Микола ТИМОШИК
До виходу в світ у київському видавництві “Наша культура і наука” книги черкаської журналістки Катерини Таран , яка передчасно пішла з життя.
“Якщо ти робиш добро, люди звинуватять
тебе в потаємній корисливості і себелюбстві.
І все ж – твори добро!”
(Із заповідей черниці Терези)
Про “Старшокласник” радянської доби
Картопляне посвячення в реалії радянського життя проходив чи не кожний студент тієї пори. Цілими курсами зривали з лекцій, садили в автобуси, що організовано припарковувалися біля університету, і виїздили на “неозорі колгоспні лани”. Бувало, що на деньдва, а бувало – на місяць.
У деталях пам’ятаю те перше наше знайомство більш ніж 45річної давності на теплому вересневому полі за броварськими Заворичами.
— Так оце ти той комсорг якогось чернігівського села, що розказував із “Старшокласника” про школярівдроворубів для одиноких бабусь? — ніби як відкриття гукнула на вітер у мій бік Катя, назвавшись, що вона із черкаської Сахнівки.
Почувши слово Сахнівка, відкриття для себе зробив уже я. Висипаючи до кагату наповнений бульбами кошик, вигукував їй у відповідь:
— А чи не ти ото так гарно розказувала по “Старшокласнику” про космос і зорі, які вам видно прямо з класу?
“Старшокласник” — це радіопередача тодішнього республіканського радіо, яка упродовж багатьох років щотижнево виходила в ефір вівторками о вечірній порі й повторювалася п’ятницями о ранковій. Вона збирала мільйонні аудиторії, спонукала слухачів писати листи, готувати інформаційні добірки. Головними дійовими особами тієї легендарної і сьогодні радіопередачі були школярі старших класів з усієї України.
Щоб завершити сюжети із “Старшокласником”, які спочатку заочно, а згодом і наяву познайомили нас, варто наголосити й на такому факті. Провідна кореспондентка республіканського радіо Галина Дмитрієнко, голос якої й сьогодні пам’ятає старше покоління українських радіослухачів, відіграла чи не визначальну роль у професійному становленні Каті як талановитої радіо а згодом і тележурналістки.
Коли першокурсників київського журфаку, незабаром після повернення “з картоплі”, ділили на спеціалізації (газетна, радіо і тележурналістика), Катерина Таран однозначно записалася в радіогрупу. Адже довідалася, що майстерклас за цим напрямком нашої майбутньої професії вестиме саме Галина Дмитрієнко.
На радистів і телевізійників конкурс був найбільшим (із більш ніж ста студентів туди набирали лиш по десять чоловік). Вона пройшла без найменшої заминки. Передусім тому, що її відразу впізнала керівниця цієї спеціалізації, як юну й оригінальну співавторку свого інтерв’ю. Незабаром у групі радійників Таран стали називати зіркою і великою симпатією їхньої украй зіркової Дмитрієнко.
Від пори розподілу першого курсу на спеціалізації почалося справжнє навчання омріяної нами ще зі шкільної пори журналістики.
Що формувало характер
У розбурханому й різнохарактерному студентському середовищі важко знайти таких, кого б любив чи ким би захоплювався увесь курс. А нас на першому журналістському курсі набору 1973 року було аж 108. Але моя однокурсниця Катя Таран відразу потрапила до незначного числа тих, з ким кожному було легко, просто, надійно і весело.
Своєю життєрадісністю, винахідливістю, незмінною загадковою посмішкою, здатністю миттєвого відшукування потрібного слова навіть у довгій кишені могла нейтралізувати найзатятішого диспутанта чи найвимогливішого викладача.
Вона завжди марила романтикою доріг, на які такою щедрою є наша журналістська професія. Тому й подалася на три місяці на переддипломну практику в російську глухомань – на Тюменщину. Казала, що хотіла глибше пізнати загадкову сибірську тайгу й людські характери, які та гартує.
Об’їхала (потягами, повоєнними полуторками, бульдозерами), облітала (гвинтокрилами), проплила (військовими катерами й звичайними саморобними човнами) чи не увесь той непрохідний Сибір із таки важкезним на ту пору переносним радійним апаратом для запису живих голосів.
Її голос вже пізнавали в найвіддаленіших закутках тайги. Щирі й доброзичливі радіослухачі писали в Тюмень схвальні відгуки та подяки на адресу молодої оригінальної журналістки. Надто ж землякиукраїнці, яких у тих краях були сотні тисяч і які в ту пору ще не боялися зізнаватися про свої національні коренівитоки. А тюменські радійні начальники й на роботу переконливо запрошували, обіцяли житло і швидкий кар’єрний ріст.
Але місцем другої, вже самостійної, житейської пристані вона свідомо обрала рідні Черкаси. Там зазнала і злетів, і падінь — у нашій професії вони зазвичай незмінно сусідять.
Журналістика з людським обличчям,
якої сьогодні немає
Професійна і громадянська зрілість покоління журналістів, про яке пишу, припала на часи коли стара компартійнототалітарна система, якій ми первинно покликані були служити, як слухняні гвинтики єдиного механізму, ламалася на очах. На уламках цієї система творилася нова держава і нова українська журналістика покликана була стати попереду цього непростого, омріяного сотнями років наших попередників, творення нової України і нового українця.
Катерина Пилипівна відносилася до когорти далеко не багатьох журналістів, які із щирим переконанням і незборимою ніким відданістю ідеї українського національного відродження стала в ряди творців такої журналістики.
То мала бути передусім журналістика світоглядна, з людським обличчям і толерованими Етичними Кодексами різних журналістських спільнот різних часі і народів. Такими передусім є точність і правдивість факту, недопущення оприлюднення факту внаслідок підкупу чи власної вигоди, несумісність наклепу або ж плагіату з професією. До цих чеснот світової якісної журналістики справжні українські журналістипрофесіонали додавали ще й патріотизм, чітко виражену україноцентричну позицію. Такі не приймали нав’язуваних новочасними теоретикамикомунікаторами стандартів щодо так званого балансу новин. Бо глибоко розуміли, що за умов штучно підрізаного генетичного коду нації нова журналістика, як свого часу і література, має виконувати місію націєтворця і державотворця. Надто ж коли на верхніх щаблях влади – від району до центру – опинялися національно кастровані та безмовні боягузикар’єристи.
Погляньмо на героїв її радіо та телепередач, також численних нарисів та інтерв’ю в пресі: поет і журналіст Василь Симоненко та його біль за долю українського в Україні; родина митців Нарбутів, у творах яких ніби відкриваєш національний код нації; композитор Анатолій Пашкевич та його “Степом, степом…”, що викликає очищувальні сльози; правдолюбець і патріот Олександр Кулинич, в’язень двох концтаборів – радянського ГУЛАгу та німецького Дахау, який не побоявся на камеру правдивої журналістки пояснити, чому полон у німців йому був легшим, ніж у росіян…
Кожний такий матеріал спонукає думати, аналізувати, наслідувати. Він людяний і сердечний. Він стверджує правду і закликає за неї боротися.
Із закономірного бажання захистити, ствердити саме таку журналістику ми з Галиною Дацюк затіяли були наприкінці десятих років написати своєрідний посібник для молодих журналістів. Шукали, кого ще із однокурсників можна було б “підпрягти” до цієї доброї справи. Зголосилася Катя Таран із Черкас.
Тексти Каті у цій книжці (а йдеться про “Історію одного журналістського курсу”) виділені в два окремі розділи: “Наш журфак – подарунок долі” та “Суб’єкт в об’єктиві”. Останній складають її мініатюри, які вона прагнула пізніше видати окремою книжкою. У її розділах — низка промовистих роздумів, посилів, коментарів, мотто. Вони найкраще характеризують непоцінований достойно талант, не пізнану сповна Особистість, яку ми сьогодні втратили.
“Методичка” витіснення з журналістики
професіоналів і патріотів у дії
Вона мала осібний характер, гартований долями не одного покоління її гордого і невпокореного ніким хліборобського роду. Такі не прогинаються, не “танцюють” перед начальством, не випрошують нагород. Такі завжди мають свою думку, і не бояться її відстоювати. Такі обирають правдолюбство і честь. І таких не люблять. До пори до часу їх терплять, але шукають нагоди позбутися.
Журналістку високої професійної проби витісняли з Черкаського обласного телебачення — довго, підступно, уперто. Різних пережила начальників, але найболючіші удари переносила від тих, хто мало тямив у професії, але вмів дружити з владою, догоджати їй, і “капати” на неугодних. І таких, як відомо, у нашому цеху надто багато.
Її телепередачі та документальні фільми стало показували у світовій телевізійній мережі, її неодноразово запрошували на журналістські майстеркласи та форуми до США, Китаю, Канади. А в себе в Черкасах вона виявилася непотрібною. Точніше, неугодною. Тут направду як за Біблією: “Не буває пророка без честі, хіба тільки на батьківщині своїй…”
Пробувала виживати самостійно. Привнесла “свіжу кров” у новостворену телестудію “Рось”. Створила потужні авторські програми, запровадила прямі ефіри, запрошувала в студії людей мислячих, патріотичних, які не боялися казати правду. Втім дилетанти й непатріоти незабаром і тут зробили свою чорну справу: Катерина Пилипівна змушена була залишити своє найкраще творче дітище.
З головою кинулася викладати фахові предмети на спеціальності “Журналістика”, яку відкрили в Черкаському університеті. Зуміла швидко закохати в себе студентів. Її там називали не інакше, як легендою сучасної журналістики.
Втім, те було коротко, “певний час”. Знаю, що і там відносилася до категорії “не прижилася”. У журналістську науку від середини 10х років на місце журналістикознавців — вихідців із практичної журналістики, — прийшли вихованці “комунікаційноканалізаційних” технологій, піарники і рекламними. Такі встигли вже замінити науку про журналістику соціальними комунікаціями. Таким професіональна, порядна, патріотична журналістика українки за кров’ю і станом душі, мораллю невпокореного нашого села Катерини Таран була чужою, незрозумілою, не потрібною.
На традиційні щоп’ятирічні зустрічі з однокурсниками (а від 1999 року вони вже проходили не в нашому жовтому корпусі, а в казенному приміщенні вищої партшколи на колишній вулиці Мельникова) вона перестала їздити від 2008го. Тоді припадало 30річчя нашому випускові. Фраза, яку сказала на моє запитання про причину такого її рішення, зафіксована в нашій спільній книжці: “Відчуваю себе білою вороною в чорному пір’ї на чужому святі. Бо це шоу для піарників, рекламістів, близьких до влади людей, які пишуть переважно осанну. Справжні ж літописці тут ні до чого”.
Таких, хто не прогинається,
влада не шанує і відверто ігнорує
У січні 2019го їй уже не судилося поїхати на Різдво до своєї 90літньої матері в рідну корсуньшевченківську Сахнівку. Туди, до своїх витоків, мрій і натхнень, до своєї першої житейської пристані, саме в цей день вона щоразу поспішала ще від студентських літ. Хоч тоді це було непросто. Хто вчився в університетах радянської доби, добре знав, що перший екзамен зимової сесії завжди припадав на передріздвяну пору або й на самий день Святвечора. Так придумала влада. Щоб студенти не переймалися “пережитками минулого”.
Початок довгого, 64го, року свого життя вона прожила всього лиш три дні… Її серце перестало битися 5 січня, за добу до чи не найбільшого в християнському світі свята – Різдва Христового.
Прощалися із Катериною Таран 8 січня 2019 року у спеціально спорудженому українською владою для таких церемоній приміщенні — Черкаському будинку трауру.
Ті близькі й друзі, хто їхав на цей похорон до Черкас із Києва чи інших країв, сподівалися, що міська й обласна влади бодай у якийсь спосіб відреагують на цю печальну подію, віддадуть останню шану людині, яка упродовж десятків років вірою й правдою служила рідному краєві; яка потужно прославляла його на різноманітних всеукраїнських і світових ефірах; яка так професійно долучилася до оновлення інформаційного поля дорогого кожному українцеві Шевченкового краю, до втілення сокровенних заповітів Кобзаря.
Однак влада знехтувала й цією давньою українською традицією. Не прийшла, не пошанувала, не вважала за потрібне прислати від імені себе бодай якого клерка з відділу преси обласної чи міської адміністрації.
Промовляла одна людина – представниця похоронного бюро. Сухим, безстороннім і монотонним голосом вона зачитала коротку біографію, а далі, на цілий аркуш, стала перелічувати публічно діагнози покійної, від яких, вона, мовляв, і померла.
Нечувано, подикунськи. Такого жахіття ніде не довелося чути й бачити…
Не знайшлося в тому залі нікого з черкаських журналістів чи колег, хто добре знав її, в кого на очах відбувалося оте фарисейство з її витісненням із професії, хто б сказав громаді прямо і чесно: Катерина Пилипівна померла не від діагнозів; укоротили їй віку прямі й приховані опоненти та заздрісники, також і байдужість близького оточення.
І це — гірка правда нашого буття в професії. Якщо для тебе журналістика — не ремесло, а покликання. І стан душі. І група крові…
Найболючіше і найнесправедливіше в тій дивній офіційній тризні було те, що офіційна представниця похоронного бюро українського міста Черкаси зачитувала той сухий і примітивний текст… російською мовою. Мовою державиокупанта, яка на момент похорону вже п’ятий рік вела проти України і української мови неоголошену війну.
Сповідальність книги
Уперто змагаючись із хворобою, не встигла виконати одну із заповітних мрій. В своєму останньому інтерв’ю (черкаській газеті “Нова Доба”) обмовилась про це бажання так: “Мрію видати книжку за попередньою назвою “Поміж реалій та ілюзій”. У ній — про мій життєвий досвід, роботу, плани й сподівання, радощі й випробування. Вона, власне, майже готова. Хотіла б іще видати захалявничок оповідок під призмою гумору…”
Це вона сказала за рік до смерти. Отож, до книжки її руки вже не дійшли.
Тепер ми, колишні однокурсники та однодумці, разом із її родиною виконуємо це бажання. Передаємо на руки читачам цю книгу — “Поміж реалій та ілюзій”, а наступною передмовою зафіксовуємо для історії Образ і Чин Журналістки і Особистості.
Підсумовуючи тривалу в часі роботу з відбору, систематизації та редагування значного за обсягом архіву журналістки Катерини Таран, вважаю за необхідне, як упорядник, навести таку цитату відомого публіциста Михайла Слабошпицького: “Наш час має невеселу особливість. У ньому швидко забувають тих, кого не стало. Треба знову й знову нагадувати про них. Щоб їхні імена не випадали з інформаційного простору”.
Як справжня журналістка і патріотка, не на словах, а на ділі боролася за поганьблену чиновниками та їхніми попихачами “з народу” Українську Правду.
Таких журналістів у нас тепер стає все менше…
