В’ячеслав Довженко: «Дуже трепетно ставлюся до кожної своєї ролі»

У 36-му числі газети за 2020 рік ми писали про прем’єру вистави “Камінний господар” за п’єсою Лесі Українки у Київському академічному драматичному театрі на Подолі. Сьогодні виконавець ролі Дон Жуана, відомий актор театру і кіно, заслужений артист України В’ячеслав Довженко – гість “СП”.

— Як ця вистава з’явилася у репертуарі Театру на Подолі?
— Матеріал добирав режисер Іван Уривський. Настільки мені відомо, він вже давно цим живе. Прийшов з пропозицією поставити цю виставу до нашого художнього керівника Віталія Малахова ще до того, як закінчилося будівництво нової сцени театру. А зараз це питання нарешті назріло.
П’єса Лесі Українки про Дон Жуана дуже відрізняється від інших трактовок цього образу у світовій літературі. А ми у своїй постановці намагалися зробити його більш людяним, розшифрувати людські якості.
Десь він дитина, а десь глибоко стомлена людина, яка змушена жити з тим багажем, що про нього придумали.
Цю роботу мені запропонував режисерпостановник. Коли пропонують такий матеріал – це дуже відповідально. Це висока планка в акторській кар’єрі будьякого виконавця. Це був виклик, сподіваюсь, що я його гідно прийняв.
Репетиційний період – це певна змова, коли колеги ходять і піддивляються, що ти робиш. А потім відбувається прем’єра, де купка людей спілкується на одній хвилі. І кожен режисерпостановник є специфічним своїм внутрішнім та художнім баченням.
З Іваном було надзвичайно приємно, я б навіть сказав – фантастично, працювати. Він художньо мислить, дуже серйозно підходить до роботи. Набиває руку на художньому авторському баченні, відпрацьовуючи свій певний стиль. Коли побачиш його іншу виставу, то напевне вже пізнаєш, що її зробив Іван Уривський. Він рухається у правильному руслі. Відточуються задатки, проявляється його особистий стиль, особистий підхід до роботи. Це дуже круто.
У цій трупі я служу вже сім років. Дуже добре знаю всіх колег, з якими працюю у цій виставі. Неймовірно люблю виконавця ролі Сганареля Володимира Кузнецова. Він є індикатором філософської людяності, душею нашої вистави. З Дашою Малаховою (Донна Анна) ми теж знайомі не один рік, давно мріяли попрацювати разом. У нас є щось спільне у внутрішньому неспокої. Напевне обоє були непосидючими дітьми – і це відчувається й зараз. Це вже наша не перша спільна робота з Катериною Рубашкіною (Долорес). Давно захоплююсь Романом Халаімовим (Командор). Це потужний крейсер у нашій команді.
Великий плюс цієї вистави, що нас не так багато. Невеликою групою підіймаємо такий глибинний матеріал і це дуже добре.
— Вперше відкрив Вас як самобутнього актора п’ять років, після перегляду вистави “Замовляю любов” за п’єсою Тетяни Іващенко.
— З пропозицією зіграти у цій виставі звернулася моя колега Лариса Трояновська, з якою ми давно дружимо. У мене тоді було досить велике навантаження на зйомках. Ми досить довго вели перемовини. Дуже не хотів когось образити. Адже найгірше, коли ти обіцяєш, а потім підводиш людей. Я нічого не обіцяв, але врешті під час зйомок з’явився коридор і все склалося.
Там я познайомився з Сергієм Павлюком, який був режисером вистави. Дуже душевно, гарно провели час. На відміну від “Камінного господаря” не можу назвати цей матеріал глибинним. Це просто побутова історія з нашого сьогодення. Але працювати було цікаво. Ми досить гарно побешкетували в хорошому розумінні цього слова.
— Серед Ваших порівняно нових проєктів у Театрі на Подолі ролі у виставах “Дівчина з ведмедиком, або неповнолітня” — інсценізація Павла Ар’є за твором Віктора Домонтовича та “Мрії оживають” за Іваном Варипаєвим.
— Давно мріяв попрацювати з режисером Стасом Жирковим. За це величезна подяка нашому художньому керівникові Віталію Малахову. Ми саме відкривали нову сцену театру, яку нам побудував “ROSHEN”. Відкрити хотіли чимось нетиповим, сучасним. Саме такою стала вистава “Дівчина з ведмедиком”.
Стаса я порівняв би з кубиком Рубика. Для глядача він постійно повертається в різні боки і постійно дивує своє еклектикою, своїм фантастичним фантазуванням. Це той режисер, який ніколи не змусить тебе сумувати у глядацькому залі. Постійно переміщає тебе в якийсь простір, де ти ламаєш собі голову. Потім у кінці все це складається у певний образ вистави. Мені дуже подобається його творчість. Я довго за ним спостерігав, ще коли він був художнім керівником театру “Золоті ворота”. І коли мені подзвонив Віталій Юхимович і сказав, що є така пропозиція працювати з Жирковим, я з задоволенням погодився.
Перша наша зустріч зі Стасом була на Андріївському узвозі. Він запропонував мені прочитати роман Долмонтовича “Дівчина з ведмедиком”. Скажу чесно, що коли прочитав цей роман, то раптом усвідомив, що в нього нічого не вийде. Твір дуже цікавий з літературного боку, але він зовсім не драматургічний. Для мене було величезним питанням, що можна зробити з цим романом у театрі. Але вже на перших репетиціях Стас розвіяв всі мої сумніви. Режисер дуже завзято підійшов до роботи. Це нагадувало спринтерський біг на коротку дистанцію. Поставили виставу за досить короткий термін. Треба було швидко розуміти, що він пропонує, встигати робити домашню роботу. Приходиш наступного дня на репетицію – і продовжуємо далі. Якщо б ти вдома не закріпив того, що зробив учора, не розклав його по поличках, то рухатися далі було б важко.
Зразу налаштувалися на такий темп роботи. Робили виставу досить швидко, але добре працювали. Наскільки якісним вийшов результат, знову ж таки треба звертатися до глядачів і критиків. А ми з задоволенням граємо виставу. Це була перша приємна ластівка співпраці зі Стасом Жирковим.
А що стосується Давида Петросяна, який поставив виставу “Мрії оживають”, то я до цього не знав його творчості. Мені тільки було відомо, що він працює у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка, але не бачив його постановок. Проте вже чув, що це дуже талановитий хлопець. Почав з ним спілкуватися, працювати – та ж сама історія. Тому що прочитавши Варипаєва зрозумів, що він вербальний драматург. Знову виникло питання, як його твір втілювати в театральному просторі. У Давида теж усе вийшло і працювати з ним було дуже приємно.
Петросян іншої структури, ніж Жирков. Він не фантазує сам по собі. Він постійно знаходиться в режимі інтерактивної роботи, глибоко копає в хорошому розумінні цього слова. Разом з актором дуже ретельно вивчає матеріал.
Всі ці вистави я дуже люблю і з задоволенням їх граю.
— До Театру на Подолі грали у “Свободном театре”?
— Це був неймовірний період творчої юності. Саме в назві закладався основний принцип цього театру. Театри з такою ж назвою були у Москві, Грузії. Ми – випускники вишів, зібралися в одну трупу, всі були на творчому началі, хотіли зробити щось красиве. Хотіли працювати всупереч надбанням, театральним традиціям. Прагнули привнести щось нове. Кожне покоління переживає щось подібне.
Перша вистава театру “Чайка на ім’я Джонатан” за Річардом Бахом проіснувала 15 років. Ми грали її з постійними аншлагами. На цій виставі виросло не одне покоління. До нас приходили люди, які зізнавалися, що познайомилися на “Чайці…”, а цього разу привели до нас вже своїх дітей.
Друга знакова вистава для мене і, думаю, для всього театру називалася “Діалог самців”. З нею ми об’їздили багато фестивалів, на одному з яких взяли гранпрі. Це був серйозний досвід роботи з колегою по сцені Михайлом Жоніним, режисером Артуром Артименьєвим.
“Свободный театр” залишив неймовірно приємні спогади. Це був період юності, першого злету, творчого бажання.
— Коли з’явився перший досвід роботи в кіно?
— Приїхав до Києва у 1998 році, а вже наступного року якимось дивом потрапив на проби до Юрія Іллєнка, який знімав картину “Молитва за гетьмана Мазепу”. Завдяки неймовірному збігу обставин зміг зіграти одну з головних ролей – Петра І. У мене було довге волосся. Я чимось нагадав Юрію Герасимовичу молодого Петра. Йому потрібен був темперамент, а він в мене був неприборканий і я його показав.
Кіно ще знімали на плівку – стара Довженківська історія. Юрій Іллєнко – людиналегенда з якою довелося зіткнутися і попрацювати. А ще – Богдан Ступка, Віктор Деметраш, Людмила Єфименко, ціле сузір’я глибинних акторів на яких ти виріс, яких дивився. І раптом ти з ними в одному кадрі. Це було щось фантастичне.
Як і в будьякій ролі намагався зрозуміти мотивацію поведінки мого героя. А в Петра І була конкретна причина такої страшної поведінки по відношенню до Мазепи, який його багато чому навчив. І проєвропейський вибір гетьмана він оцінив як болісну, особисту зраду по відношенню себе. Тому він так скаженів, так несамовито мстився Мазепі.
— Також створили в кіно образ Пантелеймона Куліша.
— Це фільм нині вже покійного режисера Станіслава Клименка “Братство”. Він був вже його не першою стрічкою, присвяченою Тарасу Шевченку. Цього разу про КирилоМефодіївське братство. Сюди я теж потрапив зовсім випадково. Щось сталося з актором, який мав грати Куліша. Мені подзвонили і запропонували знятися в цьому фільмі. Ми поспілкувалися з режисером, почали працювати. І в якийсь момент я зрозумів, що всі персонажі крім Тараса Шевченка, це лише тло. Так було до сцени допиту. Я тоді прийшов на знімальний майданчик і запитав: “Як це так, що у Куліша немає слів, він же був найкращим другом Тараса Шевченка, їх багато чого пов’язувало?” Режисер побіг до себе в кабінет і через 15 хвилин приніс мені написаний олівцем на папері монолог. Я спочатку здивувався, бо він не був зв’язаний між собою логічно. Вже потім зрозумів, що це монолог дуже гарно лягає на ситуацію. Тому що перед цим у Куліша була успішна кар’єра вченого. Він щойно одружився, поїхав з молодою дружиною на медовий місяць до Італії. Тут його заарештовують. У цей час відбувався крах всього життя, що так успішно починалося. Я зробив його в кадрі. Пам’ятаю після цього паузу, а потім оплески Станіслава Клименка і всієї знімальної групи. Потім режисер говорив: “У мене з’явився Куліш”.
— Напевне, знаковою стала роль Серпня у фільмі “Кіборги”?
— Фільм “Кіборги” – це неймовірний матеріал. Величезна подяка трьом складовим у цій картині – авторці сценарію Наталці Ворожбит, автору ідеї фільму та режисерупостановнику Ахтему Сеітаблаєву та продюсерці Іванні Дядюрі, яка на своїх ніжних плечах все це реалізувала. Якби не було цих потужних складових, до не було б і картини.
Був ретельний відбір акторів, серйозна підготовка до знімального процесу. І кожен з цих людей задавав певний вектор нам для правильної роботи. Всі розуміли, що це дуже крихка історія. Робота була дуже відповідальною ще й тому, що ми підійшли до цієї теми не колись, через кілька років, а саме по гарячих слідах. У нас і сьогодні триває війна з Росією, а тоді було саме загострення цієї війни.
Багато хто задавав питання, чи вчасно ми підійшли до цієї теми. Вважаю, що цілком вчасно. Ми абсолютно правильно вчинили, що випустили фільм саме в цей момент. Наші батьки і ми росли на російських ментах, спецназівцях, десантниках. У нас не було своїх героїв. А якщо вони й були, то в далекому минулому, про яке важко знімати кіно, аби люди його сприйняли.
Дуже вчасно з’явилася історія про сучасних героїв, які живуть серед нас, які зараз захищають нашу Батьківщину. Це була певна данина і певний міф про кіборгів. Я задоволений роботою нашої групи. Всі неймовірні молодці. Ми досі товаришуємо, стали рідними після цієї картини.
— А як Ви потрапили в серіал “Дільничний з ДВРЗ”?
— Мені зателефонували і запросили на проби. Це продукт, який купив телеканал ICTV для адаптації на українського глядача. Перед початком роботи не бачив оригінального матеріалу. Коли потрапив у цей сценарій, то треба було думати, що робити зі своїм персонажем – капітаном Бондарем, в який вектор все це повертати. В оригіналі це була досить серйозна історія з бандитськими розбірками. Ми адаптували цей матеріал до певного київського району – ДВРЗ, де живуть прекрасні, милі люди.
Вирішили міняти вектор фільму на більш комедійну історію, суголосну нашому ХХІ століттю. Мені дуже поталанило з партнером – Віталієм Іванченком, який грає Дзюбу. Саме завдяки нашому тандему серіал відбувся. Це історія про хорошого і поганого поліцейського. Хоча насправді Дзюба не такий вже й поганий. Просто він більш незграбний, менше маневровий. І цим додає комедійності.
Цей серіал вже називають народним. Зараз відбуваються зйомки другого сезону.
— Кому присвячуєте вільний час?
— Своїм дітям. Кайфую від того, як вони ростуть, як змінюється їхній світогляд. Це моє найбільше надбання, найбільший скарб, який дається Богом. Старший син планує бути актором. Зараз йому 16 років, пішов в 11 клас. Я бачу, чого він хоче. Не буду намовляти, але й лякати теж не буду. Хіба що допоможу порадами. Адже свій творчий шлях кожен має пройти сам, особисто.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото Іри МАРКОНІ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment