Віктор ГРАБОВСЬКИЙ ПАМ’ЯТНИК (бувальщина)

Вони мешкали на одній вулиці старовинного поліського селища “міського типу”. Інколи віталися навіть… Але якось уперше, після чергової поразки місцевої футбольної дружини, обмінялися досить емоційними, хоча й стандартними, репліками щодо гри земляків… Отже, — таки розговорилися, сусідоньки.
Відтоді чи не кожного вечора, коли Максим повертався з редакції, він аж ніяк не міг оминути рудявого, літнього вже чолов’ягу, який сидів на гранітній брилі побіля пам’ятника воїнамафганцям, немов очікуючи на зустріч із ним… Вицвіла штормівка, захисного кольору штани і стоптані кеди не привертали якоїсь особливої уваги, зате цигарка блимала під горбатим носом ветерана й футбольного фаната в одній особі настільки заклично, начебто Максим уже давно мав би здогадатися, чому…
А що, як неборака і справді сподівається на червінця?! Невдовзі усе ж таки — День Перемоги. Державне свято всіх воїнів, тим паче, що не лише чоловічої статі… Зненацька Максимові пригадалося, що 7 травня, за добу до, так би мовити, офіційної дати завершення Другої світової війни, старший лейтенант Олексій Берест усього з кількома бійцями своєї розвідроти вже було встановив червоний (полковий!) прапор над Рейхстагом. Найперший! Чому ж про нього і досі мовчать?!
На жаль, мало хто про це відає ще й тому, що він — українець… А українців удостоювати звання Героя Союзу дозволено було тільки в тому разі, коли вже ніяк не вдавалося їхнього подвигу замовчати… Коли про героїзм якогось там хохла розголос пішов чи не по всіх фронтах! Тим паче, що стосовно Береста, мабуть, окрім самого “баті”, взагалі ніхто нічогісінько й не знав…
Розповів Максимові про подвиг командира розвідувальної роти Олексія Береста ще позаторік його син, інженермеханік. Просто чоловік поскаржився принагідно, ремонтуючи журналістові “Славуту”, що куди б не звертався зі старою фронтовою газеткою, де було задокументовано батьковий героїзм, яку б урядову “інстанцію” не прохав допомогти нарешті таки встановити істину, йому лишень обіцяли… “розглянути питання”.
Але далі обіцянок — анічичирк! Ніби й зовсім не важлива це річ, або й аж ніяк не державне то завдання, ба й не всенародна проблема — знати і пам’ятати подвиги героїв?! Усіх поіменно! На яких би тільки фронтах за звільнення рідної України від отого ненаситного гітлерівського зайди звитяжці не воювали.
“То кажете, що знову програємо?!” — якось риторично запитав, замість належного привітання, Максим у свого знайомого, який уже, либонь, “дожовував” останню сигарету — пожмакана коробка “Прими” лежала поруч із милицею. Але той лише пирхнув у відповідь їдучим димом! А відтак, сплюнувши собі під ноги, підвів на Максима враз освітлені спалахом затяжки зрозпачені, геть уже вицвілі очі.
З усього було видно, що горбоносий зачекався на його увагу! Тому й Максим якось одразу відчув себе ніби в чомусь винуватим… Адже вони з оцим чолов’ягою все ж таки майже сусіди…
“А ккколи ми не програвали?! – скрипучий голос невиправного курця неначе продовжив траєкторію куцого недопалка, що, звично “вистрелений”, впав у траву в нього за спиною. — Хіба в Афгані ми, це саме, не відразу знали, що програємо?! Але ж куди було дітися нашому солдатові, якщо наказано йти під кулі?! Та ще й за Родіну?! Розумієш?!”
Максим так і прикипів поглядом до горбоносого! То він ізвідти?! Саме з того афганського пекла?! Припізнілі бджоли немовби вторили чолов’язі, окупувавши пишно розквітлий бузок, — повітря аж вібрувало від їхніх заклопотаних ритмів! А підстаркуватий солдат усе виливав і виливав давно наболіле… Все говорив і говорив… Тож Максим, уже навіть не тямлячи, як йому теперечки бути — так само мовчечки стояв і слухав, ошелешений почутим…
Сутеніло… І бджолині рулади стихли так само несподівано, як і розпочалися… Тільки крики зі стадіону разураз долітали сюди, аж до пам’ятника… Отже, гра розпочалася без них?! А як же…
Проте ветеран уже мовби й не помічав часу! Його нарешті, як то кажуть, “прорвало”! Тому й скидався на розбуджений вулкан…
Звичайно, Максимові було дещо відомо не лише про запаяні цинкові гроби з наркотою замість полеглих на чужині, що засіяли українські кладовища, ба, й про полонених земляків чував, але йому ще жодного разу не довелося розмовляти зі свідками тих трагічних подій. А про багатотисячні жертви якщо й читав, то лишень інколи…
Чомусь не випадало Максимові нагоди ґрунтовніше дізнатися про цю сторінку історії. Хоча на їхньому факультеті якраз “афганських сиріт” наче й не бракувало… Аж ось і живий свідок! Ще й мешкає з ним на одній вулиці! І навіть, як на перший погляд, начебто досить охоче розповідає про те, що самому довелося пережити.
Але той “перший погляд” молодого журналіста виявився помилковим. Адже не бажанням самітника зненацька якось “одвести душу” стала солдатська сповідь! Бо таки справжнім виверженням приспаного часом вулкану гіркого, задавненого відчаю — разом із непоправними втратами і майже фантомним, але й занадто вже нестерпним, болем від усього пережитоговистражданого…
…Після кількагодинного танкового бою під містечком Н., він, водій важкого Т74, довгенько не міг покинути своє місце — все тіло наче оніміло! Та коли врештірешт виповз “на світ Божий”, одразу потрапив ще й під нещадний обстріл ротного старшини Горяєва: “Что у тєбя на гусєніцах, Макарєнко?! Ну ти дайош, єфрєйтор!!! Нєужєлі па дєтскаму садіку пракатілся?!”
Прикметно, що найбільше вразило солдата, як перегодом зізнався, не ошміття закривавлених дитячих штанців на траках, а саме отой, занадто знущальницький, сміх їхнього старшини… Мовляв, хіба може людина так нахабно плювати в душу ближнього?! Хіба він бачив у тих димах і вибухах якусь дорогу?! Тільки ціль і азимут! Яку команду чув, одразу ж її виконував! Не вагаючись!!! Адже що головне у будьякому танковому бою?! Тільки швидкість реакції… Якщо бодай на якусь тактичну мить, (єдину мить!) завагаєшся — пропав, салага! Живцем ізгориш! Розумієшшш?!
Невже ротний старшина Горяєв цього не знає?!
Тим паче, що не тільки він зовсім нещодавно бачив, як сам старшина милувався трофейним портсигаром! Із якоюсь бравурною музикою… Не з магазину ж, либонь, виніс його, а в якогось афганця — живого чи мертвого — відібрав… Ось і тішився…
Таж і всі ми хіба не раділи після кожного бою?! Що поки живі, що можемо ще базікати про що попало.., тільки б не про війну…
Атожатож: тільки б не про паскудницю війну!
А оце тиждень тому пішов до стоматолога вирвати хворого зуба, бо не давав заснути. Дак він, молокосос, мені ще й сусіднього вийняв, який — сказав — також був не годящий… Але ж не просто вирвав — пів щелепи зорав! Бо не піддавався йому той зуб… Розумієшшш?!
Ось тому сиджу й журюся, що не зможу тепер уже правим боком жувати. Бо то хоч були і негодящі зуби, а все ж якось допомагали… А коли нема ніяких?! Беззубому таки гірше, ніж будькому… Хіба ж ні?!
Якщо нема змоги пережувати вже відкушене, то який тоді толк із мого життя?! Тільки на футбол ходити та кричати… З досади, що не можу показати, як саме пас віддати або й забити — з кутового. Бо хіба не гірко мені згадувати, що Валерій Лобановський умів, а вони кутовий аж утрьох розігрують?! Замість атакувати, атакувати ворота…
Вставити штучні зуби радиш? Та вже радили, не ти перший… Але з тими дуже білими чи позолоченими зубами буду сам собі схожий на цього кам’яного пам’ятника. Він же не розкаже, що йому болить?! А я, з перебитими ногами, хоча б комусь поскаржуся… І вже мені якось полегшає… Розумієшшш?! Адже не зможу, як у юності, пронестися правим краєм та навісити м’яча… Проклята війна забрала в мене ту радість! А вона ж була ще й доситьтаки загарбницькою, не нашою війною… Розумієшшш?!
Тож мушу, друже, відмолювати гріхи ще й побратимів, які так і не повернулися додому. Не пощастило їм на справедливість!
…Максим попрощався з ветераном, як ніколи пригнічений… Стадіон уже вдруге розколовся громом овацій, вереском: “гол!”, але навіть радісні вигуки не розраяли журналюгу. Чомусь йому здавалося, що той пам’ятник солдатам, полеглим на далеких фронтах, важко ступає за ним, Максимом, слідуслід, назирці… Хоча, можливо, так важко цього вечора гупало тільки його молоде серце.
…Господоньку, де ж вона, врештірешт, ота справедливість?! Не встигла відгриміти одна війна, як за нею котить інша! Сотні танків Росія згромадила біля наших кордонів… І то не просто танки — шквал озлоби й ненависті!.. Так їх, закамуфляжених, накручують уже кілька років…
А ти все чекаєш на справедливість… Усе її очікуєш! Немов отой пам’ятник невідомому солдатові… Атожатож: немовби давній пам’ятник… Але постривай, друже: хіба можна шукати справедливості лише для самого себе?!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment