Валентин Сильвестров – геній… Але не пам’ятник

Сергій Тримбач

28 серпня, МКФ “Молодість”, кінотеатр “Жовтень”. Сергій Буковський нарешті презентував свій новий фільм “В. Сильвестров”.
Картина про композитора, який дістав світове визнання і справедливо вважається генієм. То ж вочевидь була спокуса оповісти про велику людину, поставивши камеру десь знизу і спозирати Сильвестрова на тлі небес.
Те, що я побачив, – сказав одразу після перегляду герой фільму, – відділяє цю картину від хибної методи показу композиторів, художників як якихось небожителів. Можна поставити у фільм будьякого іншого персонажа, в такій стилістиці бомжа навіть неважко собі уявити… Це мені сподобалось.
Справді, Буковський розвинув стилістику, уже апробовану у своїй попередній стрічці “Головна роль” (у центрі актриса Ніна Антонова, мати режисера). Людина, яка живе у мистецтві, так, але ж воно витворюється з безлічі “низьких” побутових речей і проявів, від яких актриса не тільки не відхрещується, а навпаки – вони є складовою її органіки: в житті і мистецтві, оскільки між ними немає жодних стін і перегородок.
Так і Сильвестров. Геній, який живе у маленькій тісній квартирі на Русанівці, у світі, незрідка такому обдертому і некрасивому, який мало схожий на ті, що можуть народжувати геніїв чи якось і чимось надихати їх. А от композитор надихається, мелодії в ньому народжуються і живуть, і лягають у партитури.
Щоправда, ті партитури всього лишень набір знаків, які ще належить перетворити на музику. Фільм складається з трьох частин, перша й остання присвячені репетиціям, на яких присутній сам Сильвестров. Щось на зразок батька, якому дозволили постояти біля породіллі….
Ох, батько доволі нервовий. “В партитурі ж усе написано!” – раз по раз вигукує він. Зрештою, твір народжується, але ж які муки!
І це диво треба бачити! Попри тривалість картини у дві з половиною години.
Свою любов і увагу до творчості Тараса Шевченка Сильвестров, окрім усього, пояснює (у фільмі) так: “Він же псалми писав! Вірші, які співаються. Він їх не шліфував…” От як сказалося, так і сказалося. Цей принцип покладено і в основу поетики фільму Буковського. В кадрі лишається те, що не прийнято лишати в ньому – це ніби чернетка, яку ще треба вибілити. Може й треба, але ж тоді зникне відчуття свободи, яке буквально пронизує кожен фільмовий план і саму вільну течію стрічки. Головний і невимовно щасливий (бо це щастя, прожити в кінозалі цю стрічку) фінальний образвідчуття: ми бачимо Вільну непокріпачену людину, яка із самого свого щоденнобуденного (візуально – так) життя витворює щось таке, що життя те розширює до меж космічних, вселенських. Тільки є у фільмі не лише Герой, а й Автор, який навіть часом візуалізується в кадрі. Передусім у середній, центральній частині (“Зона пам’яті”). Це сам режисер… Картини б не було (такої!), якби ступінь свободи Автора не дорівнювалась би свободі Героя: Генія, Творця, що живе у “низьких” шарах буття, нітрохи з того не комплексуючи, а радше навпаки – використовуючи матеріал тих “низин” як паливо для своїх польотів у загірні вершини…

Інф. з Фесбука

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment