З висоти лету білої пташки

(Вирій/ На білому камені/ Антонишин С. В. — Чернігів: ПАТ “ПВК “Десна”, 2020, 56 с.”)
Коли у серці збережено любов, коли йому є заради чого битися – народжуються вірші, які завжди як молитва, як самопожертва заради оборони і порятунку найціннішого, що дарує людині доля. А це може бути і життя найближчих, а чи може й зовсім незнайомих, але дорогих до щему сердечного людей, — а може й невловима павутинка, що прилетіла з останнім лагідним вітерцем осені…
“Благаю: ти тримайся, ти – тривай…” Вірші Світлани Антонишин, такі палкі і беззахисні, у гармонії ритмів і рим наче підсилюються вловленою з неба над Україною мольбою: “Не відлітай…” раптом, наче за останню соломину на цьому злеті, хапаючись за давню бабусину пісню.
У переплетінні мотивів, що стали складовою української крові та мук, що не дають засинати після щоденних новин, на зламі осінньої мудрості та вічної, як весна, сердечної юності народжені вірші Світлани Антонишин. Писані, наче на стрімкому леті, наче з глибини усіх маминих сліз, аби Бог беріг дітей і дарував їм щасливе життя – і з розуміння гіркого, що так, мабуть, не буде…
Поетеса, авторка восьми поетичних збірок і двох прозових книг, народжена у с. Верхнє Дуванне на Луганщині, нині живе і працює у м. Броди на Львівщині. Лауреат Всеукраїнської літературної премії “Благовіст”, премії ім. Лесі Українки, премії ім. Катерини Мандрик-Куйбіди

Ольга ЖМУДОВСЬКА

Світлана АНТОНИШИН

Замовляння до останнього листка

Не відлітай. Не відлітай. Не відлітай.
Ти вже останній у Тополі-Долі.
Самотнє небо вирієм не край.
Хоч вітер вперто зваблює на волю.
Весна іще далека, наче рай.
… А ти тремтиш на волосині болю…

Не відлітай. Не відлітай. Не відлітай.
Найперші вже накрили землю кров’ю.
Благаю: ти тримайся, ти — тривай.
Тополю-Долю зіркою ословлю,
Тебе і землю в Господа відмолю:
Нехай благословить спасенний май.
Листочку мій, лелечо-золотий,
Не залишай тополю без надії.
Вона ж нікого втримати не вміє.
Тож безконечні вирії прости.
Останні сили в жилки заховай.
Не відлітай… Не відлітай… Не відлітай…

Осінь “до-мажор”

Знов осінь золотить усі сліди,
І навіть ті, які ведуть до прірви.
Листок питає пташку: “Ти куди?”
Вона мовчить, бо хто такій повірить.

На півкрила обтято небеса.
На всю війну убито віщі зорі.
І німо вечір в горлі догаса.
А той листок говорить і говорить…
То шелестить на вітровій струні,
То під дощем усміхнено танцює.
Він вірить брунці, пташці і весні.
Все інше добра осінь замалює.

“І буде так!” Чи буде? Хто те зна…
Еклезіаст бунтує, ловить вітер,
Ну, тобто мудрість. Хочеться вина,
А не вини за безголов’я світу.
…Знов осінь золотить усі сліди…

Ой, летіли горді гуси, ой, леті…

Листопадом в запізнілу заметіль.
Знали правду, що була безжально-злою,
Бо не кожен з них повернеться весною. …
Сірі крила. Білі душі. Сивий день.
Відлітають, а Земля — анітелінь.
Натомилася, бо осінь. Бо дорога —
Простелилася від горбиків до Бога.
Стільки втрат, що вже змирилася печаль,
Скам’яніла, мов погашена свіча.
А на камені на тому хтось голосить:
“Впало пір’я із небес в червоні роси!..”
“Ой, летіли горді гуси, ой, леті…”
Листопадом у криваву заметіль…
Вічне озеро

“Па- па-па-па па-па-па-па”…
Летить сліпма фатальна криця.
Танцює молоде зело.
І заслоняє світ крилом
Жертовна птиця.

Бо світ знов на пуанти звівсь,
А хтось беззахисно моливсь
У небі, де немає крові.
Мої лебідоньки, простіть!
Упало пір’я з верховіть —
Тепер вас троє…

Над вічним озером — туман,
Що забирає серце в бран,
Хоч день, мов білосніжна пачка:
Такий прозорий і легкий,
З граційним вигином руки —
Аж тиші лячно.

Бо десь вона уже летить,
Та криця, що спиняє мить.
І завмирає дивна зала.
Аж раптом оплески: “Па-па.
Чень пронесе: вона ж сліпа”
Крила замало…

Летіла біла пташка

Летіла дуже важко,
Бо стерлося крилечко
І не прийма гніздечко.
… Перелітні, недолітані, відлітані,
Сиві-сиві — аж морозом по щоці.
Дарували вічні руки всьому світові.
Світ акцентно посміхався:
“Мо-льо-дці!”
Їх чекали, ображалися, вже й виросли
І тепер самі лаштуються в політ:
Неколисані, фатальні діти вирію,
Кулики з давно покинутих боліт.
Там зустрінуться: чужі із ще чужішими.
Все минуло… Все минає… Все мине.
Лиш з-за обрію дорогами горішніми
Тінь крила над стерплим світом промайне…
…Летіла біла пташка…

Неканонічний пейзаж

Лелеки із іконними обличчями
Стернею, наче скошеним життям,
Бредуть, ніким у полі не помічені:
Там тільки вітер, небо і дитя,
Що, притулившись до крилечка ангела,
Налякано вивчає дивний світ.
Така у нього невесела “алгебра”:
Лелеки є, та нікуди летіть.

А той художник сам іще не відає,
Яку живу картину написав.
Вночі творив, тепер самотньо снідає.
Його чекають Яків та Ісав.
Ні, не Біблійні, а сусіди з вулиці —
Такі портрети будуть — суперстиль.
Живі лелеки безпритульно туляться
Йому до золотої самоти.

Сакральні птиці з ликами іконними:
Неканонічні, віщі, білий-біль,
Увінчані незримими коронами
З несмертної палітри смертних піль.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment