Історії з мандрів

Валентина КИРИЛОВА

Женев’єв
— Женев’єв! Від місця стоянки нашої баржі до шато Женев’єв лише сім кілометрів виноградниками. Давайте відвідаємо її, не дарма ж ми орендували велосипеди! Благаю! Ну, давайте, — як одержима я йшла в наступ на чоловіка і дітей.
— То давай! Ніхто ж не проти. Цікаво, як вона?..
Женев’єв… Ось так несподівано для себе збагнула, що не лише я протягом п’яти років дієвого українського життя пам’ятала цю жінку із серединного Провансу. Не лише мені вона приходила в думках, коли усім єством я сканувала людську самотність.
…Тоді ми мандрували вчотирьох орендованою автівкою, повертаючись з мовної школи в Монпельє. Віртуальний дороговказ, знаний як GPS, вкотре вів нас периферійними дорогами до чергового місця B&B ночівлі.
Втомлені сонцем, галасливими цвіркунами і розпачливою зміною маршруту невгамовним навігатором, ми безсило зраділи фразі:
“Ваше місце призначення —зліва”.
До великого шато у глибині виноградника вела алея старезних платанів. Отруйні своєю оманливою красою олеандри шелестіли, переливалися у світлі багряного сонця.
Женев’єв з’явилася слідом за двома доберманами, які з гавкотом кидалися під колеса автівки.
Гордовита постава, красиве, пропорційне тіло. Довга шия утримує маленьку голівку зі жмутом закрученого на потилиці волосся. Коротке привітання, рвучкі рухи, підкреслено люб’язна вказівка де залишити авто. “Ліжка, рушники, вбиральня. Сніданок о восьмій. Прохання не спізнюватися.”
Вранішні промені сонця освітили кімнату раптово, принаймні, я не була готовою розплющити очі. Дерев’яні ліжка з різьбленими спинками, такі ж різьблені шафа, комод і буфет, старовинні гобелени на стінах, важкі портьєри не додавали ранкової легкості, швидше віяли задухою і музейним пилом.
Розбуркую чоловіка і дітей, ігнорувати прохання цієї леді не в наших інтересах. Сніданок накрито у садку. Я ловлю себе на думці, що все у цьому обійсті потребує реновації, або хоча б вправної чоловічої руки.
На сервірованому столику — кавник, молочник, чашки, ще теплі круасани накриті серветкою з традиційним мереживом та вишитими квітами лаванди. Принишклі, ми розуміємо, що господині немає, добермани закриті у вольєрі.
Женев’єв припаркувала Peugeot, кинула ключі в кишеню комбінезона і сказала: “Він таки ідіот. Він комуніст і повний ідіот, мер нашого селища! Я щодня з ним сварюся”. Ні, вона не казала це грайливо, кокетуючи. Аби на центральній площі цього середньовічного селища стояла шибениця — жінка вибила б табурет з-під ніг мера.
При денному освітленні я розглядаю Женев’єв в деталях. Її зів’яла з віком краса все ж залишилася красою. Природньою, самовпевненою і трохи зухвалою. Густе волосся з незафарбованою сивиною, втомлена роками і гримом шкіра видала мені багато.
— Ви балерина? — випалила я.
— В минулому, — відрізала Женев’єв. — Тепер усе в минулому: сцена, оплески, хоча б якесь визнання. Залишилася лише відсутня присутність і пристосуванство. Ви колись мали відчуття, що проживаєте не своє життя, Валянтін? — чомусь звернулася вона саме до мене.
— Так, я маю його цієї миті, — чи то правдиво, чи, аби ускочити в настрій Женев’єв, відповіла я.
Валянтін… Мені сподобалася трансформація мого імені.
Невловима зміна промінчиком майнула на красивому обличчі Женев’єв, сяйнула зацікавленістю і знову згасла.
— У вас зовсім молоді виноградники, маєте власне вино? — виручила запитанням Мар’яна, вкладаючи свою валізку в багажник автівки.
Женев’єв вмить напружилися, ослабла і майже по-дитячому знялася з плетеної канапи, легким рухом запрошуючи подивитися свою маленьку винарню. Вона ніби злякалася, що ми зараз поїдемо.
— Ви не проти, якщо собаки відчують свободу? Хай ілюзорну, але свободу, — додала тихо, навіщось підкреслюючи підтекст сказаного.
— Адольф! Джозі! Я йду!
Два величезних, лискучих добермани навперебій кинулися до мене. Досвідчена, я твердіше зачепилася ногами за землю, аби їх неприборкані емоції не збили мене з ніг.
— Вас не лякають мої пси? Чудова порода! Вони ще молоді, веселі, трохи дурнуваті, ще не знають, що виростуть в найстрашніших диктаторів ХХ століття.
Я подумки звірилася зі своєю французькою, сумніваючись чи правильно зрозуміла сказане.
— Адольф Гітлер та Джозі Сталін, — посміхаючись роз’яснила Женев’єв, тріпаючи за вухо Адольфа. Я допетрала, що чорний — це Адольф, а Джозі — рудий.
— Так! Моя улюблена порода. Моя єдина собака була саме цієї породи. Вона провела зі мною тринадцять років життя, мого життя, — навіщось додала я.
— Справді? Ви мали добермана? В Украні? А звали її?
— Сорбонна. — Мій голос змінився, я ковтнула слину і замовкла. — Мені дивно, що у Франції нині обрізають хвіст і вуха цій породі, ніби ж захисники тварин відстояли зворотнє.
— Та мені глибоко чхати на усіх захисників тварин і довкілля. Такі ж ідіоти, як і наш мер, — по-ранковому засичала Женев’єв. — Філоксера! Хай би з нею розібрався диявол!
— Про диявола я зрозуміла, а от слова “філоксера” не знаю.
— Я також не знала, допоки крутий поворот долі не закинув до моїх родових початків, у дім прадіда. Життєві віражі дуже несподівані, бридкі і вбивчі. Правда, Валянтін?
— Інколи, — відповіла я, бажаючи уникнути подальшої розмови і повернутися до будинку.
— Я також не знала, що таке філоксера, — підхопила Женев’єв, — допоки вона не накинулася на мій перший виноградник і поглинула його так швидко, що жоден виноградний лікар не встиг почути його відчайдушне “sos”. Те, що ви бачите, то вже друга спроба. Дід, на канікули до якого я зрідка приїздила з хореографічної школи при Гранд Опера, вчив, що на початку та в кінці кожного рядка має рости кущ троянди. Бо усяка тля спочатку накиненться на троянду, а виноград ще можна врятувати. Усяка тля спочатку накинеться на красу, — вголос і про себе водночас промовила Женев’єв, ніби зробила якесь відкриття. — Тому тепер у мене багато троянд.
— “У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград — красиве і корисне”, — промугикала я заключні рядки вірша Рильського, які раптом виринули зі звинин шкільної програми.
— Я, Валянтін, несподівано повернулася сюди, так само несподівано залишилася самітня. Підкреслюю — самітня. Не на самоті з собою, а саме самітня. Не знаю, чи у вашій мові відчутна різниця цих слів, у французькій вона колосальна. Побути на самоті з собою завжди приємно і корисно. Бути у світі самотньому — це вже інше. Радикально інше. Я самотня. Балетна школа, закулісся, підступна ворожнеча за контракти не додали любові до людей. Мені, принаймні, не додали. У мене немає жодної подруги, Валянтін.
— У мене також немає жодної подруги, Женев’єв. Я спокійно обходжуся без подруг, не всі потребують стереотипних взаємин, це природньо.
Жінка трохи дивно струснула плечима, ніби зганяючи своє задоволення від почутого.
— Було б добре нам вертати і рушити в дорогу, — обережно сказала я, боячись обірвати і образити.
— Чи ви були в Буенос-Айресі, Валянтін? Знаєте тамтешню Опера? Той Золотий Салон сниться мені щоночі. Я танцювала на тій сцені цілісіньких сім років! Сім років! Який мізер, і як багато водночас, коли тепер, тут, в успадкованому шато усвідомлюю, що то були чи не найкращі роки мого життя. Максиміліан був поруч. Як він міг? Як міг так вчинити зі мною? Він так мене розчарував!
— Він зрадив?
Обличчя Женев’єв враз заграло усіма емоціями, підбираючи потрібну, найбільш доречну. Обурення! Так! Cюди пасувало щире, люте обурення!
— Зрадив?! Мене?! Та ні! Він помер! У нього обірвався тромб, коли я полетіла у Францію поховати маму. Я навіть не повернулася до Буенос-Айресу. Наш балетмейстер привіз урну з прахом мого Максиміліана та усіма паперами й свідченнями. Та урна й зараз стоїть у моїй спальні.
— Мені шкода, — лише промовила я.
— А ви знаєте, що виноград не можна поливати, Валянтін? Лише молоду лозу, допоки вона не укріпилася, можна зрідка поливати водою. Далі вона мусить проникати глибше у ґрунт і добувати вологу сама. Тоді й вино буде цілісним. Лози, які не переживуть засухи, мусять здатися і загинути.
Вона не хотіла занурюватися у свої спогади. Вона — балерина. Її м’язи тверді, як ніжки сільського табурета. Вона надягала пуанти на два розміри менші для стійкості пальців з п’ятачком не більше двох квадратних сантиметрів і утримувала на цій площині усі 50 кг своєї ваги. Вона — вже зріла лоза і усім своїм виглядом демонструє, що не потребує поливу. Вона сама злякалася, як багато повідала про себе. Просто випадковий слухач трапився поруч…
Такою я запам’ятала Женев’єв і нашу зустріч п’ять років тому. Себе п’ятирічної давнини я пам’ятаю гірше.
…Ми знову дісталися шато Женев’єв, коли сонце було багряним і так само відсвічувало на старезні платани і різнобарвні кущі отруйного олеандру. Цього разу ми не бронювали тут B&B, і візит спітнілих незнайомців на велосипедах був не зовсім бажаним.
Женев’єв вийшла услід трьом псам. До Адольфа і Джозі додався ще вайлуватий ротвейлер Нерон. Нерон? Чомусь це ім’я не здивувало мене, я щойно дослухала аудіокнигу “Золотий дім” Салмана Рушді і образ Нерона Голдена все ще витає наді мною. Та як ще могла назвати пса самотня красива жінка на межі французького Провансу та Лангедоку, у якої вже є Адольф Гітлер та Джозі Сталін?
Вона згадала нас хвилин через двадцять, коли ми навперебій доводили фактаж нашого минулого візиту, уникаючи подробиць її одкровень. Женев’єв уважно подивилася мені у вічі і промовила кодове слово “Сорбонн”. Це ім’я дорогого моєму серцю чотирилапого створіння, моєї відданої доберманші Сорбонни зробило свою справу.
Виноградники зміцніли без поливу, коріння лози сягало грунтових глибин, звідки черпало життєдайну силу. На подвір’ї з’явився великий склад з холодильниками, який допоміг звести сільський мер-комуніст і повний ідіот, переобраний на новий термін.
— Арт, — звернулася Женев’єв до Артема. Я б хотіла аби у мене був син. Хоча, ні! Не хотіла б! Хто гарантує, що він би виріс нормальною лозою, без тлі, наркотиків і непевного майбутнього? Не хочу жити у страху! Хочу просто жити!
— Валянтін, ви знаєте, що таке hallus valgus?
— О! Я не балерина, але вальгусна деформація великого пальця стопи мені знайома. Читала про неї, — підморгнула я.
— То й добре, що лише читали. Арт, пішли зі мною до бібліотеки.
Вони повернулися швидко. Трохи розгублений Артем тримав томик “Мемуари графа Рошфора” З цікавим підзаголовком: “Включно з найцікавішим з того, що відбулося за правління кардиналів Рішельє та Мазаріні”. Рік видання — прижиттєвий, 1694.
Женев’єв була твердою і рішучою:
— Мені буде приємно знати, що частка мого шато помандрує з тобою до України. Такою французькою, як у цій книзі, на жаль, вже мало хто розмовляє. Шкода, що ти вибрав університет в Англії, а не у Франції. Може коли б навідав літню Женев’єв.
— Ви не літня! Ви одна з найкрасивіших жінок і найхарактерніших людей, яких я зустрічав.
— Ледь не забула! До доброї книжки пасує добре вино. Довго думала над назвою. Зупинилася на “Lady G”. Сподіваюся сподобається.
Мій чоловік завбачно переклав подарований томик з мого у свій заплічник, з досвіду знаючи, що якщо хтось з нас чотирьох звалиться у канал разом з велосипедом, то це буду саме я.
Ми пливемо у зворотньому напрямку оредованою баржею каналом du Midi. Він приведе нас до залишеної в Нарбонні автівки. Окремішно від решти, кожен з нас пливе каналом свого життя з іменним квитком в один бік. Кожного з нас збурюватимуть і загойдуватимуть його особисті хвилі, і якби не я, а хтось інший розповів вам про Женев’єв, то її історія була б зовсім іншою.

Янгол
Вчорашня прогулянка Бернандинським садом і зустріч з Нею, невидимою павутинкою, зітканою за ніч власною уявою, поєднали мене з Дівчиною, яка боязким порухом торкнулася плеча…
Самотою я верталася додому, нарізавши задані собі щоденні кілометри, які за послабленого карантину тепер почергово намотую вузенькими вуличками Старого міста.
Ошатний Барнандинський сад вабить мене будь-якої пори, а тепер він особливо красивий. З легким запізненням тут забуяли фруктові дерева і яблуня біля озерця з галасливими качками стала інстаграмним тлом для чудових світлин. Сонце ще не дуже втомилося, хоча, маскуючись за найближчу хмарину, попереджало, що час спливає і кращого моменту для доброї світлини сьогодні вже не буде. А завтра за прогнозом знову дощитиме.
Красиві дівчата змінювала одна одну, позуючи з відпрацьованим перед люстром виразом обличчя. Родини тіснилися біля яблуньки, намагаючись не закрити тілами білосніжного деревця і купно поміститися у кадр. Людям було приємно і радісно знову відчути себе спільнотою з правом дихати без масок, а мені так благосно було спостерігати за безпосередністю і щастям.
Я стояла осторонь, готуючись зробити черговий крок в напрямку домівки. І раптом цей доторк… Ні, я не зойкнула, не знітилася, не подала виду, хоча не була готова побачити таке спотворене обличчя і скалічене тіло молодої Дівчини. Рукою, тремтячою від внутрішньої напруги, вона простягала старенький Samsung з увімкненою в режимі зйомки камерою. Я взяла телефон. Зачекавши хвилинку, Дівча попрямувало до деревця. Вона сховалася за пишні гілки, із засвоєним на рівні дитячої підсвідомості страхом спотворити собою цю природну красу, усе в цьому немилостивому до неї світі.
Я натисла кнопку раз, потім вдруге, потім попросила її вийти наперед. Щораз вона робила крок назустріч, ніби кланяючись мені скривленим хребтом з нарослим на ньому горбом. Я повернула Дівчині телефон і дуже хотіла сказати їй щось людяне, добре, підбадьорливе.
Та вона вдячно заметушилася, віддаляючись від мене, від людей і від красивої яблуні. ЇЇ скривлений силует ставав прозорим, ніби розчиняючись у повітрі і німо кричав: “Що ви, люди, нормальні, красиві і різні! Не помічайте мене, забудьте! Я — марево! Я не вдихну й дещиці повітря, яке належить вам, не помічайте мене, забудьте!”
Пройшовши трохи, я рвучко обернулася й побачила Її. Вона гортала зроблені світлини, як це робимо усі ми, і ореол небесного сяйва, змішаного з променями вечірнього сонця, огорнув усе Їі єство. Вона здалася мені щасливою.
Її світло ширилося Бернандинським садом, підняло мене над моєю буденністю, невдоволенням собою, моєю низькою реалізацією й усим, що здавалося мені життєвими негараздами…
З вдячністю, що з-поміж усіх Вона вибрала саме мене, я бадьоро крокувала додому. Мого плеча торкнувся Янгол. Адже ніде не прописано, що усі янголи мають ідеальні пропорції тіла і бездоганні риси обличчя.

Авантюра
…Ми дотримуємося чіткого плану мандрівки Мексикою, де записано:
День 11. Печери Calcehtok.
Печери ці доісторичні, з багатою історією і свідченням того, що на півострові Юкатан народність майя переховувалися від оскаженілих конкістадорів, осліплених жадобою загарбання чужих земель і нав’язуванням християнства, саме тут.
Оформивши прокатну машину в Мериді, рухаємося чудовими мексиканськими дорогами в заданому напрямку. Дороги в Мексиці визнані найкращими в Південній Америці, з чіткою розміткою і нічною підсвіткою. Нам би такі!
З’іхавши з траси, заглиблюємося в джунглі, маючи сумнів щодо правильності маршруту, але навігатор наполягає, а ми слідуємо. Дорога закінчується… починається сильна тропічна злива. Мушу сказати, що інформацію і відгуки про ці далеко не туристичні печери ми знайшли лише іспанською, що утвердило нас в думці, що це для своїх:) і посвячених в таємниці майя. А ми ж саме такі! Ми мандрівники, а не туристи.
Впізнаємо картинку з сайту. Крім нас, благенького, вицвілого постера, за яким впізнаємо об’єкт, — лише джунглі і злива, яка обіцяє бути довгою.
— Людина! — радісно, ніби ми прибульці з іншої планети, вигукує Юра. І справді. Бачимо спочатку ноги у в’єтнамках, закочує джинси, руку з мачете.
—Щось мені не по собі, — шепоче Таня. — Чому він з мачете?
— Бо з джунглів, — резонно зауважує врівноважений Юра.
— Знаєте, багато знаків: злива, іспаномовний сайт, відсутність присутності хоча б когось без мачете, джунглі, автівка з грішми і документами. Давайте оминемо цей об’єкт, — Таня вдає з себе спокійну.
Беззбройний Юра виходить назустріч аміго. Назвемо його Індіана Джонс:)
Я маю доволі дивну з точки зору психології особливість. Поставлені собі ж завдання подумки пропадають у просторі швидко і безслідно, та варто мені це записати — відразу стають керівництвом до дії. Я крокую до мети різної значимості з однієї причини — подобається викреслювати по виконанню.
Так от, в моєму путівнику чітко вказано: відвідати печери майя. Не відвідаю — не викреслю! Це що, перші печери на моєму шляху? Пройдемося, послухаємо — сталактити, сталагмити, зайдемо вглиб, задеремо голови, захоплено поплескаємо й повернемося.
— Класний пацан! — додає нам впевненості Юра, перестрибуючи дощові потоки, — очі добрі, правда, англійської зовсім не розуміє. — Є три варіанти туру, пропоную брати середню складність, щоб це не означало. Хтось з нас має залишитися, бо орендовану машину в джунглях Мексики залишати не варто. Йдіть, насолоджуйтеся! Маєте вкластися в півтори години, якщо не повернетеся — піду шукати.
Ми з Танею пострибали за Індіаною вглиб джунглів. Знали б ми…
Печера зовсім не та, як це уявлялося. Вертикальний розлом, вглиб якого веде металева драбина. Збуджено, по черзі спускаємося за Індіаною.
Потім він вправно демонструє нам спуск вертикальною скалою, міцно тримаючись за мотузку. Чіпляє на наші голови ліхтарики. Просить чітко слідувати вказівкам.
Спустилися. Я не бачу куди б ми могли рухатися далі, розчаровано знизую плечима і думаю чи виберуся нагору в такий же спосіб, як спустилася. Наївняк! Між двома закругленими скалами, химерними сталактитами виявився ще один прохід. Протиснувшись туди, по сантиметру вписуючи тіло в отвір, ми опиняємося в наступній печері. Індіана видає дов­гий монолог, бере в руки кістки, розповідає, що це жертовник давніх майя, пропонує Тані потримати тріснутий череп і говорить, говорить. Усвідомивши раптом, що ми обидві розуміємо іспанську, лякаємось…
Слухаємо Індіану, ненароком заглядаючи йому за спину — ні, мачете немає. Догідливо киваємо головами, розуміючи все, що він каже:
— Це маленький храм. Тут майя здійснювали магічні обряди, можливо приносили в жертву людей. В печерах живе містичний страж (ім’я, даруйте, я забула, назвемо його Ох). Ви також мусите щось залишити, аби задобрити Оха — і він вкаже нам вихід з печер.
Швидко розмірковую, благально заглядаю в очі уявному стражу і припускаюся здогаду, що Індіана не знає виходу і ми цілковито залежимо від Оха. Знімаю з руки браслет і кладу на алтар.
Індіана вже протискається в наступну печеру ногами вперед. Від самого виразу “ногами вперед” нам моторошно, ми перемовляємося українською, підбадьорюючи одна одну.
Тіло чітко повторює форму цієї капсули, і ми в наступній печері. Індіана присвічує ліхтариком вглиб, і ми знову розуміємо його іспанську:
— Цей горщик, вочевидь, був зроблений майя тут, в печерах. Археологи не ризикують піднімати його на поверхню, аби не пошкодити.
Археологи! Я несказанно радію цьому слову! Тут були археологи! Дякую тобі, Ох!
Іскру надії дістатися поверхні гасить Індіана:
— Бачите, горщик доволі великий, він може не пройти в ущелину далі.
Присвічую Таніну голову — маленька, акуратна голівка, а я купувала собі 60-й розмір шапки!
“Я застрягну!” — паніка на мить накриває мою велику (за розміром) голову і я чую слова мами: “Ну, ви таке бачили! У людей — діти як діти, а моя застрягла в печерах майя!”
Є надія на Юру, який залишився в джунглях, він організує пошукові роботи, він нас знайде.
Угу, знайде, швидше він навчить штучний інтелект передбачати явку депутатів на роботу у ВР і з’ясує, чи є життя на Марсі.
Я не вслухалася в монолог Індіани і отямилася лише від питання Тані, чи зрозумілі мені наші наступні дії.
— Зараз складний і відповідальний момент. Слідуємо чітко за ним. Кілька метрів повземо на животі. Шлях звивистий. Сказав, що це нагадує пологи, родові канали, пройшовши які, ми народимося вдруге, — Таня промовляє це якось урочисто і патетично…
Знову присвічую на неї. Очі рішучі, з блиском божевілля та легкої екзальтації.
— Таню, подивися мені у вічі. З тобою все добре? Паніка? Ейфорія? Кисневе голодування? Як ти могла незнайомою мовою зрозуміти про родові канали і друге народження?
— Так Індіана все це показав мені, — відповіла Таня з підозрілою безтурботністю.
Я кілька разів намагалася уявити, що мав показати Тані Індіана, аби вона зрозуміла глибину думки про друге народження. Безуспішно.
Таня пірнає за Індіаною, проходячи шлях свого другого народження, а я думаю про те, чим вабить нас цей недосконалий, повний протиріч і несправедливості світ з війнами, релігійними протистояннями, чварами і особистими драмами. Чому я так прагну до світла, яке згодом назавжди погасне і для мене?
— Валю, давай! Я вже народилася! — подає голос Таня з чорного мороку.
Головне не застрягнути, головне визначити правильний кут і вправно розвернутися. Повзу, відчуваючи кожну клітину і нерв. Повзу! До світла!
— Я бачу світло! — оскаженіло верещить Таня, коли я востаннє підтягую ноги і випадаю з родового каналу прямісінько в калюжу. Є! Жива!
Ми водночас з криками новонароджених кидаємося до Індіани, обіймаючи його. Таня тицяє iPhone, аби він зафіксував чудову мить нашого другого народження.
Наступні етапи підйому мотузкою по вертикальній стіні ми здолали на адреналіні. Злива припиналася, джунглі вдоволено парували.
Щастя без меж! Захлинаючись, переповідаємо все Юрі.
— Час познайомитися, — кажу я, протягуючи руку Індіані, — Валентина.
— Таня.
— Алехандро.
Індіана Джонс виявився Сашком! Хлопцем, що у в’єтнамках долає печери майя.
— Ви — сміливці! Рідко хто наважується пройти цей шлях. Приїздіть наступного разу на маршрут вищої складності, він триватиме чотири години. Загалом тут сорок з’єднаних між собою печер.
Киваємо головами, обіцяючи подумати.
ПОДВІЙНА ВЕСЕЛКА НА УСЕ НЕБО ВІТАЛА НАШЕ ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment