3.Тільки б не вмирала Бабина…

Костянтин СУШКО,
м. Запоріжжя

Продовження. Початок у ч. 41,42 за 2020 рік

Навальні екологічні зміни згубно вплинули на психологію сельчан, підірвали імунітет. Уже пізніше я збагнув, звідки в Бабині набралося стільки трагічно загиблих з часу знищення плавнів… “Зіпсоване, “глухоніме” навколишнє середовище вносить корективи і в національний менталітет. Наш талан, наш Дух ще живі у збережених природних і культурних скарбах, національному ландшафті”, — мудро і тривожно зазначає наш відомий ландшафтознавець, викладач Київського національного університету Володимир Гетьман. А ось факти з Бабини…
1956 рік — протитанкова граната, розірвала на шматки п’ятнадцятирічного Андрія К. ;
1957 рік — трактор розчавив сорокарічного Миколу В.;
1958 рік — під колесами підводи загинув восьмирічний Вітя С.;
1959 рік — загинула (вчаділа) сім’я Б-в.: батько Петро — 29 років, донька Люба — 6, син Миколка — 3;
1960 рік — розчавлений трактором Василь П. (36 р.):
1961 рік — загинув від рук убивць 23-річний Віктор К;
1962 рік — згорів від горілки Михайло М. (31 рік);
1965 рік — 26-річний Микола Д. застрелив із мисливської рушниці спершу 17-річну Валентину К., а тоді й себе;
1965 рік — задавлений автомашиною Василь П. (37 років);
1967 рік — розбився, упавши з кручі, Михайло Х. (49 р.);
1968 рік — убитий у гуртожитку Олександр П. (25 р.);
1971 рік — загинув у бійці Анатолій Д. (23 р.);
1971 рік — помер від невчасного надання допомоги Василь Б. (19 р.);
1973 рік — повісився Петро П. (32 р.);
1974 рік — повісився Семен Х. (55 р.);
1974 рік — загинув, отруївшись газом, Микола П. (48 р.);
1975 рік — повісився Іван М. (58 р.);
1976 рік — повісився Федір Ш. (60 р.);
1976 рік — загинув у п’яній бійці Василь Н. (19 р.);
1976 рік — убився, впавши з велосипеда на лід, Володимир Д. (53 р,);
1977 рік — захлинувся водою однорічний Віктор Д.;
1978 рік — утопився Федір К.(57 р.);
1980 рік — повісився Віктор Б. (22 р.).
1982 рік — повісився Олександр Ю. (53 р.);
1983 рік — раптово помер Василь К. (31 р.);
1984 рік — збила машина Миколу Ю.(25 р.);
1985 рік — раптово помер Олександр Б. (28 р.);
1986 рік — повісився Іван Х. (60 р.);
1988 рік — раптово помер Іван Г, (37 р.);
1988 рік — загинув при загадкових обставинах Василь Д. (34 р.);
1990 рік — загинув у п’яній бійці Василь М. (57 р.);
1992 рік — загинув на службі в армії Олександр Л. (20 р.);
1993 рік — насмерть збила автомашина Іллюшу Н. (7 р.);
1995 рік — помер при загадкових обставинах Олександр М. (31 р.);
1995 рік — помер через запущену хворобу Василь Ж. (44 р.);
1996 рік — по-звірячому вбита фронтовичка Ольга М. (76 р,);
1997 рік — згорів од горілки Анатолій К. (62 р.);
1998 рік — убився, впавши з кручі, Валерій К. (43 р.);
1998 рік — загинув ув автокатастрофі Микола Б. (49 р.);
1998 рік — загинув ув автокатастрофі Микола Д. (41 р.);
2002 рік — помер через запущену хворобу Василь М. (40 р.);
2002 рік — варварськи вбита п’яним рецидивістом Лілія М. (63 р.);
2002 рік — варварськи вбитий п’яним рецидивістом Анатолій М. (61 р.);
2003 рік — загинув за нез’ясованих обставин Олександр К. (32 р.);
2003 рік — загинув за нез’я­сованих обставин Іван П. (54 р.);
2004 рік — повісився Віктор Ч. (39 р.);
2005 рік — повісився Федір В. (52 р.);
2005 рік — помер після побоїв Олександр І. (28 р.);
2005 рік — утопився Федір Г. (59 р.)
2008 рік — помер через невчасне надання допомоги Анатолій М. (25 Р.);
2008 рік — утопився Анатолій П. (56 р.);
2008 рік — утопився Володимир К. (58 р.);
2010 рік — утопилася Марія З. (86 р.)
Люди мого села… Люди моєї вулиці… Вибачте, дорогі односельці, колишні ближні і дальні сусіди, я нічого не привласнив, а кажу так через те, що залишився на вулиці один. Сам. Останній із нас усіх. Чого тільки не пророкували допитливому, худенькому й чорнявому хлопченяті, одного тільки ніхто не передбачив: колись на нашій гомінкій вулиці він лишиться один-однісінький. Та ще — чорненька з білими плямами кішечка сусідки тітки Марії, яка трагічно загинула у жовтні 2010-го, поховавши до цього, упродовж восьми літ усіх своїх синів… Спершу старшого (60 літ), потім середнього (59 літ), а згодом і найменшого (54 роки). А раніше — чоловіка (76 літ). Та хіба ж я зостався сам-один лише на своїй вулиці? На весь куток, на всю нашу знамениту колись Матню — один-однісінький. А було… 134 людини! 134 і 1. Із них на нашій коротенькій вулиці — 39.
Тридцять дев’ять і один…
Де ви сьогодні, люди нашої вулиці? Звісно, зі щемом у душі згадую всіх, та особливо болісно падають на спомин мої ровесники, а також ті, хто на два-три роки був старшим чи молодшим за мене. Бо люди старшого покоління, хоча й настраждалися, зате прожили більше. Усі вони переступили сімдесятилітій рубіж, немало таких, яким і в дев’ятий десяток вдалося зазирнути, а що ж мої колишні друзі-приятелі!..
Рідна, упосліджена наша вуличко!.. Щодня ходжу тобою, і чого тільки не падає на спомин… Поки навідаюся до колодязя й вернуся назад, що тільки не побачу, чого тільки не передумаю… Нагору, а тоді вниз. Нагору — вниз. Туди йду, — ліворуч покинута Жмурівська хата, праворуч — забута Зимівська. Назад — навпаки. Минаю спорожнілу хату Петра Степановича, а навпроти — таку ж саму, діда Романа й баби Саньки. Дід із бабою жили тут давно, після них — хриплоголосий дядько Яким (його називали Якимчиком, а дражнили Партізаном) і балакуча тітка Фроська, по-вуличному Ракша. Чому Партізан? Бо розбишакуватих хлопців дядько Яким ніколи не називав ні хуліганами, ні розбійниками, а тільки партізанами. Інколи й дорослих так іменував, якщо хтось його дуже сердив. Кричав хрипло: “У-у-ух, партіза-а-ан!” Сміх — сміхом, а, мабуть, цим кумедний Якимчик мимохіть натякав на неоднозначність, не в міру розхваленого компартійними трубадурами та підгодованими ними письменниками й журналістами, партизанського руху в Україні за Другої світової. Бо, мабуть, уже тоді знав про народних месників те, що почне відкриватися нам усім лише за кілька десятків літ, і від чого захвату ми не відчуємо. А Ракша… Така ж своєрідна, як і її чоловік, тітка Фроська вміла імітувати крик цієї птиці — ракші. Не відаєте, хто це? Отож, бачте… Бабинською говіркою висловлюючись, ракша — така собі красива птаха, трохи менша голуба, зеленковато-сизо-синього кольору, з чорним обводами на крилах. Гніздиться в норах, продовбаних у стінах урвищ й по-науковому зветься сиворакшею, або сизоворонкою.
Коли згадав “Якима з Фроською” (так їх нерозлучно називали в селі), то додам дещо й про діда Романа. Прожив він більше дев’яноста і відзначався зворушливою прив’язаністю до своїх кіз. Завжди, коли вів обох, щоб припнути на паші, не дивлячись на те, що кізки поводилися сумирно, час від часу різко смикав їх за верьовки й бурчав зумисне гучно, щоб його почули всі, хто опинявся неподалік:
— Ич, чорти, розходилися!.. Ан-н-ну, мені… Ч-ч-чорти…
Я любив вітатися з дідом Романом, коли десь під обід, повертаючись із річки, він ішов повз наш двір. На плечі двоє весел із вудкою, підсака, ступав дід важко й поволі-поволі, зігнувшись ледь не до землі.
Я підбігаю до воріт і кажу голосно:
— Здрастуйте, діду!
Дід стрепенеться від несподіванки, кашляне, стане. Зиркне у мій бік і мовить глухо:
— Доброго здоров’я, Костику.
І тут же питає:
— Гуляєш?
— Та, ні, — кажу, — хазяйную.
— То добре. А не куриш?
— Ні-і-і-і! — з готовністю вигукую я.
— Молодець, — як завжди, глухо відповідає дід. — І не кури. А не п’єш?
— Та ні, ні-і-і! — кричу я радо, і дід зауважує:
— Ич, який молодець! І не пий її, хай вона, клята, пощезне. Батько не б’є?
— Та-а-а… — ніяковію од несподіваного запитання.
— Ну, нічого, нічого, — каже дід. — Бувай.
— До побачення.
Дід Роман… То тільки здається, що бачу зараз лише зарослий бур’яном шлях, котрий колись був вулицею: шпориш, лобода, подекуди коноплі, синіють квіточки петрового батога… То тільки стороннє серце може сказати, що мене супроводжують лише помутнілі очі нікому вже не потрібних вікон, похилені ворота, напіврозвалені мури, димарі надвірних печей над легенькими літніми дашками-“халашами”, моторошно здійняті над шиферними покрівлями заіржавілі рами німих телеантен, бетонні стовпи електролінії… Ніколи, жодного разу не проходив повз те, що надбане людьми, а згодом покинуте, осиротіле, щоб не відчути самих людей, щоб не почути їх. Іду і чую голоси. Стану, заплющу очі, й бачу людей. Дзвенять цепами собаки, сокотять кури, десь рипить колодязна корба-барабан… І знову — голоси, ондечки, здається, хтось навіть мене гукає… Прислухаюся, хто саме, і ніяк не можу второпати. А голос такий знайомий… Невже починаю забувати голоси людей, серед яких народився й виріс? Ні! Так не можна. Ось зараз-зараз я впізнаю, хто то…
За винятком одного-двох, усіх цих людей немає на світі, і вже через це я не маю права нікого забути. Іду і все думаю, думаю… І найбільше болить мені за отих, із ким починав осягати Світ Білий. Бачу неймовірно худого, не за роками постарілого Миколу Зиму, дивлюся в його згасаючі очі, і намагаюся збагнути, хто ж ото послав йому таку долю? За що? Невже на порозі старості усе в тебе, Миколо, склалося так через те, що чимось страшно завинив твій батько, якого ти не знав? А може, винна мати, яка народила тебе вісімнадцятилітньою дівчиною, та ще й позашлюбним? І хіба це такий уже тяжкий гріх, особливо з огляду на розбурханий тисяча дев’ятсот сорок другий, щоб згодом так нещадно карати! Була сім’я, і не стало…
Твій брат Льонька теж не знав свого батька, та двадцятилітня мама народила і вберегла його, й вигодувала. Двоє хлопчиків на руках: старшому із яких і двох літ немає, а другий щойно народився, а навколо — війна, кінця краю якій не видно… Га, люди добрі, що скажете на це? Де наше славнозвісне милосердя і де милосердя Боже? А ще додаймо, що на очах у майбутньої необачної молодої мами, на самому початку війни, коли їй ледь виповнилося сімнадцять, на очах у розгубленої, всмерть переляканої дівчинки німці розстріляли батька, маму і рідну сестру… На які висновки тепер зважимося, шановні земляки, на які вердикти? І далі натхненно викриватимемо, нещадно засуджуватимемо і жорстоко каратимемо?
Гриць, необачний Гришка… За що ти поплатився? Про твою матір ми вже згадали, то час братися за батька — простодушного Григорія Архиповича… В чому його гріх? У тім, що здолав шлях від Сталінграда до Берліну, підвозячи полуторкою на передову снаряди? Чи, може, вчинив зле, узявши собі в дружини не просто жінку, молодшу за себе на сімнадцять літ, а ще й із двома дітками? Мабуть, усе через це. Либонь, не треба було полишати першу дружину з дев’ятирічною донькою, жити з ними, як жив, а з чорноволосою, кароокою красунею, з отією, в якої двійко хлопчиків на руках, продовжувати солодкий таємний зв’язок… Скільки їх, котрі саме так і вчиняють!.. Але твій майбутній батько, Грицю, не пішов на це. Спершу він офіційно розвівся. А вже потім одружився з твоєю майбутньою мамою, щедро, законно, а головне — ЧИСТО ПО-МУЖСЬКИ — поділившись із обома її хлопчиками не лише своїм прізвищем, а й власним ім’ям. А згодом, як кажуть у Бабині, знайшовся ти.
І жили ви доволі дружно. І в дворі було все, що треба, і в хаті, і на столі. І виросли ви усі, і пішли, як усі, в світ, який чомусь вважається великим. Чому ж тоді не склалося?
Миколка Жмур, онук наших чудових сусідів — баби Соломиди й діда Ягора — народився за десять літ після мене. Ріс і виріс на моїх очах. Ріс жвавим, кмітливим, як і його батько Василь, отож подавав надії… І, закінчивши згодом інститут, відпрацювавши інженером, ставши секретарем парткому однієї крупної організації, здається, ті надії виправдав. Пам’ятаю, яке радісне пожвавлення зчинялося у сусідній Ушкальці (Жмури згодом туди переїхали), коли Миколка, поважний Микола Васильович, прилітав із Запоріжжя на вертольоті і саджав його на вигоні! Через що ж згодом усе пішло шкереберть? І ти повернувся на батьківщину сам-один до такого ж самотнього, престарілого й хворого батька, щоб невдовзі раптово померти, ледь здолавши п’ятдесятирічний рубіж… Звісно, всі ми не без гріха, і справедливо казав Робіндранат Тагор: “Зачиніть двері перед усіма помилками, й істина не зможе увійти…” Зверніть увагу — перед необачними ПОМИЛКАМИ, а не перед свідомими ЗЛОЧИНАМИ! Далеко не завжди ми ясно думаємо, не всюди, як слід, шляхетно вчиняємо, але ж усе те — знічев’я! Що ж тоді за доля така нам випала, якщо одних вона нещадно карає за дрібні промахи, а інших милує за великі злочини?
…Бідолашна наша вуличко… Що я хочу почути від тебе? На яку підказку сподіваюся? І чи не досить уже просити підтримки в цього упослідженого, виснаженого — де необачним забуттям, а де відвертою зневагою — довкілля, а самому щось сказати йому, щось зробити для нього, аби не тільки втихомирити своє серце, а й угамувати совість?
Тихо, сумирно, порожньо…
І… так болісно.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment