Михайло ЗАХАРЕВИЧ: «Керівник театру повинен постійно розвиватися»

Захаревич Михайло – генеральний директор-художній керівник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, народний артист України, член-кореспондент НАМ України, доктор філософії, професор. 26 вересня відзначив ювілейний день народження. Сьогодні Михайло Васильович – гість “СП”.

— Ви стали франківцем у 1992 році. Як це було?
—У театрі Франка мене ніхто не знав. Зачитуючи на зборах наказ про призначення на посаду директора, художній керівник Сергій Данченко запитав: “Хто Ви, хто Ви є?” Я йому відверто відповів: “Ходімо, поговоримо хвилин 1015. Якщо наші думки про розвиток театру будуть різними, то я не буду приступати до виконання свої обов’язків”.
Ми поговорили хвилин сім. Повернулися до колективу, і Сергій Володимирович каже: “Ми будемо працювати”. І пропрацювали разом як брати трохи більше десяти років. Думаю, що Данченко теж це відчув, адже у своїй книзі спогадів написав, що я був його найкращим директором.
Тут чудовий колектив, я б сказав – сімейний. Турбуємося один про одного. І ця традиція триває вже майже 30 років, відколи я тут працюю.
— Всі ці роки Ви вивчаєте історію франківців.
— Багато чого вивчаю. Керівник театру повинен постійно розвиватися. Я хотів, щоб історія театру була побудована на архівних даних, висвітлена правдиво. А радянська історія театру була викривлена, починаючи з етапу його створення. Ніхто навіть не згадував, що він є продуктом Соборності, продуктом Злуки. У 1919 році Гнат Юра поїхав до Кам’янцяПодільського, де на той час був петлюрівський уряд. Він прийшов з пропозицією, аби його і тих, хто з ним приїхав, взяли до трупи Садовського. (А Садовський на той час при уряді Петлюри був міністром культури). На що йому відповіли: “Створюйте інший театр”.
І вони об’єдналися з театром, який був створений на теренах Західної України. Цим театром керував Амвросій Бучма і називався він “Новий львівський театр”. У листопаді вони вже стали одним театром, який був прикріплений до Галицької армії, що чинила опір більшовикам.
“Новий львівський театр” зіграв певну кількість вистав. У Вінниці 28 січня 1920 року їм присвоїли ім’я Івана Яковича Франка, саме цю дату вважаємо днем народження нашого театру.
Коли я прийшов до театру, тут не була зафіксована його історія. Була лише книга Білоцерківського, який працював у цьому театрі суфлером. Вона відображала дух часу і те, що відбувалося в театрі. Але це був епізодичний варіант. Я вирішив, що повинен знати все про той театр, в якому працюю. А зараз, з нагоди сторіччя театру, подаруємо всім працівникам театру мою книжку – “Щоденники директора театру”. Як кандидат мистецтвознавства маю на це право. У мене є певний досвід, школа Ігоря Дмитровича Безгіна. Маю багато робіт, які друкувалися в різних наукових збірниках університетів. Хочу їх видати окремим зібранням. Нещодавно зібрав весь архів і працюватиму над ще однією книжкою.
— Ви працювали разом з Богданом Ступкою. У чому знаковість цих років?
— Богдан Сильвестрович був геніальним актором. Саме у геніальності його знаковість. А чим більше у театрі талановитих акторів, тим більше глядачів, які хочуть на них подивитися, з ними поспілкуватися.
У нього було мало часу, щоб займатися театром. Він багато знімався, був надзвичайно затребуваним. Найбільше йому можна низько вклонитися за те, що він робив на сцені театру, як його сприймали глядачі. У театрі Франка було багато знакових акторів, але в останній період він – найвидатніший.
— Біля Театру Франка в останнє десятиліття з’явилися пам’ятники Гнату Юрі, Сергію Данченку, Миколі Яковченку. А чи планується спорудження пам’ятника Богдану Сильвестровичу?
— Вже зробили ескіз цього пам’ятника, виліпили його з натури в глині. Але деякі фінансові питання поки не дозволяють його втілити в металі. Проте вже визначено місце, де він буде.
Пам’ятаю, ставили пам’ятник Гнату Петровичу Юрі. Було багато людей. Закінчився процес відкриття. Ми підійшли з Богданом Ступкою до входу, стоїмо. Він палить і філософськи запитує: “А де ми з вами будемо?” Я кажу: “Ви отут”. На тому місці є прив’язка до пам’ятника.
Мені дуже приємно, що ця ідея сподобалася Володимиру Андрійовичу Чепелику і його сину. Не встигли з пам’ятником до сторіччя театру, але ж на сторіччі життя не закінчується.
— Який період роботи у Театрі Франка був для Вас найскладнішим?
— Початковий. Провели аналіз роботи театру. Були дуже хороші вистави Сергія Володимировича Данченка, які заповнювалися стовідсотково. Але було і багато вистав, малоцікавих глядачеві. Середня заповнюваність була 243 чоловіка. Це дуже мало для тисячної зали.
Тоді довелося займатися багатьма питаннями. Починаючи від реформування оплати праці. У 90ті люди по півроку не отримували заробітної платні. У нас вона, слава Богу, була вчасно. Стояло питання реконструкції театру, будівництва камерної сцени.
Це було не просто. Але ми не втратили поступу вперед. Ми знали, що робимо і для чого. Нині у нас багато молодих акторів. І далі братимемо молодь. Прийняли до штату двох надзвичайно цікавих молодих режисерів. Думаю, що такі режисери є не в усіх театрах Європи.
Продовжимо зміну поколінь. Для того, щоб дати дорогу молодим, треба мати місця. Але при цьому намагатимемося всіх зберегти, нікого не виставити за межі театру.
— Камерну сцену театру сміливо можна було назвати довгобудом.
— Цю сцену кілька разів хотіли знищити. Доводилося багато боротися з чиновниками. Коли я прийшов до театру, то тільки починали закладати фундамент майбутньої камерної сцени. А коли вже було приміщення, з’явилося урядове розпорядження її розібрати і поставити тут дванадцятиповерховий житловий будинок. Бачив проєкт цього будинку. Таки вдалося відстояти нашу камерну сцену.
Далі шукали спонсорів, які допомагали нам будувати. За спонсорські кошти робили дах. Якби вчасно не встигли його зробити, то будівля б просто затекла. Врешті нас включили до заходів до “Євро2012” — і таки вдалося завершити будівництво. У той же час багато інших об’єктів, що були закладені ще в 90ті, маю на увазі театральний інститут, республіканську бібліотеку для дітей та юнацтва та ін., так і не були добудовані.
Після завершення реконструкції Театру оперу та балету у 1986 році було ухвалено реконструкцію театру ім. Івана Франка. Але практично її довелося робити самотужки без допомоги держави. Нині потрібні кошти, аби завершити цю реконструкцію. Ми звернулися з цим до Міністерства культури України. Сподіваюся, що нас почують.
— На Камерній сцені імені Сергія Данченка крім звичайних вистав показують ще й фільмивистави.
— Це були ювілейні покази. Але зараз у нас є інша ідея. Ведемо перемовини зі “СвітТБ”. Вони будуть показувати наші вистави, які нині представлені в репертуарі театру на закордон. А записані вистави, які вже не йдуть на сцені, показуватимуть на Україну. Так ми хочемо нашою авдиторією зробити весь світ. Це будуть платні послуги – люди зможуть зробити певний внесок і подивитися виставу. Додатковий дохід для театру, а також додатковий глядач.
Виїжджаючи за кордон, ми бачимо яка велика цікавість до нашого театру і в Європі, і в Америці, і в Китаї. До речі, якби не коронавірус, то восени ми б поїхали до Китаю.
Скільки б ми не їздили за кордон – жодної копійки з державного бюджету чи власних коштів не вкладали. Все це роблять продюсери, які проводять гастролі. Лише перелетіти 70 чоловікам до НьюЙорку – це вже величезні кошти. А ще треба включити проживання, добові тощо…
— Доводилося бувати з гастролями і в Білорусі?
— Ми гастролювали у Білоруському театрі ім. Янки Купали. Зараз цей театр фактично розформували, звільнили директора Павла Латушку. 14 вересня цьому театру виповнилося 100 років. Мали від них запрошення на цей день. Але вони не можуть святкувати в таких умовах. І тому я на відзначенні сторіччя нашого театру у присутності керівництва держави запропонував провести їхній ювілей на нашій сцені. Дуже гарно відреагував на цю пропозицію і наш президент. Я направив листи, які прийшли до нас з Білорусі, до Міністерства культури України. Думаю, якщо дозволить епідеміологічна ситуація, то проведемо ці заходи в жовтні.
— Напевне, різна публіка сприймає виступи франківців порізному?
— Звичайно. У кожній країні, кожному обласному центрі України публіка різна. Але хорошу, якісну виставу різні публіки сприймають однаково з захопленням, з криками “Браво!”
Хочу згадати гастролі, які відбулися у Харкові і Полтаві. На перші дві харківські вистави було складно організувати глядача. Але вже всі інші вистави пройшли при аншлагах.
Тепер щодо Полтави. Як зізнався голова Полтавської ОДА, після наших гастролей значно змінилося ставлення до театру і в глядачів Полтавщини, і у влади.
— Вже багато років поспіль у театрі відбувається Міжнародний фестиваль жіночих моновистав “Марія”. У чому значення цього фестивалю?
— Це унікальний фестиваль. Бо моновистава – специфічний вид театральної діяльності. Найбільше цим фестивалем опікується Лариса Кадирова. За шістнадцять років до нас приїздили гості з багатьох країн. Мені здається, що це надзвичайно цікава робота. Приміром японський театр “НО”. Приїздив актор і проводив майстеркласи. Це унікальна школа. Його рід вже 700 років займається цим видом діяльності. В Україні такого театру до цього ніхто не бачив. Він дуже специфічний.
Наш український театр теж має свою специфіку. Українці дуже емоційні, але вони здатні поєднувати емоційність з розумом. Є раціональний театр, є емоційний, а є те й інше. Саме такий український театр. Мені здається, що це найскладніший підхід до театру. Курбас в Україні будував конструктивний театр, але разом з тим це був театр емоційний. Ми вміли це робити ще у 20ті роки минулого століття.
Та повернемося до фестивалю “Марія”. Він дає нам можливість познайомитися зі здобутками світових театрів. А зарубіжні гості можуть познайомитися з Україною. Таким чином ми не лише стверджуємо театральне мистецтво, але й стверджуємо Україну. Вони тут живуть, бачать Київ. Інколи ми їх вивозимо за межі столиці. Актори з інших країн бачать як живуть наші люди, спілкуються з ними. І це важливо.
Пам’ятаю 1992 рік, коли ми вперше їздили до Відня. Говорив тоді директорці театру, який нас приймав, що ми українці. Вона каже, що такої нації немає, а ми росіяни. Беруть нам двох дівчатгрузинок, аби перекладали з російської. Я кажу, що вони нас не зрозуміють. Так і вийшло.
Йде пресконференція. Починаю принципово говорити українською мовою. Директорка театру на мене образилася, бо знала, що поганою російською я можу розмовляти. І пішла. Наш директоррозпорядник Данило Данилович Федоренченко (йому тоді вже було 75) взяв її на руки і приніс назад. Вона вже не могла вдруге втекти, бо тут були представники влади міста Відня. Вийшла монахиня і каже: “Прошу пана, дозвольте я буду тлумачити”. Я їй: “Прошу пані”. Це було перше принципове ствердження мови як ознаки державності. Я цим пишаюся до цих пір.
— Свого часу при театрі була студія, яка виховала ціле сузір’я талановитих акторів. Чи не плануєте її відродити?
— Ця студія фінансувалася профспілками. Коли у 1980х профспілки перестали фінансувати, студія припинила свою діяльність. Але в Національному університеті театру, кіно і телебачення працюють викладачами наші актори Богдан Бенюк, Дмитро Богомазов, Олег Шаварський, які добре знають потреби театру.
Зараз думаємо, щоб до нас приходили нові актори в балет, хор, на основну сцену. Це робота на кілька років.
Таких чудових технічних працівників, як у нас, немає в жодному театрі України. Коли побудували камерну сцену, то не мали коштів, щоб придбати меблі. Так от ці меблі робили в нас, і вони не гірші від тих, що могли б купити. Звичайно, основа театру це актори, творчий склад. Але без технічних цехів, без якості їхньої роботи, без завідуючого постановочною частиною, без костюмерів, без резквізиторів творчий процес був би неможливий.
— Ви вже згадували, що були актором. Також у Запорізькому театрі юного глядача поставили виставу, яка багато років йшла з аншлагами. А чи не було бажання спробувати себе як актора чи режисера на головній сцені країни?
— Бажання було. Але з точки зору психології керівництва театром, театральним колективом вважаю, що це було б неправильно. Сергій Володимирович Данченко пропонував на мене поставити виставу. Я відмовився. Сказав, що не маю на це права. Чому? Тому що порівняльна характеристика може бути не на мою користь.
Але до цих пір сниться, що граю в якійсь виставі і забуваю текст. Прокидаюсь у холодному поту, що я зірвав виставу. Це значить, що у моїй свідомості до цих сидить актор. Той, хто був актором, мене зрозуміє.
Освоїв багато професій у театрі, і не тільки творчих. Знаю театр зсередини. Вже багато років викладаю на факультеті театральної справи в одному з університетів Києва. Мені немає про що жалкувати, маю всі звання, які бувають у театрі.
— Раніше Ви були генеральним директором театру, а зараз – генеральний директорхудожній керівник. Чи змінилася якимось чином Ваша робота?
— У театрі є статут, в якому відзначено, хто за що відповідає. Весь той період, поки тут працюю, відповідаю і за творчий напрямок. Хоч і не був художнім керівником. Художній керівник, як і головний режисер, не має права підпису. Він може подавати директору пропозиції, ми їх обговорюємо, доходимо до спільного висновку. Я ніколи не виставляв себе перед Данченком, Ступкою. І зараз не виставляю себе поперед головного режисера театру Дмитра Богомазова. Ми колеги, ми друзі. Робимо все, щоб театр був цікавим.
— Два роки тому головним режисером театру став Дмитро Богомазов. Що можете про нього сказати?
— Дмитро Михайлович багато в чому схожий на Сергія Данченка. Розкажу трохи історії. У 1985 році Едуард Митницький ставив у Запоріжжі виставу “Гамлет”. Він побачив організацію праці у нашому театрі і запросив мене на посаду директора Київського театру драми і комедії. Але тоді не склалося. А Дмитро Богомазов – учень Митницького. Всі вистави, які він ставив у різних театрах, мали позитивний розголос. І коли Станіслав Мойсеєв залишив Театр Франка, то я зрозумів, що Дмитро Богомазов найкраща кандидатура на посаду головного режисера. Звичайно ж, ми не могли не врахувати думку Едуарда Митницького. Ми поговорили. Він мені сказав: “Якби це не Ви і якби це не Театр Франка, я б ніколи не погодився на переведення Дмитра Богомазова. А так даю згоду, хай іде”.
Ми з Дмитром Михайловичем однодумці, йдемо в одному ряду. Він дуже творчо підходить до своєї роботи. Крайня його постановка – “Украдене щастя”. Цю виставу десятки разів ставили в різних театрах, тричі вона йшла у нас (дві постановки і одне поновлення у 50х роках). Знакова для нас була вистава з Богданом Ступкою, яка пройшла 400 разів.
Богомазов зробив на сцені цю виставу посвоєму. Зовсім інший варіант, цікавий, наближений до сучасності. Він дуже талановитий чоловік, вміє добре спілкуватися з акторами, його поважають. А мені з ним надзвичайно легко працювати. Думаю, що Дмитро Михайлович довго працюватиме в нашому театрі.
— Що, на Вашу думку, потрібно змінювати у царині театрального мистецтва і культури взагалі?
— Багато хто говорить, що репертуарний театр в Україні не потрібен, а повинен бути лише проєктний театр. Я цього не підтримую. Поперше – є українська традиція. А з іншого боку – в кожній європейській країні є репертуарні театри. Тому не можна говорити, що в Україні має бути тільки проєктний театр. Звичайно, він повинен бути поряд з іншими театральними формами. Але ті менеджери, які пропонують залишити виключно проєктний театр, фактично пропонують розірвати зв’язок між приміщенням театру та трупою.
Наш актор Богдан Бенюк грає у Київському академічному драматичному театрі на Подолі, Лариса Руснак – у Театрі юного глядача на Липках, молодь – у Театрі на лівому березі Дніпра. Я це підтримую. Якщо у артистів нашого театру є вільний час вони повинні зніматися в кіно, грати в інших театрах, працювати з різними режисерами, ставити зірками. Закон має бути виписаний таким чином, аби існували різні театральні форми.
Але є національна гордість. Як, приміром, Національну оперу України відділити від приміщення? Я не знаю. Це має бути повноцінний театр не лише тому, що цього вимагає традиція, а тому, що його люблять глядачі і він презентує Україну за кордоном.
Як і політики, ми робимо дуже важливу справу. До Угорщини з’їхалося на фестиваль близько 20 національних театрів Європи. Ми показали дві вистави. Після цього зібралося близько 100 критиків і всі говорили, як це здорово, який хороший український театр. А секретар Посольства України сказав, що за два дні ми зробили більше, ніж все посольство за п’ять років. Таке зізнання чогось варте.
Повинні бути і окремі від труп приміщення. Під них можна було б обладнати закинуті заводи, яких у нас вистачає. Одну зі своїх вистав ми показували на найдорожчому майданчику Мюнхена, що збудований на місці колишньої електростанції. Там можна порізному вибудовувати сцену, переставляти місця, переносити світло. Так само має бути і в нас – переобладнати заводський цех на прокатний майданчик. Виходячи з усього цього маємо вирішувати, як не погіршити справу, а покращити.
Хотів би побажати читачам газети “Слово Просвіти” здоров’я, Україні миру, щоб пенсіонери мали достойну пенсію, а всі ми пишалися своєю країною, її славною історією!

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment