Софія МАЙДАНСЬКА. «Видиш брате мій…»

Розділ з документальної повісті “Друге пришестя”

“Видиш брате мій, товаришу мій…” аж тепер повертаються сірим шнурком боїнгів… Повертаються і, запивши горючими слізьми жменю пігулок, складають стерті крила на передінфарктних грудях… Чи не запізно шукати серед струхлявілих пнів зрубаного лісу свої покинуті гнізда?.. Нарешті, по п’ятдесяти роках фатальних сподівань, намагатиметься розпізнати під розмальованою личиною старості їхні вісімнадцятилітні обличчя. Краще не зазирати в сяйне плесо прабабиного венеціанського свічада, за яке гайнули корункові споденьки її дитинства, булькнули в калабаню моторошних сновидінь, щоб ніколи не вернутися. Дерев’яні сходи скриплять, як і тоді, коли збігала згори в гімназійній формі з нашивкою номера на рукаві та кокардою “LO” на беретці, збігала зі своєї заквітчаної кімнатки, де крізь балконні зашклені двері в гаптованих фіраночках зазирали тільки сонце і місяць та пухнасті вії сріблястої ялиці. Тепер сходи лишень передражнюють рипіння її ревматичних колін, що підгиналися під вагою іншої нашивки з порядковим номером Мордовлагу, де мордувалася десять молоденьких літ.
Під ногами зблиснуло рябеньке пірце, чи сколок розбитої філіжанки… дітиська лишень киринять… та це… це бліцзнимка, певно, випавши з альбому, залетіла аж сюди, на сходи… Казала, аби дали собі спокій з тими покоями нагорі, але то біда, що скинуті гамузом, поламані, побиті шашелем креденси, бюрка, бамбетлі, куферки притягають, як той магніт – на зламану голову гратися в схованки. Наказувала – не порпатися по шухлядах, може там щось іще, непричком, знадобиться… та де там… перевертають усе догори дриґот. Вже час би махнути рукою, здати в макулатуру пожовклі свідоцтва, щоденники, твори, виведені за твердими правилами каліграфії в зошитах у косу лінійку, а надто ті знимки в альбомах, оправлених у потьмянілі шовки та сап’яни – чи вдасться ще впізнати – хто є хто… Все поволеньки обертається в порохно і вже нікому діла нема – лише дітям забавка, – бездумно бігають по закамарках, заснованих павутинням, за тим – нею загубленим, а всіма забутим, неначе кошенята за шпулькою…
Амелія підняла карточку і, тримаючи на долоні, наче зважувала в мережі з переплетених ліній життя і долі; навіть без окулярів одразу впізнала той стан початку зими тридцять п’ятого, зафіксований випадковим фотооб’єктивом на ринковій площі. Татко у плащі з екзотичним кенгуровим ковніром та смушевій шапці, вона в новому хутерці з чогось білого, пухнастого, м’якого, може з якогось ягнятка чи ангорського кролика, не дочекавшись метелиці вбрала похизуватися і міцно трималася таткової руки, аби всі бачили, що вона не аби хто, не якась розманіжена панночка з передмістя, а дочка самого директора гімназії, що мешкає в камениці біля Шіллерпарку. Запам’ятала той день не тому, що якраз тоді татко вперше взяв її з собою – вибрати мамі дарунок на Миколайка. Вже купили улюблені мамині парфуми “Chat Noir” (Ша Ноар)1 та мереживну пелеринку і навіть зайшли до цукерні Фаркаш замовити чоколядову скринечку, в який між солодких “самоцвітів” був захований золотий сюрприз – кульчики з діамантовими слізками. Амелія знала – до маминих дарунків їй ще треба дорости, а щоб рости не в стовбір – слід багато читати, тому на Миколайка під подушкою вони з братом знаходили тільки високоморальні, високоідейні, високохудожні книжечки. Та коли одурманені запахами колоніальних товарів, по частунку мигдалевими тістечками і кавою зі збитою сметанкою, вийшли з цукерні – з несподіванки обоє стали, як укопані, бо до них з великим смерековим вінком, оповитим чорною креповою стрічкою, наближався Еміль. Не бачила Мілька з Великодня; на літні вакації не поїхали як завжди на Дністер, де кожного літа професура винаймала сільські хати з віктом2, а професорські “дрібні діти” від рання до смеркання талапалися в літеплих ковбанях оболоні, натомість її вперше повезли до Констанци, де біля самого моря мав літню віллу мамчин первий брат, вуйко Евзебій.
Це вже не був той Мілько, що підбивав її на всілякі збитки – ловити в калабані золоту рибку новою фуляровою3 сукеночкою, а тоді, встидаючи – була ж цілковито голенька – вгортав у конопляний рубок, що жінки білили на зарінку. Згадавши цю пригоду, мимоволі спалахнула – перед нею стояв високий, майже таткового зросту, стрункий красень із волоссям кольору воронячого крила і такими ж, чорними, нестерпно гарячими очима. Якби не ця несподівана зустріч – ледве чи скоро довідалися б, що померла його мати. А день так весело починався…
Мількова мати була однією з отих чарівних віденок, які ще до кривавої драми в Женеві4 та атентату в Сараєво5 виповнювали своїм дзвінким шістнадцятилітнім сміхом усі кришталеві порційки липових суцвіть пахкого парку, де, під коралями лямпіонів, у напарфумованих маєвою нічкою літніх кафе їх кружляли у вирі “вальцерів” Йогана Штравса невгамовні, неперевершені в зальотних мистецтвах студентибуковинчики. Після складання матури та докторату вони вели знетямлених дівчат у тому ж легкому безтурботному темпі вальсу в свої зарум’янені, мов калачі серед лісів та нив Веренчанку, Бояни, Виженку, Сторожинець, Вашківці, а декому пощастило навіть опинитися на Панській вулиці Чернівців, тих самих, де, як переконувала Роза Авслендер, “легенди і міфи витали в повітрі, ними просто дихали… Дерева священних літер пускали коріння від Садагури до Чернівців… Йордан упадав тоді в Прут…” Та ідилія завжди триває до перших спроб неодмінно матеріалізувати правдиві, щирі, без жодної защербини почуття, і ніхто не застановляється над тим, що “мрія – тільки тінь”… Довірившись якимсь авантюрникам, не вдатний до комерції доктор Фалібоґа – Мільків батько, вклав увесь свій спадок у феєричний проєкт побудови купалень у диких карпатських нетрях, де зпід скель били насичені “ферумом” джерела, маючи на гадці перевершити знані цілющими болотами, гарячими гейзерами і мармуровими термами, світові лічничі заклади. Та певно шепітський мольфар нашептав лихе верем’є, бо через банкрутство доктора Фалібогу забрала залізна вода… Звільнившись од тілесного гніту, його замріяна душа здійнялася з димком револьвера над закуреною колибою вівчарів. І вже не дбаючи про земне, і не журячись ні ложкою, ні мискою, ані третьою колискою, у Вливаний понеділок його душа проливалася Великодньою воскресною сльозою на голови дружини і трьох сиріток. Старший син віденки, Теофіл, перебрав од неї характер та вид і загадкову інтригу Лоенгріна. На той час він уже почав студіювати право у Відні і, коли якоїсь Різдвяної ночі причалив на Панську вулицю в оточенні войовничо налаштованих братчиків із ордену “Залізної остроги”, муніципальні хранителі тиші не в змозі були убезпечитися від несамовитих Вертепів та Маланок. І того разу не обійшлося без скандалу, бо у миршавого Ірода виявилася машкара августійшої особи румунського трону, і в кульмінаційній сцені, додержуючись канонів жанру, дебела Смерть зі збитошними очима Філя кинула “августійшого” на мідні роги румунського бика, що маестозно ремиґав на ринку.
Несподівана зустріч мала б запам’ятатися станом меланхолії, натомість іще досі відчувала жар його очей. Туманець фотоспалаху осьось розвіється, не залишивши й сліду від тієї далекої днини у переддень Св. Миколая…
Тоді, саме тоді, повернувшись із татком домів із прогульки, уперше побачила себе у дзеркалі – не гімназійний однострій, не гладко зачесану голівку з кокардою на беретці, не зашнуровані до кісточок, виглянсувані черевички, а свої очі, здається смарагдові… З густими пшеничними віями під мишиними хвостиками брів, і вуста, що нагадували три спілі вишеньки вкупі… Нижче – паскудна довга шия, через неї кухарка Домка на збитки прозивається їй: “голошия гусочка”… А тут іще ці несподівані, несамовиті “пиптики”… випорскують, Боже ня прости, як цвяшки зпід бурунчукової6 блузки…
Тепер їй все в собі не подобалося, все заважало, а надто зріст, що в класі не дозволяв сховатися за когось вищого за неї. Як це сталося… За одні вакації в Констанці вигуділа, гейби та квасоля на тичці… І сліду не залишилося від маминого “золотого курятка”… Куди тільки сховати ці довгі руки, довжелезні ноги, оці… книші, які без дріжджів підростають… А так любила голяка, з головою в сажалку…
Чомусь тепер, куди б не йшла, навіть якщо це було дуже пильне діло, приміром лекції з французької, латини чи греки, терплячкасверблячка на високоповажних обідах у бабці, five o`clock7 у вуйка Франя – забудькуватого професора математики, чи навіть підчас “тремоло” в почекальні дантиста, не кажучи вже про школу українського бального танцю меценаcа Суховерського, – ніде не могла позбутися мислі про Мілька, що напасним комариком невідступно кружляла над її головою. Погляд мимоволі шукав навіть там, де його вже ніяк не могло бути – серед розпашілої на морозі “іриденти” з молодших класів ліцею, що бомбардувала сніжками малоліток з “Internatul de baieti romani”, і вона згадувала, як ще так недавно його невгавущий до придибеньок батько, що, здавалося, буде вічно жартувати, такої самої зими, називаючи Амелію своєю невісточкою, примушував Мілька возити її, малу, на санчатах алеями Шілерпарку, вона ж, а ні того Бога – впиралася, вередувала – не хотіла заміж за того опецькуватого “послушника”ліцеїста, що розгублено кліпав засніженими віями. Проте він і сам тоді не вельми рвався засвідчити свій рицарський чин, і аж ніяк не журився тим, що “дівчина з руського краю, що в короні сяє, його не приймає”…
Без вагання вступала зі старшими дівчатами до напівлегальних і зовсім таємних організацій, де їх фізично, морально, національно та ідейно вишколювали, підготовляючи, як собі тоді гадали, до всіх життєвих обставин і вона, юна максималістка, навіть не допускала правдивої причини – ймовірності зустрічі з Мільком… Ніхто ж не знав, що той вишкіл отримувала ледь не з пелюшок, бо таткова “підпільна” бібліотека вгиналася від томів НТШ та львівської “Просвіти”, а “легальна” – блищала позолотою енциклопедичних “корінців”, сап’яном зграбних томиків європейської класики і, звісно, “євангелічним окладом” історії, наступниці Римської імперії – “Romaniа Mare”. Щонеділі, бігаючи на Руську, до Успенської грекокатолицькогої церкви, де служба правилася українською, мимохіть шукала серед гуртка хлопців із спортивного товариства “Іван Мазепа” вороняче крило жаданої чуприни і не могла не помітити спалаху чорного прожектора Мількових очей, що когось вистежували серед пшеничного моря дівочих локонів та кісочок. Вона цілковито здавала собі справу, що за такий короткий вік ще не могла надбати штудерності у штуці милощів, ба навіть звабності невмисного кучерика за вушком, який бувалиці зі старших класів називали “vine in coce”8, а про глузливі сонячні зайчики зпід густих, довгих вій Софійки Лучик, якими, осліпивши наступного “дармовиса”, лише розмітала врунистим золотом кіс його попілець, і думати годі. Єдине, чим би тоді могла вияснити бажання владати чаром знади – це можливість таким чином прислужитися ідеї суверенності: уявляла себе Юдитою з головою Олоферна чи МатаГарі в гіпнотичному танку, загадковою жінкою містичного ордену тамплієрів у пошуках чаші Ґреаля, що була уособленням України “де Він родився вдруге – яку любив до смерти”9, чи тінню помсти за наругу над Раєм її краю і, зникаючи за дверима ночі, посвяченої в тайнощі масонської ложі, чула: cherchez la femme… Та зненацька їхні погляди перетиналися, осипавши іскрами, неначе тих парубійокдуелянтів, що схрестившися шаблями не можуть розійтись, і від тієї напруги аж пересихало в горлі, бо нараз вивітріли пишні орації “побужаючеє воїнов християнських” до січі з нечестивими, лише в скронях стугоніла кров і млосно затерпало все тіло… І коли із поштиво закапелюшеними мамцями, бабцями і прабабцями, в квітнику дівчат поверталася з церкви, а галасливий гурт “мазепинців”, “чорноморців”, “запорожців”, як вірні васали невідступно крокував за ними, невидимими пуп’янками шукала голосу і, впізнавши його між десятками інших, відчувала, як до жаданого променя тягнеться кожна її пелюстка… Та чи могла того безклопітного дня вимислити своєю розхристаною фантазією ту зустріч?

1 Chat Noir — Чорний Кіт (франц.) — назва парфумів
2 Вікт – харч, їжа
3 Фуляр – тонка шовкова тканина
4 10 вересня 1898 італійським анархістом Луїджі Лучені на набережній Женевського озера була вбита Єлизавета Боварська (імператриця Австрії)
5 28 червня 1914 — вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця австроугорського престолу, та його дружини герцогині Софії Гогенберг у Сараєві сербським гімназистом Гаврилом Принципом, членом сербської терористичної організації “Млада Босна”
6 Бурунчук – тонка бавовняна тканина, схожа на серпанок
7 five oclock (файв оклок ) – англійське чаювання
8 vine in coce — йди сюди
9 Цитата з циклу П.Тичини “Скорбна мати”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment