Мирослав Дочинець. Золотий час. Одкровення карпатського знатника

Золото наших днів
Його вважали знахарем, знатником, цілителем, баїльником, відуном, мольфаром, провісником, старцем милосердним, боговидцем… А сам він себе йменував “перехожим світу, пастирем бджіл, братом птахів і приятелем дерев”. Тут зібрані одкровення, роздуми, поради, приписи карпатського мудреця Андрія Ворона, які не ввійшли до попередніх книг – “Многії літа. Благії літа”, “Вічник”, “Світован”, “Синій зошит”, “Розрадагора”.
Якось гуцулпасічник, мій вірний читальник, даруючи дзбанок меду, сказав: “Ми яко ті бджоли. Вони збирають нектар, я збираю їхній мед для людей, а ви – найголовніше, найсокровенніше, пожиточне для людської душі – золотий мед слова. Доки збираємо, доти наш час – золотий”. Вразили ці слова, запам’яталися, відлежалися в стільниках днівміркувань, і ось – книга. Можна сказати – скристалізований карпатський дзен.
Тут би згадати й слова самого Андрія Ворона: “Рахуй не роки, а дні. Животворні цятки Часу. Як у стільнику – краплини меду, а в них – цятини цілющого трунку… Так і в книгах. Шукай рядки, які наситять, осяють душу. Читай письмо, що оновлює. Письмо, після якого ти вже не будеш таким, як перше”.
Мирослав Дочинець

Що таке золотий час
Ця настанова його запам’яталася назавжди:
“Не веселощі вигадуй, не шукай причину для гарного настрою і нагоду для доброго гумору, не лагідної, приємної доби сподівайся… Натомість плекай, зрощуй у собі стан надихнення. Не хвилинний, а сталий, завжденний. Коли легені вдихають повітря, а душа – возДухи. Себто – дух. Се і є станом постійної любови. До себе, до світу, до людей, до Бога.
Не шукай золоті гори. Не чекай золотої години. Проживай золотий час. Тут і зараз”.

Чому треба рахувати дні
“Люди люблять свої дні народження, себто – рахують роки. І дивуються: як швидко біжить час! Таки правда, він біжить від тебе. Тому, що рахувати слід не роки, а дні. Живи днем: тоді кожний матиме іншу цінність, інше наповнення. Колись я щовечора коротко записував до книжечки, що за день зробив, де був, що бачив, що чув. Згодом переглянеш, порахуєш записи й бачиш, яке насичене, яке щільне життя. Жодного порожнього дня… Але я часто перебирався з місця на місце, і ті записники губилися. Тоді я став вечорами коротко переповідати свій день чи то псові, чи пташці, чи дереву, чи полум’ю в печі. Хоч і натомлений, язик ледве ворушиться, але розказуєш, розказуєш. Гейби нанизуєш суцвіття на нитку. Золото часу. І сам собі дивуєшся: всього один день, а наче маленьке життя!
Видко, вже звичка така – звірятися, що не марнуєш дарований тобі час. Іноді закрадається гадка, що може якраз тому і вділяється мені понад міру тих днів…”
Він прожив 104 роки.

Ранок благословляє день
“Доброє рано благословляє весь день”, – звик був казати.
Що ж означало для цього це “доброє рано”?
Молитва, бодай коротка, подячна… Вода: “кварта в себе, відро на себе”… Розім’яти тіло й “перестукати” долонями всі м’язи, розігріваючи й вирівнюючи кров… Послухати на хвильку щебетання птахів, дзвін мошви, шамотіння потічка за теплої пори, потріскування вогню в печі – за холодної. Ця звична ранкова “музика”… І незмінна усмішка на вустах. Маленька радість чергового нового дня – він стільки принесе нового!.. Скласти в голові короткий план на цілий день… Прибрати за собою після ночівлі й снідання… Щоб увечері повернутися в чисту, привітну хату. Залишаючи за порогом брудне взуття, втому і “злобу дня”.

Дай собі спокій
“Жодна хмарина не сіє щодня дощ, жодна квітина не цвіте цілий рік, жодне дерево не плодоносить весь час, жодна куриця не несе за день два яйця, жодне лоно не зроджує щомісяця. Чому ти гадаєш, що мусиш повсякчасно сіяти радість і добро, цвісти красою, плодоносити великими ділами? Дай собі спокій”.

Коли стаються чудеса
“Яка різниця між днем учорашнім і завтрашнім?” – питали його.
“Вчорашній день порожній. Нинішній уже початий. А завтрашній день буде повний”.
“Чудесно! Будемо чекати завтра”.
“Та ні. Якраз чудеса стаються позавтра…”

Що насичує душу
Ми верталися з Високих Кресів, де збирали янгольське зілля на паленицюсерцівку. Квапилися, бо на плечі лягали грозові хмари. Голодні, на ходу хапали ягоди, жували ряску. Збурені потоки забирали наші кволі слова… Вдома, вже в сутені, дідо Андрій зладив перекус. Підварений буряк, скроплений винним оцтом і притрушений розмарином, житній окраєць, приллятий мелайною оливою, і горнятко гуслянки.
“Добра вечеря?” – запитав старий.
“Дуже”.
“А знаєш, чому?”
“Чому?”
“Тому, що ми днесь не полуднували”.
“Я й не помітив”.
“А знаєш, чому?”
“Чому?”
“Тому, що душа була сита”.
“Чим же вона була сита?”
“А живлом! Красним роздоллям, вселенською лагодою і густими горовими воздухами. Се захопило твої очі й заживило душу… Головне, аби душа не була голодна. А для жолудка бродник, яко потя Господнє, все найде якусь крихту…”

Коли приходить зрілість
Зрілість – це коли менше ставиш запитань, а ще менше – віриш відповідям.
Коли менше слухаєш людей, а більше – музику тиші.
Коли менше скаржишся, а ще менше звинувачуєш когось.
Коли не біжиш за часом, а він не обганяє тебе.
Коли всміхаєшся на те, що інших дратує.
Коли на похвалу реагуєш іронічно.
Коли нічого не робиш, коли не знаєш, що робити.
Коли не журишся, якщо чогось не маєш.
Коли тобі не самотньо, якщо когось не маєш.
Коли не ганяєшся за щастям і не притягуєш нещастя.
Коли тобі не соромно, якщо чогось не знаєш.
Коли перестаєш боятися дзеркала і рахувати зморшки.
Коли в душі тихо, спокійно і свіжо, як у світлиці.
Коли Бог усе більше стає твоїм союзником.

Скільки у нас вух
“Слухай, слухай, слухай”, – настійливо радив він.
“Я слухаю”.
“Мало слухати, треба ще й чути”.
“Я чую – у мене ж два вуха”.
“Слухай трьома вухами…”
“Але ж у мене тільки два”.
“Прислухайся до третього, прихованого, але найчутливішого”.
“І що я тоді почую?”
“Всі відповіді світу. А коли питатимуть щось тебе, відчуєш, для чого той шукає відповідь – для тіла, для розуму, для душі чи духа? І відповідь знайдеться…”

Чого не слід приймати
Не приймай дарунків, з якими не знаєш, що робити, – хай вони обтяжують дарителів.
Не приймай до голови поганих новин – нехай ідуть за вітром, який їх приніс.
Не приймай до душі журбу світу – нехай тече в світ за водою.
Не приймай близько до серця події – хай устаткуються в часі.
Не приймай чужий гнів, чужі намови, чужі дурощі – хай лишаються з тими, хто їх сіє.
Не приймай у своє життя людей, які приймають лише користь від тебе.
Не приймай на себе чужу вину – кожен сам собі суддя.
Не приймай за свої чужі досягнення – не досягнеш своїх.
Не приймай безплатного – заплатиш подвійно.
Не приймай подоби щастя – воно не зробить тебе щасливим.
Не приймай за ідеал когось – приймай себе.
Не приймай богів і божків – приймай Бога.

Починаючи і вінчаючи день
“Змивай із себе ніч”, – казав, виливаючи на себе зранку відро води.
“Подякуй за день без смерті”, – радив, лаштуючись до сну.

Служачи Слову
Він знав, що я на дозвіллі пописую, і схвалював це. А якось, коли ми бесідували про книжки, сказав:
“А чи знаєш ти, що покровителькою письменників є свята Катерина. На іконі її тіло прикрите довгим густим волоссям. Вона рушила в путь на прощу до Гробу Господнього без гроша. На дорозі постала річка, і перевізники зажадали плату. Тоді Катерина замість грошей запропонувала своє тіло. Цей гріх їй було прощено за жертовність задля Господа. Дуже символічно, що саме ця свята є патронесою писемного люду. Бо ж служіння слову – це покута і жертовність”.
І заохочував мене до письма:
“Люди помруть, а з ними й пам’ять. Якщо це не буде записано на папері. Чорнило довговічніше, ніж кров, і сильніше за смерть”.

Як треба думати
Пригадую, поскаржився йому на якийсь свій клопіт.
“Думай і щось придумаєш”, – сказав дідо Ворон.
“Думаю, але нічого путнього не лізе до голови”.
“Значить, не так думаєш”, – усміхнувся він.
“Як це розуміти?”
“Проганяй геть пусті гадки. Думай як думати, аби прийшла думка мудра. Таке думання не сушить голову, а освіжає її”.

В чому повнота літ
“Що вам убезпечило довгі літа?” – не раз питали Андрія Ворона.
“Повноту літ дає повнота життя. Я мало сидів, багато ходив, небагато їв, зате пив багато чистої води, мало мудрагелив, але охоче розмірковував, мало говорив і вволю спав”.

Чарівне горнятко води
“Де б не обернувся, нехай під рукою близько буде вода, – любив він повторювати. – Велика кварта одразу ж після пробудження, горнятко за півгодини до їди, горнятко перед відходом до сну. А між тим пити вволю, надто коли багато трудишся або мандруєш. І перед тим, як помитися, теж випий води. Наше серце, мозок, судини, жолудок, кров, та й душа, повсякчас потребуть води для очищення.

“Твої” і “нетвої” люди
“Як дізнатися, чи людина “твоя”?” – питали його.
“Просто. Ти йдеш своєю дорогою, а вона своєю – і зіткнешся з нею посередині дороги. Вона не знала. Ти не кликав. Ви зійшлися. Ви знайшлися. І куди б ви не рухалися раніше, вам тепер по дорозі”.
Ще пояснював, що підказку дасть серце. Ти бережно ставитимешся до серця дорогої людини. А “чужорідні” люди байдужі до твого серця. Обходь тих, хто легко обходиться без тебе. На життєвих гонах люди з’являються і віддаляються. Але декількох, дорогоцінних, слід триматися до кінця, твого чи їхнього. І що більше заходиш у вік, то ціннішою стає ця відданість і близькість.

Що ми забуваємо
Ми забуваємо, що…
Наша держава – Всесвіт.
Наша прописка – земля і вода.
Наше походження – насіння Неба.
Наша національність – Людина.
Наша мова – любов.
Наша ідеологія – радість.
Наша стать – дитина Божа.
Наш вік – вічність.
Наша освіта – мудрість серця.
Наша професія – стягання духа.
Наша посада – добротворення.
Наше хобі – збирання Світла.

Незриме дзеркало
Траплялися зовсім неймовірні речі. Ми могли десь мирно сидіти чи йти, а він каже: “Зараз із лісу вийде чоловік і рушить у наш бік”. І це ставалося. Або: “Зараз наш пес схопиться і поженеться за зайцем…” Або: “Сьогодні ти знайдеш шапку, яку вчора загубив…” Або: “Не беремо з собою їду, нас у дорозі нагодують”. Або: “Напиши листа – сам знаєш, хто чекає…” Або: “Скоро в селі задзвонять за померлим…” Або: “Залиш на ґанку жбан квасу. Прийде якийсь посильний, хай нап’ється…” Або: “Не підходь до того дерева, там гадина спить…” І щоразу його припущення справджувалися.
“Звідки ви це знаєте?” – спантеличено питав я.
“Бачу”.
“Як бачите?”
“Бачу дещо в примарному дзеркалі. А більше здогадуюся, відчуваю…”
“У дзеркалі?”
“Розумієш, є зримий світ, є усесвіт і є твій маленький світик… Коли ти ввесь (тілом, умом і духом) занурюєшся в довколишній світ, то твій нутряний світик ніби розчиняється в усесвітньому, розсувається запона зримого і тобі відкриваються приховані знаки. Внутрішній зір тонший, ніж очний. Зблиснула думка – і воно сталося. Тебе почуто. Чи, може, сталося тому, що думка, чуття його випередили. Себто – ти почув, що тобі передано… Наче жива іскра пробігла. Врядигоди це відчуває кожен. Та люди воліють вважати його дивним збігом. Насправді все набагато глибше. Повір мені, наша чутлива душа не спить навіть тоді, коли ми спимо. Вона крилата, зряча і віща… Скажу тобі про нашу душу найсокровенніше. Це вона вибирає і ненав’язливо диктує нам слушний час, несхибний путь, мудрий спосіб, прийнятний ритм життя. Й коли ми не прислухаємося до цього, то пригнічуємо її, виснажуємо її сили. А отже, й свої. Наша присутність на Землі вимірюється не терміном перебування тут, а обсягом залишеної душевної енергії”.
Я розглядався довкола – жодного задзеркалля! Бачив тільки те, що бачив. У нас був різний зір, різні діоптрії.
До речі, в нього ніколи не було на стінах ні годинника, ні дзеркала.

Коли час вибирати
“Може, мудрість, – міркував він, – це вибір у цьому світі своєї “частки, яка не відбереться.
Може, щастя – це вдалий вибір дороги. Своєї дороги. Ніхто ніколи тебе не наздожене, не обжене, не зупинить, не поверне назад і не зіб’є з путі, якщо будеш іти своєю дорогою.
Може, зрілість – це вибір зростання. Сходження від себе того, який заздрить комусь, – до себе такого, якому можуть позаздрити інші…”

Чому треба співати
“Що нам робити, аби врятуватися?” – питали його в таборі на Колимі.
“Співати”.
“Ти жартуєш?”
“Ні. Я співатиму разом із вами. Будемо рівняти піснею дух”.
“І таким чином ми виживемо?”
“Не знаю. Пісня виживе напевно…”

Як він себе називав
Пригадую, як ми йшли ранніми росами, у травах до колін, на Трійцю в горове село. Сонце ряхтіло смарагдами на листі молодої діброви.
“Все таке зелене. Все таке празникове. Все таке святе, – сказав він. – Боїшся порізати очі об цю красу…”
Чоловік, який називав себе “щасливцем о трьох особах – брат птахів, приятель дерев і пастух бджіл”.
А якось, коли після втомливого лісового переходу ми сиділи під старезним буком, він задумливо мовив: “Іноді почуваю себе деревом життя Іггдразиль. І коріння моє в підземному царстві, а гілки розлогої крони затулили собою все небо…”

Коли за тебе моляться
Ще він мені казав:
“Повір, ми не самі по собі, ми не сироти в цьому світі. Завжди є тут чи там хтось, хто молиться за тебе. Завжди знайдеться хтось, хто буде вірити в тебе навіть тоді, коли ти зневіришся сам. Кому ти потрібен навіть тоді, коли не потрібен собі.
І тому твої дні обновлюються.
Тому твоя хода направляється.
Тому твої наміри підпираються.
Тому твої смутки розвіюються.
Тому твої прагнення збуваються.
Тому твоє невігластво стає мудрістю, а немічність – силою”.

Чого хоче Бог
Бог нічого не чекає від тебе. Але хоче, щоб очікував ти.
Бог нічого не просить. Але хоче, щоб ти пропонував.
Бог нічого не бере. Але хоче, щоб ти давав.
Богові нічого не треба. Але хоче, щоб мав ти.

З чого починається лікування
Перед тим як лікувати, він запитував: “А чи готовий ти жити так, аби не притягувати до себе хвороби?”

Кому дається дар зцілювати
В людській природі закладено чудодійні сили. Кожен двадцятий міг би зцілювати когось чи бодай себе. Але тільки одиниці здогадуються про це. У п’яти відсотків людей є цілительна енергія – вони могли б зцілювати людей. Але тільки одиниці здогадуються про це. Ще менше хочуть цим трудитися.

Якщо не знаєш…
Ще він казав:
“Якщо не знаєш, як жити, навіщо жити – вдавай, що знаєш. І життя рано чи пізно повірить. І довіриться тобі. І взагалі: життя або відбуваєш, або терпиш, або смакуєш… І вибираєш це ти, а не воно. Бо життя тебе вже давно вибрало. Ти – обраний”.

Коли приходить порятунок
“Бог ніколи не полишає напризволяще того, хто відкритий духові…. У четверту сторожу прийде Він до тебе, самотнього й зневіреного. По воді прийде. Хвилями Латориці. І покличе за собою. І ти підеш за Ним по воді проти вітру. А коли злякаєшся і почнеш тонути, Він простягне руку і посадовить тебе поруч у свій човен. У четверту сторожу це буде…”
“Що таке четверта сторожа?” – запитав я.
“Це час між четвертою і шостою ранку. Коли в природі найтемніше і найхолодніше. І в людській душі також. Перед світанком…”

Навіщо годинники
без стрілок
Ось одна з його притч, які осіли в пам’яті золотим піском.
Один бідний араб торгував різним дріб’язком, і вже в нього не лишилося нічого з товару, крім іржавого будильника, якого щодня викладав на дірявому килимку. Він помітив, що перед будильником весь час зупиняється стара жінка. Це була бедуїнка одного з племен, що рухаються з вітром.
“Хочеш його купити?” – запитав її одного разу.
“Скільки просиш?”
“Небагато. Але не знаю, чи продам його. Інакше в мене не буде роботи”.
“Тоді навіщо ти виклав його на продаж?”
“Тому, що це дає мені відчуття життя. А тобі він для чого? Хіба не бачиш, що в нього немає стрілок?”
“Але ж він цокає”.
Торговець завів будильник, і почулося звучне металічне цокання. Стара заплющила очі і уявила, що в нічній темряві могло би здатися, що поряд б’ється ще чиєсь серце…

З чого робиться добро
“Легко бути добрим із добрими, – казав він. – І коли все добре. Та часом ми повинні зробити добро із зла, тому що більше його нема з чого зробити”.

Що шукаєш і що знаходиш
Спочатку з’являється порожнеча, яку треба чимось заповнити.
Потім починаєш шукати – чим.
Потім приходять ті, які вже знайшли це.
Потім починаєш їх наслідувати.
Потім заздриш тим, кого наслідуєш.
Потім шукаєш спосіб, як стати таким же.
Потім шукаєш можливості, як стати іншим.
Потім шукаєш секрет, як стати кращим.
Потім шукаєш сили, щоб це зберегти.
Потім шукаєш натхнення, щоби цим насолоджуватися.
А потім… Потім стаєш натхненням для когось. І вони кажуть: “Дякую Богові за те, що ти є”.

Хто кого виховує
Пригадую, були ми запрошені на храмове свято в Обаву. Між столами на подвір’ї бігали діти, галасували. Дорослі їх сварили, доки дідо Андрій не сказав:
“Дайте дітям спокій. Вони на сьому празнику найдорожчі гості”.
Господар скрушно мовив:
“Ох, стільки з ними мороки! Чи є якийсь секрет виховання дітей, вуйку Андрію?”
“Є. Люби їхню матір”, – відповів Ворон.
“І сього доста?” – здивувався чоловік.
“Ні, не доста. Люби і поважай себе”.
“І все?”
“Ні, не все. Дай відчути дитині, що любиш її такою, якою вона є. І що будеш завжди любити її і захищати. Що б не сталося з нею чи з тобою…”
“І після сього вона стане вихованою?”
“Після сього їй легше буде виховувати тебе…” – всміхнувся старий своєю загадковою усмішкою.

Закон сороківниці
“Секретів нема, є закони тривку, – казав він. – Либонь, їх усі можна звести в один – закон сороківниці”.
40 разів після сну вклонися Божій днині.
40 разів на день віджени від себе гнів, заздрість, страх, нудьгу, журбу, скнарість, балакучість, помисливість, лінощі, ревнощі.
40 разів подякуй. Якщо немає людини поряд, подякуй Божому промислу.
40 разів торкнися живого. Якщо немає поруч рідної людини, торкнися тварини, дерева, трави. І вслухайся у свої відчуття.
40 разів подумай про любов… і не забувай про любощі.
40 разів умокни уста у воду.
40 кроків зроби після їжі і перед тим, як відійти до сну.
40 разів усміхнися.
40 хвилин подрімай посеред дня.
Бодай 40 секунд потримай ноги у воді. Коли в холодній, а коли в теплій.
40 хвилин щонайменше перебудь у мовчазній тиші.
Спожий бодай 40 ягід і по 40 насінин льону, гарбуза, соняшнику, кропу.
Не більше сорока грамів м’яса з’їдай і не більше 40 грамів горілки випивай, якщо випадає застілля.
40 кухлів щонайменше вилий на себе води. Бажано – стоячи босоніж на землі. Ми – як те дерево, і земля дає нашому корінню очікуване.
40 хвилин прогуляйся поза садибою.
40 хвилин уділи читанню.
Прийми “закон сороківки” за звичку – і він убереже тебе й стане на сторожі твого віку.

Що може бути кращим…
Ще він казав:
“Що може бути солодшим за нічний сон.
Що може бути здоровішим за полуденну дрімоту.
Що може бути мудрішим за сон, коли не знаєш – як, що чинити наяву.
Сни придумані для того, щоб ми бодай у снах не нудьгували.
Якось одному мудрецеві приснилося, що він метелик: весело пурхав, був щасливий і не знав, що він – людина. А коли раптом проснувся, навіть здивувався, що він є він. І не знав уже: чи йому снилося, що він – метелик, чи метеликові сниться, що він – людина…”

Мудрість каменю
Він любив камінь. І міг розповідати про нього нескінченно.
“Хтось любить дерево, хтось метал, хтось глину. А я люблю камінь.
Поперше, камінь найдавніший, а отже – наймудріший. Недарма шукали філософський камінь.
Подруге, камінь живий, він росте як трава, як дерево, як дитина.
Камінь рухається. І якщо котиться, то мохом не обростає. Як і ми.
Камінь довго нагрівається, зате й довго віддає тепло. Як і ми.
Камінь твердий і грубий, але з нього можна різьбити прекрасні речі. На віки.
Камінь позначає межу.
А кам’яний поріг, який важко перелізти вперше, притягуватиме все життя.
Камінь – зброя, прикраса, лік.
З каменю хрести при дорогах.
Камінь можна носити на серці, тоді воно – кам’яне.
Камінь можна носити за пазухою. І це хилитиме до землі, і ти не переживеш своїх ворогів.
Камінь можна кинути в когось, а можна стати на нього, щоб піднятися над тим, у кого хочеться кинути камінь.
Можна в поті чола котити камінь угору, можна з каміння скласти цілу гору, звести палац або пишний надгробок… А можна камінь покласти в підмурівок Храму. Щоб руки, груди, серце і дух стали вільними”.

Страх, якого не існує
“Що найбільше нам дошкуляє?” – запитав якось його.
“Те, чого не існує”.
“Що це?”
“Страх”.
“Страх чого?”
“Страх страху. Страх, що дещо повториться, що ми не впораємося з чимось, що втратимо щось, захворіємо, постаріємо, помремо… Боїмося думки, самого страху. Чи не дивно?! Того, що було, вже нема чого боятися. Того, що буде, – тим більше. Бо його може й не бути, а коли й станеться, то вже пізно боятися. А сьогочасний клопіт через хвилю буде вже в минулому. Ще через хвилю це вже не буде “тепер”. Виходить, страх – це те, чого немає насправді. Є лише його тінь у нашій голові й душі. Якщо жити тепер і тут, жити очевидними речами і приймати їх такими, то боятися нема чого. Життя – це миті твоєї присутності в реальному світі, що невпинно повторюються. Це – повнота твого часу і простору: для твого користування, для твого задоволення. І ти навіть не помітиш, коли це скінчиться… Так мудро влаштував Бог”.
“Віра помагає долати страхи?” – запитував я.
“Звісна річ. Ввіряючи душу в Божі руки, ми даємо можливість Духові заповнювати порожнечу – а це і є страхи”.
“Але в Бога вірять не всі”.
“Так. Можна з якихось причин не вірити, але довіряти Йому необхідно… Як той нещасний батько, що вигукнув: “Господи, поможи моєму невір’ю”.

Цю та інші книжки Мирослава Доцинця можна замовити у видавництві
“Карпатська вежа” за вигідними цінами. Телефони: 0506713717, 0959417741.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment