Олеся КОВАЛЬЧУК,
Заслужений учитель України,
лауреат премії ім. Бориса Грінченка, просвітянка, Волинь
“Ото на сьогодні при тій клятій коронації хоч одне в нашій школі зроблять добре, — каже бабуся десятикласника, почувши новину про плановані зміни в ЗНО. – Тепер нам обом буде легше, бо сам онук читати лінується, за “дебільником” світу не бачить, а мені вже несила перечитувати і переказувати йому великі тексти за програмою. Не стане екзамену з літератури, то навіщо буде дуже вникати у її вивчення”.
Наразі, як би не страшно в це повірити, літературу із ЗНО новоприйнятим законом таки вилучено для вступників на всі спеціальності, окрім гуманітарних – тобто, для більшості претендентів на здобуття вищої освіти.
Словом, за обивательською логікою має суттєво полегшати і лінькуватим до навчальної праці, і їхнім домашнім кураторам, і несумлінним учителям, і перевіряльним службам, і, певно, самому ініціатору – УЦОЯО (Українському центру оцінювання якості освіти), укладачам тестових завдань, та й усьому МОНу з Верховною Радою вкупі, які авторитетно засвідчили, наскільки ревно оберігають вони студіюючу молодь від перенавантаження.
Та, вочевидь, нікому з них невтямки, що найперше суттєво полегшає тій силі, від зловтішних очікувань якої застерігала у соцмережах притомна громадськість, обурюючись політичною сліпотою ініціаторів. Узагальнене ім’я її – п’ята колона, що суто в нашому національному просторі успішно функціонує як затятий ворог українства.
Слів немає: тягнути до 20 предметів у підлітковому віці – не всім під силу. Але – не туди б’єш, Іване.
Ні, не з доброго ж дива ця “полегшувальна” опіка нагадала педагогам з певним стажем час “боротьби за злиття націй”. Коли в освітньому просторі по-єзуїтськи винахідливо просувався далекосяжний намір “устраніть пєрєґрузку учащіхся за щьот націанальнава кампанєнта”. Сьогодні вже не можна не знати, задля чого тоді вдавалися до підміни понять, замаскованої під інтереси відповідного споживача. Однак… Втім, не постукавши по дереву, не будемо з тими синдромами короткої пам’яті заходити у недобрих здогадах аж так далеко. Водночас не випадає без тривоги спостерігати за відсутністю активної адекватної реакції суспільства, коли все частіше чиясь комерційна, а надто політична, вигода чи просто непрофесійні та безвідповідальні дії чиновництва видаються за турботу про благо для всіх, за державницьке мислення.
Отож не вважаймо, дорогий читачу, за необов’язковий труд у колі своїх близьких чи й далеких знайомих поміркувати, які втрати чекають на нашу кохану юнь, якщо новоприйнятий закон запрацює на повну силу і задуманим чином українська література потрапить до розряду не особливо серйозних предметів у шкільному навчальному циклі. А добре поміркувавши, докладаймо усіх можливих зусиль, аби його відкликали в найближчому майбутньому.
Бо, поперше, чи взагалі припустимо – надто в контексті новітньої ворожої агресії! – легковажити зі світоглядними дисциплінами, серед яких літературі, безперечно, належить чільне місце? Чи не вона є найпотужнішим джерелом українознавства, пізнання рідних витоків, менталітету, звичаєвого права, історичних процесів, культуротворчих традицій через змалювання конкретних людських доль? До того ж реалії часу постають у художньому слові через бачення і осмислення їх співвітчизникамиінтелектуалами, багатими як хистом, так і громадянською відповідальністю. Важко переоцінити і виховну силу чисельних подвижницьких біографій самих творців вітчизняного красного письменства – і насамперед у плані не показного, а самозреченого служіння українській ідеї. Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Олена Теліга, Олександр Олесь, Василь Стус – то не просто блискучі митці слова, а й національні герої.
Не ради ж красного слівця мовив свого часу Євген Маланюк: “Як в нації вождів нема – тоді вожді її поети”. Чи можна такого не знати? То хіба може молода людина стати свідомим та успішним будівничим державного майбутнього без уважних студій над цим багатющим знаковим матеріалом як могутнім чинником національної ідентифікації?
Подруге, що теж загальновідомо, белетристика поряд з пізнавальною літературою несе в собі не менш вагому моральну місію.
Що б там не говорили адоратори “чистого мистецтва”, як би їдко не звинувачували опонентів у сповідування “впливології”, у примітивності поглядів на красне письменство, тобто “заскорузлі утилітарні підходи”, читач все одно згідно зі своєю людською природою приміряє до себе переконання, поведінку, навіть “мундири” відповідних персонажів. Хто з учителів не тішився тією жаданою педагогічною результативністю, що дає себе знати щирим розчуленням в дитячих очах, схваленням гідного життєвого вибору і Франкових героїв із “Захара Беркута”, Лесиної Мавки, Климка Вінграновського чи Григорія Многогрішного з “Тигроловів” Івана Багряного…
Потретє, уроки літератури покликані функціонувати в школі насамперед задля естетичного вишколу, що є особливо актуальним, коли культуротворчий простір все настирливіше заполоняє відвертий перебір з брутальністю і художнім несмаком.
На жаль, останнім часом стало своєрідною модою навіть серед освіченого навкололітературного загалу, де перед ведуть начебто фахові журналісти з “РадіоНВ” та й “Культура”, безпардонно наїжджати і на сам контент програми, і на шкільну практику його опрацювання. Замість уважного проникнення в суспільнополітичні обставини часу, коли поставала наша класика, замість осмислення феномену її існування в умовах бездержавництва, чуємо раз по раз натяки про марґінальність, примітивність, нетолерантність створеного і тим же Котляревським, і КвіткоюОснов’яненком, і НечуємЛевицьким. От і зникли зі школи Квітчина “Маруся”, “Великй льох” та “Гайдамаки” Шевченка, “Бояриня” Лесі Українки, “Марія” Уласа Самчука — та й не тільки. То чого ж очікувати натомість? Невже продукції амбіційних постмодерністів аля Ірена Карпа з її реінкарнаційними текстами про тумани власної душі разом з фото її ж оголеного тіла у чоловічих французьких журналах? Але то вже предмет окремої важкої розмови.
Не можна погодитися і з тими самозваними експертами, яким здається ніби шкільні уроки тільки й те роблять, що убивають любов до художнього слова і досі викликають неприємні спогади. А звідки ж ви, дорогесенькі, самі – такі талановиті та суперпрогресивні – понабиралися? Чи не попрацювали на ваші досягнення і попередні генерації? Тож не підігруйте егоцентрично отій силі, що і без вас не перестає оскверняти наші духовні світлиці і не абияк посприяла по’яві одіозного закону.
До того ж, не годиться забувати, що робота з певним художнім текстом як суто мистецьким явищем — хоч і головне, однак далеко не єдине завдання шкільного уроку. Програмою цілком слушно передбачається опанування наукової складової – засвоєння відомостей з історії літературного процесу, основних теоретичних понять, а заодно й оволодіння навичками літературознавчого аналізу. Як увібгати той безмір роботи у 2 (дві!) півгодини на тиждень (бо ж чверть уроку йде на перевірку знань) – без надсерйозного ставлення до навчального предмету? Зрозуміло, що солідне навантаження у звиклих до меню “95 кварталу” асоціюється з нудьгою домежною! Та чи випадає йти у таких на повідку?
Врешті, чи можна повноцінно оволодіти рідною мовою без штудіювання нею створеної літератури? До слова, дуже доречними бувають на тлі нинішньої пандемії лихослів’я і в побуті, і укрсучліті відкриття сучасними школярами мовного етикету літературних героїв явно не аристократичного походження. До прикладу, п’яниця Чіпка звертається до дружини свого однолітка з проханням розпочати обід першою (бо так було прийнято у “відсталому дореволюційному” селі ставитися до жінки): “Коб ви, паніматко”. А сварливі Кайдаші чи Лукашева мати з Килиною уміли допекти одне одному до печінок і без звичної тепер нецензурщини. І що вже казати про лексичні скарби ніжності у розмовах закоханих Наталки й Петра, Оксани та Яреми, Івана й Марічки…
Врешті, перераховувати усі плюси для становлення національної ідентичності, пов’язані з відповідальним вивченням рідної літератури – то все одно, що лічити зорі в небі. Від чого ж хочуть розвантажити майбутніх інженерів, програмістів, економістів?
…Ні, таки немислимо аж на тридцятому році нашої Незалежності не добачати загроз національній безпеці, дивлячись на шкільну освіту крізь московські окуляри. Хай же ефективно відлунює у нашій школі пристрасне послання і собі, і кожному з нас незабутнього Василя Симоненка про україноцентричну вірність:
Бо нива ця – моя.
Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай
Не жде мене ніде.
Бо тисячі доріг
Мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде.
