Щойно у чернівецькому видавництві “Букрек” (директорка Дарина Максимець) побачила світ книжка Галини Дацюк “Одна з нас”, яка зібрала 55 історій жінок, що творять сучасний простір України. Книжка має підзаголовок “Незагублені історії”, і це той акцент, який надає виданню особливої тональності.
Їхні історії не загубилися, бо кожна з героїнь наважилася розповісти про себе у прямоефірній авторській передачі “Моя Історія” на Радіо Культура, яка звучала протягом трьох років. Розшифровані розповіді ожили текстами під обкладинкою паперового видання. Вони поліфонічно зазвучали емоціями і диханням в аудіокнижці “Одна з нас” тривалістю 28 годин 54 хвилини 17 секунд. У DAISI форматі – у відкритому доступі на сайті – її можуть послухати люди, які спроможні лише чути. Електронну версію видання прочитають ті, кому не дістався паперовий варіант. У тривимірному здійсненні унікальний Культурний проєкт “Одна з нас”, що реалізувався за фінансової підтримки Українського Культурного Фонду, розрахований на тривале життя.
У книжці нема історій важливих і менш значимих, є історії різні і неповторні. Оприявивши свої життя, героїні створили портрет жіночої України. Тут не глянцеві дівчата, які прагнуть підняти свій рейтинг за рахунок полуничок з приватного життя. Мої дівчата “зрізають коси”, щоб зекономити воду на митті волосся на лінії вогню. Вони одягають берці замість улюблених черевиків на підборах і йдуть на фронт. “Я зробила свій вибір ще на Майдані…”, — повторюють народні героїні України, які, до того ж, героїнями себе не вважають. Вони беруть на себе важку і небезпечну роботу, йдуть на передову, рятують життя бійців, штурмують міста на сході. Повертаються з війни, загоюють рани, контузії, долають ПТСР і стають до активного життя. Мої героїні пишуть книжки про війну, знімають документальні фільми, обстоюють кордони українського слова, розгортають прапор на найвищій вершині світу, стають параолімпійськими чемпіонками. Багато з них втратили фізичне здоров’я, але інклюзія дала можливість відкрити в собі додаткові таланти і ресурси.
Тетяна Скиртач, позивний Ромашка, – парамедик служби ASAP, що перекладається “Так швидко, наскільки це можливо!” І часом для порятунку чийогось життя Ромашка має лише 30 секунд, бо саме за стільки витікає кров при пораненні в шию. До війни Тетяна мала власний успішний бізнес. Але з початком війни пішла на фронт, закінчила курси НАТО. “Я б могла залишитися в Києві, але хто рятуватиме хлопців?”
Історикиня Оксана Кісь — авторка книжки “Жінки в ГУЛАГУ: вижити значить перемогти”. Охоронці зневажливо казали про них: зечки, бандерівки, пособниці і вважали табірним пилом. Сталінська система ГУЛАГу мала на меті зламати їх, перевиховати або просто перетворити в табірний пил. У таборах вони мали відчути власну мізерність, забутість, знеособлення. А вони вирішили протистояти системі своїм життям. Жінки не втрачали людяності, одомашнювали бараки, вишивали, співали, допомагали одна одній, лікували, колядували, переказували прочитані колись книжки, молилися, святкували і вірили. І вижили через власну дієздатність!
Яблуня – це мама, яка родить нам любов навіть з неба. Яка вчить доньку бути, навіть, коли сама йде у веселку. Це плекання спільного Саду доньокматерів. Це — переосмислення маминого світу, який навічно залишається доньці. “Яблуня” — це дивовижна книжкадіалог письменниці Людмили Таран, яка вийшла у Видавництві Старого Лева. У ній доля матерів Оксани Забужко, Наталки Білоцерківець, Софії Майданської, Богдани Павличко та Мар’яни Савки. Про історію створення книжки, про те, як “особисте постає свідченням епохи” — Людмилина історія.
Дитинство ветеранки російськоукраїнської війни Андріани Сусак минало серед косівських жовтозелених кольорів. “Я була з дитинства вихована любов’ю і патріотизмом… Замість казок про принцесу моя бабуся розповідала мені казки про Сибір, де відбула 20 років таборів за те, що її брат був учасником УПА… Моє рішення — з Майдану йти на Схід – не випадок, а обов’язок. На Майдані ми ставали нацією, ми одягали крила, і нам здавалося, що ми можемо все”.
Бабусині історії спрацювали у 2014, коли Андріана залишила мрію про Японію, де вже почала працювати, і поїхала за щастям у місто Щастя, на Луганщину. “Одягла балаклаву і пішла”… Вона стала штурмовичкою штурмової групи батальйону Айдар, народною Героїнею, засновницею Жіночого Ветеранського Руху.
Три роки тому журналістка Марина Ткачук поїхала знімати телесюжет про українців у Казахстані. Передача готувалася до 70річчя акції “Захід”, внаслідок якої з Західної України за один день – 21 жовтня 1947 року — примусово було виселено близько 80 тисяч осіб! Те, що почула Марина від очевидців депортації, вже не відпустило. Історії про те, як літніх людей, жінок, маленьких дітей два місяці везли з України в товарняках, мов худобу, як викинули посеред голого безводного степу і наказали облаштовувати житло, як вони копали тверду, мов камінь, землю ложками, бо інструментів у людей не було, просилися в кадри документального кіно. І Марина стала режисеркою фільму “Три Івани. Історії українців у Казахстані”. Простежила долю трьох Іванів — Бойка, Карпінського, Мамчура. Першого депортували у Казахстан за те, що сестра була підпільницею ОУН. Карпінського засудили, бо знайшли “Історію України” Грушевського і “пришили” тероризм. Іван Мамчур зі Львова, отримав 10 років таборів за участь в УПА, будував Бєломорканал, потім – місто Жезказган… “Але не було й дня, щоб я не думав про Україну”, — скаже він зболено в інтерв’ю. І саме в той день, коли фільм був повністю готовий, і щаслива Марина зателефонувала пану Івану, 95літній легендарний Герой помер, так і не побачивши фільму. А ніхто ж досі не покараний за тотальне російськоімперське знущання над нашими людьми… І в цій непокараності – наша тривога. Про це кричить фільм Марини Ткачук — від імені мільйонної діаспори українців, які опинилися у Казахстані внаслідок сталінської депортаціїі!
“У мене історія з Лесею Українкою почалася змалечку, розповідає актриса Галина Стефанова. — Я виростала на Колимі, бо батьки мої, родом із Західної України, були ув’язнені в совєтському ГУЛАГу. А Україна – то була для нас із сестрою Наталею така земля обітована, омріяна… І все, що йшло з України, було неймовірне. Ми це сприймали крізь погляди, сльози, розмови батьків. Я українською мовою розмовляла від дитинства, бо за порогом була російська, корякська, евенкійська, якутська, а вдома була українська. В Україні були наші бабусі, наші кузини, була наша кузинка Леся, яку я дуже люблю. І коли моя мама читала Лесине “Мамо, іде вже зима, снігом травицю вкриває…”, то я була переконана, що Леся Українка — і є моя кузинка Леся. І ніхто мене довгий час не міг переконати, що це різні особи. Тому Леся Українка – це було рідне, одразу привласнене, вона стала моя”…
Після передачі я сфотографувала пані Олену Бондаренко поруч з портретом її мами Ольги на виставці “Українці, які перемогли ГУЛАГ”. Оленина мама перемогла, дочекалася реабілітації, сьогодні має 93 роки. А під час Кенгірського повстання, у 1954 році, вона була дівчиною. Коли розбили мури між чоловічими і жіночими бараками, ув’язнені почали шукати рідних. Вони теж “знайшлися” — Оля Лядська і Ференц Варконі. 40 днів тривало повстання і було жорстоко придушене. Але ті 40 днів принесло відчуття свободи, сили духу і найсильнішого у світі кохання. Ференц і Ольга встигнуть обвінчатися… Але ніколи більше не побачаться. Оленка, їхня донька, народиться далеко за межами України. Мама довго буде приховувати правду про Кенгірську історію. Олена стане журналісткою, громадською і політичною діячкою, народною депутаткою України і правозахисницею. Вона дізнається, ким був її тато, але не встигне його побачити. В Олениній історії — найсильніші людські почуття, освячені духом свободи і обпалені сталінським молохом.
Трирічною дівчинкою Віра БариноваКулеба вперше затисла пальчиками вуглинку і заходилася розмальовувати піч. Заняття потрясло, і Вірочка вирішила, що віднині малюватиме завжди. Минуло майже вісімдесят літ, дівчинка давно стала народною художницею України, визнаною цілим світом. Але бажання творити не полишало з тих пір її ні на мить. Тема творчості — жіночі образи, найголовніший серед яких — матері. “Великій Доньці України, що відданістю свого вогненного таланту в своїх видатних творах возвеличила рідну Матір”, — написав М. А. Строженко на альбомі “Мій Шевченко” Вірі БариновійКулебі. Так і є.
“Моя мама була на барикадах увесь час, що б вона не робила”. Так сказала журналістка Мирослава Барчук, донька Ніли Крюкової, Героїні України, народної артистки України, про свою маму. — Я пригадала, як 2004го року мама стоїть на Майдані. Це помаранчеве море співає “Ще не вмерла України”, і ми розуміємо і відчуваємо, що це наш народ. Для мене це було тоді вперше, коли я зрозуміла, що таке мій народ, що це, коли ти зливаєшся з ним. І мама дивилася на це помаранчеве море і сказала мені: “Напевне, тут є і моїх кілька тисяч людей!” Вона мала на увазі, що обійшла з програмами української поезії Ліни Костенко, Василя Стуса, Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника, Лесі Українки школи, підприємства, ліцеї, університети, ПТУ, — немає в Києві такого закладу, де би вона не виступала, по всій Україні їздила… Вона працювала у Спілці письменників, їздила Україною, і тому для мами було так важливо відчувати, що “ці слухацькі очі мої, що ці серця мої, і я починаю з ними працювати”… Мені мурашки йдуть по шкірі, коли пригадую, як мама мені сказала: “Тут є кілька тисяч і моїх!” Оце для неї було важливо! Усе життя, і після 95го року, вона була на барикадах! Вона їздила по всій Україні! І коли у 2006ому році мама так фатально травмувалася, то її слова були: “Чому це сталося не на барикадах?”
Тетяна Ковтунович, дослідниця Усної історії, створила книжку “Капелани. На службі Богу і Україні”. Вона вислухала, ретельно архівувала і оприлюднила живу історію по гарячих слідах, коли слово свіже, спогад непридуманий, любов животворяща. Війна закінчиться, а книжка, видана Українським інститутом національної пам’яті, служитиме Україні правдою про непридуману, смертельну війну. І про Воїнів Світла — капеланів. А ми читатимемо вступне слово митрополита Іоана: “Для нас рай – це Україна. Ми його маємо доглядати і оберігати. І цю священну заповідь ми маємо виконувати сумлінно, не шкодуючи свого життя. І коли є ворог, який зазіхає на нашу землю, ми маємо захиститися, зупинити його. Якщо він не розуміє слова – значить маємо зупинити зброєю!”
Книжка “Доця” волонтерки Тамари Горіха Зерня стала книжкою року 2019 ВВС. Олена Юрковська без обох ніг стала параолімпійською чемпіонкою. Юлія Микитенко, Ірина Цвіла, Оксана Якубова, учасниці російськоукраїнської війни, подолали поранення і контузії, і після кількох років фронту повернулися до улюблених справ. Ірина Довгань, звільнившись з полону, переживши катування, дала свідчення про злочини РФ для МКС в Гаазі. Незагублені історії 55и жінок тривають у нових подіях.
Наклад книжки “Одна з нас” у 1000 примірників розповсюджений по бібліотеках України, громадських організаціях, у Центрі моральнопсихологічного забезпечення ЗСУ, місцевих громадах. Книжки вже читають у Маріуполі, Херсоні, Дніпрі, Краматорську, Кропивницькому, Львові, Києві, Старобільську, Чернігові. По одному примірнику одержали усі героїні книжки. Їхні історії надихають незламністю, яскравістю і патріотизмом.
“Незагублені історії” переконують, що жіночий досвід потрібно збирати, записувати, архівувати, берегти не лише для неоціненного архіву нашої пом’яті а й для мотивації до змін у житті.
Ця книжка багатьом додасть снаги і впевненості, щоб зробити наступний крок до власного Я і своєї мрії. “Не треба боятися змін. Життя триватиме на землі і без нас. Але наше життя без нас – не відбудеться. І коли здається, що резервуар твоєї сили висох, треба повірити, що завше знайдеться краплина роси чи дощу, яка впаде тобі на серце і оживить любов”.
P.S. Серед Героїнь книжки – бойова офіцерка, командирка жіночого взводу Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Її чоловік Ілля Сербін загинув на фронті, а батько – Микола Микитенко, учасник російськоукраїнської війни, підпалив себе на знак протесту проти політики чинної влади в ніч на 11 жовтня 2020 року в центрі Києва.
Галина ДАЦЮК,
м. Київ
