Юрій РУДЕНКО,
доктор педагогічних наук, професор НПУ ім. М.П. Драгоманова
Із давніх-давен відомо, що історія – мати всіх наук, зокрема і педагогіки, просвітництва. Історія рідного народу, Батьківщини є також величним педагогом життя, учителем і виховником зростаючих поколінь. Чим глибше вони знають історію України, тим вищою мірою, як правило, вони будуть виховані. Однак чому ж історичні знання є чи не найбільшою “білою плямою” в свідомості наших громадян, навіть багатьох так званих політиків, політологів, державних діячів, зокрема депутатів та їхніх всіляких експертів? Може тому, що історія України понині залишається багато в чому неправдивою, пройнятою раніше нав’язаними нам стереотипами, міфами, чужими оцінками? І тому, що сучасна освіта не дає зростаючим поколінням ґрунтовних історичних знань?
Цього, 2020, року минає славне 700-ліття звільнення значної частини України від татаро-монгольської навали на Східну і Центральну Європу. Це звільнення, перші великі та резонансні на всьому материку Європи перемоги українських військ (багато хто й нині думає, що їх тоді просто не було, адже чимало народів, зокрема українці, були “пригноблені” зайшлими ордами), які об’єдналися з сусідніми литовськими військами, стали прологом до ще більших перемог, остаточного вигнання чужинців із етнічних українських земель. Такий значний ювілей необхідно широко відзначати у всеукраїнському масштабі, використовуючи його потужний, фактично невичерпний пізнавально-виховний потенціал для зміцнення Української держави і захисту її від недругів, замаскованих і прямих ворогів.
Активна участь учнів і студентів у відзначенні цієї вікопомної дати сприятиме тому, що вони відкриють для себе багато нових історичних фактів, духовних скарбів “славних прадідів великих” (Т. Шевченко), нову героїчну когорту українців-лицарів меча і честі, які ще в 1320 році проливали кров за волю рідного народу, його національну свободу, державність.
Задля допомоги просвітянам, широким колам працівників освіти (а вона реформується мляво, без чітко визначених орієнтирів, часто “навпомацки”) рекомендуємо звернутися до науково, ідейно і духовно наснажених матеріалів одного з найвидатніших творів української культури, зокрема науки і просвітництва “Історії Русів” (тобто українців), яка видавалася в 1846 р. в Москві, 1956 р. в Канаді та 1991 р. в Києві.
Цей фоліант вітчизняної культури високо оцінювали Т. Шевченко, М. Максимович, В. Антонович, П. Куліш, М. Драгоманов, М. Грушевський та інші видатні вчені. Як уважають дослідники, “Історія Русів” написана в кінці ХVІІІ або в перші десятиліття ХІХ ст. Ім’я автора понині точно встановити не вдалося (здебільшого автором “Історії Русів” вважається українець за походженням і світоглядом Г. Кониський, який працював, до речі, ректором Києво-Могилянської академії).
Автор “Історії Русів” зосереджує свою увагу на визначних подіях середньовіччя – перемогах в 1320 році литовсько-українських військ над татаро-монгольськими загарбниками. Спростовуючи в свій час нав’язані історичній науці, системі освіти і виховання стереотипні положення про нібито загарбання українських етнічних земель Литвою, пізніше Польщею, автор “Історії Русів” пише, що із-за навали татаро-монголів, починаюся з
1240 р., значна частина українців змушена була переселитися в сусідні Білорусь і Литву, вступала там із місцевою елітою в шлюбні відносини, брала участь у державному і політичному житті Великого князівства Литовського, поширювала здобутки української культури і науки. Українська еліта, що тимчасово проживала в Литовській державі, домовилася з князем Гедиміном про спільні військові дії проти татаро-монгольських загарбників.
Автор “Історії Русів” пише: “Тому Гедимін князь року 1320-го, прийшовши в межі українські з воїнством своїм литовським, з’єднаним із українським, що перебувало під орудою воєвод українських Принцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з України татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній головній над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, князі татарські, принци ханські” (“Історія Русів”. /Пер. І. Драча; вступ. ст. В. Шевчука. – К. – Рад. письменник, 1991, стор. 41). Ці надзвичайно важливі, історично достовірні положення автора про визначних державних і військових діячів України, витязів визволення рідного народу, одухотворяють наше далеке героїчне минуле. Така наукова інформація збагачує історичну пам’ять, національну свідомість, поглиблює національно-духовну ідентичність учнів, їхній український патріотизм, сповнює їхні серця гідністю і гордістю за наших пращурів, прагненням у сучасних умовах продовжувати їхні справи, заповіти відстоювати свободу свого народу від будь-яких спроб обмежити чи знищити її.
Тогочасна українська патріотична еліта була настільки потужна, політично зріла, що після блискучих військових перемог над ворогом на звільнених українських землях було відновлене “правління руське під начальством вибраних од народу осіб” (стор. 41). Українська ділова мова стала офіційною мовою і в Литві, і на звільнених наших територіях. Завдяки наведеним у книзі історичним фактам і поясненню вчителів учні нової української школи усвідомлять, що в умовах постійних воєнних загроз з боку Польщі, Угорщини і татаро-монголів “відбувалося добровільне об’єднання Руси з Литвою в одну державу, під одне право обопільне і начальство”, як пише автор, і ця держава почала називатися Велике князівство Литовське і Руське, як відзначають сучасні дослідники.
Педагоги покликані розкривати справжні причини і умови перебування нашого народу в складі Польської держави з 1386 р. Польща волелюбних наших предків не завойовувала. Істина в тому, що в 1320 р. литовський князь Ягайло одружився з королевою Польщі Ядвігою. Згідно з тогочасними європейськими традиціями і законами українські землі стали, за згодою нашої еліти, складовою частиною об’єднаної держави. Як глибокий мислитель і український патріот, автор “Історії Русів” пише, що Україна “під давньою назвою Руси об’єдналася тоді разом із Литвою в королівство Польське на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між розлогих засад головна полягала в сих пропам’ятних словах: “Приймаємо і з’єднуємо як рівних до рівних і вільних до вільних”. Ту постанову час від часу кожний король при коронації підтверджував під назвою Пакта Конвента” (стор. 42-43). Цікаво, що представники української еліти і народу були задоволені на той час законами, умовами, які не порушували міжнаціональної рівності, об’єднання в одну державу трьох народів – польського, литовського і українського (тогочасна назва руського).
Однак пізніше в Польщі грубо порушувалося законодавство, панували безлад і анархія, шляхта систематично тяжко експлуатувала, знущалася з українців, забороняла українську мову і культуру, полонізувала і окатоличувала їх. Українці масово покозачувалися, зі зброєю в руках підіймалися за боротьбу з польськими гнобителями.
Наші медіа, навіть патріотичні, замовчують і такий круглий ювілей, як 425-річчя переможної, доленосної для Європи битви об’єднаних військ запорізьких козаків під орудою отамана Степана Развана (7 тисяч воїнів) і господаря Молдови Михайла Хороброго (10 тисяч воїнів) 13 серпня 1595 р. під Калугаренами, на півдні Волощини з турецькими загарбниками, армія яких нараховувала до 100 тис. османів. Багато європейців здивувалися такій перемозі, бо не знали, що саме гартовані в боях запорізькі козаки відіграли вирішальну роль у цій перемозі. Вони непоміченими зайшли з тилу османів, раптово і навально, з лицарською запеклістю, могутньо вдарили по ворогу. Турецька армія зазнала катастрофічної поразки. На жаль, слава великої перемоги дісталася в основному князівству Молдова.
Пам’ятаючи про численні фальсифікації нашої історії, необхідно активно очищати її від викривлених фактів, ненаукових оцінок подій, приховування і замовчування героїзму українських воїнів під час служби в складі армій інших країн.
Так, значна частина польських істориків, пишучи про перемоги військ польського короля Івана (Яна) Собеського (наші історики пишуть про його українське походження) під Віднем і Парканами в 1683 р., замовчують, що в його армії було 14 тисяч воїнів, з них 10 тисяч були українські козаки. До іншої частини польського війська входили драгуни і гусари, також набрані на території України. Учні з цікавістю дізнаються, що війська короля І. Собеського поверталися після перемог через столицю Польщі Краків, одначе “у часи середньовіччя відчуття історичної справедливості було розвинене краще (ще зберігалися ознаки лицарської моралі! – Ю.Р.), ніж тепер, тож, як і після Грюнвальда, більшість трофеїв лишилася в Україні, зокрема у Львові” (відомий історик С. Семенюк).
На жаль, сучасні наші владні структури, всі медіа “не помітили” і видатної віхи історії України, зокрема такого просвітницько-педагогічного, національно-патріотичного та ідейно-політичного явища, як 120-річчя від дня заснування першої “Січі” Кирила Трильовського, соратника І. Франка. Перша спортивно-антипожежна національно-патріотична організація “Січ” була заснована 5 травня 1900 р. в с. Завалля на Івано-Франківщині. В основу діяльності “Січей” було покладено волелюбні козацько-лицарські традиції, цінності. Через кільканадцять років в Україні, насамперед у Галичині і Буковині, на героїчних козацько-лицарських традиціях вже діяли, за одними даними, 1056 “Січей”, за іншими – біля 1500 “Січей”, напевне, разом із тими, які організовувалися в інших країнах, в діаспорі в І пол. ХХ ст..
Сотні тисяч учнів і студентів, працюючої молоді та їхніх симпатиків вивчали історію національно-визвольної боротьби козацтва проти чужоземних загарбників, відстоювали свої національні, соціальні і політичні права, брали активну участь у виборах. Вибирали послами (депутатами) відомих земляків-патріотів К. Трильовського, В. Стефаника та ін., до Австро-Угорського парламенту та Галицького сейму. Пізніше, в умовах І Світової війни, на основі “Січей” було створено військово-патріотичні товариства “Українські січові стрільці”, члени яких стали “ядром” Української Галицької Армії (УГА). Під її захистом було створено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), яка об’єдналася з Українською Народною Республікою зі столицею в Києві (УНР) в єдину соборну Українську державу 22 січня 1919 р. Тому ця доленосна історична дата щороку урочисто відзначається як День соборності (День злуки) України. Як бачимо, 120-літній ювілей виникнення “Січей” Кирила Трильовського є свідченням феноменального успіху – тріумфу виховання зростаючих поколінь українців засобами козацької педагогіки. Вихованці “Січей” зробили величезний внесок у створення Збройних Сил незалежної України в 1917-1921 роках, а пізніше багато з них героїчно боролися в лавах УПА з військами гітлерівської Німеччини і сталінського режиму СРСР.
Відзначення історичних дат, зокрема ювілеїв ми покликані вповні використовувати як високоефективні шляхи, засоби поглиблення українського патріотизму, духовності зростаючих поколінь, зміцнення єдності нації, незалежної України. Необхідно все зробити для того, щоб у новітній українській школі учні пізнавали “чисте золото” історичної правди.
