Кобзар зі світлом у серці

Галина Дацюк,
журналістка

Завершив свій земний шлях кобзар Богдан Островський – його бандура журбою озвалась в українському Небі. А ми зрозуміли, скільки світла випроменив цей чоловік для кожного з нас. З купленою у 1975 році у незрячого кобзаря Маркевича бандурою він об’їздив всю Україну, що була його сивою думою, славною історією, київським пагорбом, запорізьким степом і волинським лісом. Ім’я Богдана Островського вписане у “Тернопільський енциклопедичний словник”, вкарбоване у Всеукраїнський список кобзарів, бандуристів, лірників. Його спів можна послухати сьогодні в мережі Інтернет, прочитати про бандуриста у всеукраїнських виданнях, хоча зовсім небагато. У 80х він був виключений з Державної капели бандуристів за “націоналістичні настрої”. З початком Незалежності, як і його побратими, вийшов з бандурою з підземки на вулиці і майдани. Його високий баритон озвучив не одну старовинну думу і знакову — “Про козакабандуриста”, вірші Тараса Шевченка “Встала хмара зза лиману”, “Світе ясний”, “Мені однаково” і власні — “Я – господар”, “Про рід український”. Його ім’я – назавше в історії українського кобзарства.
Але є ще сотні особистих людських історій, пов’язаних з родиною Тетяни і Богдана Островських, які передумуються в ці дні серцем. Ці історії, як і моя, почалися 30 років тому, в гуртку “Знаки”, що вела Богданова дружина Тетяна, знана майстриня і дослідниця української вишивки. Це вона упорядкувала знамениту книжку “155 стародавніх знаків”, навчала вишивати дітей і дорослих. А Богдан освітлював гурток щирою радістю, пригощав запашним трав’яним чаєм, озвучував добрим гумором. У світлиці Островських, у центрі Києва, господар додавав власного осмислення до закодованого у вишивці Світоладу. Вони удвох з дружиною вибудовували цей лад в оселі, творчості, стосунках. Їхня шляхетна пара оживляла своїм виглядом прісні будні, а їхні непорушні правила буття – “не брати грошей за комерцію” утверджували впевненість, що таки не все продається.
Щоосені в Українському Фонді Культури організовувалися виставки вишивок гуртка “Знаки”, і Богдан був там не гостем, а господарем. Він знався на пісні і вишивці, сам умів добре вишивати, і твердо вважав, що світобудова України закодована у знаках на рушнику, сорочці, козацькій думі та рідній вірі — і все це треба знати і за цими правилами жити.
Світло Богдана — це дідухи у багатьох київських світлицях і в моїй. Це його кобзарські зорі над Хортицею, Суботовом, Батурином, Берестечком. Це незламність у поглядах, власна думка, могутня сила духу, що освячувала міський побут. Це світло, що притягувало. Це подив людей, які хотіли завжди з ним сфотографуватися. У великому місті він виглядав так само органічно, як і в Підгірцях, Безрадичах, Трипіллі, куди часто мандрував. Його спілкування з природою було особливим. Він чув землю, материнку, птаство і небо з однаковою силою.
Богдан Островський — це неповторна частинка України, з якою він розмовляв, радився, яку продовжував, розумів з особливістю характерника. І яку заповідав нам. Він любив у ній все, міг бачити красу, розуміти її мелодію. Герої України були для нього лицарями Духа, і з їхніх слів і заповітів він творив молитву. Він завжди був урочистий і піднесений. Серед людності, у юрбі, чи у залах він був помітний і високий як соняшник в полі.
Він стоятиме на сторожі соняшником у полі, звучатиме бандурою і високим тенором над Україною. А для мене світитиме з Київських пагорбів українським світом, який продовжуватиме тепер за двох Тетяна Островська.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment