Чотири нових прізвища до «Шевченківської енциклопедії»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Володимир Мельниченко вважає, що в майбутньому до “Шевченківської енциклопедії” чи спеціальному додатку до неї необхідно представити кожну постать, хоча б раз означену Шевченком у творах і його Щоденнику та листуванні. Цього разу він розповідає про чотирьох історичних персонажів: В. І. Беретті, Й. Х. Даціаро, В. Д. Козельську, А. Ф. Свєтова.

“Поселився на Хрещатику
в домі архітектора Беретті”
У листі з Новопетровського укріплення від 20 травня 1856 р. до художника М. О. Осипова засланець Шевченко написав:
“Если случится вам быть в Киеве, обратите внимание, — что я говорю внимание? — взгляните на институт благородных девиц. Казармы, да ещё казармы самые неуклюжие, а местность — самая восхитительная, и так бесчеловечно обезображена, и тоже инженером”.
Автором проєкту і будівничим Інституту шляхетних дівчат у Києві був відомий Тарасу Григоровичу архітектор В. І. Беретті, про якого, на жаль, немає статті в “Шевченківській енциклопедії”.
Беретті Вікентій Іванович (1781–1842) — російський архітектор італійського походження, батько якого, професор механіки, переїхав у Росію в 1880х рр. У 1804 р. В. І. Беретті закінчив петербурзьку Академію мистецтв, працював міським архітектором. Академік (1809), професор архітектури (1831), з 1830 р. — член престижного комітету з будівництва Ісаакіївського собору. 1835 р. виграв конкурс проєктів будівництва Університету св. Володимира в Києві і був призначений Миколою І головним архітектором університету. У квітні 1835 р. приїхав в Київ на кілька місяців, а з 1837 р. жив у місті постійно. До речі, В. І. Беретті був співавтором генерального плану тодішньої забудови Києва, він спроєктував Велику Володимирську вулицю як центральну магістраль між Університетом св. Володимира та Десятинною церквою і храмом Андрія Первозванного. В. І. Беретті спланував також Університетський бульвар (нині бульвар Тараса Шевченка), взяв участь у проєктуванні астрономічної обсерваторії, Ботанічного саду університету та ін.
Що стосується будинку Інституту шляхетних дівчат, то він, піднесений над Хрещатиком, став унікальним архітектурним переходом до нової забудови старого Києва, наголосив його значення в єдиному просторі міста, що розбудовувалося.
Будівництво Інституту шляхетних дівчат велося у 1838–1843 рр., але після смерті В. І. Беретті у 1842 р. його завершив син архітектора О. В. Беретті (1816–1895) — академік (1840), автор проєкту Першої київської гімназії (гуманітарний корпус університету), з 1862 р. керівник будівництва Володимирського собору. Був звільнений від обов’язків 1866 р. за допущені прорахунки в проєкті та будівництві храму.
Повертаємося до Шевченка, який навесні 1846 р., приїхавши до Києва, мав прекрасну можливість споглядати новісіньку будівлю Інституту шляхетних дівчат. У повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” він писав про своє поселення в Києві у 20х числах квітня 1846 р.: “Квартира у меня была в Киеве как раз против института, не на Крещатике, а на горе”. Тобто, на Інститутській вулиці, саме навпроти Інституту шляхетних дівчат. Але жив він тут недовго, в тій же повісті читаємо що, що “поселился на время в трактире… на Крещатике, в доме архитектора Беретти”. Знову Беретті! Цей будинок на розі Хрещатика та Бессарабської площі побудував архітектор В. І. Беретті, проте після смерті батька його господарем був уже згаданий О. В. Беретті, який здавав будинок під готель, а сам жив в особняку на Інститутській вулиці1. З готелю на Бессарабці Тарас Григорович переїхав наприкінці квітня — на початку травня 1846 р. у будинок І. І. Житницького на Козиному болоті.
Щодо жорстких Шевченкових оцінок О. П. Новицький понад 90 років тому писав: “Тут якесь непорозуміння. Не знати, чому так напавсь Шевченко на Київський Інститут, і чому він пише, що будував його якийсь “інженер”. Інститут Київський роботи відомого професора архитектури Вікентія Івановича Беретті…”2. Знаний шевченкознавець П. В. Жур про “непорозуміння”, тобто, неправильне уявлення чи якусь плутанину, помилку, не підтверджував, але зазначив щодо цитованих мною на самому початку поетових рядків: “…Таку, може, аж занадто суворо оцінку будинкові дав згодом Шевченко”3.
На мою думку, з тим “інженером” Тарас Григорович очевидячки допустив неточність, утім це зовсім другорядне. В архітектурній оцінці будинку Інституту шляхетних дівчат Шевченко був, можливо, надмір емоційним, але насправді нічого катастрофічного не написав і в цьому легко переконатися, поглянувши на фотографію початку ХХ століття, де над, говорячи Шевченковими словами, “местностью самой восхитительной” бовваніє чотириповерхова строгохолоднувата будівля в стилі класицизму миколаївських часів4.
Мені згадалося, як 19 березня 1858 р., уперше побачивши в Москві Великий кремлівський палац, побудований архітектором К. А. Тоном у 1838–1849 рр., тобто водночас із Інститутом шляхетних дівчат, Шевченко записав у Щоденнику: “Я не бачив Кремля з 1845 року. Казармоподібний палац його багато спотворив…” Поет ніби серцем відчував, що кожне креслення цього палацу розглядав і затверджував ненависний йому Микола І.
Так само категорично не сприйняв Шевченко храм Христа Спасителя, що зводився тоді в Москві офіційним зодчим російських храмів К. А. Тоном: “Храм Спаса взагалі, а головний купол особливо потворний. Вкрай невдале величезне творіння. Наче товста купчиха в золотому повойнику зупинилася напоказ серед білокам’яної”. Шевченкові не сподобалася показна величезність й офіційноритуальна помпезність “юного не красеня Спаса”, що пригнічував навколишню старовинну Москву, а головне – геніальний українець інтуїтивно відчув і рішуче засудив уособлену в храмі світову державноімперську релігійну ідею, тим паче, що її гострий стрижень насамперед боляче ранив Україну. Сучасна московська оцінка історичного призначення храму Христа Спасителя повністю підтверджує далекоглядність і прозорливість Шевченка. Ось вона: “В формах, размерах, композиции прослеживается стремление превратить храм Христа Спасителя в главный храм Москвы и даже России… Он принимает на себя и роль главного храма православного мира, символизируя тем самым историческое предназначение России, афористически зафиксированное в формуле “Москва — Третий Рим”…”5
Звернувся на мить до глибинних передумов Шевченкових нещадних оцінок архітектури двох знакових московських будівель К. А. Тона для того, щоб зазначити, що проєкт В. І. Беретті, звісно, не мав такого всеімперського масштабу й значення, втім — усетаки, усетаки… Вікентій Іванович усвідомлював себе в Києві особистим посланцем Миколи І, він знав, що цар розпорядився передбачити фінанси для створення Інституту шляхетних дівчат і ще наприкінці 1834 р. затвердив його статут. Отже, талановитий архітектор В. І. Беретті не переступив прокрустовомиколаївську мірку важливих архітектурних споруд, що й помітив Шевченко. Це зовсім не значить, що за цією міркою не зводилися видатні будівлі — В. І. Беретті був якраз їхнім автором. Але це дає можливість глибше зрозуміти, що саме не сприймав у них національний Кобзар, і з усвідомленою повагою ставитися до його художніх, естетичних смаків і творчих виявів.
Між іншим, уздрівши казарменість в абрисі будинку Інституту шляхетних дівчат, Шевченко ніби прозирнув, жахнувшись, у його гірку долю. З 1934 р. у цьому будинку розташовувався Наркомат внутрішніх справ УРСР, в підвалах якого, перетворених на катівні, мученицьки загинули тисячі безневинних людей, а 1941 р. будівлю спадкувало гітлерівське гестапо… В надмірно гнівній Шевченковій тираді пронизує душу слово, яке можна застосувати до цих двох жахливих установ — “бесчеловечно”. Містика…

“Прошу тебе, зайди в магазин
Даціаро…”
Згадка про магазин художніх літографій, картин, естампів і мистецького приладдя Даціаро в Петербурзі вперше зустрічається у Шевченка в листі з Новопетровського укріплення до С. С. ГулакаАртемовського від 6 жовтня 1853 р.:
“Та ще, прошу тебе, зайди в магазин Дациаро (на углу Невского проспекта и Адмиралтейской площади) і подивися на тетрадь литографированных рисунков Калама, а подивившися, спитай, що вони коштують, і напиши мені. Амінь”.
Йшлося про літографії з картин швейцарського живописця Олександра Калама (1810–1864), творчістю якого Шевченко цікавився ще з часу навчання в Академії мистецтв.
Наступного разу зустрічаємо магазин Даціаро в Шевченковій повісті “Художник” (1856) стосовно інтересу до нього з боку К. П. Брюллова, якого молодий герой “слушал… с благоговением”.
“Проходя мимо магазина Дациаро, он вмешался в толпу зевак и остановился у окна, увешанного раскрашенными французскими литографиями. “Боже мой! — подумал я, глядя на него. — И это тот самый гений, который сейчас только так высоко парил в области прекрасного искусства, теперь любуется приторными красавицами Гревидона! Непонятно! А между прочим, правда!”
Для повного розуміння коротко скажу про Греведона (Анрі) П’єраЛуї (1776–1860) — французького художника, мінітюариста, гравера і літографа. Син офіцера з варти короля Людовіка XVI вчився у Парижі, у 1804–1812 рр. жив у Росії, у 1810 р. був “призначений в академіки”6 в петербурзькій Академії мистецтв, тут перейшов на портретний жанр, переважно в техніці літографії. З 1812 р. — у Швеції, де став членом Королівської академії (Стокгольм). Затим навчався в Англії, а в 1816 р. повернувся в Париж, у 1832 р. нагороджений орденом Почесного легіону. Наприкінці ХІХ століття в енциклопедії Брокгауза і Єфрона зазначалося, що літографії Греведона “користувалися в 30х роках нинішнього століття великою пошаною і понині шануються колекціонерами естампів”. Більше того, твори Греведона й досі користуються популярністю, а, починаючи з 1986 р., навіть продаються на європейських аукціонах.
Скоріше за все, Шевченко відізвався так жорстко про відому серію літографій П.Л. Греведона “Le Vocabulaire des dames”, тобто, колекцію жіночих літографічних портретів, яка за планом художника, поповнювалася “кожний місяць, відразу як з’являється нова мода”. Всього було випущено в альбомах понад двадцять відбитків ідеалізованих красунь, які в чомусь очевидячки були нудносолодкими.
Крім того, можливо, Шевченкові не подобалося те, що Греведон, перебуваючи у Петербурзі, виконав кілька портретів членів імператорської фамілії, зокрема, Катерини ІІ і Олександра І. Працюючи пізніше в Парижі, художник одержував замовлення від царського дому й російської аристократії, зокрема, створив літографічні портрети дочок царя Миколи І.
Помолодіжному занадто категоричне й, сказати б, легковажне твердження героя повісті про Греведона не скасовує того, що великий Карл Брюллов, якому по тексту Шевченкового твору перевалило за сорок років, знав і шанував творчість французького художника.
Вельми цікаво, що на початку 1858 р., незадовго до повернення Шевченка в Петербург із заслання, його портрет було виставлено у… вітрині магазину Даціаро. Про це знаходимо свідчення у спогадах Шевченкового нижньоновгородського знайомого К. А. Шрейдерса, записаних Г. П. Дем’яновим. Шрейдерс поїхав у Петербург 21 січня, а повернувся 19 лютого 1858 р., і “незабаром після цього портрет поета, мальований олійними фарбами, з’явився у вітрині відомого Даціаро”7. Певно йшлося про автопортрет, виконаний Шевченком (італійським білим олівцем) не пізніше 4 січня 1858 р., переданий художником у Петербург через П. А. Овсянникова М. М. Лазаревському, а той замовив 50 фотознімків із нього для поширення серед друзів і знайомих Шевченка, щоб зібрати кошти для матеріальної допомого йому. Чотири таких фотовідбитка К. А. Шрейдерс привіз у Нижній Новгород. Мабуть, одна з цих фотографій і була виставлена в магазині Даціаро. Ця невелика, але важлива подробиця переконливо свідчить про неабияку популярність Шевченка в Петербурзі ще до його повернення в місто. Крім того, вона ще раз підтверджує необхідність окремої згадки про Й. Х. Даціаро у “Шевченківській енциклопедії”.
Після повернення з заслання Шевченко зафіксував у Щоденнику, що разом із своїм другом, оперним співаком С. С. ГулакомАртемовським 30 квітня 1858 р. “у вікнах магазину Даціаро полюбувались акватинтами…”
У сучасних коментарях до Шевченкового Щоденника, втім, як і до згаданих його повістей, ідеться дуже коротко лише про сам “магазин Даціаро” й нічого не говориться про його власника. Свого часу лише видатний шевченкознавець С. О. Єфремов акцентував свій коментар саме на людській постаті — “Даціяро мав дуже популярний у художньому світі магазин…” Але вчений не мав жодних відомостей про нього…
Отже, про власника магазину, який так добре знав Шевченко. Джузеппе Даціаро, італієць, у Росії називався Даціаро Йосип Христофорович (1806—1865). Вже у 1831–1832 рр. купець володів у Москві літографічною майстернею, і його фірма з цього часу стала кращою в своїй галузі, дякуючи дуже високій якості літографії та друку. В Петербурзі Й. Х. Даціаро став із 1820х рр. співвласником книжкового магазину, а в 1845–1846 рр. відкрив і продажу літографій. Але власником магазину, точну адресу якого назвав Шевченко у згаданому листі 1853 р. до С. С. ГулакаАртемовського, Даціаро став у 1849 р.8 Як відомо, Тарас Григорович у цей час уже два роки знаходився на засланні й, хоча й міг якось отримати інформацію про відкриття повноцінного магазину Даціаро, проте, скоріше за все, він запам’ятав його з того часу, коли, ще будучи співвласником книжкового магазину, Даціаро вже почав у другій половині 1840х рр. продавати літографії, виставляючи їх у вітрині.
Коли Шевченко любувався акватинтами у вікнах магазину Даціаро 30 квітня 1858 р., зовнішній вигляд фасаду мав інший вигляд, адже у 1854 р. його красиво реконструював архітектор І. І. Шарлемань. Зокрема для демонстрації художньої продукції було встановлено оригінальні дерев’яні вітрини.
Після смерті купця 2ї гільдії Й. Х. Даціаро добру справу продовжили його діти (два сини та дочка) і внуки. Магазин Даціаро проіснував до початку ХХ століття.

“М. В. і його благовірна В. Д. …”
Першого травня 1858 р. Шевченко записав у Щоденнику, що разом із С. С. ГулакомАртемовським “пройшли до Остроградського з наміром там і пообідати. Не вдалося. М. В. і його благовірна В. Д. хворі, а діти гуляти пішли”. Так в оригіналі. У сучасному академічному виданні читаємо: “М[ихайло] В[асильович] і його благовірна В. Д. хворі…”
Остроградський Михайло Васильович (1801–1861) — видатний український і російський математик, народився в селі Пашенна (нині Пашенівка) Кобеляцького повіту на Полтавщині в родині збіднілих дворянпоміщиків, які мали старовинне козацьке коріння. Навчався в Харківському університеті й у Парижі. Академік Петербурзької (1830) та кількох іноземних академій. Один із найвидатніших математиків ХІХ століття. У 2001 р. ЮНЕСКО включила М. В. Остроградського в перелік видатних математиків світу.
Шевченко познайомився з ним ще до заслання, про що, зокрема, свідчить згадка про М. В. Остроградського в повісті “Художник”: “Я лично и хорошо знал гениального математика нашего Остроградского…” Після заслання, за Шевченковими словами, “великий математик прийняв мене з розпростертими обіймами як земляка і… свого сім’янина”9.
М. В. Остроградський усе життя був душевно й духовно прив’язаний до України й української мови. Рідні слова він із задоволенням вживав у своїх лекціях, кажуть, навіть цитував Шевченка, вірші якого любив і знав напам’ять. На літо постійно відправлявся в Україну, на що звернув увагу Тарас Григорович, який 13 квітня 1858 р. занотував у Щоденнику: “Остроградський з сімейством їде на літо в Малоросію”. Саме в Україні він намагався досхочу наговоритися рідною мовою. Високо цінував українську кухню. Масивний Михайло Васильович, у піджак якого легко вміщалися двоє його студентів, любив повторювати кухарці: “Щедрикведрик, мені б вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски, ще цього мало — дай і сала!” Шевченко записав 13 квітня 1858 р. і жарт академіка про те, що він запросив би з собою в Україну С. С. ГулакаАртемовського, “але боїться, що в Полтавській губернії сала не вистачить на його продовольство”. Збереглася записка М. В. Остроградського до Шевченка, яка точно не датована (можливо, осінь 1860 р.): “Приходьте сьогодні обідати”.
Щодо “благовірної В. Д.”, то досі коментарі відсутні. Хоча ще П. І. Зайцев лапідарно зазначив, що йшлося про Козельську Варвару Дмитрівну, яка не була дружиною М. В. Остроградського, а “присвятила себе вихованню дітей знаменитого математика”10. У наш час це твердження повторив скрупульозний і вдумливий Л. В. Ушкалов. Він увів В. Д. Козельську й до “Покажчика імен” своєї праці11.
Збереглося дуже мало відомостей про сімейне життя М. В. Остроградського, він вважав, що про таке “писати — це дурниця”. Подробиці особистих стосунків не наводили навіть його біографи — академік Б. В. Гнєденко (1912–1995) та професор А. Т. Григор’ян (1910–1997), які видали кілька важливих книг про М. В. Остроградського. Проте це не звільняє сучасних коментаторів Шевченкового Щоденника від роз’яснення читачам його абревіатури “В. Д.”. Тим більше, що в “Покажчику імен” до видатного єфремівського видання Щоденника шевченківська абревіатура помилково розшифрована як “Остроградська В. Д.”12.
Насправді, М. В. Остроградський потай від батьків одружився в 1831 р. на курляндській дворянці Марії Василівні фон Люцау, вихованій у сім’ї академіка, крупного фізика і хіміка А. Я. Купфера, який був колегою Михайла Васильовича. У них росли троє дітей — син і дві доньки. Проте шлюб не був щасливим, і в один із літніх приїздів в Україну Марія Василівна пішла від ученого до сусіда по маєтку на Полтавщині — поміщика Козельського.
Про це писав відомий радянський письменник з історичної проблематики В. С. Пікуль (1928–1990) в історичній мініатюрі “Быть тебе Остроградским!”13:
“Мария Васильевна ещё по весне выехала с детьми в Пашенную ради летнего отдыха, выехала намного ранее мужа; когда он сам приехал в имение, то жены не застал. А крестьяне подсказали ему, что она давно отбыла к соседнему помещику Козельскому. Остроградский поехал в имение своего соседа, где… всё стало ясно как Божий день. Не тащить же ему жену за волосы! Остроградский вернулся в Пашенную, а вечером к нему нагрянула жена Козельского:
— Позвольте жить с вами… хотя бы гувернанткой при ваших деточках. Не могу же я оставаться при муже, который чужой женой овладел… вашей же! Не изгоняйте меня… Куда ж мне теперь деваться? Не любви у вас, а жалости прошу…”
Чи було це точнісінько так, сказати важко, втім якраз Валентину Пікулю можна довіряти в головному — виявленні й фіксації історичного факту. Тим більше, — Шевченковому біографу Павлу Зайцеву!
Очевидно, й Шевченко знав, що В. Д. Козельська не була офіційною дружиною М. В. Остроградського. Він назвав її “благовірною”, виявивши доброзичливе ставлення до жінки з українського козацького роду, яка замінила великому українцю колишню дружину — німкеню, допомогла зберегти, говорячи пошевченківськи, “сімейство”, піклувалася про його дітей, навіть хворіла разом із ним…

“В Самарі живе багатий
купець Свєтов”
Шостого вересня 1857 р., знаходячись у Самарі, Шевченко залишив нам запис у Щоденнику:
“В Самарі живе багатий купець Свєтов. Глава секти молоканів. Уряд (лагідними заходами) змушував його прийняти православ’я, але він, незважаючи на лагідні заходи, рішуче відмовився від православ’я і виявив бажання прийняти кальвінізм14. На що, одначе ж, уряд не виявив свого бажання і залишив його у спокої, заборонивши йому і його секті торгувати (один із лагідних заходів)”.
Один із найменше розкритих щоденникових записів Шевченка. В останньому за часом виданні Щоденника з коментарями його упорядник Л. В. Ушкалов зазначив: “Про цю історію достеменно відомо тільки те, що в 1856–1858 роках уряд ужив заходів щодо висилки Свєтова із Самари в Вологду, які закінчилися безрезультатно”15. Справді, в коментарях до академічного видання Щоденника названо навіть архівну справу з Державного архіву Оренбурзької області (ф. 6, оп. 18, спр. 337) “О высылке в г. Вологду самарского мещанина Светова как главного и самого ревностного молоканского деятеля”. Сказано й про те, що той був тісно пов’язаний з пароплавними і страховими компаніями, тому його усунення могло негативно позначитися на роботі Волзького пароплавства та інших установ16.
Але навіть ім’я та побатькові Свєтова в шевченкознавстві ніколи не називалися, а, скажімо, у П. В. Жура він і не згадувався.
Мені вдалося встановити повне найменування самарця, котрий привернув пильну увагу Шевченка, хоча поет знаходився в місті лише один день.
Свєтов Аким Федорович (роки життя: початок ХІХ століття — після 1870 р.). Є відомості, що А. Ф. Свєтов був нащадком засновника молоканської віри Семена Матвійовича Уклейна. Щодо молокан, як однієї з сект духовних християн, що виникла в Росії у другій половині XVIII століття, то Л. М. Толстой, який зустрічався з ними в Самарській губернії, писав у листі до дружини, Софії Андріївни 24 липня 1881 р.: “Интересны молокане в высшей степени. Был я у них на молении, присутствовал при их толковании Евангелия и принимал участие, и они приезжали и просили меня толковать, как я понимаю; и я читал им отрывки из моего изложения; и серьёзность, и интерес, и здравый, ясный смысл этих полуграмотных людей — удивительны”.
Мною зібрано нові матеріали про, так би мовити, трудову діяльність А. Ф. Свєтова в Самарі та його стосунки з місцевими властями.
Якраз тоді, коли Шевченко занотував у Щоденнику про Свєтова, той будував у Самарі на розі Заводської вулиці й Алєксєєвської площі кам’яний двоповерховий будинок. Ще невдовзі після двох спустошуючих пожеж 1848 і 1850х рр. у дерев’яній Самарі, яка в 1851 р. отримала статус губернського міста, А. Ф. Свєтов зрозумів, що перспективним є саме кам’яне будівництво. Для нього він позичив гроші у міста, а побудовані будинки вигідно здавав у оренду. Скажімо, нижній поверх згаданого будинку він здав в оренду під перший у місті магазин винноколоніальних товарів. А за рік до Шевченкового запису, у 1857 р. А. Ф. Свєтов побудував великий кам’яний будинок із просторими підвалами, який у 1869 р. було передано під… Самарський окружний суд. Яким чином? Річ у тому, що А. Ф. Свєтов хронічно не сплачував борги перед містом, деякі з них тяглися за ним майже десять років, і в 1869му, за рішенням Самарської казенної палати, у нього було відчужено три будинки. До речі, ця конфіскація виявилася вигідною… самому А. Ф. Свєтову, бо спеціалісти по нерухомості підрахували, що у випадку продажу будинків із торгів загальна вартість їхня навряд чи склала б суму, достатню для виплати його боргів перед містом. А так “міщанин Аким Свєтов”, як він значився в офіційних документах, ще й набув репутації мецената і благодійника.
А. Ф. Свєтов був відомий і тим, що в середині 1850х рр. заявив про відкриття ним під Самарою родовища сірки, яке, за оцінкою геологів, було значним своїми запасами, і, за доповіддю військових інженерів, “у Свєтова була можливість поставляти очищену сірку на Казанський пороховий завод упродовж 10 років…” Але новоспечений промисловець не зумів організувати добування, і його копальні запустіли й занедбалися… Втім, нині це місце відоме як Водинське родовище, в його кар’єрах було знайдено найбільші в світі кристали самородної сірки.
Таким чином, А. Ф. Свєтов був у непростих стосунках із владою, втім, вона не могла з ним не рахуватися, що й було помічено Шевченком. Не перестаю дивуватися, як Тарас Григорович в одну мить виокремлював постать, яка й через віки викликає живий інтерес…

1 Жур П. В. Шевченківський Київ. Видання друге, виправлене і доповнене. — К.: Дніпро, 2013. — С. 77.
2 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 3. Листування. Текст. Коментарій. — К.: Державне видавництво України, 1929. — С. 663.
3 Жур П. В. Шевченківський Київ. — С. 65.
4 Відома всім киянам напівротонда з колонами, що значно пом’якшує контури будинку, датується кінцем 1950х рр., коли була здійснена повна відбудова і реконструкція колишнього Інституту шляхетних дівчат.
5 Москва 850 лет. Т. 1. — М., 1996. — С. 304.
6 Проміжне звання, яке присвоювалося художникам в Академії мистецтв, опісля чого призначалася програма на здобуття ними звання академіка, або “якщо труди їхні заслуговують, удостоюються звання академіка”. Скажімо, 16 квітня 1859 р. рада Академії мистецтв ухвалила визнати Шевченка “призначеним в академіки й задати програму на звання академіка з гравірування на міді”. П.Л. Греведон не став академіком у Росії.
7 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 271.
8 Магазин відкрився на першому поверсі будинку з боку Невського проспекту. Й. Х. Даціаро переїхав в цей будинок, яким володів Ш. Е. Грефф. (Гусаров А. Исторические здания Петербурга. Прошлое и современность. Адреса и обитатели. — Петербург, 2018).
9 Втім, є повною нісенітницею твердження в енциклопедії “Вокруг света”, що Шевченко “зупинявся в його петербурзькій квартирі в 1858 р. дорогою з заслання”.
10 Повне видання творів Тараса Шевченка. Т. ІХ. Журнал (Щоденні записки). 2ге вид., доп. — Чикаго, 1960. — С. 237.
11 Шевченко Т. Щоденник. Упорядник, автор передмови та приміток Л. Ушкалов. — Харків, 2018. — С. 390, 395.
12 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). — К.: Державне видавництво України, 1927. — С. 780.
13 Кажуть, що слава академіка була такою гучною, що в ті часи юнакам із України, які поступали в університет, бажали найкращого таким чином: “Бути тобі Остроградським!..”
14 Протестантське віровчення, засноване швейцарським релігійним реформатором Жаном Кальвіном (1509–1564).
15 Шевченко Т. Щоденник. Упорядник, автор передмови та приміток Л. Ушкалов. — С. 344.
16 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 5. — К.: Наукова думка, 2003. — С. 353.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment