Нова книга про Сергія Єфремова

Нещодавно у Києві у парламентському видавництві у серії “Політичні портрети” побачила світ книга про життя, громадсько-політичну та наукову діяльність видатного українського вченого та публіциста, академіка Сергія Олександровича Єфремова (1876-1939). Авторами книги є відомі науковці: Світлана Іваницька, доктор історичних наук із Запоріжжя, та Тамара Демченко, кандидат історичних наук із Чернігова. 18 жовтня наукова громадськість відзначатиме 144 річниця від дня народження академіка Сергія Єфремова. З цієї нагоди ми поспілкувалися з авторами книги.

– Коли саме та за яких обставин ви зацікавилися постаттю Сергія Єфремова? Чи було це одночасно, чи хтось із авторів раніше “занурився” в глибини долі й спадщини героя?
С. Іваницька: Постать С. Єфремова, фундатора національної журналістики, критика, історика письменства, суспільного діяча, опинилася в полі моїх наукових студій наприкінці 1980х – на початку 1990х років, ще під час праці над кандидатською дисертацією з історії Української демократичнорадикальної партії, одним із очільників якої він був. Далі була низка статей про С. Єфремова та його однодумців до енциклопедичних видань, а після 2009 року – реалізація проєкту, де аналізувалися персональні характеристики, соціокультурні й політичні практики української ліберальнодемократичної еліти кінця ХІХ — початку ХХ ст. Звичайно, прямо чи опосередковано, там теж присутній Єфремов. Нарешті, завдяки отриманому в 2012 р. гранту Канадського інституту українських студій, протягом наступних п’яти років я підготувала до друку й видала публіцистичну спадщину С. Єфремова персоналістичного характеру (Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899–1917 років (“Значущі Інші”: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): в 2х томах. Херсон–Запоріжжя, 2016–2018).
Разом із Тамарою Павлівною, ми спільно підготували ще одне видання – “Сергій Єфремов. Публіцистика в “Книгарі” доби війни та революції (19171920) (Херсон: Гельветика, 2018), яке містило тексти Єфремова зі шпальт цього критикобібліографічного місячника.
Як один із кроків слід також згадати моє монографічне дослідження “Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільних трансформацій: історикобіографічні аспекти (кінець ХІХ ст. – 1920 рік)” (2018).
Т. Демченко: Я приєдналася до реалізації задумів та проєктів шановної співавторки набагато пізніше. У нашому “тандемі” вона, безумовно, була й залишається головним натхненником й ініціатором.
– Які труднощі довелося подолати, працюючи над книгою?
С. І. Найбільш складною проблемою було створення оптимальної структури книги, яка б поєднала в собі проблемнохронологічний та тематичний принципи. Сергія Єфремова потрібно було представити в усіх іпостасях та гранях його таланту. Хотілося б, щоб була поліфонія доби, щоб лунав живий голос героя, впліталися в контекст думки його приятелів і опонентів, друзів та ворогів. Бажано було органічно поєднати науковість і популярність, уникнути зайвої ідеалізації й гіперболізації. Треба було пережити разом із героєм усі повороти примхливої долі.
Т. Д. Не більше, ніж зазвичай: познаходити розкидані по численних газетах, журналах, збірниках публікації С. Єфремова, проаналізувати їх, перечитати все, що писали історики, літературознавці про цю, безперечно, видатну людину та добу, в якій вона жила й діяла, виявити та дослідити доступні документи, знайти власне бачення постаті, яку називали “сумлінням нації”… і викласти це все на папері.
– Ви вже чимало проєктів реалізували спільно і доволі успішно. Поділіться досвідом, як це – працювати в співавторстві.
С. І. Тамара Павлівна – унікальний співавтор, надзвичайно відповідальна, працездатна, широко ерудована, з літературним хистом людина, яка толерантно ставиться до думок інших істориків, вивчає всю доступну літературу з проблеми. Працювати в тандемі з нею – велика честь і насолода. Я багато чому навчилася в неї. Працюючи спільно над біографією Сергія Єфремова, ми стали сприймати його як свого “значущого Іншого”. Ефект “занурення”, “заглиблення” багато важить у біографічному історіописання. Мабуть, треба бути навіть трохи закоханим у свого героя.
Т. Д. На мою думку, весь секрет у взаємодовірі та взаємоповазі авторів, а сучасні засоби комунікації створюють можливості для спілкування співавторів, котрі мешкають у різних містах.
– Чим може бути цікавим для сучасного читача Сергій Єфремов? Чи можливий потенційно умовний діалог між Вашим героєм і українською реальністю?
С. І. Колись мене вразила стаття історика й журналіста Сергія Федаки “Чи вижив би Сергій Єфремов у наш час?” (Трибуна: Незалежна громадськополітична газета. 07.10. 2006). Він розмірковував над щоденником Сергія Олександровича 1920х років, відзначав незалежність його поведінки й думки під час ствердження тоталітарного ладу і зауважував: “Але чи такі вже принципові зміни відбулися у політичній психології влади помаранчевої чи білосиньої — порівняно з червоною? Гортаючи сторінки щоденника, переконуємося, що аж ніяк. Змінилися прапори, душа же людська лишається тією ж. … Взагалі тема опозиції була найболючішою для Єфремова (як і для нас зараз). … Подібна до Єфремова людина просто не могла не бути знищеною більшовицьким режимом. Але чи довго прожив би такий безкомпромісний критик у наші дні? Хто зна…” Вважаю, що постать Сергія Єфремова – на часі. І умовний діалог між нашим героєм і українською реальністю може відбутися. Власне, він у певній мірі й відбувається/відбивається на сторінках нашої книги.
Т. Д. Єфремов, як на мене, здатний зацікавити всіх: людськими рисами, громадською, політичною, науковою роботою, досягненнями у книгодрукуванні, журналістиці, літературознавстві, зокрема, й історії української літератури. Аби були читачі. Стосовно зміни людей, то можна посперечатися: Сергій Олександрович помер (чи правильніше сказати – загинув) у 1939 р. Навряд, щоб за 80 років відбулися такі вже незворотні зміни. Російський революціонер, українець родом Михайло БуташевичПетрашевський, котрий жив у ХІХ ст., якось сказав: “Всі часи варті одне одного, і тільки для боягузливих сердець існують знедолені епохи” (Переклад з російської – А. Г.) .
– Які обставини стояли так довго на перешкоді появі ґрунтовної наукової біографії Сергія Єфремова?
Т. Д. Важко сказати. 60 років – від часу арешту С. Єфремова у 1929 р. і до його посмертної реабілітації у 1989 р., на перешкоді була ідеологічна заборона, для радянського читача в цей час науковий доробок С. Єфремова був недоступним. За часів “перебудови” в Україні вже на “легальних” засадах приступили до вивчення життя, громадськополітичної діяльності та творчості С. Єфремова.
С. І. Єфремов, як і багато інших представників доби “українського Рісорджименто”, своєю громадською діяльністю, творчістю, особистими якостями заслужив на те, щоб бути почутими, зрозумілими й належно оціненими нащадками. Прикро, що це відбувається запізно, але все ж таки славна когорта “будителів” народу, творців ідеології, спрямованої на здобуття незалежності, виходить із тіні і стає таки важливим чинником громадськогополітичного та духовного життя сучасної України. Вірогідно, на заваді створенню ґрунтовної біографії С. Єфремова були масштабність і недостатня опрацьованість потенційної джерельної бази. Хоч уже видано мемуари, щоденники, частково – епістолярій і публіцистичну спадщину академіка, багато документів ще лишається в фондах архівів, зокрема Інституту рукопису НБУВ або Інституту літератури НАНУ. Існує величезний, не охоплений повною мірою масив публіцистичних і науковопубліцистичних текстів. Наявне амбівалентне ставлення до його доробку з боку літературознавців, певні штампи й стереотипи у сприйнятті його літературнокритичного й полемічного доробку. Вважаю, що наша книга не вичерпує проблему, а є певним наближенням до її вирішення. Одне із завдань – привернути увагу до спадщини цієї людини. Першими у новій Україні це зробили Елеонора Соловей і Анатолій Болабольченко, Михайло Наєнко й Ігор Гирич, Юрій Шаповал і Сергій Білокінь, Наталя Шумило й Володимир Поліщук…
– Яким було ставлення Сергія Єфремова до проблем політики й моралі? Чи може його поведінка в кризових ситуаціях слугувати прикладом для нащадків, моделлю для наслідування?
С. І. Сергій Олександрович являв собою унікальну творчу особистість і водночас громадянина з загостреним почуттям обов’язку перед народом (“людина повинності”), з пієтетом до попередніх поколінь, з інтуїтивним відчуттям часу й дихання історії, з вишуканим літературноестетичним смаком. Із молодих років перебував у вирі суспільного й політичного життя, мав велику працездатність, енергію, цілеспрямованість, прагнув довершеності у творчості, але не шукав слави, кар’єри й винагород. Від своїх учителів у світі політики (М. Драгоманова, В. Антоновича, О. Кониського) він перейняв такі цінності, як віру в прогрес, служіння українській культурі, безкорисливість та жертовність праці, уміння йти “проти течії”. Для нього не існувало проблеми вибору – аморальна політика чи участь у владних структурах заради власної вигоди. Так, він може бути прикладом для наслідування в кризових ситуаціях. Єфремов був здатен на розумний компроміс, але не поступався в принципових питаннях. І навіть його поведінка під час слідства і процесу СВУ – це не поразка, а своєрідний виклик системі.
Т. Д. Сергій Олександрович мав твердий, непоступливий, безкомпромісний характер, прояви якого переконливо зафіксовані у знаменитому “Щоденнику”. Безумовно, цей унікальний документ не такої вже далекої доби варто прочитати й перечитувати багатьом сучасним політикам. Почуття відповідальності й обов’язку у Сергія Олександровича було з надлишком, і ці риси поєднувалися зі скромністю та невибагливістю: сидіти в президії він не любив.
– Чи йдеться в книзі про “Історію українського письменства” – книгу, яка принесла найбільшу славу Сергію Єфремову, з’явилася друком 1911 р. та витримала декілька прижиттєвих перевидань?
С. І. Так, йдеться. Написання та випуск у широкий світ у видавництві “Український учитель” за підтримки громадського діяча Миколи Дмитрієва “Історії українського письменства” (1911), яка витримала ще три прижиттєвих видання, було найбільшим професійним і суспільнополітичним досягненням Єфремова у дореволюційну добу. У нашій книзі розглянуто впливи цієї книги на сучасників, відлуння й рефлексії в критиці ХХ ст., починаючи з Івана Франка, Володимира Дорошенка, Миколи Євшана і до модерної доби. Ми не входили в поглиблений аналіз структури й змісту цього видання. Це справа літературознавців і вони свою роботу в цьому напрямі певною мірою виконали. Вважається, що, застосувавши соціологічний принцип у прочитанні літературних явищ, С. Єфремов створив наукову номенклатуру українського письменства, якою з певними заувагами донині послуговуються представники всіх літературознавчих шкіл. Без єфремівської “Історії…” важко уявити появу історій літератури М. Зерова та Д. Чижевського. Істориків у класичній праці Єфремова можуть цікавити її культурологічний і націєтворчий аспекти. Вважаю, що варто здійснити автентичне перевидання цієї пам’ятки літературної думки, супроводивши його фаховими коментарями, подавши в додатках рецензії й полеміку, а також документальні свідчення про вплив цієї книги на формування ідентичності та вибір життєвого шляху окремих особистостей.
– Яким було ближнє коло спілкування Сергія Єфремова? Чи приділено в книзі увагу людям, із якими він дружив, товаришував, працював?
– С. І. Найближчі для Сергія Олександровича люди – це його матір, кохана Онися Дурдуківська, Олександр Кониський, Євген Чикаленко, Борис Грінченко, Василь Доманицький, Федір Матушевський, Олександр Лотоцький, Андрій Ніковський, Петро Стебницький. Всі вони присутні на сторінках книги. Звичайно, хотілося б висвітлити долю й його численної рідні, але забракло місця. Втім, у літературі вже описано життя й справи його братів – професора Катеринославського інституту народної освіти (ІНО), дослідника української літератури, перекладача Петра й педагога Федора. Обидва мешкали в Катеринославі. Відомою є особа його племінника, Сергія Федоровича Єфремова, генералхорунжого Армії УНР, який у березні 1939 р. був командувачем Карпатської Січі під час боїв із угорськими військами, залишив спогади “Бої 1415 березня 1939 року на Карпатській Україні”.
Т. Д. Це було коло однодумців, близьких по духу людей. Декому з них ми приділили більше уваги (наприклад, педагогові Володимирові Дурдуківському, про якого нещодавно з’явилася цікава книжка С. Даниленка), інші постаті висвітлені побіжно через брак матеріалів та обмежений обсяг книги.
– Чи висвітлюються у вашій книзі сюжети, пов’язані з історією СВУ? У чому актуальність і повчальність цієї історії, яку самовидці назвали “Опера СВУ – музика ГПУ”?
С. І. Над цим розділом працювала Тамара Павлівна, я допомагала в збиранні матеріалу. Деякі сюжети обговорювали спільно. Вважаю, що це найбільш динамічний, трагічний і актуальний розділ книги.
Т Д. Ця тема стала однією з провідних; працюючи над книгою, ми весь час пам’ятали, що у 2019 р. виповнюється 90 років від часу арешту нашого героя, а в рік, коли книга вийшла друком, якось непомітно проминуло 90річчя сумнозвісного процесу “Спілки визволення України”.
– Які моменти у вивченні життєвого шляху й творчого доробку Сергія Єфремова являють собою й досі “білі плями”? Чому так сталося? Чи є шанс їх “подолати”?
С. І. Вірогідно, варті більш детальної уваги початок 1920х років, тобто період його буття після завершення українських визвольних змагань; крім того, перебування у в’язниці до і після процесу СВУ. Недостатньо вивченою є діяльність Єфремова як видавця, редактора, перекладача. Особисте життя Єфремова, генеалогія, родинні зв’язки – теж цікава тема для вивчення.
Т. Д. Як майже в кожній справі, важко сказати, що зроблено вже все можливе. Біографія людини – невичерпна як всесвіт. “Білих” плям у життєписі С. Єфремова, безперечно, вистачає. Ми навіть не знаємо, де він похований.
– У чому, на ваш погляд, цінність появи серії “Політичні портрети” у Парламентському видавництві? Чи має ця серія перспективи?
Т. Д. Перша книга названої серії побачила світ у 2018 р. Вона присвячена Михайлу Грушевському. Станом на середину 2020 р. вийшло ще 11 політичних біографій. Подаємо лише імена героїв, хай вибачають автори, за браком місця не можемо навести повні назви книг і прізвища їхніх авторів. Отже, маємо “політичні портрети” Володимира Великого, Петра КонашевичаСагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Брюховецького, Павла Скоропадського, Володимира Винниченка, Івана Огієнка, Сергія Єфремова, Миколи Міхновського, Августина Волошина й Олександра Шумського. Щиро сподіваємося, що серія буде продовжена. В історії України надто багато постатей, чию політичну діяльність значна частина населення ще й досі сприймає у спотвореному вигляді. Між тим, ці діячі заслужили, щоб нащадки знали правду.
С. І. Згодна з думками Тамари Павлівни. Вважаю, що книжки цієї серії дуже бажано було би бачити на полицях обласних універсальних бібліотек, бібліотек для юнацтва, бібліотек закладів середньої й вищої освіти. Крім пізнавального, ці видання можуть мати виховний ефект (в кращому розумінні цього слова), спонукати критично думати або співчувати діячам різних епох.