Чи буде повернення до мови?

За всі роки існування незалежної України питання вживання (як і виживання) української мови було у влади “не на часі”. Наслідки відомі. Оскільки мова є невід’ємною ознакою української спільноти (як базового етносу) і її історії, то тільки тому необхідно вивчати витоки нашої мови. А історія нашого етносу, як виявилося, нараховує декілька тисячоліть. З плином часу під впливом нових історичних археологічних фактів і їх системного осмислення вченими різних напрямків (істориків, археологів, антропологів, етнографів, геологів, філософів, психологів, фольклористів, аналітиків) нині доходять вражаючих нових висновків. Тому непросто переосмислювати вже усталені погляди (на історію, мову), якщо ці погляди панували століттями, адже у часи існування Російської і радянської імперій майже всі археологічні відкриття, не досліджені належним чином стосовно України, заборонялося вивчати. Це думка наших істориків, і вони пам‘ятають, що офіційна Москва століттями не змінювала своїх поглядів на нашу історію й мову і в майбутньому не змінить, ігноруючи інші висновки навіть своїх російських істориків, бо зіпсований флюгер завжди стоїть на своєму. А правду, істину можна відновити навіть через століття. Це, звичайно, несправедливо, але несправедливість знову ж таки пов’язана з незворотністю допущених нами помилкових дій.
Нині в України єдиної концепції створення правдивого підручника історії для всієї освітницької школи нема. Забули, як Т. Шевченко закликав: “А на москалів не вважайте, нехай вони пишуть посвоєму, а ми посвоєму (передмова до “Кобзаря” (невиданого) 1847р.), бо наша “слава не поляже, а розкаже / Чия правда, чия кривда/ І чиї ми діти”/ (Т. 2, К., 1970, с. 84). То чому мовна проблема так довго не вирішується, а новообраний президент хоче ревізувати і так недолугий новий мовний закон? Причин багато.
Найвідоміші історики Росії (М. Карамзін, С. Соловйов, В. Ключевський) при написанні своїх історій Російської імперії керувались уже сформульованою владою концепцією цієї історії. Одним із основних джерел цієї концепції (як вважають українські історики) був “Синопсис Київський”, надрукований у 1674 р. в друкарні КиївськоПечерської Лаври за авторством (можливим) архімандрита Лаври І. Гізеля. У “Синопсисі…”, як першій книзі історії російського народу, поєднана “компіляція… історичних фактів” і різних джерел, пропагується основна ідея про історичну єдність Росії Великої і Росії Малої та… “спадкоємність московських князів від князів київських” (Д. Яневський “Проєкт Україна”, Харків “Фоліо”, 2014 р., с.1719, далі — Д. Я.).
Іншим джерелом історики вважають “Історію Російську з найдавніших часів” В. Татіщева (16861750 рр.), талановитого діяча епохи Петра I. У 1739 р. він завершив перший варіант своєї “Історії…”, маючи доступ до першоджерел. Але за життя автора “Історію…” не було видано, рукописи “зникли”. І видання цієї історії, пройшовши попередню правку “істориків” Катерини ІІ, вийшло за період 17681843 рр., тобто друкувалось аж 75 років, по мірі знаходження та “правок” рукописів автора. У результаті “Історія…” В. Татіщева представляла Київську Русь, як “древнерусское государство”, з якого шляхом багаторічного об’єднання “русских” земель утворилась Російська держава. Насправді ж ця “История Российская…” — “самая большая (и, судя по продолжительности, — самая успешная) мистификация в русской истории” (там же, с.10). Згадані “історії” і стали чіткими вказівниками для російських істориків ХІХХХ ст.
От з того часу (ХVII ст.) і був запущений “механізм знищення” української історії і мови, який діє і дотепер, ось уже майже 360 років, і це можна прослідкувати за наявними джерелами і напрацюваннями як вчених (справжніх “докторів філософії”), так й інших дослідників минулих століть і сучасності.
Цей “механізм”, очевидно, почав діяти ще 1662 р. Тоді за наказом царя Михайла Федоровича, патріарха Філарета було зібрано та спалено книги українського друку (у т. ч. “Євангеліє Учительськоє” К. Т. Ставровського і “Катехізис” Л. Зизанія) із забороною будьколи друкувати такі книги. І згадується всім, що у ХХ ст. третій рейх свій злочинний шлях також почав із спалення книг і дійшов до крематоріїв.
А згодом, ще до Петра І, у такому ж дусі реалізовано ряд указів про заборону друку українською мовою. Сам Петро І, очевидно, усвідомивши відсутність єдиної історії Росії, з 1701 по 1721 рр. наказав вилучити усі писемні пам‘ятки в Україні (літописи, архіви, монастирські та церковні писемності), після чого заборонив тут друкування книг українською мовою, або якщо вони відрізняються від московських. Пізніше вже цариця Катерина ІІ, з урахуванням додаткових вилучень писемних джерел (особливо в Заволжі й Сибіру) за 10 років (17831792 рр.) представила світу сфальсифіковану історію імперії в п’яти томах “Літописний звід держави Російської…”, складений “Літописцем Руським” (Білінський В. “Країна Моксель або Московія”, К.:2012, — с. 9799; далі В. Б.). Цей “звід” представляв Росію як законну спадкоємицю Київської Русі і ніяк інакше, бо інакше історію Росії потрібно було б починати з часів утворення Золотою Ордою улусу, Московського князівства (1277 р), тобто Московії з князем Данилом.
За даними різних джерел (наприклад газети “День”, № 2, 2016 р. “Український націоналізм”, К. Галушко, 2017 р.) Москва за всіх режимів реалізувала більше двохсот таємних і відкритих циркулярів й указів зі знищення української ідентичності (історії, мови, побуту, культури). Ця варварська практика не припиняється і дотепер з єдиною метою — зробити так, щоб українці вже боролися самі з собою, щоб потім відкинути нашу країну в небуття. І тут Москва (як “вічний ворог”) багато чого досягла. Штучна асиміляція, біля двадцяти мільйонів знищених українців за перші 20 років більшовицької влади та переселення в Україну чужинців створили таку мішанину, що це, як писав ще О. Довженко “буде не Вкраїна, а щось таке, що й подумати страшно”.
Тепер виникає питання про те, як українці боролись за свою ідентичність, використовуючи різноманітні історичні джерела, і “не виправлені” в Україні, і за її межами.
Тут доречно згадати “Скіфську історію” А. І. Лизлова (16551697 рр.), написану біля 1692 р., але видану малими накладами 1776 і 1787 рр. уже після смерті автора (1696 р.). Написана на основі правдивих історичних джерел (російських і європейських), ця історія мала великий попит уже в рукописі, набула великого розголосу, але російські історики її не використовували, бо вже була відома інструкція у вигляді “Літописного зводу” Катерини ІІ. А в “Скіфській історії” А. І. Лизлов доводить, що татаромонголи використовували підкорені народи у своїх подальших завойовницьких походах (в т.ч. московитів), що “жителі Московії — це окремий відособлений народ, який нічого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою, поляками” (В. Б., с. 110). Але і ці видання згодом були конфісковані, виправлені й знищені.
Треба згадати також і “Історію Русів”, рукопис якої знайдено у м. Гриневі на Чернігівщині. Вважається, що ця “Історія…”, написана в другій половині XVIII ст., стала відома у 20тих роках ХІХ ст. та розповсюджувалась у рукописах і тільки в 1846р. була видана О. Бодянським (професор Московського університету, уродженець м. Варва на Чернігівщині). Авторство цієї історії приписують і архієпископу Георгію Кониському. І не так важливо авторство (це задача для істориків), як важливо те, що це перша об’ємна історія України від найдавніших часів до РосійськоТурецької війни 17681774 рр. “з пріоритетним розглядом історії козацтва та гетьманщини.., у концептуальному плані “історія Русів” відстоює ідеї самостійного державного розвитку України” (Д. Я., с.23).
Ця історія мала великий вплив на освічених людей свого часу (істориків, письменників, поетів), які використовували її у своїх творах. У цілому на другу половину XVIIIXIX ст. припадає найбільший розквіт мемуарноісторичної прози (літописи, хроніки), поезії, фольклору, драматургії, філософії, новелістики різних жанрів. Саме в цей період усупереч відомим діючим заборонам українська мова, пройшовши багатостолітній шлях (як етапи розвитку), сформувалась з усіма її барвами й мелодичністю. І ці етапи розвитку бачимо в томах академічного видання “Бібліотеки української літератури” XIVXX ст. (19811991 рр.), на жаль, не довершеного. У цих виданнях прослідковується, як староукраїнська книжна літературна мова (про це нижче) перших авторів поступово переходить до сучасної української мови, яку започаткував І. П. Котляревський і розвинув Т. Г. Шевченко з його “вогненною ліричною та ліроепічною поезією, якої світова література ще не знала” (І. О. Денисюк, Українська новелістика. — К.; “Наукова думка”, 1989., с. 5)
Тому необхідно віддати належне визначним українцям (історикам, філологам, письменникам, лінгвістам), які відстоювали історичну правду нації, її духовну культуру, збирали та видавали друком народні пісні та думи, знамените “Пересопницьке Євангеліе” та “Біблію” і багато іншого, що привело до загального створення історії розвитку народу та його культури окремо від російського. Це такі постаті, як: М. С. Грушевський, П. О. Куліш, М. О. Максимович, О. М. Бодянський, В. І. Григорович, О. М. Маркович, Д. І. Багалій, А.Л. Метлинський, М. І. Костомаров (псевдонім Ієремія Галка), І. НечуйЛевицький, О. A. Потебня, усіх не перелічити. Отже, читайте хоча б у Вікіпедії.
Після 1917 р. і до отримання Незалежності українська мова хоч і не заборонялась, але ж була якоюсь другорядною, бо взагалі культура була “заблокована”, а “в заблокованій культурі письменник підлягає деформаціям, часом непоправним…”, “у нас що не поет, то подвижник…” , “що не письменник, то під підозрою, чи він, бува, не націоналіст” (Л. В. Костенко, “Підривна література, День”, 2013р., с. 4951).
“Безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип’яттю та Київським Подніпров’ям простежується з раннього середньовіччя, а саме з кінця V ст. н. е. Дані археології, мовознавства, антропології, письмові джерела переконливо свідчать … про неперервність розвитку в ПівнічноЗахідній Україні одного етнічного організму від дулібів, склавинів та антів до сучасних українців” (Залізняк Л., “Походження українського народу. Аналіз концепцій”, Google). Згодом племена “трансформувалися” в проукраїнські літописні племена волинян, древлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців ПівнічноЗахідної України… Саме цей середньовічний етнос створив державу Русь (Київську) (там же). Згадана “ранньосередньовічна концепція походження українців розроблялася кількома поколіннями українських вчених і на початку XX ст. була сформульована в загальних рисах М. Грушевським (1898, 1904 р.)” (там же). І якщо за радянську добу досліджувати україногенез було просто небезпечно, то за роки незалежності цій проблематиці присвячено праці багатьох українських дослідників. Ці дослідники одностайні в тому, що саме у народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови. “Ці особливості існували ще в усіх праслов’янських діалектах східнослов’янських племен (до початку нашої ери), у пізньопраслов’янську епоху (I – V ст. н. е.) і в дописемний період формування української мови (VI – X ст. н. е.), тобто на час утворення Київської Русі. Вже у Київській Русі існували форми усної мови – діалектне мовлення та так звані спільні діалекти для багатьох верств населення. Паралельно існували і дві писемнолітературні мови – давньокиївська (давньоруська) і церковнослов’янська (запозичена від болгар разом із прийняттям християнства у 988 р.) Але найпоширенішою формою в епоху Київської Русі було усне народне мовлення” (там же).

Далі буде.

“Церковнослов’янська мова (старослов’янська або староболгарська) стала мовою православної церкви, освіти й культури, але для українців вона не була рідною, тому державні і світські культурні функції виконувала давньокиївська (давньоруська) писемнолітературна мова, яка виникла на основі фольклору, епосу. Це мова літописів, законів та ін. Межу після монгольського періоду XI – XII ст. можна умово назвати часом завершення формування української мови й початком нового стану її історії. Спадкоємицею давньокиївської (давньоруської) мови стала староукраїнська писемнолітературна мова практично в усіх сферах використання (XIV – XVI ст.). Починаючи з XVII ст. – першої чверті XVIII ст., в цій мові відбуваються активні процеси творення нової фольклорної суто народної лексики і появляються твори, написані мовою, наближеною до народної. В період найбільшого утиску української мови (укази Петра І і т. д.) місце староукраїнської мови поступово займала мова народна, вже спільна для всієї нації писемна мова (середньонаддніпрянський варіант), започаткована і розвинута І. П. Котляревським та Т. Г. Шевченком. А паралельно існувала мова народна, яка відрізняється в різних діалектних ареалах України” — Захід, Північ, Схід (там же).

(далі буде)

“Оскільки княжий проукраїнський Київ поступово русифікував (від поняття Русь, а не Росія) лісову північ східної Європи, “формування російської народності” (ментальності, антропологічного типу, етнографічних рис, тощо) проходило понад три століття у другій половині XII ст. – кінець XV ст., тобто пізніше формування української народності, то “російський брат” за віком зовсім не “старший”, а “наймолодший” і єдині загальнонаціональні норми російської літературної мови були вироблені лише в творчості О. С. Пушкіна, який став “основоположником нової російської літературної мови” (Григорій Півторак, с. 208219). Академік А. Кримський, “дослідивши величезний фактичний матеріал”, категорично стверджував, що жива українська мова XI ст., стоїть посеред східного слов’янства цілком вже відокремлено” (там же, с. 204).
Наведені цитати відомих вчених найбільш яскраво пояснюють етапи розвитку української мови і не потребують коментарів.
Тепер коротко повернемося до більш раннього періоду культурноісторичного розвитку суспільства на території України, неперервність якого “з деякою гіпотетичністю простежується від середини ІІ тис. до н. е.” про що згадувалось вище. Ми зобов’язані знати про родовід українського народу і його мови хоча б від трипільської (V тис. до н. е.), скіфської, сарматської епох до епохи союзу слов’янських племен (антів, венедів, склавинів та ін.) і далі до доби Київської Русі.
У цих напрямках, окрім згаданих (і не згаданих) науковців, наше далеке минуле досліджували й вивчають ще багато істориків та аналітиків (В. Хвойка, В. Петров, І. Заєць, В. Даниленко, А. Кифішин, Ю. Шилов, Г. Гриневич, С. Спасько, М. Ростовцев, О. Менгін, М. Брайчевський та ін.) як в Україні, так і за її межами. Особливу увагу дослідники звертають на високорозвинену трипільську культуру, яку відкрив і дослідив В. Хвойка у 1896 – 1899 рр. біля містечка Трипілля на Київщині.
Якщо достатніх і зрозумілих пам’яток про писемну мову мало, то родовід спільноти визначається багатьма збереженими часом пам’ятками матеріальної культури древніх поселень (захоронення, побутові речі, зброя тощо), вивчення яких сучасними методами дозволяє визначити навіть психологічний характер етносу. І багато дослідників першість у дослідженні родоводу українців віддають видатному українському археологу Вікентію Хвойці, який був “правдивим творцем періодизації археологічних культур Середнього Подніпров’я. До В. Хвойки в археологічній науці панував міграціоналізм – погляд, згідно з яким археологічні культури привносилися ззовні, і зміна культур відбувається внаслідок запозичень або переселень. Міграціоналізму В. Хвойка протиставив “автохтонізм… – ідею розвитку позбавленого перерв. Слов’яни не чужинці і не пришельці. Археологічні культури Середнього Подніпров’я до неоліту включно (VIIV тис. до н. е.) не були принесені ззовні, всі вони залишені слов’янами”. Це писав професор В. Петров ще в середині ХХ ст. А цитата взята із книги В. Білінського “УкраїнаРусь”, К. 2018, с. 87 (далі В. Б.)
І, як висновок професора І. Зайця: “Основи українського родоводу були покладені в другій половину – наприкінці V тис. до н. е., що дає підстави засвідчити автохтонність певної частини того часу і передусім носіїв трипільської культури… Традиції, започатковані трипільцями абсолютно в усіх напрямках господарського і культурного життя, передались населенню епохи бронзового віку, носіям культур шнурової кераміки (СередньоДніпровської, Тищинецької та ін.), а в майбутньому населенню ранньослов’янських – Зарубинецької, Черняхівської та Київської культур. І, як наслідок, все це та інше стало надбанням народу Київської Русі, а відтак і українського народу, який є прямим спадкоємцем його духовної і матеріальної культури” (В. Б. с.61)
І завершимо ці думки про родовід українського народу і його мови цитатою із праці Спасько С. К. (“Історія України написана у V ст. до н. е. Геродотом”, К. 2007): “Скільки чужих народів не перекочувало через Україну, всі вони її покидали, або пропадали. Самотній тубільний український народ цупко тримався своєї прадідівської землі, витримуючи всі долі і недолі, він зберіг аж до теперішніх часів істотні елементи своєї культури. Тому лише його пращури могли бути її творцями, не має значення, як вони тоді розмовляли чи називалися” (В.Б., с. 62)
Тож якою мовою спілкувалися племена в ті древні тисячоліття, бо зрозуміло, що українська писемність на початку нашої ери не могла з’явитись на голому місці? Ще М. Каразмін при написанні своєї “Історії…” повідомляв, що слов’яни не мали писемності, але “начертаньями и нарезаньями читаху и гадаху” (том І, М., 1981р., с. 235). Тобто писемність була, але ніхто не зміг її прочитати (пізніше дослідники здолали ці перепони).
Жоден народ не повинен ділити свою історію на якісь окремі шматки або культури. Українські (і не тільки) науковці відкрили і дослідили найдавніші високорозвинені цивілізації, які існували на вій території сучасної України, а саме:
Північ України – Мізинська культура (XXV – XV тис. до н. е.), с. Мізин на Чернігівщині (над Десною, тепер тут національний парк), яку відкрив і дослідив професор Федір Вовк. Мізинська культура залишила у спадок українцям “меандровий (суто національний) орнамент” і не дивно, що цей орнамент був домінуючим і в трипільській культурі праукраїнських племен (В.Б., с. 76). Згодом археологи знайдуть тут ряд речей із слонової кістки (орнаментовані браслети, ножі, статуетки в позі танцю, флейти, тризуби, рунічні письмена) та знаходять і нині (у с. Оболоння, 2019р) ті ж самі письмена (“начертанья и нарезанья”), які вже розшифрував Г. Гриневич та опублікував у двотомнику “Праслов’янська письменність. Результати дешифрування” у 1993р і 1999р.
Південь України (м. Мелітополь) – культура Кам’яної Могили – своєрідний музей або святилище з багатьма печерами і гротами, де наскельні зображення охоплюють період від ХХІІ – ХVІ тис. до н. е. до Х – ХІІ ст. н. е. Культура Кам’яної Могили представила українцям одну з найдавніших писемностейсанскрит (давньоіндійська ведійська мова).
Науковці вважають, що санскрит близький до слов‘янських мов, особливо до південноруської (української). Першими дослідниками і читачами праукраїнського письма були Валентин Даниленко, Анатолій Кифіщан та Юрій Шилов (про роботи яких читаємо у книзі О.Губко “Психологія українського народу”, К.2010р., далі О.Г.) І хай вчені дискутують, чи прийшов санскрит з України в Індію, чи навпаки, для нас не це головне. Головне те, що ця писемність була на теренах України багато тисяч років тому.
Середнє Подніпров’я, м. Трипілля на Київщині  Трипільська цивілізація (VIIIIтис. до н.е.) “Вченими досліджено понад двох тисяч поселень на території від Дніпра до Дунаю та від Києва і Волині до Причорномор‘я. Тут існувала людська спільнота, яка дотримувалась єдиних культури, поведінки… мови, як сполучним елементом” (В.Б., с.51) І ці висновки підкріплені величезною кількістю археологічних пам’ятків. “Археологічні дослідження сучасних українських науковців свідчать про неперервність населення на теренах України впродовж 7го — 1го тисячоліття до нашої ери (В.Б., ст.60). І вже тоді праукраїнці захищали Трипільській край від східних кочівників будуючи так звані Змієві вали, довжина яких складає біля 2000 кілометрів і залишки цих споруд чітко збереглися на Харківщині.
Скіфськосарматськоантська держава, яка була спадкоємицею великої Трипільської цивілізації (ІІ тис. до н.е. — VІте ст. до нашої ери). Про скіфський період українців описав ще “Батько світової історії” Геродот, про цей період написано багато наукових праць відомими істориками Європи та ближньої Азії. Скіфська держава досягла високої цивілізації. Чого вартує знаменита золота царська пектораль (ІVст. до н.е.), знайдена археологом Б. Мозолевським у 1971р. при розкопках Товстої могили (Дніпропетровська обл.). На пекторалі зображені виразні сцени скіфського побуду, календар, карту держави і багато чого ще нерозшифрованого. Скіфисармати на своїй великій території могли мати не один десяток мільйонів людей, то ж могли частково мігрувати як на схід, так і на захід та приносити туди елементи своєї культури. Ось один із прикладів. “Примерно с 1500 года до нашей эры в Индии появляется новая культура. Сейчас её называют ведической. Она характеризуется своим языком, новыми обрядами, использованием лошадей и колесницдвуколок. Эти изменения объясняют вторжением с северозапада арийских народов (происходивших из степей ЮгоВосточной Европы), завоевавших сначала долину Инда, а затем двинувшихся на восток вдоль Ганга… Процесс переселения сюда ариев был довольно долгим. Сначала арии были преимущественно скотоводами, но постепенно оседали на земле, которую пахали тяжелыми плугами, на незнакомыми Хараппанцам, создавали крупные поселения.” ( “Атлас Всемирной Истории”, Лондон, 2001р., переклад 2003р., Італія, с. 64).
Аріями історики вважали на рівні наукової гіпотези певне сімейство ІндоЄвропейських народів, але після розкопок Ю.Шиловим арійських курганів на півдні України та теоретичного осмислення ним одержаних із цих могил археологічних даних, викладених у монографіях “Прабатьківщина аріїв” К.,1992р. та “Джерела витоків української етнокультури XIX тис. до н.е.  ІІ тис. н.е.”  К.2002р., гіпотеза (українськоарійської теорії) набула незаперечного статусу наукового факту”.( О.Г., с. 53).
І якщо в індійському штаті Джамму і Кашмір на священній горі Трикут стоїть бронзова богиня з високо піднятим тризубом у правій руці, то це також може свідчити про взаємозв’язки праукраїнців із деревніми індійцями (Розселення аріївАратта, Google).
Отже, за висновками професора В. Петрова, слов’яни (українці) на своїй землі не чужинці і не пришельці. Археологічні культури середнього Подніпров’я (VІ — ІV тисячоліття до н.е.), не були принесені ззовні, всі вони залишені слов’янами…”. Ми на цих землях господарюємо уже більше 8тис. років. (В.Б. с.87)
Ми повинні знати що являємось слов’янами індоєвропейського походження і ментально дещо інакші від північних слов’ян (поляків, древніх новгородців, росіян) віслянського (прибалтійського) походження. Тому ми маємо завжди пам’ятати, як втрачали національну гідність за цілі століття духовного отруєння і фізичного знищення (як вважає Е.Маланюк) “ В Темряві Ночі Бездержавності”.
Але за всі роки Незалежності ми маємо дуже мляву дію влади з повернення народу України його історії, мови, культури, незважаючи на заклики відомих наших інтелектуалів, нескорених в умовах “заблокованої” культури.
Ще 1991р., а згодом у 1999р. Ліна Василівна Костенко відповідно у статтях “Геній в умовах заблокованої культури” і “Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала” повідомляла про “безсилля та інертність українського суспільства і вчора і сьогодні”, про “адаптований розум”, що перестав дивуватись і обурюватись, адаптований до будьяких подій і не здатний до боротьби, не любить культури” (О. Пахльовська). Ліна Костенко у статті “Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф” писала і про український “суржик”, і про другорядність української мови, і взагалі про гуманітарну (і не тільки) катастрофу в Україні та необхідність шокової терапії. Митець не може не працювати хоча б заради того, щоб “розблокувати” свою націю як не сьогочасну, то найближчу майбутню, бо дезорієнтована нація стане байдужою, з хибними (гріховними) комплексами, не знаючи, звідки ж вона взялася на цій землі.
Без знання історії розум засинає, а “Сон розуму породжує чудовиськ” (Ф. Гойя в серії офортів “Капрічос” про іспанське суспільство кінця XVIIIст., у яких королівська сім’я бачила і себе, а інквізиція могла б знищити великого художника королівського двору). А ще раніше великий художник епохи Відродження І. Босх в своїх неординарних картинах “Корабель дурнів”, “Віз сіна” та ін. висміює вади малоосвіченого голландського суспільства та його верхівки (людські гріхи, байдужість, лінощі, жадібність, злодійство, хабарництво, клоунаду). Тепер це все доступно в мережі Інтернет. І начебто про нас, про Україну.
Можна допустити, що Т.Шевченко знав цих художників, і свою поему “Сон” представив як дивне бачення заснувшого п‘яного після банкету  “чудне якесь!.. таке тілько сниться юродивим…”. Але ж Слово завжди дошкульніше, і царська сім’я  не королівський двір Іспанії. Тому визнаному в усій імперії художнику і поету влада вкорочувала життя наджорстким способом. А ще через 100 років за таке ж українське Слово вже спадкоємна нова влада діяла поварварськи з В. Стусом, В. Яремчуком та іншими патріотамимитцями.
Та повертаючись до згаданої двадцять років тому Ліною Костенко необхідності шокової терапії, що “може прискорити процес опритомнення України” (“Гуманітарна аура нації…”), спитаємо самі себе: а що змінилося? Майже нічого! Гуманітарна складова в розвитку суспільства (мова, історія, освіта, культура) – найважливіша річ. А влада допустила найганебніший мовний закон (нині скасований) та затвердила новий, у цілому недолугий. Не було і нема, як часто висловлюються, “політичної волі”. “Орусачивание” українців продовжується та набрало загрозливого стану. Класичний приклад зросійщення в другій половині ХІХ ст. в цілому україномовного Харкова описав ректор університету Д. Багалій у книзі “Історія Слобідської України”, виданій ще 1918 р. Ці технології й безліч інших Москва вдало впроваджувала понад двісті років у всіх великих містах України, та в малих також. Тому шокова терапія і можлива, і потрібна, але вчених фахівців не залучають до вирішення цієї проблеми, а світова практика є (Чехія, Балтійські держави). Чому більш, ніж за двадцять років не вирішили мовну проблему хоча б у навчальних закладах усіх рівнів, а в ЗМІ вона взагалі недолуга? Відповідь добре знають усі, причетні до цієї проблеми.
І знову ж таки, двадцять років тому видатний українськоамериканський історик Джеймс Мейс висловив глибоко зважену думку: “доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців, ця нація ніколи не буде єдиною”. Слова пророчі.
Іван Борисовець,
членкореспондент Української Нафтогазової академії, м. Харків.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment