Агресивна віртуальність у «гібридній» війні

Олег ГРИНІВ,
професор, Львів

Останні президентські й парламентські вибори переконують, що самовбивчий український розбрат, як його ще раніше схарактеризував Іван Дзюба, після проголошення Незалежності і трьох національних революцій (Студентської революції на ґраніті, Помаранчевої революції, Революції гідності) залишається надалі недугою нашого населення і “не видно твердої надії на глибоке одужання” (Дзюба І. Українські усобиці як феномен світової історії/Іван Дзюба//Ольжич О. Дух руїни .— К.: Смолоскип, 2007.—С.27). Навпаки, можна стверджувати: хвороба загострюється, та хворі навіть не усвідомлюють її наслідків, хоч потенційно вони небезпечні для України як незалежної держави. Інакше кажучи, суб’єкт міжнародних відносин, яким була Україна за попереднього президентства, поступово перетворюється в жалюгідний об’єкт на світовій арені, хоч за населенням і територією наша держава належить до великих країн континенту, може увійти в сім’ю провідних держав світу.
Які ж причини нашого відставання? Тут доречно згадати слова Олега Ольжича: “Вся історія України – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття й розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною”. Виникає низка питань: як ці сили, конструктивна й руїнна, проявилися на минулорічних виборах? чи могли помилитися майже дві третини населення? Чому виборці так поставилися до наслідків п’ятирічного президентства, яке неупереджені аналітики вважають найуспішнішим порівняно з попередніми? Чи більшість і в цьому має рацію?
Напрошується аналогія. Уяві­мо собі, що за тоталітарного режиму компартійний райком виносить на розгляд колгоспних зборів питання про реакційну суть буржуазного закону Ома. Звісно, учасники такого зібрання осудять його як ворожу вигадку. А що від цього зміниться? Чи перестане він діяти?
Чи насправді істина визначається більшістю голосів? Олег Ольжич характеризує становище в Україні після Богдана Хмельницького: “Волелюбна радикальна чернь кричала за рівноправність, освічена меншість, що хотіла забезпечити краю права і вольності, вимагала порядку й дисципліни” (Там само.— С.17). Переносити беззастережно таку характеристику на сьогодення безпідставно, але засадничо помилки особливої не буде. Можна розширити хронологічні рамки такого твердження нашого мисленника, який пише: “Дух руїни, дух степу покутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби, почерез гетьманщину й визвольні змагання 1917-20 років аж по сьогоднішній день” (Там само. – С.11). Суть у тому, що за минулого століття цей дух руїни проявився не як дух степу, а дух одуреного населення, насамперед дух збунтованої більшовицькою агітацією голоти. Московські більшовики обіцяли “подарувати” “малоросійським” селянам землю, відібрану в поміщиків, і в тих, кого прозивали куркулями. Що було далі? Відомо: наприкінці двадцятих років почали її відбирати, а в 1932-1933 роках зморили українське село голодом і закопали в жадану землю.
У президентських виборах проявився бунт ірраціоналізованих мас. Іспанський філософ Хосе Ортеґа-і-Гасет писав: “Справа не в тому, що чернь вважає себе в чомусь видатною і неординарною, а в тому, що вона нав’язує своє право на вульгарність і проголошує вульгарність як право”. Утвердження вульгарності проявляється в умовах, коли в постсовєтській Україні лібералізовано кримінально-процесуальне право, що спричинилося до вседозволеності, особливо серед молоді. Лихослів’я стало буденним явищем і навіть не осуджується на побутовому рівні. Феноменом нашого часу мисленник назвав появу так званої “інтелектуальної черні”, чого не було в минулому. В умовах України її репрезентують невігласи з дипломами про вищу освіту.
Безталання поперло в політику, а трактована Х. Ортеґою-і-Гасетом людина-маса вмикає йому “зелене світло”, не задумується над тим, що буде завтра. Чи сів би хтось у автобус, який хоче водити швець чи кравець? Чому ж у новому складі Верховної Ради України майже третину нардепів складають ті, хто має непочату вищу освіту? Чи нам уже так подобалось, що кожен наступний президент заперечує свого попередника, а не продовжує його добрих починань? Хіба в таких умовах можливий поступ? З болем у серці читаю рядки Ольжича: “Дві речі (руїна й бунт) йшли завжди у парі й приходили гейби на замовлення в найкритичніший для народу момент, обертаючи в нінащо всі його надбання, створюючи для ворогів українського народу вимріяну нагоду поглибити внутрішній його розклад, використавши його для своїх ворожих цілей”.
Чи не таким бунтом проти державного керівництва було голосування на останніх президентських і парламентських виборах? Чому голосувальники не брали до уваги того, що Україна перебуває в стані війни з озброєним монстром, який не мириться з існуванням нашої незалежної держави, намагається знищити її? Хіба може комедіант перевтілитися в найвищого головнокомандувача збройних сил за воєнного часу? Хто схвалить таку позицію голосувальників? Лише одне порівняння! Згадую повстанців у перші повоєнні роки. Хіба вони ставили на перше місце побутові умови? Вони боролися, не дали червоним поневолювачам здійснити сталінський (формально жуковсько-беріївський) план виселення в Сибір усіх українців, що з вини кремлівських верховодів потрапили під німецьку окупацію!
Останні президентські й парламентські вибори – не новий етап українського національного визволення, а заперечення попереднього етапу боротьби, що розпочалася тридцять років тому й сягнула апогею за часів попереднього президентства. Абсолютна більшість населення нашої держави після проголошення Незалежності не усвідомила національних інтересів, а без визначення їх “неможливо зрозуміти гарантії існування держави” (Концепція національних інтересів України (проєкт) /В.С.Куйбіда, І.В.Розпутенко, О.І.Гринів та ін.—К.:НАДУ, 2017.—С.7). Наша історія неодноразово підтверджувала такий висновок, починаючи від Переяславської унії 1654 року, що обернулася тристашістдесятирічною трагедією для нашого народу і фактично тривала до 2014 року, коли війна Російської Федерації проти України спричинила безпосередній перехід до вестернізації зовнішньої політики нашої держави на противагу орієнтації на Співдружність Незалежних Держав і так звану “багатовекторність”. Намагання відійти від європейської та євроатлантичної інтеграції — не що інше як реванш і повернення до зовнішнього курсу, перерваного в 2014 році. Зрештою, такий відхід означає порушення засадничого положення Конституції, на якій присягав нинішній президент.
Наша історична трагедія зумовлена тим, що доморощена еліта допускала підміну національних інтересів іншими. За козацьких часів наші оборонці підмінювали національні інтереси конфесійними, які трактували упереджено. Вони не розуміли докорінної відмінності українського православ’я, орієнтованого на особисте спасіння, й московського квазіправослав’я, заснованого на імперіалістичній ідеологемі “Москва — Третій Рим”. Українські інтереси вимагали доконечного утвердження на Північному Причорномор’ї, а тогочасні українці не ставили перед собою такої мети. У період національно-визвольних змагань 1917-1921 років політичні провідники проігнорували доконечність утвердження незалежної національної держави, підмінили її паліативними варіантами федерації, в якій будуть задоволені соціальні інтереси. Після розпаду “імперії зла й брехні” українським національним інтересам не відповідало створення Співдружності Незалежних Держав і членство в ній незалежної України. Однак державне керівництво підмінило стратегічні інтереси інтересами тактичними, що вже тоді були анахронізмом. Аналогічна підміна інтересів відбулася 2019 року, що підтвердили вибори.
“Кожна нація має певні інтереси, а їхня сукупність органічно проявляється в національній ідеї, що. у свою чергу, становить стрижень національної ідеології”. Чи в голосуванні 2019 року втілено національні інтереси? Нема позитивної відповіді!
Проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року не стало початком реального національного державотворення — слабкість національно-демократичних сил змусила їх погодитись на компроміс з компартійною номенклатурою. З неї вийшли два перші Президенти, а на місцях залишилося колишнє компартійне чиновництво. У середині 90-х років сформувалася олігархічна система, яка видавала власні інтереси за національні. Ні Помаранчева революція, ні Революція гідності не спромоглися ліквідувати цієї антинаціональної системи, а заходи, які вживалися за попереднього президентства в умовах тривалої війни, були лише початком деолігархізації суспільства.
Населення хотіло відчути наслідки боротьби проти кримінальної олігархії відразу. Вину за їхню відсутність приписували безпосередньо керівнику держави, чим скористались певні олігархічні групи, що висунули на перший план так звані “нові обличчя”, які ніколи не були при владі, але запропонували далекий від здійснення “художній варіант” подолання олігархічної системи.
Мабуть, найбільшою хибою попередньої влади було зволікання з покаранням вбивць Майдану, якого з нетерпінням чекало суспільство. Не було на її користь і намагання залучити до державного управління чужинців, яким з порушенням чинного законодавства надавали не лише громадянство, а й “позахмарну” для співвітчизників платню. Таку затію виправдовували тим, що вони, як не пов’язані з доморощеним чиновництвом, зможуть присікати корупцію, яка вразила всі лан-ки політичної системи. Особливо негативно на громадську думку вплинуло призначення на посаду очільника прокуратури особи, наближеної до керівника держави, але без правової освіти, що було грубим порушенням чинного законодавства, яке змінювали задля конкретної особи. Негатив посилився ще й тим, що дружина прокурорського зверхника стала представником президента в парламенті.
Президент, який претендував посісти посаду на другий термін, проігнорував наступи свого противника-олігарха, що використовував новітні технології впливу на виборця, якого заманювали “новим проєктом” політичної системи на противагу олігархічній. Нав’язувалася думка, що державу може врятувати пересічний вчитель історії без жодного політичного досвіду, захоплення якого зводиться до читання життєписів державних діячів античних часів у творах Плутарха.
За інерцією в нашій школі після проголошення Незалежності була занедбана виховна робота, а в деяких вишах навіть не викладали історії України на тій підставі, що студенти опанували її вже на шкільній лаві. Проте досвід викладача вишу в столиці змусив засумніватися в таких гейби-реформах, бо студенти дуже слабо орієнтувалися в національній історії й рідній літературі, без ґрунтовного знання яких не може бути мови про виховання патріота. Недооцінили того, що диплом фахівця неодмінно передбачає своєрідний атестат на громадянську зрілість.
Вважаю за обов’язок наголосити, що для виховання памолоді в наших вишах доцільно передбачити вивчення націології як науки про націю. До речі, в країні-агресорі такий навчальний предмет розробляють вже кілька років, а наші дослідники підготували аналогічний посібник майже сто років тому. Застерігаю тих, хто сприймає таку пропозицію за недоцільну новацію чи навіть вигадку.
Нам, українцям, навіть не треба “відкривати Америки”. Для наших краян залишається невідомою праця Івана Франка “Молода Україна”, знання політичними активістами праць Микити Шаповала, не буде зай­вим тягарем ознайомлення з працями Олександра Кульчицького про характерологію нашого народу, Володимира Янева про етнопсихологію українця, Богдана Цимбалістого “Тавро бездержавності”. Безперечно, праці В’ячеслава Липинського “Листи до братів-хліборобів” і Юрія Липи “Призначення України”, “Розподіл Росії”, “Чорноморська доктрина” мають стати настільними книгами для кожного українця.
Останні вибори засвідчили зміну поколінь на політичній сцені. Давні партії не оправдовують сподівань виборця. Занедбаність політичного виховання памолоді дала свої плоди. Отож, доконечність критичного переосмислення її патріотичного виховання. Треба зважати на особливості “гібридної війни” Московії проти нашого народу, що триває ще із середини шістнадцятого століття!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment