Літературні ремінісценції та мотиви в Щоденнику Тараса Шевченка (Микола Гоголь і Олександр Герцен)

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Автор проєкту показує, що Шевченко був обізнаний з творчістю М. В. Гоголя й О. І. Герцена, розкриває поетові ремінісценції з Гоголевих “Мертвих душ” і Герценової “Хрещеної власності”, прислуховується до відлуння гоголівських образів і герценівських ідей у Шевченковому Щоденнику та інших творах. Цікаві й авторські ремінісценції на поетові тексти.

Тарас Шевченко: “Мертві душі” розлетілися швидше птахів небесних…”
Цей афористичний вислів зустрічаємо в російськомовній повісті “Близнецы” (1855), в якій незрима гоголівська присутність1 відчутна вже на самому початку твору, й тому в її середині не дивуємося містким і точним словам:
“…С шумом явилися на свет “Мертвые души”. “Б[иблиотека] для чтения”2, в том числе и солидные благомыслящие люди, разругали книгу и автора, называя книгу грязною и безнравственною, а автора просто сеятелем плевел на почве воспитания благорождённого юношества.
Несмотря, однако ж, на блюстителей нравственности и блюстительницу русского слова, “Мёртвые души” разлетелися быстрее птиц небесных по широкому царству русскому”.
Вражає, що ця метафора дивовижно суголосна з висловом доброго Шевченкового знайомого С. Т. Аксакова: “Мертвые души” быстро разлетелись по Москве и потом по всей России”. Порівняймо з оцінкою О. І. Герцена: “Мертвые души” потрясли всю Россию”.
Цікаво, що в повісті “Близнецы” Шевченко докладно розповідав, як студент Університету св. Володимира в Києві Савватій наполегливо намагався придбати книгу “Мертві душі”, й описує це з таким характерним українським гумором, що мимоволі згадується серйозний висновок В. Л. Смілянської щодо Шевченкових повістей, в яких “так багато спільного з видимим світові сміхом і не видимими йому сльозами великого українця Миколи Гоголя”. До речі, це відоме визначення письменником власної творчості в VII розділі “Мертвих душ” було підсилено словами пророка Ієремії на надгробку Гоголевої могили в Даниловому монастирі в Москві: “Горьким словом моим посмеюся”. Втім, у Шевченка в “Гайдамаках” ще до Гоголя сказано сильніше: “Сміюся сльозами”.
Так от, автор повісті “Близнецы” розпочинав окремий сюжет так:
“Савватий сначала со вниманием прослушал “Мертвые души”, потом с большим вниманием прочитал, а прочитавши, возымел страсть во что бы то ни стало приобрести эту книгу и во время каникул читать вслух на хуторе”.
Але, брат не вислав Савватію бажаної книги з Петербурга: “Мёртвы души” запрещены. И цензор, и автор сидят в крепости”. Та через якийсь час, побачивши її у київській вітрині… “…Он решился во что бы то ни стало приобрести великую книгу, тем более, что каникулы близились… В тот же день снёс он мундир свой… к одолжителю презренного металла за умеренные проценты. И, приобретя за вырученные деньги экземпляр великой книги, он имел неизъяснимое наслаждение читать её вслух на хуторе. Вечером на крыльце, а днём под липою в пасике”.
Мораль у тому, що книга двічі велика і читати її необхідно вголос!
Про Шевченкове ставлення до геніального твору М. В. Гоголя багато розповідає лист до В. М. Рєпніної від 7 березня 1850 р. Тепло згадавши на самому початку про перебування в Яготині в 1843 р., Шевченко писав: “Случайно както зашла речь у меня с вами о “Мертвых душах”3. И вы отозвались чрезвычайно сухо. Меня это поразило неприятно, потому что я всегда читал Гоголя с наслаждением и потому что я в глубине души уважал ваш благородный ум, ваш вкус и ваши нежно возвышенные чувства… Меня восхищает ваше теперешнее мнение — и о Гоголе, и о его бессмертном создании! я в восторге, что вы поняли истинно христианскую цель его! да!..” Далі Шевченко знайшов дивовижні слова, щоб попросити “Мертвые души” М. В. Гоголя: “Вся эта речь к тому, чтобы вы мне (найвсепокорнейше прошу) прислали “Мертвые души”. Меня погонят 1го мая в степь, на восточный берег Каспийского моря в Новопетровское укрепление, следовательно, опять прервут всякое сообщение с людьми. И такая книга, как “М[ертвые] д[уши]”, будет для меня другом в моем одиночестве!
Пришлите, В[арвара] Н[иколаевна], ради Бога — и ради всего высокого, заключенного в сердце человеческом; конечно, не надокучая вам, можно бы выписать из Москвы, но увы! Я не могу себе теперь позволить подобной роскоши. У меня давно было намерение просить у вас эту книгу, но… я не осмеливался. Пришлите ради всего святого!”
Це зворушливе прохання Варвара Рєпніна, якій було заборонено підтримувати зв’язки з Шевченком, не виконала.
Проте з Шевченкового Щоденника видно, що Тарас Григорович тримав у пам’яті гоголівські “Мертві душі”, й образи та картини твору неодноразово зринали в його нотатках. Ось 14 липня 1857 р. у Новопетровському укріпленні, за два тижні до звільнення з заслання, виклав він на папері думку про те, що “у великоросійської людини є вроджена антипатія до зелені, до цієї живої блискучої ризи всміхненої матері природи”. Й відразу згадався Шевченкові Микола Васильович: “Великоросійське село — це, як висловився Гоголь, навалені купи сірих колод із чорними отворами замість вікон, вічна грязь, вічна зима! Ніде прутика зеленого не побачиш, а по боках непрохідні ліси зеленіють. А село, як ніби навмисно, вирубилось на велику дорогу зпід тіні цього непрохідного саду. Розтягнулося в два ряди біля великої дороги, вибудувало постоялі двори, а на відшибі каплицю й кабачок, і йому нічого більше не потрібно. Незрозуміла антипатія до принадностей природи”4.
Та Шевченко не був би Шевченком, якби…
“У Малоросії зовсім не те. Там село і навіть місто сховали свої білі привітні хати в тіні черешневих і вишневих садів. Там бідний невсміхнений мужик огорнув себе чудовою вічно всміхненою природою і співає свою журливу задушевну пісню в надії на краще існування”.
Йдеться фактично про Шевченкове порівняння, сказати б, деяких ментальних рис українського і російського народів. Не занурюючись у цю складну проблему, лише нагадаю важливі, але маловідомі роздуми М. Горького, висловлені в листопаді 1916 р. у присутності великих українців В. К. Винниченка, М. С. Грушевського, А. Ю. Кримського:
“…Я своїми ногами перейшов Росію в різних напрямках. Добре знаю майже всі її краї і кутки від чорноморських степів безмежних до похмурих північних борів та тундр. Всюди я жив з народом та придивлявся до нього, і для мене ясно, що душа українця, яка росте й купається в яскравих і гарячих проміннях полудня, є і мусить бути не тільки іншою, але в багатьох випадках протилежною душі тих, що виросли й перебувають свій вік у сутінках та холоді північних лісів. Окрім того, вона повинна бути багатшою, в ній мусить бути більше барв, значить і культура, яку ця душа творить, повинна бути багатшою, різноманітнішою, гармонічнішою, вона має сяяти радощами життя. Широта думки, жага волі, щастя, краси, потреба живої творчості мусять характеризувати і дійсно характеризують те, що дав і дає світові український народ. Я переконаний, що культура українського народу по суті своїй вище великоруської”.
Особливо мені подобаються миттєві доречні спалахи Гоголевої присутності в ремінісценціях Шевченка, який впустив його героїв у своє буденне життя. Скажімо, 30 червня 1857 р. Тарас Григорович занотовує в Щоденнику, що добрі знайомі по Новопетровському укріпленню Зигмунтовські вважають його Плюшкіним, а він “не знайшов за потрібне розчаровувати їх своєю вбогістю і розстався з ними, як справжній багач”. Але й це не все. За тонким спостереженням Ю. Я. Барабаша, подружжя Зигмунтовських, яких Шевченко називає іменами з грецької міфології Телемоном (Філемоном) і Бавкідою, кореспондується з гоголівськими Товстогубами з “Старосвітських поміщиків”. Або 1 листопада 1857 р. Шевченко з іронією зафіксував: “Випив з хорошими людьми чарку горілки, залишився обідати з хорошими людьми, і з хорошими людьми за обідом мало не нализався, як Селифан”.
Характерно, що, вперше згадавши у Щоденнику російського письменникасатирика М. Є. СалтиковаЩедріна, Тарас Григорович одразу пов’язав його творчість із Гоголем: “Якою радістю зраділа би благородна душа твоя, побачивши навколо себе таких геніальних учнів своїх”. Йшлося про цикл оповідань “Губернські нариси”, що друкувалися в часописі “Русский вестник” у 1856–1857 рр. за підписом “Н. Щедрін”, але Шевченко знав прізвище автора:
“Які хороші “Губернські нариси”, в тому числі й “Мавра Кузьмівна”5 Салтикова… Я благоговію перед Салтиковим”.
У Щоденнику 2 лютого 1857 р. зафіксовано, що Шевченко передав “Губернські нариси” К. Б. Піуновій, а з листа до І. О. Ускова з Петербурга від 4 липня 1858 р. видно, що поет надіслав йому книгу (випущена в Москві 1857 р.): “…Я посилаю вам “Губернські нариси”…”
Безперечно, нариси М. Є. СалтиковаЩедріна вповні відповідали Шевченковим концептуальним уявленням про “розумну, благородну, витончену і влучну сатиру”, саме такі роздуми зустрічаємо в Щоденнику ще 26 червня 1857 р., коли поет із літераторів назвав лише О. М. Островського з комедією “Свої люди — поквитаємось” та М. В. Гоголя з “Ревізором”.
Того дня — 5 вересня 1857 р. — Шевченко закінчив запис у Щоденнику натхненнопафосним закликом:
“Други мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за цю бідну, грязну, опаскуджену чернь! За цього зганьбленого безсловесного смерда!”
Востаннє Шевченко згадує Гоголя в Щоденнику 12 січня 1858 р., занотувавши в Нижньому Новгороді, що відвіз К. Б. Піуновій його та О. С. Пушкіна твори. Але, за словами Ю. Я. Барабаша, “й потім, після повернення Шевченка до столиці, гоголівський повів подеколи віддалено дається взнаки, передовсім в окремих деталях петербурзького топосу, клімату, імперської атмосфери: “І ожеледь, і мряка, / І сніг, і холод, і Нева… (“О люди! люди небораки!”, “осквернені палати” (“Якосьто йдучи уночі”)…” Та заглянемо й у “Щоденник”: “Сніг, сльота, мерзота…” (12 квітня 1858 р.); “…Пошлявшись по набережній Неви, повернулися додому” (1 травня 1858 р.); “Плаче, бідний, не про те, що зі служби вигнали, а про те, що Станіслава не дали. Бідний, нещасний чоловік! (8 квітня 1858 р.).
У згаданому листі Шевченка до В. М. Рєпніної вражають поетові слова про Миколу Гоголя, які маємо пам’ятати: “Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!.. Наш Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого! (Між іншим, у Гоголя є вислів — “ведатель человека”. — В. М.) Самый мудрый философ! и самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоцененно…”
Ми гостро відчуваємо, що їхня незустріч уже стала вічністю, а Шевченкові слова звучать, як на похороні його великого земляка…
Першого травня 1854 р. Шевченко попросив О. М. Бодянського в листі: “…Піди в Симонов монастир і за мене помолися Богу на могилі Гоголя за його праведную душу”. Насправді Микола Васильович був похований у Даниловому монастирі, що на правому березі Москвиріки. А Симонов чоловічий монастир — у південносхідній частині міста на лівому березі ріки. Шевченко помилявся щодо монастиря, але це набуло для мене містичного змісту, коли у записній книжці М. В. Гоголя за 1841–1845 рр. зустрів помітку: “Симонов монастырь”. В іншій записній книжці Микола Васильович перераховував деякі монастирі й церкви саме “по дороге к Симоновскому”. Ніби Шевченко відчував, що Симонов монастир М. В. Гоголю не чужий…
І Гоголь, і Шевченко померли на чужині, проте Тарас Григорович заповів поховати себе “на Вкраїні милій”. Обох було перепоховано, але прах Шевченка перевезли 1861 р. в Україну, а М. В. Гоголя у 1931 р. — з Данилового монастиря на Новодівоче кладовище. В кількох книгах, які побачили світ у Москві українською мовою на початку цього століття, писав: “Могила Гоголя увінчується офіційним бюстом від неіснуючого нині Радянського уряду на відміну від хреста, який стояв над прахом письменника в Даниловому монастирі. Хочеться вірити, що цю прикрість колись буде виправлено. Бо ж саме хрест стояв над прахом письменника, коли Шевченко просив із заслання Бодянського помолитися Богу “на могилі Гоголя за його праведную душу”6.
Слава Богу, до 200річчя з дня народження на могилі письменника булотаки поставлено хрест і відтворено первісний надгробок із “голгофою”. Втім, щоб там не говорили, М. В. Гоголь лежить у нерідній землі, може тому з його прахом трапилося стільки негараздів, а навколо нього досі точаться дискусії. Втім, якщо прислухатися до мудрого Кобзаря, то він у кількох словах залишив нам у своєму Щоденнику 5 вересня 1857 р. історичну оцінку М. В. Гоголя й істинну належність його: “О Гоголь, наш безсмертний Гоголь!” У цьому присвійному займеннику — наш — уособлено генетичну й фактичну належність Гоголевої душі (саме вона — безсмертна!) його Батьківщині — Україні, а Гоголевої творчості — українській, російській і світовій літературі.

Тарас Шевченко: “Подарував мені фотографічні портрети апостола Олександра Івановича Герцена”
Знаходячись у Нижньому Новгороді, Шевченко занотовує в Щоденнику 11 жовтня 1857 р.:
“Попрацювавши, пішов я обідати до М. К. Якобі. Замість десерту він угостив мене брошурою Іскандера лондонського другого видання “Хрещена власність”. Сердечне, задушевне людське слово! Хай осінить тебе світло істини і сила істинного Бога, апостоле наш, наш одинокий вигнанець!”.
Перше видання брошури О. І. Герцена (Іскандера) “Крещенная собственность” вийшло в Лондоні 1853 р., видання друге, про яке пише Шевченко, — 1857 р. Показово, що вже восени того року твір було доставлено в Нижній Новгород нелегальними каналами. Твір О. І. Герцена за антикріпосницьким спрямуванням був суголосним Шевченковим настроям. Скажімо, О. І. Герцен писав: “Пока помещик не уморил с голоду или не убил физически своего крепостного человека, он прав перед законом и ограничен только одним топором мужика. Им, вероятно, и разрубится запутанный узел помещичьей власти”7.
Тут не можна не згадати Шевченкову поезію “Я не нездужаю нівроку…”, написану через рік і два місяці в Петербурзі, в ній образ сокири, як особливо ґрунтовно показав ще Є. П. Кирилюк, явно перегукується з герценівським:
Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить.
І. М. Дзюба з гіркотою пише про те, що нині біль Шевченкового серця за стражденних і безправних не дуже сприймається. “Тож чуємо запізнілі докори йому за революційні мотиви, за його заклик “обух сталить”, “вигострить сокиру”. Дехто на виправдання йому повторює — від супротивного — стереотип радянського літературознавства, зводячи справу до впливу Чернишевського (тепер уже клятого), його знаменитого: “К топору зовите Русь!” Звичайно, гасло Чернишевського знайшло великий резонанс в антикріпосницьких і антимонархічних колах суспільства. Але це було лише афористичне вираження ідеї селянської революції, якою вже пахло в повітрі. А селянин, на відміну від офіцерівдекабристів (і тим більше влади), мав лише цю зброю: сокиру (та ще косу й вила, незмінні вила!) — тому про сокиру (“топор”) говорив не сам лише Чернишевський…
Треба мати на увазі, що в поезії (та й у публіцистиці) “сокира” (“топор”), звичайно ж, не була інвентарним означенням, як у цьому випадку: це була метафора соціального вибуху, революційної дії… Особливо це очевидно у Шевченка: у нього йдеться про боротьбу за волю в широкому значенні слова”8.
Цікаві роздуми зустрічаємо у Є. К. Нахліка, який зазначає, що, на відміну від російських революціонерівдемократів, “для Шевченка рівно важливою була і соціальна, і національна революція” та нагадує, що образ сокири спостерігається і в О. С. Пушкіна, А.Б. Міцкевича… Ця складна тема знайшла висвітлення у працях Ю. Я. Барабаша, Ю. О. Івакіна, Л. І. Плюща, В. Л. Смілянської, Ю. В. Шевельова, Ю. С. Шереха та ін.
Автор статті про О. І. Герцена в Шевченківській енциклопедії” (т. 2) Н. Чорна доречно привертає увагу до того, що “ремінісценції герценівських ідей і характеристик, зокрема мотиви, пов’язані з декабристами та їхнім катом, “фельдфебелемцарем”, відлунюють у кількох творах Шевченка, написаних після заслання, передусім у поемі “Неофіти”, в якій є прямі алюзії і на долю декабристів, і на Миколу І (образ Нерона)”.
У цьому контексті вельми цікавим є Шевченків запис у Щоденнику 3 листопада 1857 р. після відвідання в Нижньому Новгороді судновласника і підприємця, англійця за походженням О. О. Гранта:
“У нього ж, у Гранда, вперше побачив я “Полярну зірку” Іскандера за 1856 рік, другий том. Обгортка, тобто портрети перших наших апостолівмучеників, мене так тяжко, сумно вразили, що я до сих пір ще не можу відійти від цього похмурого враження”.
Ішлося про літературнополітичний альманах, який видавали в 1855–1869 рр. у Лондоні та Женеві О. І. Герцен і М. П. Огарьов. Названий на честь літературного альманаху “Полярна зірка”, що видавали в Петербурзі декабристи К. Ф. Рилєєв і О. О. Бестужев у 1823–1825 рр. Призначався для таємного поширення в Росії.
Шевченко зазначає, що побачив альманах “у перший раз”, але царя Миколу І він затаврував “Тормозом” із посиланням на О. І. Герцена, вже 2 вересня 1857 р. А ця герценівська характеристика з’явилася вперше якраз у “Полярній зірці на 1856 рік”. Увагу Шевченка привернула літографована обкладинка альманаху, на якій були зображені в медальйоні барельєфні портрети п’яти страчених декабристів: П. І. Пестеля, К. Ф. Рилєєва, М. П. БестужеваРюміна, С. І. МуравйоваАпостола, П. Г. Каховського.
На думку поета, добре було б вибити медаль у пам’ять цієї мерзенної страти. З одного боку — “портрети цих великомучеників з написом: “Перші російські благовістителі свободи”. З іншого боку — портрет Миколи І з написом: “Не перший російський коронований кат”. Отже, гранично чітко висловлена Шевченкова позиція щодо страчених декабристів і царя. Своє ставлення до декабристів, яких було заслано в Сибір, Шевченко виявив у Щоденнику наступного дня, зазначивши, що кожний поніс “свій хрест у пустинну Сибір в ім’я людської свободи…”
А 6 листопада Тарас Григорович згадував історію “так зворушливо розказану Герценом у своїх спогадах про Івашева”. Йшлося про декабриста В. П. Івашова, засланого в Сибір, який одружився з гувернанткоюфранцуженкою К. Ледантю (Ле Дантю), котра поїхала за нареченим і розділила з ним усі випробування. Цікавинка в тому, що О. І. Герцен писав про це в “Минулому і думах”, уривок із яких (ч. 1, гл. 3) був опублікований в “Полярній зірці на 1856 рік”. Отже Шевченко цікавився й такими сюжетами Герценових творів.
Особливі Шевченкові приязнь і повага до О. І. Герцена виявилися в епізоді, зафіксованому поетом у Нижньому Новгороді 10 грудня 1857 р. Ішлося про те, що В. Г. Варенцов привіз із Москви для М. К. Якобі портрет “нашого вигнанця, апостола Іскандера”9: “Портрет повинен бути похожий, тому що не похожий на малюнки такого роду. Та якби й не похожий, то я всетаки скопіюю для імені цієї святої людини”.
І Шевченко справді зробив овальну копію портрета, що зайняв половину сторінки Щоденника, підписавши його: “Искендер”10. А вже в наступній згадці 15 березня 1858 р. Шевченко називав Іскандера повністю, занотувавши, що син М. С. Щепкіна, Петро Михайлович, подарував йому два фотографічні портрети “апостола Олександра Івановича Герцена”.
Нагадаю, що 6 лютого 1858 р. у Нижньому Новгороді Шевченко познайомився з герценівським “Колоколом”, який видавали О. І. Герцен і М. П. Огарьов у 1857–1865 рр. у Лондоні: “Я вперше сьогодні побачив газету і з благоговінням поцілував”. У тому році О. І. Герцен, в черговий раз назвавши Миколу І “страшним тормозом”, порівнював його з іудейським царем Саулом, а через два роки Шевченко написав поему “Саул”, в якій у цьому образі затаврував монархію в світовому масштабі: “Горе! Горе! / Дрібніють люде на землі, / Ростуть і висяться царі!”
Не забудемо й про те, що 22 березня 1858 р. Шевченко мимохідь записав у Щоденнику, як “не вдався” його намір “приготуватися” до великодньої служби в Кремлі, туди він відправився лише “прочитавши статтю в 3 № “Полярної зірки” про записки Дашкової…” Йшлося про К. Р. Дашкову (1744–1810) — княгиню, учасницю державного перевороту 1762 р., внаслідок якого на царський престол прийшла Катерина ІІ, першого президента Російської академії наук. “Записки” К. Р. Дашкової були опубліковані англійською мовою 1840 р. Тарас Григорович не згадав автора публікації, втім, немає жодного сумніву, що він взявся за велику, майже 70сторінкову статтю, лише завдяки авторству О. І. Герцена. Це зновутаки мовчазний духовний уклін йому.
А словесне вираження Шевченкової глибокої пошани ми вже читали й чули: “апостол”, “свята людина”, “наш вигнанець, апостол Іскандер”, “апостол наш, наш одинокий вигнанець!”
Свого часу С. О. Єфремов, коментуючи Шевченків Щоденник, пояснив, чим О. І. Герцен приваблював поета: “Надзвичайно сильної діяльної вдачі людина, великого розуму й освіти, незрівняної діялектики й остроти слова — Герцен був справді першорядним публіцистом, до того ж саме таким, якого вимагали тодішні часи. Миколаєвська реакція знайшла у йому такого потужного і невблаганного ворога, якого досі не мала: бичем глуму й обурення завдавав їй Герцен таких ударів, шрами од яких не загоювались ніколи. Його влучні, злі характеристики як самого державного “Тормоза”… так і його прибічників навіки лишаться неперейденими зразками політичнопамфлетної літератури”11.
Втім, сьогодні декому не подобається, що Шевченко називав О. І. Герцена “нашим”, як і, скажімо, М. Ю. Лермонтова, з чого висновується, що наприкінці заслання Тарас Григорович почував себе не лише українцем, українським патріотом, а й “загальноросійським громадянином”. А мені згадалося, як у поезії “Мені здається, я не знаю…” (1850), дякуючи М. М. Лазаревському за те, що надіслав на заслання твори російського поета, “великомученика святого” М. Ю. Лермонтова, Шевченко писав:
…Перед Богом
Багато, брате, заробив!
Ти переслав мені в неволю
Поета нашого… На волю
Мені ти двері одчинив!
Виходить, що вже тоді Шевченко “провинився” перед сучасними критиками, ніби він будьколи мав можливість відчувати себе виключно українським громадянином. Поет жив у реальній імперії, а не у пишномовних і науковоподібних словесних конструкціях. І жив так, як і нам заповів: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть посвоєму, а ми посвоєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово”. А в Щоденнику 29 липня 1857 р. захоплено писав про земляка з Київщини А. Обеременка, наче й про себе: “Він остався вірним з усякого погляду своїй прекрасній національності”12. Тож аби лише було бажання дізнатися, ким насправді почував себе Шевченко наприкінці заслання… Що ж до тих, яких Шевченко називав “нашими” у російській культурі, то хай читач йому довіряє.
Звісно, кожну точку зору, висловлену щодо Шевченка сучасними дослідниками, необхідно знати й враховувати, проте, на мій погляд, нікому й нині не варто Кобзаря наставляти, напучувати. Самим би навчитися, нарешті, посправжньому вчитися у Тараса Григоровича… Нагадаю, як П. О. Куліш нарікав, що Шевченко “радився з чужими, гордував словами щирими моїми”. Погордував би поет і нинішніми “навчителями”, незрівнянними з великим Пантелеймоном Кулішем.
Стосовно нібито надмірного поетового захоплення О. І. Герценом, мудрий І. М. Дзюба спокійно й об’єктивно зафіксував: “Не можна сказати, що тільки Шевченко тяжів до революційнодемократичного кола, там теж шукали в ньому спільника і союзника… Відбувається і заочне знайомство Шевченка й Герцена13: в “Колоколе” з великою симпатією згадують про українського поета, а він через співробітника “Современника” М. Макарова, який їхав за кордон, передає Герценові свого “Кобзаря” з “благоговейным поклоном”.
Насамкінець зауважу, що на засланні Шевченко, звісно, не мав можливості системно знайомитися з працями О. І. Герцена, втім, його ремінісценції з прочитаного й оцінки конкретних текстів створюють картину саме системного бачення поетом постаті письменника, філософа та громадськополітичного діяча.

1 Ще радянські дослідники звернули уваги на спорідненість Шевченкових повістей із Гоголевою прозою й на те, що в них “іноді можна впіймати гоголівські інтонації”. Л. М. Новиченко наголошував: “Це проза, в якій можна вбачати, з одного боку, наслідування традицій передгоголівської російської повісті 20–30х років, а з другого — вже відчутний вплив Гоголя…” (Новиченко Л. Тарас Шевченко — поет, борець, людина. — К.: Дніпро, 1982. — С. 120).
2 “Библиотека для чтения”, — щомісячний літературний і громадськополітичний журнал, який виходив у Петербурзі 1834–1865 рр. Одне з перших масових видань у Росії. Шевченко читав його на засланні, про що є запис у Щоденнику 1 липня 1857 р.: “У минулому році отримувалась тут комендантом “Бібліотека для читання”.
3 “Мертві душі” М. В. Гоголя побачили світ у 1842 р., отже, Тарас Григорович познайомився з твором невдовзі після публікації. Нагадаю також, що у 1842 р. Шевченко перший серед художників проілюстрував Гоголеву повість “Тарас Бульба”, створивши малюнок “Зустріч Тараса Бульби із синами”. Його глибоке занурення в творчість письменника переконливо засвідчує вірш “Гоголю” (1844).
4 Ішлося про зображення сіл у “Мертвих душах” М. В. Гоголя: “У подошвы этого возвышения, и частию по самому скату, темнели вдоль и поперек серенькие бревенчатые избы нигде между ними растущего деревца или какойнибудь зелени; везде глядело только одно бревно”; “…бревно в избах было темно и старо; многие крыши сквозили, как решето; на иных оставался только конёк вверху да жерди по сторонам в виде ребер”.
5 Нарис “Матінка Мавра Кузьмівна” з розповіддю про слідство у справі старовірів був надрукований у квітневому числі “Русского вестника” за 1857 р., тобто менше ніж на півроку до знайомства Шевченка з ним на пароплаві “Князь Пожарський” дорогою з Астрахані в Нижній Новгород.
6 Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”. — М.: ОЛМА Медіа Групп, 2007. — С. 251; Його ж. Шевченківська Москва. — М.: ОЛМА Медіа Групп, 2009. — С. 543 та ін.
7 А Шевченків і Герценів друг М. С. Щепкін мав іншу думку. Побувавши в Лондоні у 1853 р. і зустрівшись з О. І. Герценом, він писав йому у вересні цього року: “Історію не посунеш, вона йде за своїми незнаними людині законами… Залиште світ рости за своїми природними законами і допомагайте росту розвитком у людині морального почуття, сійте думку, але не поливайте кров’ю”.
8 Дзюба І. Тарас Шевченко // Історія української літератури. Т. 4. — К.: Наукова думка, 2014. — С. 649–651.
9 Ішлося про портрет О. І. Герцена, скопійований з гравюри М. Леммеля, виданої в Лейпцигу 1854 р. і доданий до другого видання герценівських “Прерванных рассказов” (1857).
10 До речі, в записі 10 грудня як і, скажімо, 3 листопада, Шевченко писав саме так, а в першій згадці про О. І. Герцена 2 вересня 1857 р. — “Искандер”. У нотатці від 16 жовтня 1857 р. — “Эскендера”. В публікації Щоденника всі написання уніфіковано.
11 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). — К.: Державне видавництво України, 1927. — С. 526–527.
12 Див. докладно: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Я завдячую моєму другу Андрію Обеременку” // Слово Просвіти, ч. 32, 8–14 серпня 2019 р.
13 Життєві шляхи Шевченка й О. І. Герцена не перетнулися, проте їхня зустріч була цілком можливою в Москві у 1844 чи 1845 рр. Якби поет лишався тоді в місті довше, М. С. Щепкін урештірешт привів би його до О. І. Герцена.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment