1. Тільки б не вмирала Бабина…

Костянтин СУШКО,
м.Запоріжжя
Бабина – моє рідне село у північно-західному закапелочку Херсонщини. Упродовж останніх десяти з гаком літ ми з дружиною живемо там із травня по вересень.

За совітів адміністративно село значилося під назвою Бабіно або ж Бабіно, звісно, на кшталт Білібіно чи Бородіно тощо, а за незалежності – Бабине. Я ж вирішив повернути до вжитку назву Бабина (з тюркського – Баба-Ана – батько-матір, тобто батьківщина-батьківщина), позаяк у ній не лише первинна суть назви, а й корені вже одного тільки наміру заснувати село отут, на лівому березі Дніпра, та ще й у місці його злиття з річкою Кінською. До того ж, неофіційно усі здавна називали село Бабиною, бо так правильно.
Люди жили тут задовго до татаро-монгольського нашестя. Численні знахідки загадкових черепків і славнозвісних амфор, усіляких кам’яних точил, кувалд, зернотерок, бронзових шилець і скроневих підвісок, пращових каменів і крем’яних, бронзових, а також залізних наконечників стріл, риболовецьких гачків, постійно нагадують не лише про скіфів і кіммерійців, а й, що украй важливо, про значно давніших їхніх попередників із доби бронзи, а то, можливо, ще й із енеолітичних часів. Спершу з цього приводу були тільки припущення, аж у першій половині 50-х минулого століття їх блискуче підтвердили київські археологи, дослідивши стародавнє поселення, яке слідом за Мізином, Трипіллям, Сабатинівкою і т.ін. увійшло до світової науки під назвою “Бабина-ІІІ”.
Жодним чином не сподобляючись славнозвісному кулику, скажу, що моя Бабина – ЦЕНТР. Злетімо подумки над Північною Таврією і гляньмо униз так, щоб охопити простір, скажімо, від Мелітополя до Нової Каховки, від Нової Каховки до Кривого Рогу, від Кривого Рогу до Запоріжжя, і від Запоріжжя до Мелітополя. З’єднавши умовними лініями ці міста, отримаємо чотирикутник, у центрі якого — Бабина. У ЦЕНТРІ! І вийде, що по прямій – по карті, а не автошляхом – до неї від Запоріжжя (північний схід) 92 кілометри, 90 – од Нової Каховки (південний захід), від Мелітополя (південний схід) – 110, і 80 кілометрів од Кривого Рогу (північний захід). І це ще не все. Я не знаю іншого такого населеного пункту в Україні, щоб із нього, зокрема, з порогу однієї з хат, можна було бачити села, сільця і навіть міста в межах 30 кілометрів! Та ще й які “села, сільця і навіть міста”!..
Гадаю, цю обставину оцінить кожен. Відтак я вчинив би зовсім негідно, обійшовши, приховавши, про-іг-но-ру-вав-ши цей факт, аби лиш виглядати скромно. Хоч би як кулик не стримувався, винятковість його болота нікуди не дінеться, звісно, якщо та винятковість справді існує.
Отож, ви, дорогі читачі, у мене в гостях, стоїмо всі на ґанку моєї, успадкованої від батька, хати, дивимося на південь – погода чудова, видно далеко – і бачимо Велику Лепетиху, до якої (тут теж, як і надалі, відстані міряємо по прямій лінії) 27 кілометрів; потім ведемо погляд праворуч, долаємо Дніпро і висаджуємося у правобережній Михайлівці (16 кілометрів). Далі рухаємося праворуч, уздовж берега, проти течії Дніпра, минаємо Золоту Балку, Осокорівку (відповідно – 6 і 8 кілометрів).
Не втомилися? Не забули, що подорожуємо не уявно, заплющивши очі, й не по карті ведемо пальцем, а споглядаємо живий простір, стоячи на порозі старезної хати в Бабині? Але й це ще не все. Вийдемо за ворота, спустимося пустельною вуличкою до Дніпра, рушимо берегом праворуч, на самий кінчик мису Бабина, глянемо поперед себе й побачимо на протилежному (правому ж) березі Велику Воронцовку (12 кілометрів). За нею, із села Мар’янського (15 кілометрів), починається – Дніпропетровська область, а за Мар’янським нас чекає благословенна Грушівка (1952 року село перекрутили на Ленінське, а в 2017 повернули спражню назву), де на пасіці 1680 року помер кошовий отаман Війська Запорозького Низового Іван Дмитрович Сірко. Відстань – 17 кілометрів. Ведемо погляд далі – село Покровське (15 км), де була Нова (Підпільненська) Січ; просуваємося праворуч – і ось Капулівка (18 км), де була Чортомлицька Січ, кошовим отаманом якої вісім разів обирався Іван Сірко, і де його поховано. За дуже сприятливої погоди із Бабини в бінокль, з вершини скіфського кургану на ймення… УВАГА! – Ба́бина Могила, – можна розгледіти могилу цього козацького ватажка. Минаємо Олексіївку (25 км), і ось вона, столиця п’яти Запорозьких Січей – Томаківської, Базавлуцької, Микитинської, Чортомлицької і Нової – славне місто Нікополь (29 км).
Щоб охопити зором більшу частину панорами Нікополя, сідаймо у човен –– відпливаємо метрів на 100-150 від берега і, помилувавшись заводськими трубами Міста Перемоги (так тлумачиться Нікополь із грецької), залишаємо його по ліву руку й ведемо погляд через Дніпро, де він порівняно неширокий – 4 кілометри. А раз неширокий, то там здавна існує знаменита переправа через головну річку нашої Вітчизни. У середні віки переправа називалася Микитиним Перевозом, Кам’яним Бродом (Затоном), бо в тому місці дно Славути всіяне каменями, точніше, гранітними брилами – останніми, найпівденнішими виходами Дніпрових порогів. Переправа функціонує і досі, і, за переказами, саме там долало Дніпро, коли він споконвіку називався Данапром, а на грецький кшталт Бористеном, військо перського царя Дарія І Гістаспа після невдалого походу на скитів (скіфів) 514 року до нашої ери.
Нарешті, форсували Дніпро й ми. Перед очима, на лівому березі – велетенський пагорб, підніжжя якого лижуть хвилі штучного “моря”. То – околиця Великої Знам’янки (15 кілометрів), знаменита Мамай-Гора, на вершині якої збереглася група скитських (скіфських) курганів – залишки величного Святилища, одного із найбільших святилищ Скитії (Скіфії). А назва Гори не з татарського хана Мамая, котрий тут нібито переховувався після поразки на Куликовому полі, а від сусідньої річечки Мамай-Сурки, від якої лишилося тільки сухе русло й гирло у вигляді Олексіївської затоки. За Горою, на північний схід, у VІ-ІІІ століттях до нашої ери розташовувалося ще знаменитіше Кам’янське городище – столиця Скитії1. Напередодні останньої війни й одразу після неї городище ретельно дослідили археологи (керівник експедиції Б. М. Граков, 1899-1970), і зробили вони це дуже вчасно, позаяк більшу частину скитської столиці невдовзі затопило Каховське “море”. Щоправда, дещо й уціліло. Зокрема, залишки оборонних валів. Вони тягнуться частиною Великої Знам’янки повз городи, перетинаючи шляхи, на кілька верст, місцями сягаючи висоти трьох і більше метрів. Оскільки сучасні так звані державники не переймаються, як слід, історією держави, якою керують, і країни, в якій живуть, то люди й не знають, що то за вали і, про всяк випадок, називають їх турецькими.
Аби нікому не здавалося, буцімто я переборщив із “центром”, додам: Бабина знаходиться в самому центрі… Скитії-Скіфії, позаяк навколо роззосередилися кургани, де поховані скіфські царі. Підемо за годинниковою стрілкою, зберігаючи хронологію, і почнемо з Правобережжя, з кургану Чортомлик (25 км). 1862 року курган розкопав Іван Забєлін, де серед тисяч знахідок, трапилася чудова – нині знаменита на увесь світ – срібна амфора. Далі (22 км), неподалік лівобережної Великої Знам’янки, курган Солоха, який 1912 року розкопував Микола Вєсєловський, явивши світові золотий гребінь із зображенням сцени сутички двох піших і одного кінного воїнів. (До речі, навіть останець кургану Солоха, заввишки до 18 метрів, і нині вражає). На південний схід, у бік Нижніх Сірогозів, курган Огуз (77 км) – найвищий (наприкінці ХІХ століття він сягав 23-24 метрів) курган не лише Скитії, а й найграндіозніша земляна піраміда світу2. Протягом 1891-94 років курган почав досліджувати Микола Вєсєловський, згодом тут працювали експедиції В. Рота (1902) та Олексія Лєскова (1972). Упродовж 1979-81 років доcлідження завершив київський археолог Юрій Болтрик. Серед тисячі золотих знахідок особливо вирізняються сережка у вигляді сфінкса та срібні кінські прикраси із зображенням батальних сцен. (Після завершення розкопок насип майже повністю був відновлений3). Значно північніше Огузу курган Гайманова Могила (65 км) біля лівобережного села Балки. 1969 року здобутками київських археологів (начальник експедиції Василь Бідзіля) стали безліч цікавих знахідок, серед яких – унікальна срібна чаша з чітким, реалістичним зображеннями скіфів. Наостанок знову повертаємося на Правобережжя, де біля міста Покров (колишній Орджонікідзе, 25 км), відомий (тоді таким його ще не вважали) український поет і археолог Борис Мозолевський, розкопавши 1971 року Товсту Могилу, явив світові неповторну золоту Пектораль.4
Бабина починалася на правому березі невеличкої степової річечки, біля її гирла, де вона впадала у Дніпро. Ліпилися хатки-мазанки на мальовничому, порізаному трьома неглибокими ярками, пологому схилі. Це – щоб обличчям до Сонця. Тут, на березі сучасної невеличкої затоки, що виникла разом із “морем”, і сьогодні простежується історичний центр села. Мабуть, невипадково здавна називають його Матнею. Матня… Либонь, знаєте, що в прямому розумінні – це деталь чоловічих штанів? Не забули, де саме вона розміщена? Отож, праворуч і ліворуч од матні – дві холоші. А в Бабині, на північ і на південь од Матні – довгасті пасма хат. Угору (на північ, на ймення Керч, бо там збереглися невеличкі катакомби, як в однойменному куточку Криму), а вниз (на південь) – Забалка. Бо – по той бік балки, колишнього русла річечки Баба-Ани. Саме наявність Забалки й доводить той факт, що спершу люди селилися біля Матні. А вже згодом освоїли місцину й за балкою, утворивши Забалку. Керч, мабуть, наймолодша частина села, що зокрема підтверджується меншою, ніж у Матні та на Забалці кількістю старовинних хат класичної української архітектури: стіни рублені, з дубових, соснових або ж вербових колод, солом’яний (очеретяний) чотирискатний дах, пружка якого далеко, до метра й більше, відступає од стіни. Лицьову (фасадна) частину пружки даху дуже часто підтримував ряд стовпів. Між стовпами і стіною – доволі висока (можна сидіти) призьба з кам’яним або дерев’яним ганком (східцями) посередині.
Історичний центр Бабини – це з півсотні хат, з’єднаних п’ятьма вулицями, трьома провулками та ще й чимось на зразок майдану посередині і кількома майданчиками у різних місцях. У північно-східному куточку, на найвищому місці, майже квадратом, розташовані гробки.
Вулиці не повторюють одна одну ні довжиною, ні шириною, ні прямизною чи кривулястістю. Хатки уздовж вулиць і провулків розміщувалися на різній відстані не тільки одна від одної, а й від дороги. Одні стояли причілком майже упритул до кам’яного муру, або ж до бузку, а за муром чи за бузком – одразу вулиця. Інші – в глибині двору, відтак між муром і причілком – квіти, городня діляночка або ж дві-три вишні. Обличчям до Сонця — вхідні двері з ганком більшості хат дивилися переважно на південь, решта – на схід, південний схід, південний захід, зрідка – на захід. І ніколи – на північ, північний захід чи такий же схід. Геть нестандартно ставили й ті хати, що причілками наближалися до самого муру. Лише одна пара хат, по сусідству з нашою садибою, і досі стоїть паралельно причілком до вулиці з обох її боків, а то всі під різними кутами, боком.
Під кутом до вулиці поставили колись і нашу хату. Так, що між східним її причілком та кам’яним муром утворився видовжений на північ трикутник, заповнений бузком і травичкою. Та ще – шовковичка. Хата стоїть на незначному природному підвищенні, через що виглядає урочисто й велично, ґанком на південь, до Сонця. Її оточують акації, абрикоси, бузок та яблуні, а далі, довкруж – стільки простору, як ніде. Я не знаю в селі іншої хати, яка стояла б так, наче зухвало. Мабуть, звідси й моя вдача, моя поведінка, моя доля.
Певен, що симетрія у розташуванні осель порушувалася свідомо. Звивисті вулиці з плавними поворотами, з кількома перехрестями, а також майдан і майданчики разом із кремезними столітніми акаціями й дикими грушами, з незмінними лавочками коло воріт, з розкішними кущами бузку та смородини на причілках, що од вулиці; килимки шпоришу5, простелені й розкидані де на рівнині, де на ледь помітних пагорбцях, повернених на південь і спрямованих плавним спуском до річки, створювали враження цілісного, затишного і в той же час безмежного простору, хоча все обіймало десятків зо два, чи, може, трохи більше гектарів.
Так заселялася й Забалка: не в одну і не в дві вулиці-лінії, а компактно, геть асиметрично, але напрочуд мальовничо, гармонійно. Як і Керч, та згодом, після Першої світової війни, витягнулася в одну вулицю на північний схід, мало не до сусідньої Ушкалки, як і Забалка, на південний захід, у бік сусіднього Нижнього Рогачика.
Рясні й доволі часті, до утворення Каховського “моря”, дощі залишали на похилих ділянках вулиць неглибокі рівчачки, по яких збігала дощова вода (по-бабинському – згони), на рівненьких – калюжі, ще деінде – ні рівчачків, ні калюж, бо там усе було майже ідеально пласким, геть рівним. По-різному виглядали й хати після снігопаду, та ще й коли з хурделицею. У нас замітало увесь ганок аж до половини вікон; у Бондаренків, що неподалік, навпаки, навколо хати утворювалася порожнеча, оточена заметами, зате вщерть заносило снігом увесь двір. А от у Семенівському дворі я ніколи не бачив заметів. Незалежно від того, тихо було, чи лютувала метелиця, сніг тут завжди лягав рівно, бо хата спиною (глухою стіною) стояла на північ, поруч так же стояла конюшня, до того ж і хата, і конюшня, і все подвір’я оточували високі акації і тополі.
Не всюди одночасно розтавав сніг… По-різному на різних вулицях дзюрчали весняні, літні й осінні струмочки… Не всюди разом висихали калюжі…
І пшіночка весняна біля воріт та уздовж муру розцвітала не у всіх одразу. Спершу я знаходив її біля конюшні тітки Оляни із сусідньої вулиці, і як палко не жадав, як не підганяв, а в нас за хатою, збудованою дідусем, перші жовтенькі розетки пшінки помічав лише за два дні. Чи й пізніше.
Зате дика груша у нас за хатою завжди розквітала першою, та ще й була вона найвищою на Матні. І з ганку нашої хати найкраще було видно, як широко розгортаються плавні, бо ніщо не затуляло зір, ні чиясь хата, ні конюшня – город наш, під невеличким кутом плавно спускався аж до Батиківського городу, а вже там, за не нашим городом, було Батиківське обійстя. Отож, наша хата хоча й стоїть не на найвищому пагорбі – за нами, під гору, іще обійстя дядька Івана Прокоф’єва, далі живуть Копаниці, потім дід Роман Кислий – зате вид нам не застує ніщо. І з того ж ганку нашої хати добре видно, як широко розлилося штучне море… А над ним – Сонце.

Далі буде.


1 Після того, як політико-адміністративний центр Скіфії перемістився у Крим (Неаполь-Скіфський поблизу нинішнього Симферополя), Кам’янське городище залишилося звичайним населеним пунктом і проіснувало до ІІІ століття нашої ери.
2 Безух Ю.В.На перехресті степових шляхів. Мелітополь, 2006. – 308 с.
3 У вітчизняній археології це другий випадок, коли насип кургану після дослідження відновили. А першість належить відомому українському поетові й археологу Борису Мозолевському, який, дослідивши 1979 року курган Драна Кохта (Жовтокам’янка), на Дніпропетровщині, реконструював його.
4 Після того, як трапилася знахідка, Спілка письмеників України прийняла Бориса Мозолевського до своїх лав, а Інститут археології АН УРСР зарахував до штату.
5 Так у нас називають спориш.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment