Чи буде повернення до мови?

Іван Борисовець,
член-кореспондент Української Нафтогазової академії, м. Харків

Закінчення. Початок у ч. 39 за 2020 р.

“Церковнослов’янська мова (старослов’янська або староболгарська) стала мовою православної церкви, освіти й культури, але для українців вона не була рідною, тому державні і світські культурні функції виконувала давньокиївська (давньоруська) писемнолітературна мова, яка виникла на основі фольклору, епосу. Це мова літописів, законів та ін. Межу після монгольського періоду XI – XII ст. можна умово назвати часом завершення формування української мови й початком нового стану її історії. Спадкоємицею давньокиївської (давньоруської) мови стала староукраїнська писемнолітературна мова практично в усіх сферах використання (XIV – XVI ст.). Починаючи з XVII ст. – першої чверті XVIII ст., в цій мові відбуваються активні процеси творення нової фольклорної суто народної лексики і з’являються твори, написані мовою, наближеною до народної. В період найбільшого утиску української мови (укази Петра І і т. д.) місце староукраїнської мови поступово займала мова народна, вже спільна для всієї нації писемна мова (середньонаддніпрянський варіант), започаткована і розвинута І. П. Котляревським та Т. Г. Шевченком. А паралельно існувала мова народна, яка відрізняється в різних діалектних ареалах України” — Захід, Північ, Схід (там же).
“Оскільки княжий проукраїнський Київ поступово русифікував (від поняття Русь, а не Росія) лісову північ східної Європи, “формування російської народності” (ментальності, антропологічного типу, етнографічних рис, тощо) проходило понад три століття у другій половині XII ст. – кінець XV ст., тобто пізніше формування української народності, то “російський брат” за віком зовсім не “старший”, а “наймолодший”, і єдині загальнонаціональні норми російської літературної мови були вироблені лише в творчості О. С. Пушкіна, який став “основоположником нової російської літературної мови” (Григорій Півторак, с. 208219). Академік А. Кримський, “дослідивши величезний фактичний матеріал”, категорично стверджував, що жива українська мова XI ст., стоїть посеред східного слов’янства цілком вже відокремлено” (там же, с. 204).
Наведені цитати відомих вчених найбільш яскраво пояснюють етапи розвитку української мови і не потребують коментарів.
Тепер коротко повернемося до більш раннього періоду культурноісторичного розвитку суспільства на території України, неперервність якого “з деякою гіпотетичністю простежується від середини ІІ тис. до н. е.” про що згадувалось вище. Ми зобов’язані знати про родовід українського народу і його мови хоча б від трипільської (V тис. до н. е.), скіфської, сарматської епох до епохи союзу слов’янських племен (антів, венедів, склавинів та ін.) і далі до доби Київської Русі.
У цих напрямках, окрім згаданих (і не згаданих) науковців, наше далеке минуле досліджували й вивчають ще багато істориків та аналітиків (В. Хвойка, В. Петров, І. Заєць, В. Даниленко, А. Кифішин, Ю. Шилов, Г. Гриневич, С. Спасько, М. Ростовцев, О. Менгін, М. Брайчевський та ін.) як в Україні, так і за її межами. Особливу увагу дослідники звертають на високорозвинену трипільську культуру, яку відкрив і дослідив В. Хвойка у 1896 – 1899 рр. біля містечка Трипілля на Київщині.
Якщо достатніх і зрозумілих пам’яток про писемну мову мало, то родовід спільноти визначається багатьма збереженими часом пам’ятками матеріальної культури древніх поселень (захоронення, побутові речі, зброя тощо), вивчення яких сучасними методами дозволяє визначити навіть психологічний характер етносу. І багато дослідників першість у дослідженні родоводу українців віддають видатному українському археологу Вікентію Хвойці, який був “правдивим творцем періодизації археологічних культур Середнього Подніпров’я. До В. Хвойки в археологічній науці панував міграціоналізм – погляд, згідно з яким археологічні культури привносилися ззовні, і зміна культур відбувається внаслідок запозичень або переселень. Міграціоналізму В. Хвойка протиставив “автохтонізм… – ідею розвитку, позбавленого перерв. Слов’яни не чужинці і не пришельці. Археологічні культури Середнього Подніпров’я до неоліту включно (VIIV тис. до н. е.) не були принесені ззовні, всі вони залишені слов’янами”. Це писав професор В. Петров ще в середині ХХ ст. А цитата взята з книги В. Білінського “УкраїнаРусь”, К. 2018, с. 87 (далі В. Б.)
І, як висновок професора І. Зайця: “Основи українського родоводу були покладені в другій половину – наприкінці V тис. до н. е., що дає підстави засвідчити автохтонність певної частини того часу і передусім носіїв трипільської культури… Традиції, започатковані трипільцями абсолютно в усіх напрямках господарського і культурного життя, передались населенню епохи бронзового віку, носіям культур шнурової кераміки (СередньоДніпровської, Тищинецької та ін.), а в майбутньому населенню ранньослов’янських – Зарубинецької, Черняхівської та Київської культур. І, як наслідок, все це та інше стало надбанням народу Київської Русі, а відтак і українського народу, який є прямим спадкоємцем його духовної і матеріальної культури” (В. Б. с.61)
І завершимо ці думки про родовід українського народу і його мови цитатою із праці Спасько С. К. (“Історія України написана у V ст. до н. е. Геродотом”, К. 2007): “Скільки чужих народів не перекочувало через Україну, всі вони її покидали, або пропадали. Самотній тубільний український народ цупко тримався своєї прадідівської землі, витримуючи всі долі і недолі, він зберіг аж до теперішніх часів істотні елементи своєї культури. Тому лише його пращури могли бути її творцями, не має значення, як вони тоді розмовляли чи називалися” (В. Б., с. 62)
Тож якою мовою спілкувалися племена в ті древні тисячоліття, бо зрозуміло, що українська писемність на початку нашої ери не могла з’явитись на голому місці? Ще М. Каразмін при написанні своєї “Історії…” повідомляв, що слов’яни не мали писемності, але “начертаньями и нарезаньями читаху и гадаху” (том І, М., 1981 р., с. 235). Тобто писемність була, але ніхто не зміг її прочитати (пізніше дослідники здолали ці перепони).
Жоден народ не повинен ділити свою історію на якісь окремі шматки або культури. Українські (і не тільки) науковці відкрили і дослідили найдавніші високорозвинені цивілізації, які існували на цій території сучасної України, а саме:
Північ України – Мізинська культура (XXV – XV тис. до н. е.), с. Мізин на Чернігівщині (над Десною, тепер тут національний парк), яку відкрив і дослідив професор Федір Вовк. Мізинська культура залишила у спадок українцям “меандровий (суто національний) орнамент” і не дивно, що цей орнамент був домінуючим і в трипільській культурі праукраїнських племен (В. Б., с. 76). Згодом археологи знайдуть тут ряд речей зі слонової кістки (орнаментовані браслети, ножі, статуетки в позі танцю, флейти, тризуби, рунічні письмена) та знаходять і нині (у с. Оболоння, 2019 р.) ті ж самі письмена (“начертання” і “нарізання”), які вже розшифрував Г. Гриневич та опублікував у двотомнику “Праслов’янська письменність. Результати дешифрування” у 1993 р. і 1999 р.
Південь України (м. Мелітополь) – культура Кам’яної Могили – своєрідний музей або святилище з багатьма печерами і гротами, де наскельні зображення охоплюють період від ХХІІ – ХVІ тис. до н. е. до ХХІІ ст. н. е. Культура Кам’яної Могили представила українцям одну з найдавніших писемностей — санскрит (давньоіндійська ведійська мова).
Науковці вважають, що санскрит близький до слов’янських мов, особливо до південноруської (української). Першими дослідниками і читачами праукраїнського письма були Валентин Даниленко, Анатолій Кифішин та Юрій Шилов (про роботи яких читаємо у книзі О. Губка “Психологія українського народу”, К. 2010 р., далі О. Г.) І хай вчені дискутують, чи прийшов санскрит з України в Індію, чи навпаки, для нас не це головне. Головне те, що ця писемність була на теренах України багато тисяч років тому.
Середнє Подніпров’я, м. Трипілля на Київщині — Трипільська цивілізація (VIIII тис. до н.е.) “Вченими досліджено понад двох тисяч поселень на території від Дніпра до Дунаю та від Києва і Волині до Причорномор‘я. Тут існувала людська спільнота, яка дотримувалась єдиних культури, поведінки… мови, як сполучним елементом” (В.Б., с.51) І ці висновки підкріплені величезною кількістю археологічних пам’ятків. “Археологічні дослідження сучасних українських науковців свідчать про неперервність населення на теренах України впродовж 7го — 1го тисячоліття до нашої ери (В.Б., ст. 60). І вже тоді праукраїнці захищали Трипільській край від східних кочівників будуючи так звані Змієві вали, довжина яких складає біля 2000 кілометрів і залишки цих споруд чітко збереглися на Харківщині.
Скіфськосарматськоантська держава, яка була спадкоємицею великої Трипільської цивілізації (ІІ тис. до н.е. — VІ ст. до нашої ери). Про скіфський період українців описав ще “Батько світової історії” Геродот, про цей період написано багато наукових праць відомими істориками Європи та ближньої Азії. Скіфська держава досягла високої цивілізації. Чого вартує знаменита золота царська пектораль (ІV ст. до н.е.), знайдена археологом Б. Мозолевським у 1971 р. при розкопках Товстої могили (Дніпропетровська обл.). На пекторалі зображено виразні сцени скіфського побуту, календар, карту держави і багато чого ще нерозшифрованого. Скіфисармати на своїй великій території могли мати не один десяток мільйонів людей, то ж частково мігрувати як на схід, так і на захід та приносити туди елементи своєї культури.
Аріями історики вважали на рівні наукової гіпотези певне сімейство ІндоЄвропейських народів, але після розкопок Ю. Шиловим арійських курганів на півдні України та теоретичного осмислення ним одержаних із цих могил археологічних даних, викладених у монографіях “Прабатьківщина аріїв” — К.,1992 р. та “Джерела витоків української етнокультури XIX тис. до н. е. — ІІ тис. н. е.” — К. 2002 р., гіпотеза (українськоарійської теорії) набула незаперечного статусу наукового факту”. (О. Г., с. 53).
І якщо в індійському штаті Джамму і Кашмір на священній горі Трикут стоїть бронзова богиня з високо піднятим тризубом у правій руці, то це також може свідчити про взаємозв’язки праукраїнців із деревніми індійцями (Розселення аріївАратта, Google).
Отже, за висновками професора В. Петрова, слов’яни (українці) на своїй землі не чужинці і не пришельці. Археологічні культури середнього Подніпров’я (VІ — ІV тисячоліття до н. е.), не були принесені ззовні, всі вони залишені слов’янами…” Ми на цих землях господарюємо уже більше 8 тис. років. (В. Б. с. 87)
Ми повинні знати, що є слов’янами індоєвропейського походження і ментально дещо інакші від північних слов’ян (поляків, древніх новгородців, росіян) віслянського (прибалтійського) походження. Тому маємо завжди пам’ятати, як втрачали національну гідність впродовж століть духовного отруєння і фізичного знищення (як вважає Е. Маланюк) “В Темряві Ночі Бездержавності”.
Але за всі роки Незалежності ми маємо дуже мляву дію влади з повернення народу України його історії, мови, культури, незважаючи на заклики відомих наших інтелектуалів, нескорених в умовах “заблокованої” культури.
Ще 1991 р., а згодом у 1999 р. Ліна Василівна Костенко відповідно у статтях “Геній в умовах заблокованої культури” і “Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала” повідомляла про “безсилля та інертність українського суспільства і вчора і сьогодні”, про “адаптований розум”, що перестав дивуватись і обурюватись, адаптований до будьяких подій і не здатний до боротьби, не любить культури” (О. Пахльовська). Ліна Костенко у статті “Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф” писала і про український “суржик”, і про другорядність української мови, і взагалі про гуманітарну (і не тільки) катастрофу в Україні та необхідність шокової терапії. Митець не може не працювати хоча б заради того, щоб “розблокувати” свою націю як не сьогочасну, то найближчу майбутню, бо дезорієнтована нація стане байдужою, з хибними (гріховними) комплексами, не знаючи, звідки ж вона взялася на цій землі.
Без знання історії розум засинає, а “Сон розуму породжує чудовиськ” (Ф. Гойя в серії офортів “Капрічос” про іспанське суспільство кінця XVIII ст., у яких королівська сім’я бачила і себе, а інквізиція могла б знищити великого художника королівського двору). А ще раніше великий художник епохи Відродження І. Босх в своїх неординарних картинах “Корабель дурнів”, “Віз сіна” та ін. висміює вади малоосвіченого голландського суспільства та його верхівки (людські гріхи, байдужість, лінощі, жадібність, злодійство, хабарництво, клоунаду). Тепер це все доступно в мережі Інтернет. І начебто про нас, про Україну.
Можна допустити, що Т. Шевченко знав цих художників, і свою поему “Сон” представив як дивне бачення заснулого п’яного після банкету — “чудне якесь!.. таке тільки сниться юродивим…”. Але ж Слово завжди дошкульніше, і царська сім’я — не королівський двір Іспанії. Тому визнаному в усій імперії художнику і поету влада вкорочувала життя наджорстким способом. А ще через 100 років за таке ж українське Слово вже спадкоємна нова влада діяла поварварськи з Василем Стусом, Олексою Тихим, Юрієм Литвином.
Та повертаючись до згаданої двадцять років тому Ліною Костенко необхідності шокової терапії, що “може прискорити процес опритомнення України” (“Гуманітарна аура нації…”), спитаємо самі себе: а що змінилося? Майже нічого! Гуманітарна складова в розвитку суспільства (мова, історія, освіта, культура) – найважливіша річ. А влада допустила найганебніший мовний закон (нині скасований) та затвердила новий, у цілому недолугий. Не було і нема, як часто висловлюються, “політичної волі”. “Орусачивание” українців продовжується та набрало загрозливого стану. Класичний приклад зросійщення в другій половині ХІХ ст. в цілому україномовного Харкова описав ректор університету Д. Багалій у книзі “Історія Слобідської України”, виданій ще 1918 р. Ці технології й безліч інших Москва вдало впроваджувала понад двісті років у всіх великих містах України, та в малих також. Тому шокова терапія і можлива, і потрібна, але вчених фахівців не залучають до вирішення цієї проблеми, а світова практика є (Чехія, Балтійські держави). Чому більш ніж за двадцять років не вирішили мовну проблему хоча б у навчальних закладах усіх рівнів, а в ЗМІ вона взагалі недолуга? Відповідь добре знають усі, причетні до цієї проблеми.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment