Інакше це був би не він

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози “З присмеркового дзеркала”, котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві “Ярославів Вал”. Презентація видання планується 24 вересня.
Пропонуємо фрагмент з книжки.

Богдан Горинь

Закінчення. Початок у ч. 37 за 2020 р.

Могло скластися так, що в особі Богдана Гориня ми мали б не дипломованого філолога, а живописця чи графіка. Він наполегливо опановував мистецтво графіки й живопису в художній студії при тамтешньому цукрокомбінаті. А після закінчення середньої школи вагався, куди податися: до університету на філфак чи в художній інститут? Філологія переважила. І ми одержали саме такого Гориня, який, ставши домежно літературоцентричною особою, не тільки розпрощався зі своїми захопленнями у світі образотворчого мистецтва, а й виріс в авторитетного мистецтвознавця.
Літературна кар’єра Богдана Гориня починалася успішно. Постійно заглиблений у питання теорії літератури й психології творчості, він – проти інших неофітів критики – мав серйозну теоретичну підготовку й одразу продемонстрував, що йому тісно в поточному рецензуванні, де автори не ставили перед собою якихось амбітних завдань – тільки аргументували свою прихильність чи неприхильність до тієї або тієї книжки. Горинь щоразу виходив із широкого контексту, бачив усю літературну панораму, незрідка оглядався у вчорашній літературний день і навіть намагався вгадати завтрашній. Одне слово, в його особі українська критика одержала автора справді перспективного. До речі, я переконаний: справжніх талантів у критиці завжди неспівмірно менше, аніж у прозі, поезії чи драматургії. Бо в ідеалі критика – окрім усіх тих чеснот, котрі вимагаються від поета чи прозаїка, – передбачає й енциклопедичну освіту.
Не відволікатимуся тут на найпоширеніші дефініції критики, бо це окрема тема, і вона заведе розмову далеко вбік од особи Богдана Гориня. Скажу лише, що він, уже добре знаючись на образотворчому мистецтві, дошукуючись особливостей творчих таємниць видатних митців, так само активно починав працювати й у літературній критиці. Готуючись висловитися про того чи того автора, він нагромаджував про нього матеріалу чи не на цілу дисертацію.
Добре пам’ятаю, як у 1996 року, коли було 60ліття Драча, ми втрьох поїхали на Тернопільщину, де з цього приводу влаштували цикл творчих вечорів поета. Ще мало знаний мені тоді Богдан Горинь дістав аж пожовтілий од часу машинопис. То була фундаментальна розвідка про Драча, написана ще в доарештні часи Богдана Гориня. Десь за два десятиліття до тих днів, коли ми їздили по Тернопіллю. Отоді й почав для мене відкриватися ще однією гранню вчорашній дисидентправозахисник і один із найпомітніших депутатів українського парламенту. Задля цікавості попрохав у Богдана Миколайовича машинопис. Це був літературний портрет поета, матеріалом для якого послужили його ранні – і, як на мене, найкращі – збірки. Обсерватор Горинь демонстрував там мистецтво вчитування в незвичні для тогочасної поезії образні головоломки, котрі дехто сприймав як несерйозні шаради. Горинева рецепція Драчевої поезії була справді несподівана і, здається, цілковито незалежна від усього, що тоді писалося про нього.
Ні, Горинь не читав тоді свій, як він сам висловився, реферат про Драча. Пояснив, що віднайшов цей текст у своєму архіві тільки для того, щоб підновити враження про поезію ще тогочасного Драча. Зізнаюся, тоді я вже іншими очима подивився на Богдана Гориня. Доти він, як і вже добре знаний мені його брат Михайло, був, як мовиться, чистої води політиком, для якого ніде поза політикою немає жодних інтересів, бо він усього себе до останку присвятив політиці, котра вимагає від амбітної людини, що працює на сподіваний результат, домежного напруження всіх сил і не надто прихильна до її гобі та інших слабостей.
Згадаймо, Вінстон Черчилль мав літературний талант і навіть устиг, окрім сотень статей та історичних розвідок написати цікавий роман “Саврола”. (До речі, твір в українському перекладі побачив світ у видавництві Олега Жупанського).
Цим людям було набагато легше з усіма їхніми гобі та захопленнями. Українська ситуація в усіх вимірах в стократ складніша. Бо ж реально Української держави ще немає, вона тільки твориться і постійно перебуває перед складними викликами та в затяжній зоні турбулентності, що загрожує самому її існуванню, як для нас – то, здається, недозволена розкіш. Але…
Перечитуючи тритомний романколаж Богдана Гориня “Не тільки про себе”, розумієш, що він народжений для іншого життя, ніж був змушений силою обставин прожити. Очевидно, йому глибоко органічними були б повільноплинні дні кабінетного вченого в оточенні важливих наукових фоліантів. Мистецтвознавець, літературознавець, публіцист із фундаментальним підходом до облюбовуваних і всебічно вивчених тем. Власне, саме такий Горинь, якого я побачив у час роботи над двокнижжям про Святослава Гординського та його добу. Тоді, коли він опинився поза тією активною політикою, в котрій мовби згоріли кілька десятиліть його життя. Він присвятився цьому, оскільки всі Горині самомобілізувалися на справу нашого національного визволення й побудову незалежної держави. Характерно, що зпоміж усього вкраїнського дисидентства домінують гуманітарії (Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Євген Пронюк, Василь Лісовий, Олесь Шевченко, Іван Гель, Микола Горбаль, Василь Овсієнко і, звичайно ж, уся трійця братів Горинів).
Не секрет, що чимало депутатів, посидівши у стінах парламенту, серйозно прискарбилися, зайшовши туди з одними – часто доволі скромними – статками, вони вийшли звідти доволі заможними людьми. Або й дуже заможними. Бо ж і не секрет навіть далеким од розуміння парламентських буднів, що там є чимало сценаріїв здобути гроші мало не з повітря. Оскільки щоразу в ВР завдяки різним виборчим технологіям потрапляють десятки абсолютно темних людей або й закінчених невігласів (скажімо, охоронці олігархів, масажисти господарів життя, водії і т. д.), то коли дехто з них мусить сказати в мікрофон, хоч кілька слів, а то й навіть артикулювати депутатський запит чи навіть законопроєкт, то це для них неможливе через їхнє анальфабетство. Бо що ж він скаже, як він навіть не дуже орієнтується, на якому світі живе. Ото й просить едуковатого депутата: “Напиши мені, що треба казати і поясни, чому я те казатиму”. І має той, хто зварганив таку шпаргалку, паку “зелених”.
Або просять якість бізнесмени: пролобіюй наші інтереси. Пролобіював – сипонулася купка грошей. Чи певна фракція розсипається, то перейди до нас. “Ціна питання” – поважна сума доларів. А ми не можемо зрозуміти закони “броунівського руху” депутатів. Думаємо, чому він собі місця не нагріє в одній фракції, а все стрибає то в ту, то в ту. Виявляється, це популярний заробіток – торгування собою.
Але це ще не такі масштабні й результативні операції. Індивіди з серйозними апетитами, користуючись усіма можливостями, котрі дає перебування в парламенті, швидко ліплять свої фірми, вмудряються через представників виконавчої влади, переганяти туди бюджетні кошти, брати в банках кредити, котрі вони ніколи не повернуть (для цього є чимало сценаріїв – аж до банкрутства банків). Тому й не треба пояснювати особливості “посполитого рушення” в парламент – так багато націлюється туди з непогасною мрією легко вийти в мільйонери. Для цього треба тільки ввійти в парламент.
Знаю, що Горині в парламенті не прискарблювалися в жоден спосіб. Не надбали вони статків політичною діяльністю. Не мав бізнесу Михайло. Не мав і не має Богдан. Вони – люди ідеї. Ті, кого вчора було мало. Ті, кого і сьогодні мало. Якщо навіть не ще менше. Легко перелічити тих, хто ходив у велику політику і, перебуваючи в тому токсичному середовищі, атаковані зусібіч різними спокусами, не спокусилися і не забруднилися. Вийшли звідти такими самими, як туди зайшли.
Я не раз думав про його творчу долю. І вона уявляється мені довгою дорогою (набагато довшою, аніж у тих, у чиєму житті не було таких драматичних перипетій). Довгою дорогою з численними зупинками. Зрозуміло, вимушеними. То ув’язнення, то політична діяльність, де він не міг бути напівприсутнім, заощаджуючи сили й на творчість. Але Горинь оддавався їй сповна. Усі його плани відсувалися на майбутнє. Точніше – на невизначений час. І аж ось той час настав: Горинь мовби наздоганяє самого себе.
Тоді я прочитав того Богдана Гориня, яким він був понад два десятиліття до того. Не беру до уваги численні публікації суто політичного характеру на теми дня. Всі вони були спокійні за тональністю й аргументовано виважені. А тому вигідно вирізнялися зпоміж потоку публікацій надміру емоційних, у яких незрідка аргументи (а їх неважко було знайти) підмінялися почуттєвими спалахами. Мені здається, попервах це діяло на читача, але далі таке зодноманітнення вже не мало тієї сили впливу, що раніше. Горинь показав себе одним із небагатьох аналітиків у парламентській групі “Народна рада”. Виношу тему Гориняполітика й автора текстів цього характеру за дужки – вона вимагає окремої і дуже докладної розмови. Зрештою, це вже частково здійснив Тарас Батенко в згадуваному політичному портреті Богдана Гориня “Опозиційна особистість: друга половина XX ст.” Нині йдеться про Богдана Гориня, що здивував низкою важливих книжок з історії української культури. Це не монографії, як могло бути в нього з його системністю й науковою заглибленістю в досліджуваний матеріал та незмінною доскіпливістю. Горинь винайшов для себе оригінальну жанрову контамінацію, котра дозволяє йому, не руйнуючи художньої форми, викласти в тексті багатющий фактографічний матеріал.
Книжка про Северу вперше для мене продемонструвала Гориня в такій якості. Цим він у нас нікого не нагадував. Хіба що можна було порівнювати його з такими авторами, як, скажімо, Ірвін Стоун з його книгою “Жадоба життя”, Девід Вейс “Муки й радощі”, Анрі Перрюшо “Едуард Мане”, де багатий біографічний матеріал викладено з докладними екскурсами в історію мистецтва. Хіба що Гориневі довелося зосередитися ще й на соціальних моментах життя суспільства і тій специфічній ролі митця, котра – на противагу колегам у західному світі – випадає на долю його в українській ситуації.
Вже з книжки про Северу стало зрозуміло: саме такого характеру матеріал – то органічна Горинева стихія. Він справді знає мистецтво. Десь прочитав, що за кілька років роботи (він був науковим співробітником Львівської картинної галереї). Богдан Миколайович провів понад 200 екскурсій по галереї і прочитав понад 180 лекцій на теми: “Рафаель”, “Рубенс”, “Рембрандт”, “Франсиско Гойя”, “Реріхи”, “Мистецтво Голландії, Фландрії, Італії”, “Архітектурномистецькі пам’ятки Львова”, “Творчість львівських художників”, “Олександр Архипенко – видатний скульптор – новатор XX ст.” і т. ін. У його особі маємо рідкісний тип ерудита.
Він лишається вірним обраній темі українського митця на крутих перелогах нашої історії. Його книги про Віктора Цимбала, Опанаса Заливаху, Івана Северу також наповнені не тільки біографічними подробицями, широким мистецьким контекстом та історичними реаліями. Колажні прийоми забезпечують авторові змогу сповна використовувати в творах увесь цей матеріал.
Мені дивно, що наші критики проочили його справді унікальну книгу про КараффуКорбут. Були спорадичні рецензії, але така праця заслуговує набагато більшого. Я брав участь у її презентації, що відбувалася в Музеї шістдесятників. На жаль, не помітив там мистецтвознавців та літераторів – на цю подію прийшли головно соратники Гориня по правозахисній боротьбі, політв’язні. Сьогодні книгу треба рішуче випозиціонувавати в інформаційному просторі, інакше її просто не помітять.
Я мав змогу спостерігати за Гориневою роботою над його двокнижжям про Святослава Гординського. Розпитував його про зернину задуму, котра з’явилася в нього ще з хто зна яких часів. Знаю, скільки сил віддав Богдан Миколайович цій виснажливій роботі. Не вміє він працювати так, як переважна більшість наших авторів за принципом: “Почув, побачив, написав”. Його робота над кожною темою нагадує каторжні дні галерного невольника, прикованого там для виснажливого веслування. Він сам прирік себе до такого сценарію творчої праці. Це – також свідчення особливостей його характеру, в якому домінує домежно відповідальне ставлення до того, про що поклав собі за мету написати. Добросовісність перфекціоніста.
Почуваючись одним із його “групи підтримки”, я писав рецензію на це двокнижжя. Вона була оприлюднена в газеті “День”.
Мені здається, рецензія буде доречна в моїй розповіді про “труди і дні” Богдана Гориня.

  • * *
    У Святослава Гординського є сильний вірш, присвячений Олексі Влизькові. Не обізнаний із біографіями поетів може неуважно ковзнути увагою повз цей факт, не відчувши в ньому драматичної спорідненості між автором і тим, пам’яті кого вірш. І репресований Олекса Влизько, й львівський маестро, що жив у США, Святослав Гординський несли крізь життя свою важку глухоту, котра дуже ускладнювала їхні стосунки зі світом. Чи й треба казати, що такі моменти з біографії мають не останнє значення в сфокусуванні особистої оптики одного індивіда передовсім на тому, що спільнить його з далеким і незнайомим йому іншим індивідом. Ніщо в літературі нізвідки не береться, усе чимось спричинене й зумовлене, за кожним текстом часом не менш цікава його передісторія, аніж сам текст. Про все те оригінально писав Ян Парандовський у своїй відомій “Алхімії слова”. Наше традиційне літературознавство здебільшого полишає те поза увагою, обмежуючись у кращому разі компаративістським інструментарієм і полишаючи його на біографістику.
    Рідко зустрінеш у нас працю, в котрій би літературознавство й біографістика ввійшли в гармонійний альянс і справді продуктивно співпрацювали в межах одного тексту, доповнюючи одне одного. Горинів двотомник – саме цей варіант. Якби братися визначати, що ж це в першу чергу – біографічний роман чи літературознавча студія – то довелося б довго повагатися, щоб відповісти з остаточною переконаністю. Бо ж на користь того й того визначення припадає майже порівно аргументів.
    Мене дуже цікавив Святослав Гординський. У США й Канаді я зібрав усі його книги, упорядкував кілька журнальних добірок його поезій, написав стислий літературний портрет “Львівський маестро”, що друкувався в моїй книжці “25 українських поетів на вигнанні”. Читав те, що про нього писалося за його життя, й ознайомився зі статтями Романа Лубківського, Миколи й Данила Ільницьких. Але коли з’явився двотомник Богдана Гориня “Святослав Гординський на тлі доби”, я зрозумів, що знаю його зовсім мало.
    Як уже мовилося, це особлива риса Богдана Гориня – жадібність на факти. Здається, навіть для серйозної монографії цілком вистачило б третини або й чверті зібраного матеріалу, а він усе громадить цілий фактографічний Еверест. З’ясувавши, що, коли й де було з Гординським, рушає на пошуки всього бодай мінімально пов’язаного з Гординським по всьому історикокультурному ландшафту. Якщо, скажімо, він згадує якесь прізвище – має воно чи не має конкретний стосунок до Гординського, Горинь докладно пояснить читачеві, що це за один, якою була його життєва дорога і яке його значення в історії. До речі, саме цим відзначалися і всі попередні книжки Богдана Гориня.
    Але сказати б, абсолютний апофеоз невтоленного фактошукацтва – це саме книжка про Гординського. Вона справді вражає: імена, імена й імена. Люди, люди й люди. І кожного докладно схарактеризовано, кожен постає в карколомних поворотах своєї – здебільшого емігрантської – долі. Бо факти не виставлено, як колекціонерські реліквії, в довгий ряд “по зросту”, а ретельно систематизовано, пояснено й осмислено. Властиво, саме ними відтворено життя і діяння цього чоловіка, про якого можемо сказати без будьякого перебільшення, що він справді був ренесансного закрою.
    Горинь тут у всьому прагне енциклопедичної повноти, монографічної ґрунтовності. Чи то пише він про Париж, де в академії Жуліяна, а потім в академії Фернана де Леже навчався Гординський, автор докладно оповідає не тільки про український мистецький Париж (тоді там було понад три десятки його колегземляків), а й про всіх видатних французьких та інонаціональних митців, із якими там перетинався життєвий шлях Гординського. З цікавими подробицями йдеться про те, як під впливом авторитетного ментора Леже він виробляв індивідуальну образотворчу мову.
    Львівський період життя Гординського – це не тільки його тодішні події, настрої й твори, а й широка панорама всього культурномистецького ландшафту міста Лева, ціла портретна галерея видатних сучасників митця, хронологічний пунктир їхніх доль, розвихрених зловісними вітрами часу й обпалених війною.
    Пишучи про тодішню війну політичних ідей у Галичині, Горинь спроєктовує все це на біографію Гординського. Саме від Гориня довідуємося про те, що митець на якийсь час піддався радянофільським настроям, опинився під впливом Івана Крушельницького, який за радянські гроші видавав у Львові журнал “Нові дні” й різними способами (включно й з елегантним підкупом) формував радянофільський анклав у середовищі галицької інтелігенції.
    Мимоволі там опинився і Святослав Гординський, яким опікувався, допомагаючи йому, Крушельницький. Гординський навіть вирішив переїздити в радянську Україну. І, до речі, він був не єдиний, хто мав такий намір. Їх чимало, інтелігентів із Галичини й Буковини, які радісно полинули зі своїми прекрасними ілюзіями в Україну, звідки йшло відлуння українізації й культурного відродження. А згодом і Василь Бобинський, і Дмитро Загул, і спокусник Гординського Іван Крушельницький із синами та багато інших стали жертвами радянського репресивного Молоха. Могло статися так, що й політично наївний та довірливий Гординський згинув би в катівнях НКВД чи безкрайньому ГУЛАЗі. Його порятував Анатоль Петрицький, передавши записку, в якій різко наказав не їхати в СРСР. Оця щаслива випадковість і порятувала митця.
    До речі, крім Крушельницького, був у Парижі ще один спокусник, що винахідливо навертав Гординського на радянофільські настрої. Це талановитий живописець, а воднораз радянський розвідник Микола Глущенко, який не мав на чужині жодних фінансових проблем. Не тільки тамтешні українські митці з потамованою заздрістю сприймали його життя на широку ногу. Він мав творчий успіх, його полотна виставлялися, але навряд чи для таких стандартів життя вистачило б тільки його гонорарів. Легко уявити, як тяглися до такого рівня наші митці, готові в ім’я цього на будьякі жертви й “зміну прапорів”. Чи не найпромовистіший тут приклад – небіж Лесі Українки Юрій Косач, надзвичайно талановитий письменник, жертва Мамони. Про всі його політичні кульбіти й гіркі гримаси долі докладно йдеться в цьому творі. Його структура (Горинь винайшов для себе відповідний для цього жанр “есеколаж”) дозволяє принагідно простежити в широкому історикополітичному й культурному контексті долі багатьох сучасників Гординського. І все це – не випускаючи з поля авторського зору Святослава Гординського.
    Неоднораз думалося про те, скільки років і сил украдено в Богдана Гориня, коли він перебував в ув’язненні, а потім ще роки митарств під суворим наглядом радянських спецслужб і з “білим білетом”, був відлученим від своєї “сродної” праці. Скількох його монографій, студій, біографій, котрі мали народитися тоді, коли його гострий молодий інтелект, окрилений невтоленною жадобою пізнання невідомого, помножений на невичерпний ентузіазм молодості, дав би нам багато з того, що пише нині Богдан Горинь, “наздоганяючи” себе.
    Так, це справді винятково важливо, і на це свого часу звернув увагу Вольтер: “Найрідкісніша річ – це поєднання розуму з ентузіазмом”. Очевидно, тоді можна звершити все, чого прагнеш.
    Але подив і захоплення викликає в мене “пізній” Горинь. Здається, він не розгубив на всіх дорогах свого непростого життя отого поєднання в собі, про яке говорив Вольтер. Кожна його книга (а з’являються вони одна за одною з недовгими перервами: 2005 – романесе “Туга Віктора Цимбала”; 2006, 2008, 2010 – документальний романколаж у 3х кн. “Не тільки про себе”; 2007 – нарис “Олександр Архипенко”; 2013, 2015 – документальний романколаж “Любов і творчість Софії КараффиКорбут” у 2 кн.) – змушує запідозрити, що під іменем Богдана Гориня сховався потужний гурт інтелектуалів, яких цікавлять передовсім малознані персоналії і сторінки національної культури. Він міг би навіть “дарувати” авторство їхнє, як це робив видатний португальський поет Фернанду Пессоа, вигаданим авторам. Кожного з цих творів вистачить навіть для окремої літературної біографії. А все це – один Богдан Горинь. Підозрюю, що чимало своїх тем та ідей він проніс крізь десятиліття ще від тих молодечих літ, коли тільки починав як мистецтвознавець, літературознавець і критик. І все це в ньому осмислювалося й углиблювалося, щоб аж нині явити себе в таких форматах, котрі нам демонструє Богдан Горинь, винаходячи оригінальні жанрові контамінації. З наскоку, експромтом цього не досягнеш.
    Ще не вщухло рецепційне відлуння від Гориневої КараффиКорбут, а ось уже його Святослав Гординський. Абсолютно унікальна постать в національній культурі і, здавалося б, уже непогано знана в Україні. Однак, читаючи Богдана Гориня, я відразу ж піймав себе на думці, що ми багато чого про Гординського ще не знаємо. За цим іменем – і найчастіше там, де ми не підозрювали, – приховуються несподівані таємниці. Вони починаються вже в ранньому творчому періоді художника, коли він зближується, як вже йшлося попереду, з радянофілом Іваном Крушельницьким. Ця лінія в Гориня, а також лінія, пов’язана з Миколою Глущенком, читається як справжній детектив, хоч автор не педалює ці факти й не виокремлює їх в особливий стильовий режим, – оповідь іде у властивій Гориневі спокійнодокладній манері. Просто самі по собі ці епізоди й подробиці настільки несподівані, що змушують уявити можливий тоді поворот біографії Гординського з непередбачуваними наслідками.
    Ще раз наголошу: Богдан Горинь – майстер творення найширших контекстів подій. Це виразна особливість його попередніх книжок, хоч би до якого жанру вони належали. Те особливо виразно помітно в його творі про Гординського. Здавалося б, безнадійно віддалені одна від одної події різного масштабу і неспівмірного між собою соціального змісту, в нього несподівано перегукуються, пояснюють одна одну, і кожна з них має важливу “роботу” в створенні багаторівневого авторського повістування. Дивно, емпіричного матеріалу тут мовби на кілька творів, але ніщо не видається зайвим, усе концептуально доцільне й “прив’язане” до тексту не тільки хронікальною вичерпністю, соціальною суголосністю й обраним ракурсом бачення героя та інтер’єру епохи. Тут Горинь нагадує вправного диригента великого оркестру, який добре знає, коли котрому інструменту прозвучати, і всім їм легко дає лад, бо вони добре зіграні, а партитура для диригента — не тільки на пюпітрі перед ним, а й у нього в голові.
    Читаючи Гординського в інтерпретації досвідченого науковця й майстра біографічного жанру Богдана Гориня, ловиш себе на бажанні повторити слова друкарки, якій Томас Манн віддиктував свій роман “Йосиф і його брати”: “Тепер я, нарешті, знаю, як воно все насправді було!..”
    Чи може бути більший успіх для автора?
  • * *
    Знаю, що робота за комп’ютером, коли творилося це двокнижжя, негативно вплинула на його зір. Богдана Миколайовича категорично застерігали: треба все відкласти й негайно зробити операцію, бо…
    Він, як кажуть, не маленький – знав, що може бути.
    Але поклав собі: тільки після завершення Гординського піде на операцію. Ніхто ніколи не зможе відконвоювати його в лікарню до закінчення роботи. І ось – фінал: обидві книги в нас перед очима.
    Тріумфальні презентації. Захоплені оцінки ЗМІ. І – нарешті! – звання лауреата Шевченківської премії саме за цю працю.
    І ще один поскриптум. Богдан Миколайович (до речі, з дружиною Оксаною, яка мала таку ж проблему з зором) вийшли після успішних операцій із лікарні).
    Уявляю, як він знову сів за комп’ютер…
    Інакше це був би не він.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment