Надія є

Галина ПАЛАМАРЧУК
Суб’єктивні нотатки вслід переглядові серіалу “І будуть люди” за однойменним романом Анатолія Дімарова. Режисер Аркадій Непиталюк. Автори сценарію – Тетяна Щегельська і Тарас Антипович

На відміну від друкованого тексту, який фільтрується холодною головою, кіно бере глядача за гаряче серце. Недарма ж його називали головним із мистецтв. Сила кіно, якщо його кількість і тиск переходять певну межу, – це сила програмування. Саме цю функцію виконували радянські фільми про “дєди ваєвалі” й виконують московські серіали про вищість та тотальну перевагу сусідки. І про недолугість українця. Так виникли дуже глибоке художнє клеймо в народному тілі і глибока психічна травма в його голові. Яка й досі примушує земляків зрікатися рідної мови та зраджувати інтереси України. Сила мистецтва.
Уникаю дивитися кон’юнк­турні мимоволі чи з наміру фільми про одвічну народну біду, плачі й пропасницю. Наївні ті автори, котрі думають, що чим страшніша на екрані кривда і чим нещадніший ворог, тим сильніший дух народу пробудить такий твір. Насправді ж твір, у якому перемагає безвихідь, тільки нагинає той дух і випиває волю. Лише ті роди-народи, які насмілювалися переламувати трагічний хід історії у своїх казках та інших жанрах художнього бачення, з кіно включно, — переламували його і у практичному вимірі, виходили переможцями з історичних випробувань та пасток, всупереч обставинам. Бо СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО.
Минуле і майбутнє — це сполучені посудини. Сьогодення, яке живиться винятково трагедією й горем минулого, не опроміненими надією, — ніколи не стрепенеться й не вилюдніє. Несповідимі можливості й ефекти духу.
“Надія є…” — сказала Тетяна (Олена Борозенець) своєму коханому, інтелігентному освіченому парубку, молодому лікарю (Олег Мирославський – Костянтин Темляк), який встиг побувати на фронті, дивом урятуватися від більшовиків, — але й пожити в чужій шкурі, коли в тобі змагаються переляк і порядність. А треба знати, що це змагання лежить в основі прогресу як полегшена версія протистояння добра і зла. Отож для мене ця Тетянина фраза, а точніше — це мотто, й поставила серіал “І будуть люди” за мотивами однойменного роману Анатолія Дімарова у ряд українського кіно, де поки що не так густо фільмів. Але їх має бути багато, бо вони – і дають надію, і лікують від безпам’ятства. Враження від серіалу — незвично свіжі, безборонні, без домішку захисного цинізму. Я в кінці заплакала.
Перше, що зрозуміла після перегляду, — ми на етапах чужого шляху, і взагалі на етапах, загубили Україну. Справжню, глибоку й цілком матер’яльну. Загубили й не помітили. Нам тим часом підсунули соцреалістичне опудало, якого патріот встидається, а совок оплакує.
…Незважаючи на вбоге українське фінансування, завдяки натхненню й талановитій роботі його творців серіал вдався міцним і високохудожнім. На екрані пропливають і змішуються переважно осінні барви полів, лісу, обійсть. Це барви потрісканих від часу історичних епічних полотен та ікон, із яких апарат братів Люм’єрів почергово вихоплює й оживляє окремі сцени. Не можна сказати, що це те знамените поетичне кіно, але реалізм картини глибоко національний, український. А отже, хоч-не-хоч, поетичний. Кожного, хто українець, він дістане до генетичних глибин. А хто не українець… Читала відгук одного відомого критика, вихованого на “русской культурє”. Він непоганий хлопець. Він хотів написати — і написав — добрий відгук, але, даруйте, силувано, нема в ньому тієї щирої захопленості, яка відчувається в його алюзіях на російських акторів-режисерів…
Герої в серіалі живі, різні й неоднозначні. Різні як за художньою вагою персонажів, так і за рівнем акторської гри. Тут я б наголосила – чи вирізнила б – ще один важливий момент для українського кіно: формування акторських облич і колективів. Ні зірками, ні ідолами я не називаю акторів, хоч їх можуть використовувати сценаристи і в тих, і в тих іпостасях. Кінопродукція, що перестає бути ідеологічним тлом чи другосортним епігонством, формує впізнаваних акторів, які, своєю чергою, залучають у жанр глядача. Це нам дуже потрібно, не Бредом Піттом єдиним і не ближчим, запоребриковим “брєдом”. У нас є, наприклад, такий талановитий актор як Віталій Ажнов. Хоч він зіграв у серіалі роль обдуреного революційною демагогією активіста, еволюція якого закономірно призвела до трагедії, — але зіграв яскраво, фактурно, з тією здоровою дозою “гри”, яка балансує на межі “перегравання”, шаржу. Що примушує вже не просто ненавидіти чи любити героя, а придивлятися, обсервувати його . Не просто – “ну й негідник ти, Володько!” А ще й — “от як же ж ти, Володько, дійшов до такого життя?”
Я не відчула зла ні до ідейного Ганжі (Акмал Гурєзов), ні до бідолашного Твердохліба, тільки — жаль. Пропаща сила. Мені глибоко симпатичний щирий і закорінений у справи свого хутора Оксен Івасюта (Остап Дзядек), у міру шаржована бідна-бідна Ольга (Аліна Костюкова), жінки й дівчата, які так відверто хочуть кохати і бути коханими. Ось тільки актриси часто — значно частіше, ніж актори, — “шьокають”. Тетяна (Олена Борозенець) — чудова. Ганжа-юнак — ні, ну видно ж, що дядько, а далі — більш-менш природний. Ще один момент, який примусив усміхнутися: думаю, дівчата в Україні не кохаються голяка на сіні й під скиртою. По-перше, це не Голівуд. По-друге – колеться, у просторій вишиваній сорочці значно комфортніше це робити .
12 серій – дуже символічно. Цифра 12 міститься і в прикладних періодах життя, і в історичних, у мітологічних, релігійних тощо. Молодий колектив творців серіалу, крім цієї цифри, яка може бути початком розлогого творчого дерева, вклав у свою роботу кілька сцен, які теж не лишаться просто сценами, а дадуть свої сходи у свідомості глядача. На початку історії, коли всі ще були молоді й категоричні, син заможного селянина Свирида Івасюти (Вік­тор Жданов) Оксен і наймит Василь Ганжа спалахували як сірники й часто билися. Опинившись у російській в’язниці-темниці, чоловіки переламують один кусень хліба. Жест символічний, що підтверджує — будуть люди.
Інша сцена – коли п’яний Володька Твердохліб вступає в порожню й холодну хату матері, яка тихо відходить на твердому ліжку. Син-кат приніс матері двійко червоних яблук і вузлик пшениці, одібраної силоміць у когось із сусідів. Мати відвертається від сина. Дуже тяжка сцена – і дуже яскрава.
…На початку я сказала про “сполучені посудини”. Отож. Так само, як минуле треба напомповувати надією, щоб під його тягарем не спустити дух, – сьогодення треба дезінфікувати пам’яттю, щоб таргани з-за поребрика не поселилися в надто довірливих головах. Ми, як народ, повністю дозріли до обсервації і лікування своїх травм. Обсервація нас уже не вб’є, а лікування потрібне, щоб не кульгали на історичних шляхах.
Ворог у нас був і є один — тьма з боку Московії, і вона — чужомовна. Вона чужа, абсолютно чужа, як кіношні прибульці. Її хочеться роздушити підбором і викинути назад за поребрик. Але — пізно… Влізла в голови і в язик.
Сьогодні в людей є хліб і до хліба. Та перемерзлі серця й непритомна пам’ять залишають їх у полоні чужої історії, безперервного визиску й нав’язаної меншовартості. Привести до тями народ можуть не заклинання, не цифри, не факти, що відбиваються від ковбаси по 2.20 і безкоштовної медицини, як горох від стіни, — та це під силу справжньому мистецтву. Свій внесок в опритомнення нації могла б зробити сага “І будуть люди”. Якщо влада, в якої важелі й гроші, буде зацікавлена в опритомненні України… Ну або якщо частка притомних обере нарешті українську владу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment