…ані вирію, ані скиту…

Наталка ФУРСА
Наталка Фурса (1964, Полтава) — поетеса, прозаїк. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1986). Довгий час працювала за фахом у засобах масової інформації, редактором у видавництвах.
З 2011 року мешкає в селищі Ромодан на Миргородщині (Полтавська область), на творчій роботі.
Автор семи поетичних книжок: “Окрик” (Київ, 1993), “Дар Любові” (Полтава, 1997), “Страсті по Страті” (Полтава, 2000, 2001), “Необлітане небо” (Полтава, 2002), “Нічого, крім повторень” (Київ-Хмельницький, 2004), “Пилок і пил” (Полтава, 2015), “…ані вирію, ані скиту…” (2020, Полтава), а також книги малої прози “Зінське щеня” (2017, Полтава).
Член Національної спілки письменників України (1997) та Асоціації українських письменників (2001).


Розгризає кавові зерна
жінка-птаха, жінка-комаха…
Осінь пізня. вогко і темно…
Зерна смажені… зерна пахнуть
гіркотливо і солодкаво —
як прощання з тутешнім світом.
Ніч тече, мов прочахла кава,
у щілини й на смуги злітні.

Жінці-птасі, жінці-комасі
ані вирію, ані скиту —
тільки зерна, затвердлі в часі
та обточені чорним вітром…
Затужавіла крапля слізна.
Запеклись німотою крики.
Так не люблять лише Вітчизну —
непозбувно і неуникно…

Це не гріх, що взискує кари, —
просто доля жінки-комахи:
вигризати у зернах кави
світлі діри — для жінки-птахи.
Це не подвиг — зректися раю
просто неба, що впало вчора.

Просто жінка у хаті скраю
зерна кавові розгризає
і облизує губи чорні.


У домі старому багато комах:
в порогах розтрісканих і підвіконнях
мурахи руді — наче вицвілий мак
і чорні — як стиглий невипитий сонях.
У домі старому снують павуки,
завішують двері, зашторюють вікна —
і згуслі до темряви миті й віки
ковтають проміння поламані ікла.

В старому дворі хмелем спійманий дощ
обстукує зелень, мов костур незрячий.
У скриньці поштовій — осине гніздо,
під дахом — остигле гніздо ластів’яче.
Приходять вночі молоді їжаки
й стежки проривають у руті і м’яті,
штурхають на ґанку порожні миски
і ситих вужів, що поснули на чатах.
Імлу з черепиці струсивши крилом,
не висікши й іскри собі на розраду,
замшілий кажан, що шукає житло,
зникає в пітьмі опівнічного саду.

А небо скрипить, наче люстро криве
на кігтику місяця, вгрузлого в комин.
Та хтось тут живе, дуже мирно живе —
інакше зірки не стояли б над домом.

День у листопаді
В чорній шибці свіча-одиночка
недовго житиме —
як тоненька цівка молочна
на скибці житній.

Підвіконня заставлю свічками —
хай скло подвоїть.
Процідись, молочко, в вічну пам’ять —
зроби живою!

Скиба аспідна зводиться хлібно,
та жалить крихтами.
…Ох, не всі свічки горять рівно…
Хто тут дихає?

Триптих про вибір

1
Ти десь — між азом і ятем —
шукаєш, куди примостишся?..
Найперші — завжди розп’яті,
а другі — святі апостоли.
А далі — розмито межі —
юрмою йдуть послідовники:
надійні, та обережні,
покроплені і покровлені.

За ними котяться круглі,
що завжди сповзають в колії:
їм байдужі перші й другі,
їм рідні — лише впокоєні.
А в самім кінці — затяті,
яким вже втрачати нічого, —
забуті всім світом яті,
апостоли болю й відчаю .

2
Останній — смішний. Бо вірний.
Як Перший, він завжди крайній.
Обох до найвищої міри
засудять у ріднім краї.

Над Першим побачать німба,
як сонце зайде за обрій.
Народ вину перекліпа,
вином причастившись добрим.

Його наливатимуть другі,
шукаючи серед третіх
таких, що згодяться в слуги
й служитимуть їм до смерті.

Коли ж розкотяться світом лукаві,
що волі хочуть, за ними
бігтиме слідом
Останній —
з вишкіром вовчим.

3
Не хочеш ніким? Апострофом?
Абетка — ченцева вервиця:
обкрутиться і непоспіхом,
як завжди, на аз повернеться.


Не ждіть пророків із чужих країв:
на Соловках нема вже солов’їв!
Гойдають пташенят, сліпих і кволих,
Вітчизни упосліджені гаї —
і ті малята вже зривають голос.

Не навчені співати оди лжі,
із Соловків не вернуться мужі:
їх принесли, холодними, додому —
і землі розступилися чужі,
а власну й досі злякано судомить.

Героям — слава, пам’ять… і хрести!
Раз укопати — більше не нести,
і можна розговлятись на майдані…
Горить калина — стидно їй за тих,
осолов’їлих, що піють осанни.

Заблуди блудять і в своїх краях…
Іуди приручають солов’ят…
Торгують свіжим лавром златоусти…
Осика не тремтить, бо нічия:
немає крайніх навіть для мотузки.


Дякую, Боже, що дав мені жорна і дві руки,
гори каміння, і скелю високу, і дно ріки —
маю роботу, маю опору й спочити де
Може, це й добре, що все дарування твоє — тверде.
Може, це ласка, що Ти мені крилець легких не дав:
хліб — із каміння, яке обмиває Твоя вода —
сіра вода, що під вечір рудою завжди стає,
й синя вода, що її моє серце уранці п’є.
Дякую, Боже, за міць, що у душу мою тече.
Мабуть, Тобі, усесильний, потрібне моє плече
й руки мої, щоби жорна важенні крутили ці,
й губи мої, щоб у них випікались Твої хлібці:
щоби робились як сонце чи місяць, що уповні,
щоб золотими ставали слова Твої кам’яні.

Дякую, Боже, от тільки звільни мене од змії,
що наливає щоночі отруту в уста мої.


Очі із вирви не бачать світла.
Боже, свічу затепли — пора…
Як обіймають могилу квіти…
Вічний підводиться із одра!

Очі уздріли: пітьма — по краю…
Де ти, Любове? Меча подай!
Ржаві шаблі ковилу стинають…
Маки яріють… а кров — руда!

Вітер-ординець чигає в полі…
Дай же, Вітчизно, сталевих крил.
Бо виповзає зі скиту — воля.
Бо наповзає війна — згори.


Усі вірші збулися. Сьогоднішні збудуться завтра.
Боже, рота заший мені, руки мені відрубай, —
щоб не сміла ні слова лихого у світ проказати:
вже і хмелю — по вінця, і реготу — через край.
Вже і гніву — по войну, і крові — по горло й губи,
вже і шанців — як петель, а в’язу немає кінця.
Цей годинник заведено, мабуть, лише на згубу —
бо півнів на заклання змінила дурна вівця.

Вона зветься “надія”. Вона вже давно без вовни.
Йде оракулам в руки, натомлена від погонь,
бо, одбившись од гурту, прибилась лише до слова —
до чужинського слова, що любить лише вогонь.
Що вона їм розкаже? Що за неї розкаже тіло?
Що повідає кров — тим, хто віри і їй не йме?..
Місяць вип’є червоне, залишиться вишкір білий —
в чорну ніч, крізь яку тільки вітер північний дме.


У Господа скінчилися дива.
— Робіть самі. Я вже зробив достатньо.

Горить — не гріє древня булава.
Не купина! Палімо хлів і хату.

Погріємося. Потім, у золі,
шукатимемо крайніх між голоти
і дзвонарів:
О Боже, ми ж не злі.
Це все — лукавий, це його робота.
Його карай. А нам, слабким, прости
й верни на шлях, яким іти повинні.
Обабіч — бачиш! — вже стоять хрести.
Пошли ж нам чуда ще… заради Сина!
А ми тобі — в одну з квітневих днин —
і писанку, і паску, й грошенята…

— У мене вже скінчилися й Сини.
Тож зраджуйте своїх — і розпинайте.
На вічне материнство
Елегія
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Ліна Костенко

…Ото й скам’яніла, як час надійшов родити.
Прощально степи темним поглядом обвела.
Не злазять із коней на землю ні муж, ні діти.
Свистить над ковилами спрагла грудей стріла.
Нахромлює сонце, бо сонцю летить назустріч,
роздмухує куряв розпечену заметіль.
І там, де промчать вони, — тільки кургани й пустки,
і довгі віки тягне згарищами відтіль .

А хто їх жене? Вільна воля чи дух наживи?
Історія — жінка з душею кочовика?
А баба — родила, ростила, була щаслива,
допоки тримала синів на своїх руках.
Та щойно зіпнуться на ноги — коня шукають,
і вже їм за матір — свобода, й нема землі.
А ти — знов народжуй! І знову це буде — Каїн
з тавром невитравним бездомника на чолі.

То скільки могла материнська душа терпіти?!
Ви скажете: звичай. Та красна ж йому ціна:
ховати синів по світах — і потому жити,
віддавши молодшим їх сідла та імена.

Важенні кургани — не стіни, живих не спинять.
Нащадки шукатимуть тут не кістки — гроші.
Та може вона врятувати одного сина —
того, що в утробі і ще не продав душі
ні волі, ні злату, ні кревній стрілі із лука,
ні дикому степу, що кличе в новий набіг.
Він лишиться в ній — і його не назвуть онуком
ні скіф, ні сармат, ні татарин, ані печеніг.

Ото й скам’яніла, коли підійшли пологи.
Живіт обхопила, обперлася об курган.
Летіть, божевільні, туди вам усім дорога!
А я заважка вже для лету і диких мандр.
Я буду отут, де могили під ковилою,
де кості синів, їхніх коней і вірних слуг.
Це — наші кінці,
а початок — навік зо мною:
його у мені не здолає ні час, ні лук.

Я буду на чатах, мов знак на майбутній мапі,
як спомин єдиний про те, що і ви — були.
Чому я лишилась? А що залишалось бабі?
Варити отруту для мужниної стріли?!
Чому не родила? А що б це змінило в світі?
Сини — за батьків. А за матір — одна земля
(оця, підо мною, чужа, та віднині — рідна,
бо в неї з синами своїми вростаю я).
Хай мертві впокояться — там. А оцей, в утробі,
щасливець, який не родився й не сіяв кров,
хай жде — у мені — будівничих і хліборобів,
допоки не зійде на крові братів — любов,
і вродить безстрашно, бо вже їх не буде в світі —
отих, що набігами витопчуть навіть рай.

Ото й скам’яніла, як час надійшов родити.
Та що це змінило? — Родила її сестра.


Я розбилась об неба твердь,
та земля була тепла й пухка.
Пролилася гроза в четвер —
затекли ручаї в рукав.
А у п’ятницю з рукава,
що не зміг обрости пером,
в тишу висіялись слова —
у надії зійти добром.
А в суботу, у день тяжкий,
розкотилися знову громи:
гострий полиск Його руки
знак подав, що не буде мир!
А в неділю гули церкви,
й по неділі, вночі і вдень.
І хрестилися рукави,
і мовчали слова пісень.
І святилась водою — війна,
і трощила вода льоди…
І зривалися з темного дна
вічні риби — зректися води! —
і гойдали небесну твердь,
сонця сіпаючи поплавок.

А стояла поодаль смерть,
утираючись рукавом.


Чого боятись? Ти ж не Каїн.
Ти батьків син, ти любий син!
Що б не шукав ти між чужин,
тебе прощають — і чекають.

І, здобривши чужі ґрунти
та заслуживши свинопаса,
ти вернешся — і станеш ґазда!
Й тобі до ніг падуть брати,
і мати, і уся родина,
що не зрікалася вітчизн.

Бо блудний син — найвищий чин
у нашій славній Україні…


Стебла в ріст!
А корінню — гнити…
Нічого нового, нічого ефектного:
приміряють краватки вчорашні діти,
шиють костюм дерев’яний — мертвому.

“Життя триває” — банальніше тризни.
Луна розносить і гімни, і лайки.
Угноєну грядку звемо Вітчизною.
За вкраденим морем ридаємо чайками.

Бадилля, задарма віддавши працю,
маскує дощем довгий шлях додому —
у ґрунт, де холодні кістки козацькі
втішаються спокоєм і невідомістю:

недосліджені, в музеях не виставлені,
етикетками не марковані,
не захвалені і не висміяні,
як належить, смертю впокорені.
Найліпша доля!
А корінню — гнити,
щоб твердь ставала м’якою і творчою…

Чим допоможеш щасливим дітям,
яким дорослішати не хочеться?

Балада про Телесика
Ач, летить! Птаха горда, вільна:
хмари креше, бо крила сильні —
можуть весь обійняти світ…
Ой, Телесику, бідний хлопче,
вона й знати тебе не схоче —
бач: корона на голові.

— Ми з тобою, безкрилий, різні.
Я несу на собі вітчизну.
Важко й так — не обтяжуй слізьми.
Нехай тебе задні візьмуть.

О, летять! Тихі, гарні, милі.
Трохи нижче, і вужчі крила —
сон погойдують голубий.
Ой, Телесю, зберися з духом.
Не гукай! Не захочуть слухать:
ближче вух у таких — дзьоби.

Ми з тобою, безхатьку, різні.
Ми шукаємо десь вітчизну —
не розходяться хмари грізні.
Нехай тебе рідні візьмуть…

Ох, летять . Це не крила — стяги
за собою у небо тягнуть,
а на лапах — багно і слиз.
Шиї довгі й тонкі, як спиці,
одвертають безликі лиця, —
бо не хочуть дивитись вниз.

Ми з тобою — рідня. Молися.
Тут, за нас, щоби ми — спаслися.
А тебе рятувати — пізно!
Нехай тебе… кутні візьмуть…


Не треба крил — я відлітать не буду:
в прощальні співи надто вітер студить,
вітальні співи не звучать ніде…
Я цій землі не як осколок в грудях —
як зерня, що й загубу пережде.

А мо’, комашка, та, яка неквапно
їй тіло й душу розімне у лапках —
щоби пухка зробилася й легка…
А в зиму стану каменем — як крапка
в кінці її завітного рядка.
Та навесні відтану — наче крига,
яка ріку від лютих стуж прикрила, —
і потечу, й умию, й напою.
Прийми мене в свої глибокі жили —
ще встигну налітатись… у раю.


… ми, маленькі рибки (pisciculi), народжуємося у воді,
подібно до нашої Риби (ἰχθύν) Ісуса Христа,
і, лише залишаючись у воді, будемо врятовані.
Тектуліан

Хапнула повітря — і досить?
І знову на глибину?
Весна так схожа на осінь —
узимку не спом’яну
у стужній річці заснулій,
де віком укриється рік,
де тіло замре — в намулі
і тільки більмом — д’горі…

Де буде душа — питаю
у Бога, що попустив.
Без зав’язі облітає
цей квітень, що труту спив!
Крижинки пелюстя жовкнуть,
крижинки роси — течуть.
Не річка життя, а бовтя,
не течія — каламуть.

А де та вода, що світлом
світ поїть — як молоком? —
Руками тягнусь за літом —
як рИбина за гачком.
Та кров на моїх долонях,
і скапує на плавник.
А ніч забиває в скроню
іржавий цвяшок вини.

І з ним я шукаю тверді —
отам, де її нема!
Де кляпи в роти розверсті
вганяє туга пітьма.
Де глибоко — та не мудро…
Де віком льоди стають…

Де в жили тече цикута —
останнє, що мудрі п’ють.
Останнє, що звуть любов’ю,
бо знають: по їх слідах
хтось прийде на риболовлю —
пробити більмо в льодах…

Диптих про хрест
1
Цей хрест на осонні, що держить небо
над світом — як віко синє,
тримає хтось інший, сильніший за тебе,
й чекає тебе на зміну.
А ти вибираєш щасливі миті
з трави — як суниці пізні.
Та коси твої — рве на клоччя вітер,
та ноги твої — у ярах розритих,
а вік — у часах Вітчизни…

Сьогодні сліпа, вже завтра — нещадна,
цю землю кров напуває.
Невдячна пам’ять навіть нащадкам
всі стигми не відкриває.
Однак лиш здається, що все — повз тебе —
заблуду, що світом нудить:
то цвіт обрива, то ламає стебла,
шукає для пліч невагоме небо
й суниці у жмені студить…

Ті ягоди — ярі, й дарма, що дерен
прогризли кроти і миші,
тут вічно живі тільки ті, що мертві, —
і мертвими стануть прийшлі.
Їх ловлять в капкани короткі миті,
їх труять суничні соки.
А ген, на осонні, стоїть як влитий,
не видимий зайдам і блудним дітям,
для кожного — хрест високий.

2
Боже літо довше за вік, вік —
більший за біографію…
Ти вибираєш для себе світ —
як у атласі з географії,
як горобчик — розкішний сонях,
чи як грушку — осиний рій.
А обрій — від скроні до скроні…
А хрест росте на осонні —
від “завжди чужий” до “твій”.
Бог хова до пори меча.
Світ на щита присідає боязно.
Ти вибираєш для себе час —
щоби радісно і безболісно.
Горобчик спиває сонях…
Грушку висмоктує рій…
А обрій стуляє скроні,
а хрест рамена холодні
лаштує під розмір твій…
Біографії — досить тире
перед цифрою невідомою.
Історії чхати — умер, не вмер, —
вона пише крапками й комами.
І кожен в годину тиху
в підніжжі свого хреста
смакує суничку стиглу —
й не бачить небесну стигму
у обрію на вустах…


Тут кінець. Не ходи далі.
Григорій Сковорода

Тут — межа. Раз нема любові…
Земле, всотуй останню краплю …
Відридають за нею вдови —
і уродиться пісня завтра.
Тіло — кісткою, война — круком
гостро зирить в лякливі душі…
Щедро сходить нова наука:
раз не хочу — отож не мушу…

Душці в тілі кортить пожити —
бо чи зійде те Царство Боже?..
Та приходить Г осподь щоліта —
і знаходить Іуду в кожнім.
І, скривавлений, молить:
— Отче,
пронеси… не пролий даремно…
Цей нарід лиш співати хоче
над кістьми, що тримають землю.
Ті могили, які всотали
кров оту, що уже не верне,
цей нарід придавив містами
і засіяв отруйним зерном.
А на свіжих, пухких і теплих
(ще й віночки не захололи),
вже співає: то “Степом-степом…”,
то про ту, що не вмре ніколи…
Гарно так… про любов і жалі…
про святу невмирущість Нашу…
Пронеси… Хай піють і далі…
І не п’ють із Моєї чаші.


У міських непролазних джунглях
б’ються бубнами віщуни,
і показують ситі дулі
бог торгівлі і бог війни.
Йдуть гарячі тропічні зливи,
знов гряде тектонічний зсув…
Світ забув, коли був щасливим
і чи справді таким він був.
Сіє стронцієм рута-м’ята,
тануть втомлені полюси,
кожна вулиця, мов Хрещатик,
вздовж покопана й навскоси…
Все розгадано, все обжито
і обстежено все до дна?
Чому ж прірва і досі в жито
нас заманює — й поглина?


Підводься. Виходь. У полі
воїн когось та зустріне.
Нема половин у волі,
та вільний завжди із тінню, —
отже, їх уже двоє.

Увечері тінь укриває —
ковдрою, із головою.
І поки ота голова є,
себе не роздвоїть воїн —
тримає серце в неволі.

А вранці, коли світило
зриває його із ложа,
він обмацує душу й тіло:
що вона хоче —
і що воно може,
щоби лишитися цілим?


тиша —
як перед вибухом
страшно — як перед строєм
в кожнім
надія випекла:
Боже
постій за мною

потім
як все вже станеться —
потом
кров’ю
сльозою —
послух
об стрій ограниться
й поступ
почне — травою:

кожне
стебло — до дерева
коштом
води живої

можеш —
прикрий хоч мертвого
Боже
якщо Ти воїн


Увіруй чи поворожи
у час досвітній…
Шукаю рідних між чужих,
шукаю рідних.
Кров проростає крізь зело,
а тромби — множить,
і сміх роздвоєним жалом
стримить у кожнім.

Мій світе, світочку, світку
немає місця…
Горить черешня у садку,
горить безслізно.
При ватрі вечора і дня,
при варті ночі.
Ніхто весну не зупиня…
Ніхто й не хоче.

Я, мабуть, наковталась снів —
димів — по комин…
Я та зима, якій в весні
немає дому.
Їй треба йти, текти в сліди
пустою кров’ю —
чи просто пам’яттю води,
що снить любов’ю…

Вода по руслу, як сліпа,
стікає в море —
і береги пече ропа,
од горя чорна!
Вода в розколини біжить —
од зіль, що квітнуть…
Шукаю рідних між чужих —
гукаю рідних…


З цієї клітки простору і часу,
де тяжко всім — і з лихом, і з добром,
ми вийдем разом…
чи загинем разом,
залишивши землі кривавий тромб —
могилу братську…
Чи ворожу, брате?
Кому проститься: вольному? рабу?
І чи земля зуміє розпізнати,
кому — калину,
а кому — вербу?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment