Державець, світоч нації

До 155-ччя митрополита Андрея Шептицького

Нещодавно в Івано-Франківському Народному домі “Просвіта” відбулася регіональна науково-практична конференція “Митрополит Андрей Шептицький – духовний батько, світоч української нації”, присвячена 155-річчю великого українця. Благословив конференцію отець Орест Путько, наголосивши, що митрополит Андрей Шептицький – титанічна особистість і як релігійний, так і національно-державницький діяч.
У конференції взяли участь голова ВГО “Союз українок” Ореслава Хомик, науковці Марія Федунь (м. Івано-Франківськ), Олег Огірко (м. Львів), Олег Білоус (м. Івано-Франківськ) та багато інших науковців, працівників музеїв, громадських діячів.
Конференцію привітав начальник управління культури Івано-Франківської ОДА Володимир Федорак.
Серед організаторів – Івано-Франківське ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка.
Нижче подаємо виступ голови обласного об’єднання Степана Волковецького. Акценти, розставлені промовцем, стосуються насамперед співпраці Церкви і “Просвіти” не тільки в минулому, а й у сьогоденні.

Всечесний отче, президіє, шановні учасники конференції!
Митрополит Андрей Шептицький займає особливе місце в історії Української Церкви та українського народу. Можна стверджувати, що він є унікальною історичною фігурою, бо ніхто більше не зробив для Церкви і народу.
Це була унікальна особистість, вплив якої, особливо на Галичині, був колосальним, його роль і значення і до сьогодні не до кінця належно оцінено і усвідомлено багатьма нашими громадянами. З повним правом його можна назвати духовним батьком України.
Походив із знатного українського роду Шептицьких, який отримав графський титул і з часом спольщився.
У свої 23 роки прийняв рішення стати монахом, хоч перед ним відкривалися можливості військової чи державної кар’єри. Чи не дивно? Не звично було і те, що його вибір зупинився не на католицькій церкві (польській), а на греко-католицькій. В цьому очевидно відчувається усвідомлення ним ще з молодих років своєї історичної місії.
З вересня 1892 року був висвячений на священика. Тоді ж відслужив свою першу службу у родинному селі.
2 лютого 1899 року номінований на Станіславівського єпископа. Направив до своїх вірян шість послань українською мовою, що було абсолютною новацією для тих часів.
17 грудня 1900 року був номінованим Галицьким митрополитом і очолював греко-католицьку церкву до 1944 року. Почав з реформи богословської освіти: організував Львівську семінарію, відкрив єпархіальні семінарії у Станиславові та в Перемишлі, відправляв найздібніших студентів до університетів Риму, Відня, Інсбруку, інших відомих осередків науки.
Заснував українське богословське наукове товариство, Львівську богословську академію, католицький інститут церковного з’єднання… Дбав про розвиток монашого життя: заснував монастир студійського правила, орден редемптористів і з тих його членів, які прийняли східний обряд.
Великого значення надавав екуменічній діяльності. Сприяв розбудові російської греко-католицької церкви, в 1917 році, будучи насильно вивезеним російською владою, організував у Петрограді Синод російської католицької церкви. Призначив отця Леоніда Федорова екзархом для греко-католиків Росії.
Був найбільшим на той час меценатом: витрачав значні кошти на заснування Українського Національного музею, купив для нього приміщення, зібрав одну з найбільших в Європі колекцій іконопису, організував єпархіальну бібліотеку в Станіславові, академічний дім, народну лічницю та Земельний банк у Львові (1910 р.), страхове товариство “Дністер”, надавав підтримку майстрам українського живопису О. Новаківському, М. Сисаку, О. Куриласу та стипендії молодим українським митцям, допомагав сиротинцям, створював заповідники, сприяв відкриттю курортів (наприклад, в Черче, на Івано-Франківщині).
Всіляко підтримував діяльність “Просвіти”, спортових товариств “Січ” та “Пласт”, “Рідної школи”, “Сільського господаря”, організацій, що несли в собі українську ідею. Був незаперечним авторитетом не тільки для вірян – греко-католиків, але і для всієї української людності Галичини і України в цілому.
Настановляв священиків працювати для народу, зокрема, відомі його слова про те, що “священник, що навіть на жадання парафіян не хоче утворити читальні, склепу, шпіхлєра (склад з зерном – С.В.), не відповідає своєму становищу”.
У часи митрополита Шептицького (а це майже півстоліття) священник був більше, ніж духовна особа і служитель церкви. Він мусив бути і громадським діячем та в певному розумінні відповідальним за громаду, у всякому разі за її духовність. Чим не приклад для священників українських церков?
Всіляко підтримував кооперативний рух, економічну діяльність, створення банків, відповідним чином настановляв на цю діяльність найперше священників і всіх вірних Церкви.
Маючи величезний вплив, брав активну участь у політичному житті краю. Підтримав утворення Західно-Української Народної Республіки, брав участь у підготовці її малої Конституції “Тимчасового основного закону”.
Виступив проти Голодомору, організованого більшовиками, виступав проти знищення поляками православних церков Холмщини і Підляшшя, насильницького окатоличення місцевого населення. В 1938 році видав відозву, в якій назвав дії польської влади “приголомшливими”, а польську державу і костел – ворогами Вселенської церкви, Християнства.
Вітав проголошення ОУН Акту відновлення Української Державності 30 червня 1941 року.
Розчарувавшись у намірах німців і бачачи їх методи в час окупації, виступив проти нацизму та большевизму у багатьох зверненнях – пастирських посланнях та особистих зверненнях до Гімлера з приводу нищення єврейського населення Галичини, а також до Сталіна та Хрущова. В 1942 році направив послання до вірних “Не убий!”, де засуджував політичні убивства. Організував систему переховування євреїв у монастирях від фізичного знищення. Зустрічався з керівниками європейських держав: США, Великої Британії, Франції… Всюди і завжди говорив про Україну, потребу її державного самовизначення та відповідальність людей перед Богом.
Був одним із найбільш освічених людей у Європі, знав більше 10 мов.
Митрополит Андрей залишив нам заповіти на всі віки. Одним із них, який був і залишається актуальним є такий: “якою б не була Росія, вона добровільно не зречеться своєї влади над Україною. Але якщо Україна хоче жити вільним життям, то мусить обов’язково відокремитися від Москви, повинна стати незалежною державою, шукати собі союзників серед інших вільних народів”.
Інший дуже важливий заповіт. Відчуваючи свій близький кінець Великий Митрополит пророче говорив:
“Наша церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької церкви. Вона буде гарнішою, впливовішою від давньої та буде обнімати цілий наш народ. Україна звільнена від свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високо розвинутим державам”.
Пам’ятаймо і дотримуймося всіх заповітів цієї унікальної особистості, глибоко вивчаймо його діяння! Митрополит Шептицький був справжнім державцем бездержавної нації. І владі та політикам варто б у нього повчитися, як будувати державу, освічувати народ, прокладати йому шлях у майбутнє.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment