2.Тільки б не вмирала Бабина…

Костянтин СУШКО,
м.Запоріжжя

Продовження. Початок у ч. 41 за 2020 рік

Немає вже річечки Кінської коло Бабини. Востаннє з’єдналася вона з Дніпром 65 років тому, злилася, перемішалася її яскраво-блакитна вода з жовтувато-блакитною Дніпровою, та й розчинилися обидві у “каховській”: то сивувато-блакитній — коли вода більш-менш чиста, то в зеленувато-блакитній — коли улітку вона розквітає дрібненькими-дрібнюсінькими синьо-зеленими смердючими водоростями.
І тут уже — ніякого дива.
Немає і Дніпра поруч із Бабиною. До п’яти кілометрів ушир (біля мого села) розлилося Каховське “море”. І так, — нагору й нагору, проти течії, на півтори сотні верст, аж до Хортиці — береги відступають один від одного на шість, на вісім, дванадцять, двадцять кілометрів, потім сходяться до восьми-семи, затим знову розходяться, зокрема між Біленьким (правобережжя) та Василівкою (лівобережжя) майже на тридцять верст.
Дійсно, нема Дніпра, одна вода осталась.
Штучне море багато чого змінило у житті бабинців. Тут стали інакше ловити рибу, інакше купатися, інакше використовувати воду, інакше випасати корів, по-іншому заготовляти паливо на зиму. З’явилися нові слова, яких досі тут не вживали, зокрема: шторм, зеленуха (зелена від цвітіння мікроводоростей вода), щебінь, батлама (плаваючі рештки гілок та кори дерев), вербоматка (велика колода — частина гігантського спиляного дерева), бички (риба), муляка, дамба… Але більше, значно-значно більше слів із місцевого простору зникло. Назавжди. Щезли звичні слова разом зі знищеними плавнями, з якими вони були пов’язані, разом із предметами і явищами. Не стало слова дуб — ним величали просторий важкий човен, в якому перевозили до плавнів худобу. Щезли коса (піщаний острів), лоза, лілея, ожина, протока, озеро, куширі, паром, осока, ситняк, шелюга (чагарник), пелікан, лебідь, шуліка, крачка, скопа (види птахів), ондатра, кармак, волок (риболовецькі снасті), стерно (весло для спрямування руху човна), гребки (пара весел, вставлених у кочеті з обох боків човна), шполик (корячок для вибирання води із човна), ятір, щуковка (спеціальна вудка для ловлі щук), живець (маленька рибина, яка чіплялася на великий гачок для приманки щук), клопало (клокало — пристрій для приманювання сомів), вершня, ругелі (виплетні із лози пристрої для ловлі риби), полоскало (лозяна корзинка для зберігання спійманої живої риби), кут (невеличка річкова затока), уступ (береговий виступ, схожий на мис), плавучка (дерев’яний, пірамідальної форми, плавучий пристрій із гасовим ліхтарем на вершині; такими пристроями визначали межі фарватеру), єрик, бакай… Замовк Дніп (Дніпро), оскільки річки з таким іменем — символу краси й могутності України — біля нашого села не стало. Як не стало багато й багато чого.
Штучна екологічна катастрофа призвела до змін зовнішнього вигляду села. Переобладнали солом’яні й очеретяні чотирискатні дахи на двохскатні шиферні, і в хат з’явилися вертикальні дощані фронтони. Традиційно українське житло стало невідомо на що схоже — не то москвинський, не то західноєвропейський стиль. Зникли плетені ліси-огорожі, і там де їх замінили дерев’яні паркани, дещо із національного збереглося, але подальше облаштування уже залізних парканів і таких же воріт — без щонайменших естетичних ознак і стилю — зовсім знівелювало вигляд як окремих обійсть, так в цілому села. Етнічна особливість в облаштуванні житла і всієї садиби відступили перед голою функціональністю: солома, очерет і дерево — матеріал недовговічний, а тому його замінили значно надійніші шифер і метал. За ці метаморфози селянам навряд чи можна дорікнути, але факт залишається фактом: комунальні зручності витіснили етнічну своєрідність. Гадаю, мимохіть це значним чином уплинуло й на ментальність людей. Простором став оволодівати космополітизм, що все відчутніше стало позначатися на результатах кожних чергових виборів.
Колись рідко який бабинець не мав прізвиська, чи пак вуличного імені… За яким принципом роздавалися прізвиська? Серед “дражнилок”, які мені вдалося зібрати в Бабині, переважають ті, що визначають у людині найхарактернішу рису (тут винахідливість моїх земляків викликає щире захоплення) її вдачі, або ж зовнішності, зокрема: Аляпа, Балда, Безвусий, Брехеря, Вагеник (носій прізвиська не вимовляв літеру “р” у слові вареник), Виливок, Витріщатка, Ґава, Глиняк, Грицапук, Губрій, Дохльова Рибина, Дряся, Жулік, Закірок, Затірка, Золотце, Кирпата, Кваша, Кагал, Кроша, Красивий, Лапко, Лахмач, Лиса, Магро, Мала, Маслак, Матюшка, Мацак, Маятна, Нейша, Ніхай, Партізан, Пінько, Повидло, Правда, Рижий, Рохля, Сиволап, Циценко, Шестипалько, Шкрьобка… Сюди ж слід віднести прізвиська, що вказували на спорідненість із якоюсь твариною: Бугай, Валах, Кабанець, Кажан, Коза, Ропуха, Собакулька, Шкапа; з предметом — Барабан, Баржа, Гиря, Коршок, Мантачка, Мочалка, Шполик, Шприц; з молюском — Слимак; з птахом — Зозулька, Лелека, Мартин, Мартинець, Ракша, Шпак; з рибою — Клипець, Таранька; з комахою — Клоп, Коник, Мураха; з рослиною — Гарбуз, Курай, Лляний, Яблучко. Є прізвиська, що натякають на походження: Грек, Жид, Молдаван, Румин, Турок, Циган, Черкес; визначають заняття: Купець, Кок, Листонос, Люлешник, Портной, Сапожник. Було в селі ціле представництво “нащадків” історичних знаменитостей: Бандера, Будьонний, Гітлер, Денікін, Керенський, Колчак, Македонський, Сірко, Чингісхан…
За вуличним прізвиськом можна було визначити не лише характер людини, а й ставлення до неї односельців. Якщо, скажімо, в отаких ось кличках, незважаючи на нез’ясованість їхнього змісту, вчувається відверта іронія, можливо, навіть зневага — Варега, Дидак, Дзюндзя, Заза, Гергелик, Калуцка, Кекевеке, Лига, Макабула, Муц, Пулік, Ригей, Салапон, Тена, Харлан, Шкадран, — то ті, що пішли від звичайних прізвищ та імен, не несуть у собі негативного забарвлення, а лиш дещо змінено констатують усім відомий факт: Балковий, Бедренець, Ботуз, Височиний, Віскляр, Гема, Гокиха, Горян, Джьона, Жан, Жмурик, Зінько, Зєма, Іванько, Ивон, Капран, Катрич, Кац, Кирик, Кисляк, Копський, Костелеп, Ладько, Лебедик, Лук’янець, Лушкань, Лушко, Мазай, Мастаполька, Миколашка, Мицик, Оверко, Оврамець, Охрисан, Пантюк, Паташок, Потапець, Потурначка, Ралка, Римка, Санжарка, Санько, Свирид, Соцький, Сушля, Тарзан, Хрінько, Чита, Шалабей, Шац, Шева, Шегер, Ярема.
З утратою, ще в давнину, річечки Бабини, село Бабина ще майже нічого не втратило. Зате в новітні часи, коли не стало поруч Кінської та Дніпра, багато чого змінилося до невпізнанності. А скільки всього зникло безслідно! Насамперед про Бабину стали забувати дощі. Вода ще тільки стала прибувати, точніше, почала затоплювати численні острови й острівці, після того, як вирубали дерева й кущі (по всій каховській акваторії “море” поглинуло 270 тисяч гектарів суші), а перерви між опадами стали довшати й довшати. За мого дитинства, улітку, дощ у середньому випадав раз на тиждень. Та ще й добря-я-ячий! Не завжди тривалий, але навальний і рясний. Принаймні, для городів вистачало. А зникли плавні, розлилося “море”, і дощі стали навідуватися до села усе рідше й рідше. І розпочинаються тепер не так, як було колись — густо, рішуче й навально, — а легеньким, несміливим шелестом. До речі, дуже часто отим шелестом усе й закінчується. Капає і капає дрібненько-дрібненько, якимись двома-трьома краплинами на квадратний метр. І так може тривати годину, другу, а то й півдня. Або ж навіть увесь день, з перервами. І дощу немає, і робити нічого не можеш надворі, бо ж капає, сіється і сіється. Раніше цього не було. Таки змінюється не лише клімат, а й його зміст.
Зараз, коли пишу оці рядки, спливає сорокадення після останнього дощу. Але й той промочив землю ледь на три пальці. До коренів цибулі та моркви ще дістав, а картопля лишилася ні з чим. Відтак цьогоріч своєї картоплі у бабинців не буде. Не буде буряків, висохла капуста, а також щавель і петрушка. Не всюди зійшов кріп, а буряк не зійшов зовсім. Про власні, зі свого городу, помідори й огірки навіть балакати зайве — бо ці й дня не можуть залишатися без вологи. Та й цибуля далека від очікуваного урожаю. Погано почуваються без поливу й дерева, особливо груші та яблуні. А як пишно вони цвіли, як рясно зав’язалися, навіть плоди уже почали наливатись, та невдовзі стали обсипатися…
Спитаєте, а де вода з водогонів? Не працює водогін. Як завмер п’ять років тому… Далі розповім про це докладніше.
…Поступово забувалися дідівські звичаї. Зокрема й ті, що підказували місце для заснування людського житла. Не важливо, однієї хати, хутірця чи цілого села. Ніколи наші предки не селилися будь-де. Шукаючи місцину для постійного помешкання, спершу роздивлялися, чи мальовничо, чи красиво… Далі — наявність води. Потім — географічний чинник, який переплітався зі стратегічним: наскільки місцина вигідна для оборони від можливого нападника. І вже тоді обізнані люди (це могли бути жерці, волхви) зважували те, що сьогодні ми могли б назвати енергетичною, геофізичною характеристикою місцевості. Визначалося, чи можна тут селитися людям, чи почуватимуться вони тут комфортно не лише з чисто фізичного, практичного, матеріального боку, а (головно!) — з психологічного. І вже з часом виникало поняття намоленості (храму), обжитості (місцевості), і неважко уявити, якої шкоди завдавали ми колись самі собі, знищуючи храми; який злочин учиняємо зараз, руйнуючи історичні квартали наших міст, і насамперед — неповторні куточки сонцесяйного Києва! З тотальною руйнацією старих будинків дуже потерпає життєдайна аура, яку не замінити нічим. Через що неймовірних утрат зазнає імунітет самої людської сутності.
Не можна зносити, а насправді — руйнувати, стирати з лиця землі хутірці, села, селищі й міста, засновані сотні, а надто тисячі років тому. Навіть їхнього занепаду допускати не можна. Стійбища і поселення, засновані нашими далекими предками, повинні стояти там, де стоять вони здавна, вони мають жити і розвиватися, бо місця для них вибрані не випадково й з усією ретельністю — на безкінечну перспективу. Вони вибрані для повноцінного життя, а не для тимчасового перебування, як, скажімо, виникали населені пункти на Донбасі: наспіх ліпили халупи біля шахт (а частіше складали бараки), щоб якомога ближче до вугільних копалень, і ніхто не переймався, чи можна постійно мешкати людині тут або ж отам. Позаяк поняття не мали про так звані геопатогенні зони… Отож суспільство згодом отримало породу особливих людей із особливою ментальністю — ні усвідомлення свого роду, ні відчуття рідного кутка. І якби ж цей упосліджений люд був уражений лише космополітизмом… Зів’ялі, а згодом і геть обрізані етногенетичні корені, примітивний побут, низька культура, замішані на несприятливому геофізичному факторі, випестували геть парадоксальну істоту: з одного боку — раб, а з другого — агресор. Чим і скористався Путін 2014 року. На це розраховує кремлівський недомірок і досі, не випускаючи Україну з поля зору, і більшість донеччан йому в цьому сприяють. Як би не старалися бадьорі політексперти вкупі з журналістами-конформістами запевнити (кого?), що Донбас залишається нашим, що його люд подумки з Великою Україною, це далеко не так. Надто стійким виявився синдром перекотиполя, надто глибоко проникла ін’єкція безбатченківства.
На цьому тлі аж занадто перебільшеним і неприпустимо застарілим є твердження про те, що скіфи — предки українців — були виключно кочовиками, бо так сказав у своїй “Історії” Геродот. Звісно, сказав, але чомусь не отримує належної уваги той факт, що видатний історик із давньогрецького міста Галікарнасу називає ще й скіфів-землеробів і скіфів-орачів, що, власне, одне й те ж. Та й самі скіфи-скити, ще задовго-задовго до з’яви Геродотової “Історії”, розповідаючи про свій родовід, наголошували на тім, що їхній бог Папай скинув із неба їхньому прародителеві Таргітаю золотий плуг (!), разом із такою ж чашею, ярмом і сокирою. Плуг — знаряддя для обробітку землі — кочовикам ні до чого. Та й навряд чи людська спільнота, спосіб життя якої полягав у постійній зміні місць мешкання, мав би кілька видів населених пунктів: стійбища, поселення й цілі городища, значна кількість яких досліджена археологами. За сучасними адміністративними мірками виходить, що в дітей змієногої богині Табіті й бога Папая (грецький — штучний — варіант міфу про виникнення скіфів) були села, селища й цілі міста, які люди не залишали упродовж століть! Жаль, що цей факт досі не став набутком широких верств суспільства, того й кажу: значна кількість сучасних містечок і великих сіл, розкиданих уздовж Дніпра, починаючи від сучасної Канівщини і аж до самого гирла Славути, виросли на місці стародавніх стійбищ, поселень та городищ.
Аби в тім переконатися, для початку зосередьмо свою увагу на Нижньому Дніпрі. Вирушаймо правим берегом униз, за течією: Лисогірка — поселення дніпро-донецької культури (ІV-ІІІ ст. до н.е.); Розумівка — поселення черняхівської культури (ІІІ-V ст.ст. н.е.); Біленьке — поховання доби бронзи і скіфське поселення V-ІV ст.ст. до н.е.); Червоногригорівка — поселення доби бронзи (ІІ тис. до н.е.) та черняхівське поселення (ІІІ-V ст. до н.е.); Нікополь — ряд поселень доби неоліту, міді, бронзи, скіфського часу (VІІ-ІІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. до н.е.); Капулівка — ряд поселень дніпро-донецької культури (ІV-ІІІ ст. до н.е.), поселень доби міді і бронзи ( ІІІ-ІІ ст. до н.е.), скіфське городище (ІV-ІІІ ст. до н.е.); Покровське — скіфське поселення (ІV-ІІІ ст. до н.е.); Грушівка — скіфські поховання та поселення черняхівської культури (ІІІ-V ст. до н.е.)… І далі стародавні населені пункти у Золотій Балці, Михайлівці, Гаврилівці, Дудчанах, Саблуківці, Качкарівці, Республіканці, Червоному Маяку… Причому у селах Золотій Балці, Гаврилівці, Дудчанах, Саблуківці, Республіканці та Червоному Маяку, не просто поселення, а цілі ГОРОДИЩА (на території Червоного Маяка їх навіть два!) — тобто, за сучасною термінологією, — маємо такі собі СЕЛИЩА МІСЬКОГО ТИПУ, з поправкою на античність!!! А в Михайлівці навіть виявлено сліди знаменитої трипільської культури в її так званому завершальному прояві (ІІІ ст. до н. е.).
Якою ж вимальовується ситуація на лівому березі Дніпра? Такі ж стародавні населені пункти ІІІ тис. до н.е. — V cт. н. е. біля міста Василівки, у селах Скельки, Балки, Благовіщенка, в місті Кам’янці-Дніпровській (так зване Кам’янське городище, столиця степової Скіфії V-ІІ ст.ст. до н.е.), селі Великій Знам’янці (Запорізька область); і далі, на Херсонщині, — у селах Михайлівці, Бережанці, Ушкальці, Бабині, Нижньому Рогачику. Первомаївку слід виділити окремо, оскільки, неподалік західної околиці цього села відкрито близько ТРЬОХ ДЕСЯТКІВ (найбільше скупчення в Україні) стародавніх населених пунктів, починаючи від пізнього палеоліту (35 тис. до н.е.) і кінчаючи середньовіччям; найбільше ж, звісно, скіфських поселень. Залюдненими з давніх-давен були території нинішніх Малої Лепетихи і Великої Лепетихи, Горностаївки, Любимівки (сліди трипільської культури в її завершальному прояві), Малокаховки…
Така ряснота (лише виявлених!) населених пунктів доби енеоліту-бронзи, бронзи та античності беззаперечно доводить: а) умови для життя були тут більш, ніж спрятливими; б) фіксація стародавніх стоянок, поселень та городищ на одних і тих ж місцях упритул до сьогодення, свідчить про надзвичайне вміння наших предків вибирати територію для мешкання. Увага неодмінно зверталася не лише на географічну привабливість та стратегічну зручність місцини, а й на її біоенергетичний, сакральний характер. Попросту кажучи, наші далекі пращури знали, де можна ставити дім (намет, землянку, хату), а де — в жодному разі. Невипадково, навіть покидаючи, час від часу, насиджені місця під тиском екстремальних обставин, люди згодом поверталися назад. В одних випадках через кілька десятиліть, в інших навіть за кілька століть. Але поверталися! Бо такі місця притягують до себе.
Не може претендувати на успіх і процвітання людська спільнота, на рахунку якої не лише величезна кількість знищених сіл і містечок, а й чимала кількість населених пунктів, започаткових у тих місцях, де людині мешкати не можна. Нескінченній вервечці всіляких негараздів (нащасливі шлюби, рівень злочинності та всіляких захворювань, природні катаклізми і т.ін.), що постійно переслідують мешканців таких сіл, новозабудованих околиць міст, а то й окремих нових міст, люди належної уваги не приділяють, тож і не здогадуються, в яких екстремальних обставинах вони опинилися.
…Розповідаю про Бабину, а зайшов ондечки аж куди. Бо це розмова про одне й те ж, і Бабина — лише приклад. Хто рахував, у скількох містах, у скількох селах, скажімо, лише за останні сто років знесено кладовищ? З’ясувавати неважко, і тоді ми отримаємо страшну, моторошну цифру. Чи знав хто, що за радянської влади з’явився і неухильно діяв закон, за яким та чи інша свіжа могила, з дня її зведення, перебувала, так би мовити, під охороною держави лише чверть століття — 25 років? А тоді будь-хто, маючи на це дозвіл, міг її знести. Без ніяких для себе наслідків. Так, без жодних претензій, але тільки — з юридичного боку. Юридичний же бік у цьому випадку захищав руйнача могил лише офіційно, умовно. А духовно, морально? На яких підставах юристи визначали тривалість терміну зберігання недоторканним місце останнього людського прихистку? Мабуть, виходячи з тривалості одного людського покоління: 20-25 років. Мовляв, за цей час гострота втрати у людини притупиться, і тоді…
Але ж дух людини вічний, бо незнищенний! Він не залежить ні від ваги (ступеня) втрати, ні від глибини, довжини чи тривалості пам’яті. Бо він — об’єктивний і незалежний.
Не можна розвивати життя на місці останнього прихистку людей. Прихистку ВІЧНОГО, а не тривалістю в одне покоління. Та спершу не можна зводити на місці кладовищ житлові будинки, а надто — розбивати парки, сквери та ще й з потужною розважальною інфраструктурою.
Окрім усього іншого, ми примудрилися ще й спотворити прадавній, правічний образ Українського степу. Приводом для цього стало спорудження цілої системи зрошувальних каналів, а вже курганами займалися археологи. За офіційною домовленістю (спеціальна угода) між Інститутом археології АН УРСР та будівельними організаціями, перш ніж розпочинати риття каналів, необхідно було дослідити кургани, які опинитися в зоні будівництва. Не всі, звичайно, а безпосередньо ті, по яких повинна була пройти траса каналу. Але обставини складалися так, що під ніж бульдозера дослідників потрапляли також і кургани, розташовані осторонь траси, і не за сто, не за двісті метрів, а нерідко — за кілька кілометрів. Таким чином, упродовж трьох десятиліть розкопано близько півтори тисячі древніх поховань, а це значить, що знесено, зітерто з лиця нашого рівнинного довкілля, із Земного лику сотні курганів. І що важливо, серед них такі знакові степові піраміди як Гайманова Могила, Товста Могила, Вишнева Могила…
Наш степ утратив свою неповторність, і це не могло не позначитися не лише на фізичному, а й на духовному здоров’ї людей. В цілому цей мимовільний катаклізм не міг не вплинути на менталітет нації.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment