Є в осені світло…
Картопля викопана ще зовсім недавно, якщо рахувати сухими календарними днями, і дуже давно, якщо бачити межі літа й осені, той щорічний холодний вододіл, за яким усе вже здається інакшим, ніж воно було вчора. Небо розчиняється, як ляда, риба раптово шугає вглиб і не йде до твоїх хитромудрих приманок, човен раптово спиняється серед річки, пускаючи під собою повільну течію. І по сей бік, і по той бік, і збоку, на Чумаківщині, і вгорі, і внизу, і наскрізь тепер є те, чого насправді немає.
От, приміром, корову, яку цілісіньке літо проганяли ломакою, щойно вона туди ступала, тепер легко пускають на город: “Розкошуй, мовляв, їж, що бачиш!” Вона спершу стоїть, ошелешена, піднімає на роги присохлі капустяні качани, пробує жувати, пробує грітися в передвечірньому сонці, а потім довго й пронизливо дме, жаліючись товаришкам на віроломних людей, яких спробуй збагни – то женуть, то припрошують. Товаришки з сусідніх городів радісно, хоч і тужно, відгукуються: “…так, мовляв, так – у повітці нудно, сіно колюче, паші немає, а люди, люди, чорт їх розбере…”
– І нашо я, тітко, скільки того буряка садила? Оце розвезу пошту, сідаю чистить – та так і до смерку.
– Та як навішо? Для себе! – поважно одповідає баба, закутана, як капустина, в десять картатих вовняних хусток.
– Та хіба я свиняка – буряк їсти? На, Серьога, газету, оддаси дідусеві, – листоноша Надька перекидає ногу на велосипеда і їде далі. У велосипеді щось трохи поламане – і він курличе, як журавель, під’юджуючи собак теж озватися, теж говорити, брехати, гавкати, славити осінній день.
Таке світло буває тільки восени, тільки погожого дня, тільки в час од полудня до вечора. Воно не ллється зверху, не обступає, ні, воно застає! Зненацька, як злодія коло чужих яблук. Змушує побачити все, як уперше. Будьякий звук у такому світлі нещадно тне по нервах. Я жду Катьку. Скидаю їй есемесками “бомжиків”. Нервуюся. Ми мали кудись іти. Чи то до когось гуляти, чи так – походити десь, чи по ліщину. Хтозна. Я клацаю телефоном, клацаю, клацаю, але він нічого нікуди не відсилає під цим світлом. Я розкручую корбу колодязя, дивлюсь, як шурхотить старе дерево під моєю рукою.
– Іііііііііі, куди ти пішов, іроде… ич який… на курей так і погляда… ціле літо ганяла од курчат, а він знов….
На бабу не дуже діє осіннє світло. Курчата, дурні коти й інші житейські справи міцно тримають її на землі.
– Чортова Манька… мабуть, нарошне отакого супостата підсунула, шоб я не жила, а мучилась. Серьожка, та покинь той теліхвон, та дай йому ціпка! Ось я зараз…
На кота раптом налітає глинистий із синіми перами на хвості півень, сильно б’є крилами й пронизливо кричить. Кіт, підібгавши хвоста, ховається під клуню. Вінто й не думав нічого такого. Вінто вже й не подужає здорових курей, та й баба поряд. Він так, більш із цікавості, із мисливського інстинкту, він тільки погратися. Зрештою, на нього теж гіпнотично діють ці струмені з неба, змушують нявкати, стрибати на ворота, простягатися в куряві, здіймаючи клуби пилу, поки баба погрожує: “Качайся, качайся, а тоді в подушки полізеш. Бецман отакий! Я тебе ось на ніч до корови викину.”
Я нарешті бачу Катьку – іде в яскравочервоній легкій куртці, обтрушуючи з штанів якісь реп’яхи. Хода в Катьки така красива й така незалежна, що стерня під кросівками пружинить від захвату, а баби з довколишніх дворів осудливо цокають язиками, хрестяться Катьці вслід, зітхають і страшенно жалкують про втрачені роки. Волосся в Катьки світлорусяве, воно розсипалось по червоній куртці так ефектно, що баби жалкують ще дужче, а я крадькома радію, що зараз піду гуляти під ручку з цією лялею, з цією сиреною, з цією жарптицею.
– Його немає дома, пішов десь отуди, в Залужок.
Баба вважає Катьку породженням зла й намагається перепинити їй шлях до любимого внука. Але Катька бачила мене ще здалеку. Вона обдаровує бабу посмішкою королеви – мовляв, брешибреши, я все одно тебе трохи люблю, стара – і йде просто до мене.
Баба робить останню відчайдушну спробу:
– Куди тебе чорт… он же дідусь казав… та й вечерять скоро… корову перейми хоч…
Але ми вже далеко. Під нашими ногами лускає стерня.
Село спочиває перед вечором, трохи чистить буряки, лишаючи на обніжках здоровенні картаті хустки, ламає кукурудзу, накриває гарбузи брезентом, переймає корів у двір, зносить дрова, а вечорами обережно пробує топити в хатах – дим заходить у горло, забиває груди, і тоді село дмухає на нього, дмухає, аж поки розжене, аж поки стіни заповняться іншим, уже не літнім духом.
А ми з Катькою йдемо кудись, хоч і не домовилися зарані – куди саме, до кого, навіщо. Нас зненацька застало передвечірнє осіннє світло – і ми в ньому відчуваємо світ посправжньому гостро, якось хворобливо молодо. Дорога веде нас через Залужок до Лешківки, а там і на Байрак. Ми ще ж не знаємо, де зупинимось. Обабіч то там, то там люди в целофанових плащах продають останні цього року кавуни, вже трохи прибрезклі, п’янкі, безнадійні. Вітер рве тимчасові пристановища кавунових сторожів, хапає й несе лугом аж ген куди. А ми з Катькою просто йдемо, зрідка перекидаючись словами, які означають щось тільки тут, тільки для нас і тільки зараз.
Вітаємося до перехожих. Спиняємося зав’язати шнурівки. Оббираємо з одягу реп’яшки. Але все це мимохіть, ненароком, якось жартома. А всерйоз ми тільки несемо себе в цьому пронизливому осінньому світлі кудись за ліс, за праліс, за грибні місця, за таємничі просіки, за далекі села. Ми взялися за руки. Ми бачимо те, чого насправді немає.
На Спаса осінь настає
У дитинстві Спасівка мене зазвичай не радувала, як й інші серпневі свята, починаючи з Іллі. І вода в річці вже не така ласкава, як раніше. І стерня замість колосків. І клятий обов’язок – іти в кляту школу, осьось уже, ще кілька днів, ще кілька подихів. Те гостре проминання, той висохлий огуд, те небо, яке щодень стає вищим і відкритішим, та передосіння тривога затуляли собою все, затьмарювали, не давали бачити нічого красивого. Ніби й пригадуються свячені яблука на цераті у дворі, а ніби й ні. У серпні – вже все було наче не зі мною. Я тільки й міг, що жалкувати за літом.
Якраз на Яблучного Спаса померла Гапка. Моя прабаба не любила її імені. Казала: “Коли кажеш – Гапка! – то губи злипаються. Негарне…” Та сама, про яку мій друг дитинства Альошка співав дурну перелицьовану пісеньку з відомого мультика про сніговиків – “Гапуська тане, тане…” Та сама, яка вперто давала колядникам по три копійки на весь гурт, викликаючи одностайну зневагу всієї дітвори. Та сама, про яку в селі взагалі мало знали. Гапка ні з ким не якшалася. Не пліткувала з сусідками через паркан. Не позичала грошей. Не брала участі в гамірних сільських весіллях, іменинах і хрестинах. Її можна було бачити на городі та ще біля крамниці – в час, коли привозили хліб.
Звісно, якщо людина так уперто не хоче являти себе світові, а ще якщо це жінка, її неодмінно наречуть відьмою, розкажуть про сонце, яке вона – от же присягаюся, оцими очима бачила! – учора передніч ковтала, про чаклування на темному цвинтарі зі старим котом, про дружбу з чортами, упирями, домовиками тощо. У Гапки однозначно був отой ореол темного таїнства, через який повз її хату старалися не ходити вночі та й удень теж. І мій друг Альошка, правду кажучи, співав свою пісеньку так, щоб Гапка раптом не почула.
Сама вона була, здавалося, так далеко від людських поговорів, що вони її взагалі ніяк не зачіпали. Гапка щедро обдаровувала село хіба що щирим золотом свого мовчання. І воно їй дуже пасувало. Є обличчя, щедрі на міміку, рухливі, рвійні, а Гапчине – навпаки. Її риси були тесані з каменю. Наче хтось привіз звідкись суворого й нерухомого кочового ідола й поставив за сторожа на її обійсті.
І от вона померла. Не горобиної ночі, як годилося б путній відьмі, а так, перед обідом. Принесла з церкви свячені яблука, поклала вузлик на порозі, а сама пішла на город – казали, помідорів назбирати. Лягла коло них, ще й огудину обняла. Так і лежала, поки не побачив її тракторист Дмитро, що віз із лісу дерево на стовпи. Чого я це все в таких деталях пам’ятаю? Ба гірше – нащо я це бачу в таких деталях? Пальці, що стискають прив’ялі стебла, хустку, збиту набік, і безмір сонця над нею.
Про щойно померлих завжди багато говорять. І не так, як за їхнього життя, а поважливо, ніби з оглядкою. Говорили й у нас дома. Прабаба розповіла, що був у Гапки хлопець, та загинув у перші дні війни. Красивий, як і вона. І такий же неговіркий. Добра, мовляв, пара з них би вийшла.
– А хіба вона… красива? – перепитав я ошелешено. Мені навіть у голову б не прийшло подумати про неї як про красиву. Хм.
– Огогого, – прицмокнула язиком прабаба, яка жінок загалом не дужето жалувала похвалами, – така була, що парубки мліли, й не тільки тут, а й у ближніх селах. До неї після войни ще хтозна стільки год сватались…
– Та все не ті, та все не ті? – парирував я словами відомої пісні.
– Які там не ті… Мели! І наші чоловіки, і голови колгоспу, й секретарі всякі. А вона – ну ні в яку! Вийде, було, на поріг, а далі й не йде. Каже, мов, іди собі, чоловіче добрий… От тоді й не злюбили її. Вона ні до кого, то й до неї ніхто. Так і прожила вік самотою.
Але я цього вже не слухав. Мене буквально збив із ніг тоді ще незрозумілий, дикий контраст: як це – Гапка? – і раптом красива? Неймовірно. Неможливо. Тоді я ще вмів сприймати світ тільки таким, як він був, і все. А тут раптом…
Наступного дня Гапку ховали. Забирали добро з її хати – хто що хотів. Нікого в Гапки не було. Поміж рушників, кухвайок та шерстяних хусток знайшли й пожовклу фотокартку. Її забрала баба Олена, сусідка. Уже в неї я побачив ту світлину – спеціально прийшов і попросив показати того ж дня. Прабаба крутила пальцем коло скроні, тюкала на мене, та молода Гапка все не давала мені спокою. Копиця сіна, затулена картатою рядниною, і коло неї дівчина – звичайно, у вишиванці й керсетці, з довгою темною косою. Схожа на якусь кінодіву з німого фільму. На якусь жарптицю. На царствену квітку, що знічев’я надумала розцвісти коло вбогої Гапчиної хати.
“Дивина, – думав я, йдучи додому, – справжні чудеса. Як це так – вона і… вона? Так не буває, так не може бути.”
А Спас дзвонив десь наді мною своїми стиглими яблуками, провіщав холод, та власне ж – говорив те саме, обнімаючи притихлі, ще теплі двори. Він говорив, що не варто завжди вірити очам своїм, що іноді треба дивитися далі. Що кожен бачить різні відтинки чужого життя і часто робить геть не ті висновки. Он же, бачиш, стерня? А була ж пшениця. І всі колись були молодими, усі колись цвіли, хоч у це майже неможливо вірити. І літо. І літо теж…
Ген літо скликає коней
Із річки жадань заснулих,
Долоню до хвилі тулить,
Долоні вода солона.
Ген хмара – така, як птиця,
Така, як окраєць ночі –
Вертається з косовиці,
На віях несе листочок.
А літо стоїть над полем,
В траву застромивши гребінь…
І ніби всього ж доволі,
А начебто вже й не треба
Ні плину очей заснулих,
Ні туску долонь незнаних.
…До гриви душа притулить
Червону жоржину рани.
Немає ні дверей, ні вікон.
Зникай. Не прокидайся. Спи.
Лихим високим чоловіком
виходить серпень у степи.
Рушницю візьме, птаха встрелить,
поллє полями переляк.
Проступить раптом на постелі
глибока рана, наче мак.
І вже нічого… вже довіку –
Опріч страху, жаху опріч
Перед високим чоловіком,
Що йде до тебе через ніч.
Заграла осінь повагом, небавом
по всіх садах, од болю голубих.
Аж смертний гріх прикинувся ласкавим,
аж сміх приліг на сходинках журби.
Попрокидалась папороть безмовна,
сторожею завмерла на скарбах.
І дужедуже плакала за човном
у тридцять кіс заплетена верба.
Лісник забрів у села стоголосі:
“Такі часи. Куди це я піду?”
І не спитав, навіщо ж грала осінь,
ще й так надсадно в синьому саду.
м. Полтава
