закопали й зацементували біля Палацу залізничників, однак вітрини почали руйнувати, зривати запобіжні металеві сітки, що захищали скло, розбивали саме скло, а самі вітрини вимазували клеєм.
Доходило навіть до фізичних розправ. 30 травня 1990р., коли співпали два свята – День міста і Всесоюзний день воїнів – учасників афганської війни, у Дніпропетровську сталася подія, про яку було сказано на сесії Верховної Ради. Активісти Товариства “Просвіта” й Народного Руху поети Іван Сокульський, Віталій Старченко, Валерій Ковтуненко, що стояли біля Будинку преси з розгорнутим “Словом” та національним прапором, були жорстоко побиті особами у формі десантників.
Випуски “Слова” припинилися у 1992 році, коли Україна здобула незалежність і з’явилася демократична преса. Всього було випущено більше двадцяти чисел з яких збереглася лише половина, та й та у досить пошарпаному вигляді, а між тим для дослідника суспільно політичної ситуації зламу десятиліть ця газета є неоціненним джерелом.