До політичного портрету Л. Кравчука

Орест ДАНИЛЕВИЧ,
м. Чернівці
Спогади про останні вибори до Верховної ради СРСР у Чернівецькій області, травень 1989 року

У Чернівецькому національно-територіальному виборчому окрузі №64 до Верховної ради СРСР не було обрано жодного кандидата і на 14 травня 1989 р. були призначені перевибори. Одним з висуванців був головний ідеолог при ЦК Компартії України Леонід Макарович Кравчук. Так, саме той, який згодом став президентом України.
По команді з ЦК КП УРСР 27 кандидатів із 30 після висування та офіційної реєстрації виборчою комісією, проведення зустрічей з виборцями зняли свої кандидатури на користь, як ви вже здогадалися, Л. Кравчука. Для створення видимості демократичних альтернативних виборів мало залишитися два кандидати: Л. Кравчук та слухняна О. Паньковська. Але один з кандидатів, машиніст екскаватора Василь Візнюк, відмовився виконати партійну вказівку. Попри тиск і цинізм обласного партійного керівництва.
Представники патріотично налаштованої інтелігенції Чернівців вирішили не відступати. Василя Візнюка активно підтримали всі науковці Чернівецького відділення Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР, де я тоді працював завідуючим лабораторії, викладацький склад університету та активісти всіх громадських рухів, що активно зароджувалися.
Після першої зустрічі з В. Візнюком і його розповідей про закулісні ігрища компартійців на чолі з Леонідом Кравчуком стало зрозуміло, що боротьба буде важкою. Щоб мати хоч якийсь захист від КДБ і можливість легально співпрацювати з кандидатом, я записався довіреною особою кандидата Василя Візнюка. Це давало можливість офіційно діяти від імені кандидата, представляти його інтереси, проводити передвиборчу агітацію, мати при собі офіційні друковані агітаційні матеріали.
Разом з Василем Бойчуком (співробітник Чернівецького відділення) та Володимиром Стариком (інженер КБ “Фонон”) обговоили план наших дій на підтримку В. Візнюка.
Дійшли згоди, що слід долучитися до агітації за кандидата і діяти на контрасті між Л. Кравчуком і В. Візнюком. Вирішено було звернення до виборців підписувати від імені “Комітету за демократичні вибори”. Нами було розроблено варіанти агіток.
Ось кілька з них: “Хто краще знає проблеми Буковини — наш земляк В. Візнюк чи член ЦК Компартії Л. Кравчук?”; “Хто краще буде відстоювати наші інтереси: наш земляк чи партійний функціонер з Києва?”.
Спочатку виборчої кампанії я їздив селами області і ходив від хати до хати, роздавав офіційні агітки кандидата В. Візнюка та спілкувався з людьми.
Л. Кравчук через компартійні структури обіцяв де ремонт школи, де газифікацію села, де асфальт на дорогу тощо. Я зауважив, що розклеювані мною офіційні агітматеріали машиніста мехколони В. Візнюка тут же нахабно зриваються представниками сільської влади. Натомість агітки Л. Кравчука ніхто не рухав. Компартійний ресурс тоді працював бездоганно.
Хочу нагадати, що друкарські засоби і будь-яка копіювальна техніка в той час перебувала під суворим контролем КДБ. Кожна друкарська машинка державних установ і організацій були на обліку і зразки їхніх шрифтів були в картотеці КДБ. Тому встановити, на якій друкарській машинці надруковано текст і де вона знаходиться, а відтак з допомогою розвиненої мережі донощиків-сексотів (для молоді розтлумачую, що таке “сексот” – “секретный сотрудник”) з’ясувати хто друкував, не складало великої проблеми.
Листівки я друкував на німецькій друкарській машинці “Еріка” мого тестя, проф. К. Д. Товстюка. Ця приватна машинка не потрапила на облік КДБ і була українізована годинниковим майстром, що мав золоті руки, Григорієм Пугачем, який багато років працював у тандемі з науковцями фізичного факультету університету — виготовляв унікальні пристрої для наукових досліджень напівпровідників. У нашому відділенні АН України навіть примітивний ксерокопіювальний апарат “Ера” з продуктивністю кілька десятків копій за годину контролювався представником КДБ і вівся журнал обліку кількості виготовлених ксерокопій. Тому множення листівок на звичайній друкарській машинці, на якій під копірку за один раз можна було у кращому разі виготовити лише 5-7 примірників листівки, було важкою працею.
Одному з наших активістів вдалося налагодити множення наших листівок – агіток “Комітету за демократичні вибори”. Цю вкрай важливу роботу виконала одна особа під самим носом у влади, в облвиконкомі. Ми отримали кілька тисяч агітаційних листівок!
Після кількох днів важкої агітаційної роботи, поки ходив від хати до хати в селах, на думку спала ідея залучити сільську дітвору. Я приїздив у село, розвішував офіційну агітацію кандидата В. Візнюка, розпитував, де школа — і по дорозі до школи роздавав агітки зустрічним. Дочекавшись, доки школярі молодших класів юрбою вибігали після кінця уроків зі школи, я запитував: “Хто хоче рознести агітки?” Дружний хор відповідав: “Ми!” — і всі дружно тягнули свої рученята до мене. Моє прохання було коротким і чітким: “Віддайте одну листівку батькам, а решту — всім сусідам. Всі зрозуміли?” “Так!”
Ці горобчики миттю розліталися у всі кінці буковинського села і розносили відозви “Комітету за демократичні вибори” по всіх хатах — читали і діти, і їхні батьки, сусіди, все село. Так мені вдалося наповнити агітками не один з районів області.
Але часу до виборів залишалося обмаль, і ми вдалися до нової тактики. Наші активісти почали роздавати листівки в автобуси, що відходили в різні райони області з різних автостанцій, в Чернівцях їх було кілька. Агітки вручали кільком пасажирам буквально перед відправкою автобуса з проханням прочитати і передати сусідам. За тиждень такої роботи нам вдалося охопити листівками “Комітету за демократичні вибори” майже всю область. Але цю роботу ми були змушені терміново припинити, бо про нашу активність донесли в КДБ і на автовокзалах з’явилися співробітники цієї установи.
Хочу згадати ще один епізод тієї виборчої кампанії, а саме збори активу області, що відбулися у будинку політосвіти, одному з найбільших залів м. Чернівці. Я не був присутній на зібранні, а довідався про те, що там відбувалося з розповідей мого колеги по інституту, делегованого на ці збори від нашої установи — Чернівецького відділення Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР.
Збори, організовані і скликані обласною компартійною владою, мали показати велику роботу на підтримку представника ЦК — кандидата Л. Кравчука. Леонід Макарович урочисто возсідав у президії зборів, доброзичливо усміхався і дякував за довіру та запрошення балотуватися саме в Чернівцях, вслухався в хвалебні оди, що солодким потоком лилася з вуст виступаючих. Потім із залу почали надходити заздалегідь заготовлені запитання, кандидат упевнено відповідав. І ось Леоніду Макаровичу передають згорнутий у кілька разів аркуш паперу, він урочисто його розгортає і радісно оголошує: “О, бачите тут навіть вірші надіслали !” Починає читати патетично і піднесено:

Дуже цінять нашу область
В Києві, в ЦК,
І прислали кандидатом
Звідти —Кравчука.
За сценарієм відбулись
Збори окружні,
Лиш “достойних” одібрали
Наші холуї.
О, Макарич нам покаже
Як любить народ,
Як письменникам і далі
Затуляти рот.
О, Макарич має досвід,
Як любить свій край
І з блакитного екрана
Розповість про рай.
Про Чорнобиль, про Черкаси,
Капіталу дух,
Що народу злісний ворог,
То – “Народний рух” !
Він стратег та ідеолог
В нашому ЦеКа,
Знає він на кого треба
Вішать ярлика.
Він надію має щиру,
Що робочий клас,
“Добровільно” своїх зніме
Кандидатів враз.
Голосуйте дружно, браття,
Всі за Кравчука!
Треба ж трудовлаштувати
Апарат ЦеКа !
Наша пісня коротенька,
А мораль проста.
Хто застою знову хоче
Всі — за Кравчука!

Прочитавши кілька перших строф з піднесенням, шокований подальшим текстом, Кравчук не зміг зупинитися і прочитав увесь вірш до кінця. У залі, наче після вибуху гранати, запанувала гнітюча тиша. Місцеве партійне начальство заклякло. Такого зухвальства ніхто не чекав.
Л. Кравчук відійшов від шоку, скривився і відкинув аркуш з віршем вбік, назвавши його пасквілем, і вже з перекошеним лицем продовжив відповідати на запитання однопартійців.
Збори продовжилися, але того пафосу і почуття тріумфу, що панували в президії до прочитання вірша, вже не було.
Колега по роботі, який наступного дня розповідав мені про збори активу і якому я згодом повідомив, що цей вірш написаний мною, сказав: “Оресте Йосиповичу, коли ви мені в лабораторії дали копію цього вірша, я здогадувався, що це ви його написали. Але розуміючи, які ризики це мало в той час, нікому про це не говорив”.
Хто передав примірник мого вірша у президію зборів партактиву області, мені не відомо, але ця особа в той час неабияк ризикувала, бо компартійна система і система КДБ були ще досить сильними. Маю надію, що Л. Кравчукові надовго запам’ятався мій вірш. Те, що Л. Кравчук давав особисту вказівку КДБ знайти автора вірша, у мене немає жодного сумніву.
Активний учасник “Комітету за демократичні вибори” Володимир Старик згадує про ті події таке: “Партійне керівництво області вирішило влаштувати Леоніду Кравчуку зустріч з виборцями в Чернівецькому університеті. Мені, як випускнику фізичного факультету, який тоді працював на фізфаці по договірній тематиці на посаді інженера, вдалося потрапити на цю зустріч і навіть задати Леонідові Макаровичу запитання: “Шановний Леоніде Макаровичу, скажіть будь-ласка, якою мовою Ви спілкуєтеся зі своїми онуками?” Це несподіване питання увігнало Л. Кравчука у ступор, він дуже розгубився і, оскільки це всім кинулося в очі, не відважився збрехати й відповів, що спілкується з онуками російською!”
Члени “Комітету за демократичні вибори” всіляко намагалися донести до загалу, що час тотальної диктатури компартії вже добігає до кінця і не треба боятися виявити свою позицію відповідним голосуванням. Наші зусилля не були марними. Не зважаючи на величезний компартійний ресурс, висуванець ЦК Компартії Леонід Кравчук програв на виборах машиністу мехколони Василю Візнюку. Це, безумовно, змінило подальшу поведінку та орієнтацію Л. Кравчука і він побачив, що епоха незаперечного панування компартії завершується і потрібно переорієнтовуватися…
Вже тоді Л. Кравчук, очевидно, зрозумів, що боротися проти народного спротиву не варто, що компартійній диктатурі приходить кінець, що тепле крісло у Верховній раді СРСР йому не світить — перемагає віковічне прагнення українського народу до незалежності. Тож краще рух в цьому напрямку очолити та використати в інтересах компартійної номенклатури, що він в подальшому успішно реалізував.
Аналіз цих і подальших подій та вчинків Л. Кравчука свідчить, що цей хитрий компартійний лис завжди думав тільки про свої особисті інтереси, підлаштовувався під владу і тримав ніс за вітром. Його поведінка, як очільника представництва України у Тристоронній контактній групі у Мінську, тому яскраве підтвердження.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment